В и с н о в к и 2 страница

Народи поза межами Заходу бачать, що його універсалістські претензії на практиці проявляються інакше, бо західні принципи не відповідають діям, що підтверджує подвійні стандарти у ставленні до різних країн Азії й Африки. «Універсалістські прагнення цивілізації Заходу, відносний спад його влади, посилення культурного впливу інших цивілізацій зумовлюють у цілому складні стосунки між Заходом і рештою світу»(С.Ф.Гантінгтон). Різний рівень антагоністичности між Заходом і «рештою світу» дає підстави виділити три категорії, що відтворюють загострення відносин. Найбільшої гостроти потенційно набуватиме протистояння Заходу і народів ісламу та Китаю, а найменшої – зі слабшими цивілізаціями Латинської Америки й Африки. На проміжному рівні між цими двома категоріями опиняються зв’язки Заходу з Росією, Японією та Індією. Названі три країни, як пише С.Ф.Гантінгтон, «плавають» між Заходом, з одного боку, та ісламською й сінською цивілізацією – з іншого. Отож, елементи конфлікту не заперечують елементів співпраці.

Треба зазначити, що світовий розвиток на початку нашого століття вніс значні корективи у схему американського вченого. Нині на перше місце за рівнем антагоністичності вийшли суперечності між Заходом і Росією як державою антизахідної тенденції; вони набагато гостріші від тих, що ще недавно були між Заходом і Китаєм, Заходом і країнами ісламу. Можуть бути два варіанти коректив такої схеми: визнати суперечності між Заходом і Росією за найгостріші – тоді доведеться віднести їх до першої категорії, але вже чотирикатегоріальної схеми або віднести Росію до «країн виклику», які представляють ісламські країни й Китай. У боротьбі проти західної цивілізації Росія культивує тероризм, який розповсюджений у державах ісламу.

Останнім часом країни ісламу відчули небезпеку від Росії і наближаються до Заходу. Проте посилення Росії – явище тимчасове, бо протистояння між нею і Заходом лише знесилює євразійську потугу. Під цим оглядом як аномальне виглядає потуга сформувати БРІКС, що об’єднує п’ять держав, які належать до різних цивілізацій (латиноамериканської, православної(євразійської), індуїстської, сінської й африканської). Водночас слід зазначити, що вони об’єднуються на антизахідній основі, цебто проти спільного ворога. Можливість такого об’єднання передбачив С.Ф.Гантінгтон, який зазначав: «Спільні інтереси, спільні вороги з третьої цивілізації зазвичай здатні стати причиною співпраці між державами різних цивілізацій». Попри наявність спільного ворога про спільність інтересів між усіма учасниками БРІКС не йдеться, адже перенаселений Китай ніколи не відмовиться від опанування північних територій, що нині належать до Російської Федерації.

Цивілізаційні зміни наприкінці двадцятого століття, коли зазнала краху спроба цивілізаційного експерименту в СРСР і його сателітах, засвідчили перемогу західних концепцій прав людини і політичної демократії, що було схарактеризовано як початок глобальної демократичної революції. Проте серед противників Заходу проявилося дещо інше ставлення до Універсальної декларації прав людини, чому сприяло посилення економічної могутности азійських країн. У сфері прав людини протистояли універсалізм і культурний релятивізм, за яким переваги надавалися розвиткові людини, її економічним і соціальним правам, а не правам політичним і громадянським.

У протистоянні цивілізацій важливе місце посідає пожвавлення міграції після Другої світової війни. Абсолютну більшість іммігрантів у Європі становлять вихідці з арабських країн, що становить не лише демографічний виклик, бо прибулі турки в Німеччині чи алжирці у Франції не інтегруються в культуру автохтонного населення. Така поведінка спричинилася до реакції, що проявилася в екстремістських крайнощах націоналістичних партій, які протестують проти іммігрантської навали з південних «країн-невдах». Нині проблема, як зазначає С.Ф.Гантінгтон, «полягає в тому, чи Європа й Америка стануть розщепленими суспільствами, які вмістять у собі два різні і великою мірою роз’єднані суспільства з двох відмінних цивілізацій». Як наслідок людність європейських країн може розділитися на християнські й ісламські громади, між якими триватиме протистояння. Не меншу проблему для Європи й Сполучених Штатів Америки становлять іммігранти з Росії, які також не спроможні інтегруватися в місцеве суспільство: на перешкоді -- традиційне російське чванство і неробство й ісламська агресивність вихідців з євразійської імперії.

