Криза культури та її екзистенціальні наслідки

Причини кризи культури побачили ще в дев’ятнадцятому століття німецькі філософи А.Шопенгауер і Ф.Ніцше. Пояснити причини нового ставлення людини до культури намагався німецький філософ Г.Зіммель, який протиставляв культуру вічній плинності й мінливості людського життя, бо вона виводить життя поза власні межі. Суперечність життя й культури філософ убачав у тому, що вони не можуть примиритися, а це зумовлено двома причинами: по - перше, людське життя відтворює себе лише в культурі, а по - друге, таке відтворення не може бути адекватним. Така суперечність проявляється в формах конфліктів душі й духу, змісту й форми, «суб’єктивної» та «об’єктивної» культур. Г.Зіммель наголошував, що суспільство може об’єднати лише поняття життя, як в античну добу об’єднувала ідея буття, за Середньовіччя – ідея Бога, Відродження й Просвітництва – поняття природи та її законів.

Головна причина кризи сучасної культури в переоцінці людського ставлення до неї. Раніше вона оцінювалася лише позитивно, а за Нового часу її почали трактувати як зовнішні й штучні витвори, що суперечать людській свободі, вкоріненій у таємниці душі. Трагедія людини в тому, що вона зорієнтована на речі, бачить у них особистісні цінності, прагне комфорту за рахунок використання технічних досягнень, її заполонила індустрія розваг.

Як виявилося, досягнення науки й техніки не лише полегшують людині життя, а й ставлять його перед небезпекою. Трагедія Першої світової війни змусила людину переоцінити чимало устійнених поглядів, про що писали видатні письменники Ричард Олдінгтон, Еріх Марія Ремарк, Ернест Міллер Гемінгвей, Осип Тур’янський. Людина «втраченого покоління» засумнівалася в справедливости світового порядку, в можливости забезпечити мир, в особистому щасті.

Життя людини не лише виявлялося в гострому несприйнятті теперішнього, яке нагадувало глухий кут. Вона втратила зв’язок з минулим, але не мала впевнености в майбутньому, відчуваючи страх перед ним. Отож, переривається зв’язок часів і водночас зв’язок поколінь, єдність, яку з великою поетичною силою обґрунтував Т.Шевченко у відомому посланні. Не меншу трагедію перерваного зв’язку поколінь в період національно-визвольних змагань 1917-1921 років передав Ю.Яновський у романі «Вершники».

Занепад загальної, політичної і професійної культури спричинився до техногенної катастрофи наприкінці двадцятого століття на Чорнобильській атомній електростанції. А вже події, пов’язані з російською агресією в українському Донбасі, засвідчили остаточну деградацію того, кого вважають Homo sapiens. Вони остаточно підтвердили розмивання межі між злом і добром, між злочином і доброчином, кривдою і правдою, між звірством і людяністю.

Патологічні процеси життя переносяться в культуру. Вчинки озвірілої вояччини, які ще півтора століття тому осуджував у кавказьких повістях Лев Толстой, для нинішніх російських діячів культури обернулися в звитяги. Більше сотні з них підтримали агресивну війну свого державного керівництва проти сусіднього народу, якого упродовж століть називали братом. За підтримку справедливої боротьби українського народу деякими з російських митців їх піддали остракізму на батьківщині. Якщо зважити, що серед населення сусідньої держави підтримку агресивного курсу його керівництва безпрецедентна, то чимала частина вини лягає саме на тамтешню культуру.

Нині патріотизм росіян діячі культури підтримують не орієнтацією на завтрашнє мирне життя, а роздмухуванням з новою силою героїки солдатів в останній найкривавішій за всю історію людства війні. Не менш популярні примітивні кінокартини про злочинний світ і глорифікацію тамтешніх поліцаїв. Кінокартин на твори класичної літератури майже не показують. У пісенному репертуарі на чільному місці шансон.

Російська культура страждає на українофобію. Так вже повелося з з дореволюційних часів, а в радянських детектива злочинці часто мали українські прізвища, проти яких боролися чекісти з російського роду. Відразу до наших краян мали підживлювати фільми про недотепних українських колгоспників, далеких від цивілізованості.

Дослідники суті кризи культури наголошують насамперед на кризі раціональности як осерді європейської культури. Саме на це звернув увагу ще німецький філософ Е. Гуссерль, зазначивши, що наука поліпшує матеріальне життя людини, звільняє її від забобонів, але не причиняє мудрости. Наука створила ілюзію про всемогутність людини. Проте вона не сприяла її культурному вивищенню, гуманізації, моральному вдосконаленню.

