З гуманітарною культурою

Природничо-наукова культура, її взаємозв’язок і суперечність

На європейських теренах суперечність між природничо-науковою й

гуманітарною культурами проявилася наприкінці ХVIII століття, що було зумовлено розчаруваннями перед беззастережною раціональністю в науці, з одного боку, й реальними соціальними наслідками Великої французької революції, з іншого. Болісна суперечність омріяного ідеалу й соціальної дійсности обернулася прагненням особистости до духовно-творчого життя, необмеженої свободи й оновлення, повернення до цілющої природи. Романтики протиставили утилітаризмові й нівелюванню спрагу до самовдосконалення й духовного оновлення.

Утвердження самоцінної особи романтики поєднували з ідеалізованим минулим нації, намагалися створити універсальну картину світу на основі синтезу мистецтва, ідеології й практики, що була протилежністю «картині світу», побудованій на основі природничо-наукового знання. Водночас вони не мирилися зі «світовим злом». Їхнє ставлення до науки передав сучасний англійський філософ Б.Рассел такими словами: «Науку, яка сама по собі сумнівна, можна використовувати тільки тоді, коли вона призводить до чогось дивовижного; але загалом романтикам набагато дужче були до вподоби Середні віки і всі залишки Середньовіччя». Отож, трактування Середньовіччя як начебто аномалії в світовій історії далеке до справедливої оцінки. Реальні досягнення Великої французької революції можна оцінити словами соціаліста Ж.Жореса, який зазначив: «Революція – це варварська форма прогресу». Нові реальності, яких сподівалися просвітники, не справдилися.

Нині ставлення до природничо-наукового знання зазнало суттєвої переоцінки. Визріває думка, що наука пояснює лише окремі явища природи, але не може дати фундаментальних знань. Отож, на порядок дня вийшло завдання всебічного обґрунтування людського світу, цебто людини й продуктів людської діяльности, або світу людської культури. Такий стан людини відтворив наш письменник Михайло Коцюбинський у новелі «Intermеzzo»: «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,-- всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,-- і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».

Позитивізм, який претендує на особливе місце в філософській думці, намагався нав’язати наукову (природничо-наукову) методологію сфері гуманітарних знань. Наближення моральних наук до природничих прихильники позитивізму вважають загальним рухом, бо на художні творіння вони дивляться так само як на природні явища. При такому методі оцінювати натурморт слід з позицій ботаніки, бо начебто лише так можна досягти успіху.

Проте треба зазначити, що в суспільстві діють різні соціокультурні групи (вчених, мистців, виконавців та імітаторів). Особливість групи імітаторів, як вважає В.Шевченко, «полягає в тому, що вона не створює ні знань, ні творів, ні виробів, але символічно представляє знання, твори і вироби різними «штуками», цебто виробляє те, що називається «симулякром». За попереднього тоталітарного режиму соціокультурна структура була витіснена державно-організаційною структурою, при якій основу суспільства творять природно-органічні чинники («матеріальні і трудові ресурси»). На противагу пізнавально-практичному опануванню дійсности його мистецький рівень відрізняється «значною безпосередністю й наближеністю до об’єктів», а «неподільні випадкові об’єкти уявно розділяються на різні окремі предмети пізнання»(В.Шевченко).

Заперечуючи різні спроби перетворити соціальні й гуманітарні науки в якийсь розділ природничих наук, представники перших галузей і філософи обґрунтовували недоцільність застосування природничо-наукового метода до людської культури, наголошували на докорінній відмінности культури від природи, наук про природу від наук про культуру. Над цим працювали представники неокантіанства, філософії життя і філософії культури.

Неокантіанець В.Віндельбанд розрізняв світ реальности й світ цінностей. Він наголошував, що природничі науки вивчають загальне, повторюване, закономірне в явищах природи. В історичних науках про якусь закономірність не може бути мови, бо вони мають справу з одиничними явищами, що відрізняються неповторністю й винятковістю. У світі цінностей, загальною наукою про які він вважає філософію, простежується певна ієрархія.

На аналогічних позиціях стояв також неокантіанець Г.Ріккерт, який стверджував, що філософія встановлює зв’язок трьох сфер: дійсности, трансцендентних цінностей та іманентного сенсу, який поєднує названі дві сфери. Філософ трактував світ як сукупність чотирьох сфер буття. Першим двом об’єктивним сферам (фізичного і психічного, цебто просторово-часового світу, та інтелігібельного, або світу цінностей і сенсових утворень) він протиставив світ суб’єктивности і сферу потойбічного життя. Якщо в світі суб’єктивности суще і цінність з’єднуються, то в сфері потойбічного життя вони тотожні й осягаються лише релігійною вірою. Щоб уникнути «уявної довільности» щодо вживання поняття «природа», Г.Ріккерт пропонував дотримуватися його первісного значення. При такому підході продукти природи дарує земля без людської праці незалежно від їхньої цінности, а культура створюється людиною задля певної мети й передбачених цінностей. На таких засадах філософ розрізняє науки про природу й науки про культуру. Науки про природу, як пише Г. Ріккерт, «вбачають у своїх об’єктах буття і бування, вільне від будь-якого ставлення до цінности, мета їх – вивчити загальні абстрактні відношення, по можливості закони, значущість яких розповсюджується на це буття і бування». На противагу їм науки про культуру «вивчають об’єкти, віднесені до загальних культурних цінностей; як історичні науки, вони зображують їх одиничний розвиток у його особливости та індивідуальности, а те, що їхні об’єкти є процесами культури, дає історичному методу і принцип утворення понять, оскільки суттєвим для них є лише те, що у своїй індивідуальній особливості має значення для визначальної культурної цінности. Тому, індивідуалізуючи, вони вибирають із дійсности як «культуру» дещо інше, ніж природничі науки,які розглядають чином генералізації ту ж дійсність як «природу». На цій підставі Г.Ріккерт розрізняє два способи утворення понять: генералізації та індивідуалізації. При генералізації, яка застосовується у природничих науках, вибираються лише ті моменти, які повторюються і характеризуються загальністю. Спосіб індивідуалізації спрямовується на «асимптотичне наближення до визначення індивідуума» і передбачає відбір моментів, що засвідчують прояв індивідуальності, а одиничні явища співвідносяться із цінностями.