Міжцивілізаційні відносини набувають різних форм. Якщо їх крайніми формами є віддалені й насильницькі відносини, то все-таки найрозповсюдженішими є різні проміжні форми. Коли йдеться про міжцивілізаційні конфлікти, то треба зазначити, що вони бувають на двох рівнях: локальному (мікрорівні) і глобальному (макрорівні). На локальному рівні проявляються конфлікти між сусідніми державами, які належать до різних цивілізацій. Конфлікти на глобальному рівні виникають між світовими державами різних цивілізацій чи групами держав. Звісно, локальні конфлікти можуть перерости в глобальні. Така тенденція простежується в конфлікті, який розпочався між Росією як втіленням євразійської цивілізації й Україною, яка традиційно належить до західної цивілізації. Після долучення до нього Європейського Союзу й інших країн західної цивілізації (Сполучених Штатів Америки, Канади, Австралії) українсько-російський міжцивілізаційний конфлікт переходить на глобальний рівень.

На глобальному рівні конфлікт розпочинається із протистояння стрижневих держав, які прагнуть підпорядкувати менші держави своєї цивілізації або народи інших цивілізацій. Саме таке протистояння із Заходом посилила Російська Федерація, претендуючи на захоплення народів, яких вона вважає належними до євразійської (російської) цивілізації й народів ісламської цивілізації в Центральній Азії.

Фундаментальним конфліктом нашого часу С.Ф.Гантінгтон називає конфлікт між двома великими цивілізаціями, західною й ісламом. Тривалий конфлікт двадцятого століття між ліберальною демократією і марксизмом-ленінізмом, він називає «лише миттєвим і поверховим історичним феноменом». Зовні виглядає саме так: проте підспудно цей конфлікт – це один з різновидів протистояння чванливої Росії з її начебто особливою світовою місією і «гнилого» Заходу. Перетворене в цареслав’я сфальсифіковане православ’я й агресивне московське слов’янофільство завше були орієнтовані на конфлікт у глобальному масштабі. Одним з основних завдань у Першій світовій війні царська Росія вважала захоплення Константинополя, що належав ісламській Туреччині.

Взаємини між цивілізаціями залежать від їхньої близькости. До західної цивілізації найближче латиноамериканська, а також індуїстська й африканська цивілізації. Проте треба зазначити, що тенденції цих відносин мають протилежні вектори. Якщо в Латинській Америці процеси вестернізації посилюються, в країнах Африки спостерігається протилежний процес, а Індія посідає проміжне становище. Водночас треба зазначити, що на Заході не адекватно оцінювали майбутній розвиток Росії. С.П.Гантінгтон писав: «Європа і Захід -- демографічно зрілі суспільства, що мають низький рівень народжуваности і населення, яке наближається за своїм віком до старости, а такі суспільства не володіють молодечою енергією для того, аби бути експансіоністськими і спрямованими на насильство». Як видно, вчений недооцінив інших чинників. Йдеться про агресивну Росію як стрижневу державу євразійської (російсько-православної) цивілізації. Названі демографічні тенденції в цій державі не послаблюють, а навпаки посилюють експансіонізм, щоб пригальмувати процес виродження своєї людности, забезпечити її приріст за рахунок насильницької асиміляції інших народів. Якщо американський вчений пропонує покласти на Росію головну відповідальність «за підтримку безпеки серед православних країн і на територіях, де домінує православ’я», то російський філософ А.Дугін протиставляє євразійську (російсько-православну) цивілізацію як «цивілізацію Суші» західній «цивілізації Моря», заперечуючи її право на майбутнє.

Серед вчених Заходу основна увага спрямовується на пошуки шляхів до нормалізації міжцивілізаційних відносин. Якщо німецький мисленик О.Шпенглер писав про сумерки Європи, нинішній американський вчений С.Ф.Гантінгтон задумується над питанням відродження Заходу, який створив цивілізацію, що мала «величезний вплив на всі інші цивілізації». Проте нині західна цивілізація переживає непростий період своєї історії. Йдеться про посилення асоціальної поведінки, занепад інституту сім’ї як мікросоціальної групи, послаблення трудової орієнтації на противагу культу споживацтва, слабше зацікавлення в знаннях, звуження сфери «соціального капіталу» та довіри між людьми. Безумовно, такі хиби заважають інтеграції у західну цивілізацію іммігрантів з інших цивілізацій.