З науковими досягненнями пов’язані небувалі раніше техногенні катастрофи, апогеєм яких стала трагедія на Чорнобильській атомній електростанції. Науково-технічна революція поставила людину перед проблемою її збереження. Йдеться про непрогнозовані наслідки потепління, безпрецедентне забруднення повітря й води, деградацію донедавна родючих грунтів, небезпеку руйнування озонового шару тощо. Наука породила нові види зброї масового знищення. У роки Першої світової війни проти людини були використані отруйні гази. Друга світова війна закінчилася атомним знищенням людності в двох японських містах. «Холодна війна» в другій половині двадцятого століття змусила заговорити про так звані «зоряні війни».

Зрештою, наука посилила відчуження людей, дегуманізацію людських взаємин. У цивілізованих країнах людина проводить значну частину вільного часу перед телевізором, що має негативні наслідки для спілкування з іншими людьми, відвертає людей від читання художньої літератури, відвідування театрів тощо. Ще більше людина відчужується від світу, суспільства, захопившись інтернетом, без якого не можна уявити життя в цивілізованих країнах. Варто погодитися з поглядом, що в цьому проявляється конфлікт між культурою, яка наснажує людське життя емоційністю, і цивілізацією, побудованою на раціональних засадах.

Своєрідно підійшли до аналізу кризи культури в двадцятому столітті нідерландський теоретик культури Й. Гейзинга, німецький філософ О. Шпенглер, іспанський мисленик Х. Ортега-і- Гассет.

Нідерландський культуролог наголосив, що культура не обмежується задоволенням потреб, а прагне до ідеалу. За такий ідеал вважають насамперед Бога, а також людину, розум тощо. Щоб розвивалася культура людина мусить беззастережно підпорядкувати своє життя певній ідеї, добровільно дотримуватися правил поведінки в суспільстві, визнавати різні умовності, зважати на встановлені заборони. Про істинну культуру не може бути мови без рівноваги матеріальних і духовних цінностей, бо інакше дійде до «варваризації», коли за культуру почнуть видавати вироби низької якості. У такому суспільстві знецінюються моральні норми, настає криза мистецтва, відсутній ідеал, переважають матеріальні цінності.

Під впливом Ф.Ніцше автор «Присмерків Європи» обґрунтував свою концепцію кризи культури. Трактуючи культуру як цілісний «організм», мисленик заперечував можливість вселюдської культури. На його думку, історія знає вісім різних культур (єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійско-арабську, західноєвропейську і культуру майя). Греко-римську культуру О. Шпенглер називав аполлонівською від давньогрецького бога, який символізував мудрість, красу й захищав мистецтво, вважався цілителем і провісником. Візантійсько-арабська культури трактувалася як містична. Західноєвропейська культура ототожнювалася з вічним пошуком, тому ще називалася фавстівською. Окрім названих восьми культур, мисленик передбачав виникнення російсько-сибірської культури, яку нині ще називають євразійською. Кожна культура, на думку філософа, триває приблизно тисячоліття, а відтак перетворюється в цивілізацію, що означає перехід від творчості до яловості, від героїчних звершень до механічної рутини, від розбудови до закостеніння. Замість культурних цінностей, життя підпорядковується голому техніцизму. Такий перехід до цивілізації для греко-римської культури припадає на період еллінізму, а для західної – на дев’ятнадцяте століття.

Як систему ідей про світ і людину тлумачить культуру Х.Ортега-і-Гассет на противагу ідеям науки і масової культури. Ідеї науки – це знання, людина їх вивчає. Істинна культура становить внутрішню потребу людини. Інакше кажучи, людина живе ідеями культури. Масова культура відтворює бунт мас, які жадають правити світом, спрямовувати цивілізацію, не прагнучи до самовдосконалення, не визнаючи обов’язків перед суспільством, не вникаючи в складнощі світу. На зміну «чистому розуму» приходить «вітальний розум», який визнає лише спонтанну культуру. культуру потоку життя. У цьому, переконаний філософ, причини кризи культури в двадцятому столітті.

Нинішню кризу культури слід розглядати ще в одній площині, що також має давню європейську традицію – у взаємозв’язку з природою. Як відомо, культура трактується як штучна природа, що відриває людину від справжньої природи. Французький просвітник Ж.-Ж. Руссо обґрунтовував негативні наслідки для людини культурности й цивілізованости, що протиставили її природі, чим трагічно закінчили «золотий вік» у людській історії. З того часу гасло «назад до природи» набуло особливої популярности. В Україні аналогічні ідеї пропагував Пантелеймон Куліш у своїй «хутірній філософії».