Представник філософії життя В.Дільтей різко розрізняв від світу природи людський світ. У науках про природу, переконував філософ, треба застосовувати метод «пояснення», що пов’язаний з конструктивною діяльністю людини. Духовну цілісність можна осягнути безпосередньо методом «розуміння», що споріднений інтуїтивному проникненню в життя.

Досліджуючи проблеми філософії культури, німецький філософ Г. Зіммель розрізняв різні «світи» культури (релігію, філософію, науку, мистецтво), кожен з яких має власну внутрішню організацію й унікальну «логіку». Цінності культури не підпорядковуються природній причинности. Індивід існує в кількох світах, реалізується в певних формах, що зумовлює його внутрішні суперечності. На вітальному рівні життя закінчується смертю, а на трансвітальному -- проявляється в різних формах культури, коли людина відчуває себе творцем. Одні культурні форми змінюються іншими, що визначає «трагедію культури», як усвідомлення неминучости боротьби життя про будь-яких форм.

Протиставляючи гуманітарну сферу природничо-науковій, названі філософи фактично обґрунтували ідею І.Канта про дуалізм природи, в якій панує доконечність, і людини як джерела моральної свободи, що засвідчує зіставлення природи й культури. Природа незалежна від людини, її закони вічні й універсальні. Культура твориться людиною, яка ставить перед собою якусь мету, спираючись на визначені норми й орієнтуючись на певні ідеали й цінності. У цьому докорінна відмінність між цілями й методами природничих і гуманітарних наук. Насамперед природа існує на основі незалежних від людини законів, а культуру творить вільна людина, як суб’єкт, що стає об’єктом пізнання. Як створення цінностей в історичному процесі культура відрізняється від природи, що існує поза історією.

Окрім того, природничі науки вбачають свою мету в з’ясуванні спільного і об’єктах пізнання й формулюванні відповідних законів. На противагу їм гуманітарні науки орієнтуються на виявленні неповторности в явищах людської культури. Дослідник природи прагне пояснення конкретного прояву законів, а в гуманітарній сфері на перше місце виходить розуміння, цебто виявлення культурно-історичного сенсу.

До творення сучасної наукової «картини природи» найбільше спричинилися дві концепції: теорія відносности й квантова фізика. Теорія відносности спростувала класичні уявлення про незалежність часу й простору, обґрунтувала просторово-часову єдність світу. Як наслідок народилася теорія Великого Вибуху, яка дала змогу обґрунтувати початок Всесвіту, як було доведено щодо живої природи і людської культури. На основі квантової механіки докорінно переглянуті закони природи, створена «картина природи» з такими властивостями, як невизначеність, ймовірність, можливість і випадковість.

З’єднання ідей теорії відносности й квантової механіки дало змогу обґрунтувати зв’язок будови космосу з існуванням людини, цебто так званий «антропний принцип». З цього випливає такий висновок: «природа» через призму сучасної астрономічної картини світу раптово виявляє риси, що близькі людині, людському світу, а наукова картина світу, яка твориться на наших очах на цій основі, обіймає і природу, і людину, і людську культуру як органічно взаємопов’язані частини єдиного, як цілісного універсуму в своїй основі»(В. Борзенков).

Новим в наближенні природничо-наукової й гуманітарної культури були досягнення сучасної біології, яка сприяла з’єднанню проблем телеології й аксіології, цебто цільових процесів й аксіологічних проблем. Здобутки аксіології пов’язані з теоретичними досягненнями етології на основі фактичного матеріалу наук про поведінку тварин. Вони спонукали до нової оцінки в тваринному світі проблеми альтруїзму. Виникла соціобіологія як наука про природні засади походження й еволюцію різних форм соціальності.

Інтеграція природничих і гуманітарних наук заклала основи під нові концепції на міжнауковому рівні, які стосуються не тільки людських систем, а й природничих і штучних систем.

Опосередковуючись культурою як «штучною природою», відносини людини із довкіллям постійно вдосконалювалися, що дозволяло людям не тільки забезпечити належні умови існування, а й використовувати нові території. Як наслідок послаблювалася залежність людини від природних умов. Водночас неконтрольоване використання природних ресурсів (заліза, вугілля, нафти, газу) зумовило протилежні відносини між людиною і природою, що в наш час набрали драматичного характеру. Отож, залежність природи й людини взаємна: не лише людина залежить від природи, а й природа від людини, що поставило під знак питання саме існування людини.

Суперечності природи й суспільства зумовлюють суть екологічної проблеми. Нині вони набрали глобальних масштабів, негативно вплинули на клімат, а відтак – на здоров’я людей, на їхню тривалість життя, продуктивність праці й творчу активність. Водночас зникають цілі види рослин і тварин.

Нині людство опинилося перед небезпекою самознищення. Трагедія в тому, що людство ще не усвідомило необернености наслідків руйнування природних основ свого існування. Окрім цього, керівництво Російської Федерації поставило людство перед небезпекою знищення в ядерній війні. Звісно, нерівномірність розвитку країн у сучасному світі не сприяє рівноправній міжнародній співпраці в екологічній сфері. Людство опинилося перед двома проблемами: збереження природних ресурсів і створення здорового життєвого середовища для людини.

Дата добавления: 2015-05-22