Безумовно, нав’язувати західну цивілізацію народам інших континентів не варто. «Західний універсалізм небезпечний для світу, тому що він міг би призвести до великої міжцивілізаційної війни між стрижневими державами, і він небезпечний для Заходу, тому що це могло б стати причиною його поразки»(С.Ф.Гантінгтон). Водночас не варто ігнорувати того, що вже наприкінці дев’ятнадцятого століття, як зазначає Ю.Павленко, склалася всесвітня макроцивілізаційна система з трирівневою структурою світів: Північноатлантичного з Австралією й Новою Зеландією, Східноєвропейського і Латиноамериканського, до яких примикала підкорена Африка, а віддалену периферію становили Індія з Південно-Східною Азією, Мусульманський світ, світ Східної Азії й Далекого Сходу. Ю.Павленко пише: «Така система відповідала ситуації подолання меж раніше самодостатніх цивілізаційних світів та об’єднання людства як такого у всесвітню макроцивілізаційну систему. На цьому завершується цивілізаційно-регіональна історія і починається історія справді всесвітня». Однак уже на початку двадцятого століття ця система зазнала випробувань. Як наслідок виник біполярний світ, який після розпаду СРСР і так званої «світової соціалістичної співдружності» перетворився в однополярний з тенденцію трансформуватися в поліполярну структуру.

Американський мисленик С.Ф.Гантінґтон бачить прообраз мультицивілізаційного світу в місті-державі Сінгапурі, в якому проживають людські спільноти, що належать до трьох цивілізацій: сінської (китайці – 76,8 відсотка), ісламської (малайці – 13, 9 відсотка), індуїстської (індійців – 7,9 відсотка). Попри таку поліцивілізаційну структуру сінгапурці перебувають під значним впливом західних цивілізаційних цінностей. Сінгапурський уряд обґрунтував «повагу до азійського суспільства», зазначивши: «Сінгапурці – не американці чи англосаксонці, хоча ми й можемо говорити англійською і носити західний одяг. Якщо впродовж тривалого часу мешканців Сінгапуру стане складно відрізнити від американців, британців чи австралійців, або, що ще гірше, вони стануть блідою їм імітацією (тобто відірваною країною), ми втратимо свою перевагу над цими західними суспільствами, яка дає нам змогу зберігати своє власне на міжнародній арені». До «спільних цінностей» сінгапурців належать вищість національних інтересів над інтересами громади, а суспільних інтересів над особистими, захист людини як ядра суспільства, підтримка індивіда й повага до нього, консенсус проти суперництва, гармонія на расовому й релігійному ґрунті.

Сінгапурський досвід засвідчив певну спільність моральних цінностей європейських і азійських народів, що підтримує сподівання на можливість створити універсальну цивілізацію, стримувати протистояння цивілізацій, поставивши на перше місце право і порядок. На творення такої цивілізації, ідея якої виникла ще в античні часи, спрямовували свою діяльність прогресивні діячі різних країн. Важливим кроком до її становлення були Гельсінкські угоди (1975 року), які почали зневажати нинішні кремлівські керівники.

4. Україна в протистоянні західної та євразійської цивілізацій

При аналізі цивілізаційного розвитку української нації доречніше спиратися на німецьку інтелектуальну традицію, адже наш народ після розпаду великокняжої Київської імперії був роз’єднаний державними кордонами, причому кордонами чужих держав, а з другої половини сімнадцятого століття опинився в різних цивілізаціях, наслідки чого відчутні ще й нині, після проголошення незалежності України. Відмінності між частинами розділеної національної спільноти особливо проявилися після другої половини дев’ятнадцятого століття. У конституційній імперії Габсбургів українці Галичини, Закарпаття й Буковини відчували певні переваги політичних свобод. У самодержавній Росії про таке не могло бути мови щонайменше ще п’ятдесят років, цебто до революції, яка розпочалася 1905 року.

Водночас раціональніше розглядати категорії цивілізації й культури в контексті духовности й бездуховности. При такому підході культура трактується як духовний феномен, в центрі якого звеличення людини як самоцінности, а цивілізація обмежується матеріальними бездуховними цінностями, сферою матеріального виробництва і соціальної організації. Інакше кажучи, цивілізація може мати не лише користь для людини, а й завдавати шкоди.