Проте нині взаємозв’язок людини й природи далекий від нормального. Німецький філософ М. Горкгаймер зазначив: «Світ переходить у просвіту, а природа в голу об’єктивність. Люди розплачуються за посилення своєї влади відчуженням від того, над чим вони панують. Просвіта ставиться до речей, як диктатор до людей. Він знає їх постільки, поскільки він може ними маніпулювати».Так технічна раціональність переходить у раціональність панування, цебто технічний розум підпорядковує людину.

Проблема «природної людини» отримала нове дихання в другій половині двадцятого століття, коли екологічна проблема набула глобальних масштабів, загрожуючи самому існуванню людини. Трагедія людини в тому, що вона не може жити без природи і всупереч логіці не припиняє руйнувати її. Опинившись у пастці, людина прагне вийти поза межі створеного нею штучного світу: новітні технології, комфортабельні квартири, штучна їжа вже не задовольняють міського мешканця. Культура дедалі менше трактується як засіб прогресивного творчого самовияву людини.

Намагаючись доповнити діалектику Г.В.Ф.Гегеля екзистенціалізмом і психоаналізом, німецький і американський філософ Г.Маркузе вбачав кризу капіталістичного суспільства не в економічних, а в культурно-антропологічних причинах, з чого доходив висновку про доконечність революції як радикальної трансформації свідомости, яка протиставить новий спосіб людського світобачення і самопереживання нинішній репресивній культурі.

Коли заходить про кризу культури, то мають насамперед кризу її європоцентризму чи, ширше кажучи, окциденталізму, проти якого виступають у різних країнах. Мексиканський мисленик Л. Сеа піддав обгрунтованій критиці концепції, які оправдовували духовне поневолення Латинської Америки європейськими країнами чи північноамериканськими сусідами. Він писав: «Поставивши в осердя проблему подолання залежности свідомости, латиноамериканська філософія безвідмовно доходить філософії визволення».

Неєвропейські культури посилили свій вплив на світовий процес у другій половині двадцятого століття, що пов’язано з посиленням визвольної боротьби поневолених народів, які спричинилися до падіння колоніальних імперій. Сенегальський філософ Л.С.Сенгор, засновник концепції негритюду, обґрунтовував роль суб’єктивних і ціннісних чинників, протиставляв негро-африканську культуру, якій властиві інтуїція, співпереживання, образність і ритміка, побудованій на розумі елліно-європейській культурі. Звідси його відома формула, яка втілює домагання культурної незалежности африканських народів: «Емоції належать негру, а розум – елліну». Водночас він обстоював синтез африканських культурних цінностей і науково-технічних досягнень західної цивілізації.

На особливій цінності культурних цінностей африканських народів наголошував мартинікський мисленик Е.Ф.Д.Сезер. Культурна ідентичність, на його думку, невіддільна від расової ідентичности. Його співвітчизник Ф. О.Фанон проаналізував «убудованість» колоніальної еліти в культуру колонізатора, що має трагічні наслідки, бо веде до роздвоєння особистости. Як зазначає мисленик, ставлення до національної культури визначає не тільки політичну свідомість, а й ставлення до антиколоніальної боротьби. Добровільна відмова від власної культури, історії, мови має наслідком «колоніальну ментальність», відчуття «роздвоєності», особистої неповноцінности. Так почувається національна буржуазія, яка стає компрадорською: колонізатори ставляться до неї зверхньо, а місцева людність – з відразою. Лише селянство в колонії зберігає імунітет від «нової, колоніальної культури». Цікаве застереження Фанона колонізаторам: він зазначає, що гнобитель також своєрідно страждає. Як видно, ідеї мисленика стосуються не лише колоніальних народів, а й будь-якої пригнобленої людности, тому їхнього впливу зазнали не тільки африканські й латиноамериканські борці за свободу, а й європейські й північноамериканські «нові ліві».

Новим феноменом у наш час є питання мультикультурності. Ставлення до неї у різних країнах протилежне. В одних країнах толерують розвиток культур національних меншин, етнічних груп, іммігрантів, оцінюють їх як національне багатство. Проте в інших державах побоюються, що розвиток таких культур загрожує безпеці культури титульної нації. Посередньої позиції дотримуються народи, які бачать, що без імміграції не може бути мови про майбутнє країни, тому йдуть на певні поступки для прибульців.

Криза сучасної культури проявилася також у суперечностях масової й елітарної культури, виникненні таких явищ як новітня субкультура і контркультура.

4. Концепції м асової й елітарної культура. Субкультура і

Дата добавления: 2015-05-22