Найуніверсальнішим розмежуванням у сфері цивілізації є виділення західної та східної моделей. Їх протиставлення дає змогу збагнути їх відмінності, порівняти особливості, що особливо важливо для України, яка опинилася між цими двома цивілізаційними моделями. При виборі першої моделі,-- а саме до неї магнетує наша держава, підтвердивши Угоду про асоціацію з Європейським Союзом,-- наш народ залучається до «всеєдності в розмаїтті», цебто зберігає національну самобутність у «народів вольнім колі»(І.Франко). Друга модель означає для України підпорядкування чужим імперським інтересам, від чого наш народ страждав упродовж цілих століть. Український мисленик М.Драгоманов, який задумав дослідити історію цивілізацій в Україні, назвав цей період нашої історії «пропащим часом», зазначав, «що за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовільним царем, з кріпацтвом, жившого без науки,-- то царська сваволя заїла вольності українські, московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва, а просвіта почала на Україні рости дуже тихо, тим тихше, що невеличка частина українських письменних людей роздвоїлась і на Московщину, вольним же думкам, котрі росли вже в Європі укупі з наукою і звідти переходили й до нас, тепер поставлений був тин царською і чиновницькою сваволею».

Інтелектуальну експлуатацію України царською Росією визнавали навіть у російському середовищі, називали реформи царя Петра І в галузі освіти «українізацією». Отож, так зване «вікно в Європу» було насамперед вікном в Україну як європейську країну порівняно з відсталим Московським царством. Тогочасні москвини називали українців черкасами, ставилися до наших предків як до чужинців, а не до «молодших братів».

Із сучасного погляду згубність для України наслідків Переяславської козацької ради 1654 року проаналізував Іван Дзюба, наголосивши, що політика Петра І і Катерини ІІ не лише духовно й інтелектуально нищила наш народ, а й навіть підірвала українську торгівлю та ремісництво, чим завдала «смертельного удару Україні». Як наслідок, зазначає вчений, «Україна не могла розвиватися нормально, як буржуазна держава, буржуазне суспільство, хоч початки буржуазного розвитку в ній існували вже в ХVІІ –ХVІІІ ст.», а «народне господарство України втратило більшість своїх зв’язків із сусідніми країнами, зате неприродно збільшилися ненормальні часом економічні зв’язки з Росією». Протиставлення в такому контексті Росії європейським державам дає підстави констатувати, що для України нормальні зв’язки саме з ними, бо український народ належить до західної цивілізації.

Наголошуючи на глибоких відмінностях українського народу від російського («великоруського»), М. Грушевський вказував на те, що попри орієнтальні впливи наш народ «по всьому складу своєї культури й свого духу» належить до західних, європейських народів. Такий висновок підтверджують передісторичні часи, коли наші предки підтримували тісні зв’язки з германськими й кельтськими народами.

У ХІІ і ХІІІ століттях слабшають зв’язки наших володарів з державами Причорномор’я, а натомість пожвавішали взаємини між нашими предками й мешканцями німецьких земель. Галицько-Волинське князівство (королівство) як держава-спадкоємиця Київської імперії «входить вповні в круг західноєвропейського життя» (М.Грушевський). Утвердженням такого життя серед української людністи наших міст сприяли великі західні колонії, що засвідчує історія Львова від кінця ХІV ст. аж до ХVІ ст. і навіть пізніше. Тісні безпосередні зв’язки із країнами Центральної і Західної Європи, особливо з Німеччиною й Італією, дали змогу скористатися їхніми духовними плодами. Як писав М.Грушевський, «Україна жила одним життям, одними ідеями з Заходом».

Однак треба зазначити, що український народ не був лише пасивним об’єктом західного впливу. На взаємному впливі нашого народу з іншими європейськими народами наголошував І.Дзюба. Сприймаючи здобутки європейського гуманізму, Ренесансу, Реформації, Бароко, літературного й політичного Просвітництва, українська еліта творила культуру нового типу, що засвідчує нашу спільність із західноєвропейською духовністю при збереженні національної виразності. Взаємодіючи з європейським культурним світом, українська література вміло застосовує найрізноманітніші творчі напрями західного письменства до потреб національної культури, певною мірою випереджає рівень ідейного й художнього мислення свого часу, в чому переконує творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника та інших наших майстрів художнього слова.

У творчости Ольги Кобилянської проявляються феміністичні ідеї на такому рівні, якого ще не знали в інших європейських країнах. Творчість М.Коцюбинського засвідчує зародкові елементи «потоку свідомості» як методу літератури, що згодом посів чільне місце в європейських літературах, розкриває тему страху як одну з тем у літературі європейських екзистенціалістів. На випередження світових творчих здобутків свого часу працювали наші мистці Лесь Курбас, Олександр Архипенко, Микола Леонтович, Михайло Бойчук, Казимир Малевич, Олександр Довженко, Микола Куліш, ранній Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Яновський, Валер’ян Підмогильний, Олесь Гончар. Ідеї наших мислеників Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича, Володимира Лесевича, а особливо Олександра Потебні, В’ячеслава Липинського, Олександра Кульчицького не бліднуть на тлі тогочасної світової думки. Наш великий митрополит Андрей Шептицький розпочав у двадцятому столітті екуменічний рух серед християн.

Вже такі факти спростовують приписуваний українській духовності «стереотип вторинності» порівняно з начебто вищою російською культурою. Ще в дев’ятнадцятому столітті Іван Нечуй-Левицький зазначав: «Великоруський та український народ стоять так далеко один од другого народним характером, звичаями, економічними відносинами, як небо од землі. Великоруська сім’я оригінальна, національний характер народу одміннний од нашого народного характеру». На тій підставі письменник підкреслював непридатність російської літератури для українців. Щоправда, такий висновок стосується не тільки письменства, а мистецтва взагалі.

Водночас треба зауважити, що процес повернення українського народу до західної цивілізації не буде простим. Йдеться не лише про чинник географічний, адже підтримка проросійських терористів значною частиною українського населення Донбасу не випадкова: упродовж тривалого часу йому прищеплювали хибні уявлення про життя на заході й вищість євразійської цивілізації. Треба визнати слушність застереження І. Дзюби, що «при всьому тяжінні до європейської цивілізації, ми мусимо проходити деякі етапи того шляху, який пройшли або ще проходять країни, які визволилися з-під колоніального гніту». Однак навіть порівняно з ними становище України ускладнюється тим, що на найвищих щаблях державне керівництво упродовж тривалого часу не змінювалося в персональному розумінні, бо при владі залишилася компартійна номенклатура радянського часу, а на пересічному рівні панувала так звана «совкова» психологія. Щоб подолати елементи «совковісті», що несумісні з європейською цивілізованістю, доконечно утверджувати високий рівень національної свідомости. Наш мисленик О.Кульчицький вважав, що передумовами такої свідомости мають бути, по - перше, «існування своєрідної окремішньої національної культури, відповідно високий її рівень та існування прив’язання рідної культури», а по - друге, «існування в розвитку історії провідних осіб, що стають предметом подиву і пошани, і як такі є стрижнем національного об’єднання». В Україні такі передумови створюються стихійно, протидіючи владним структурам, що зрощені з кримінально-олігархічними групами. Звісно, вони не зацікавлені в утвердженні на наших землях засад західної цивілізації, що поставлять їхню діяльність у правові рамки.

Водночас слід зауважити, що нині, після підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, не варто спрощувати питання про цивілізаційну визначеність України в цілому. Упродовж цілих століть на нашій національній території точилася боротьба між двома цивілізаціями, одну з яких втілювало місцеве хліборобське населення, а іншу -- кочові євразійські орди. Треба сказати, що «зіткнення цивілізацій», яке обґрунтував американський вчений С.Ф.Гантінгтон, для нашого народу не нове. Як наслідок боротьба за цивілізаційну визначеність в Україні триває, насамперед на Півдні і Сході, що використовують агресивні антиукраїнські сили. У Західному регіоні людність беззастережно орієнтується на європейську цивілізацію. Європейський культурно-цивілізаційний тип домінує в столиці нашої держави, а також переважає в Центральному регіоні.

Якщо західна цивілізація має в почині середовище середньовічного ремісництва, то на українських землях вона була представлена хліборобами. Як наслідок виробився відповідний стиль життя, який характеризує моральність, порядок, щоденна праця, прагнення до добробуту, незалежність від держави, відданість традиціям, пошанування права на противагу силі. На таких засадах з давніх-давен ґрунтувалося життя українських хліборобів. Людність західноукраїнських земель на таких засадах жила до Другої світової війни.

На противагу західній цивілізації євразійська цивілізація характеризується такими рисами: аморальність, культ сили, наказ над законом, зневага людської гідности і праці, гультяйство, агресивність, прагнення зверхности, загарбання чужого, сплески енергії, готовість до мобілізації, показова релігійність аж до фанатизму. Саме такі якості властиві тій частині населення Донбасу, як регіонові рудиментарної «совєтизації», що ґрунтувалася на виродженій пролетаризації, притлумленій національній свідомости, глорифікації кримінальної сваволі й зневазі елементарних засад моралі, противазі регіонального над національним. Донбас – один з експериментальних «совєтизованих» регіонів, яким нав’язали ідею вищости Москви як центра «нової цивілізації» на противагу «гнилому Заходу». Генезу такої «цивілізованости» показав Володимир Сосюра в романі «Третя Рота».

У цивілізаційній визначености українського народу важливу роль відіграє Церква. Панування чужої конфесії на чолі з Московським патріархом в Україні найбільше гальмує усвідомлення традиційної приналежности нашої людности до західної цивілізації, бо йдеться про нав’язування химерних ідей «Русского мира», «Святой Руси», церковної канонічності, зневага України як незалежної держави, заперечення права нашої Церкви на автокефальний статус, фактичне утвердження цезаропапізму.

Звісно, повернення української людности до європейської цивілізації – процес не простий, що вже зазначалося. Донедавна в Україні існувала своєрідна «конкурентна рівновага» двох цивілізацій. Європейській цивілізації протистояла цивілізація євразійська, яка існувала в трьох різновидах(«рудиментарносовковому»,«постсовковому»,русскомировскому). Намагання промосковського керівництва нав’язати всій Україні євразійську цивілізації спровокувало Революцію Гідності, що призвела до краху окупаційного сімейно-компрадорського бандоолігархічного режиму. Тепер московське керівництво орієнтується на новий сценарій, катастрофічний для України, що передбачає поділ народу за цивілізаційним принципом.

Водночас пропагується поділ України на три частини за регіональним принципом, що відповідає стратегічним намірам керівництва сусідньої держави. Такий план передбачає, що Південний і Східний регіони, населення яких начебто належить до євразійської цивілізації, повністю увійдуть до складу Російської Федерації. Проте події після Революції Гідності спростовують подібні наміри, адже людність Дніпропетровщини й інших областей Південного регіону і навіть Східного регіону, зокрема Харківщини, не проявляє одностайності з донбасівськими сепаратистами. На західноукраїнських землях, як мріють московські імперіалісти, де беззастережно панує ідея європейської інтеграції, може бути створена окрема держава, але без Закарпаття й Буковини, бо вони мають приєднатися попри територіальну віддаленість до Малоросії, квазідержави в Центральному регіоні, покірної Росії, хоч, як відомо, людність цих областей більше схильна до європейської інтеграції.

У таких умовах Україну врятовує лише повернення до європейської цивілізації. Звісно, йдеться про тривалий еволюційний шлях, у процесі якого населення зможе ознайомитися із життям у державах Європейського Союзу, порівняти його з життям за радянських часів і в Російській Федерації, переконуватися в хибности нав’язаної концепції про «гнилий Захід».

Висновки

1.Поняття цивілізації з’явилося у XVIII столітті на позначення розумного і справедливого суспільства. Серед різних цивілізацій у сучасному світі найбільші переваги має західна цивілізація, що зумовлено її інформаційним потенціалом, який спроможний пропагувати відповідний спосіб життя

2.Західній цивілізації, її цінностям протиставляють євразійську цивілізацію, яку ще називають безпідставно православною цивілізацією, хоч ототожнення цивілізації з панівною релігією сумнівно.

3. Марксисти обгрунтували формаційний підхід до світового розвитку, який не витримав іспиту часу: наприкінці двадцятого століття майже всі комуністичні країни повернулися до суспільства приватного підприємництва, що згідно з марксистською концепцією означає повернення до попередньої суспільно-економічної формації.

4. Протистояння між цивілізаціями проявляється на макрорівні й макрорівні. Раніше протистояння на макрорівні зводили до суперечностей між західною цивілізацією, з одного боку, та мусульманами і азійцями, з іншого. Тепер на перше місце виходить протистояння Росії й цілого світу.

5. Пошуки шляхів до нормалізації міжцивілізаційних відносин спричинилися до обґрунтування концепції універсальної цивілізації, яка заснована на праві й порядку та стримує протистояння на міжцивілізаційному рівні.

6. З доісторичних часів людність українських земель підтримувала постійні зв’язки з населенням інших європейських країн. Переорієнтація цих зв’язків на євразійську Росію негативно вплинула на розвиток України.

7. Нині Україна виривається з євразійської цивілізації і повертається до європейської цивілізації, чому сприяють сучасні євроінтеграційні процеси.

Дата добавления: 2015-05-22