Сім’я як мікросоціальна група

Малісоціальні групи, або мікросоціальні групи, -- це такі об’єднання, члени яких перебувають у безпосередніх постійних контактах. Вони можуть охоплювати від кількох осіб до кількох десятків людей.

Серед мікросоціальних груп виділяються первинні малі групи, які ґрунтуються на основі постійних міжособистісних контактів.До останніх належить сім’я, в якій людина засвоює зразки поведінки, певні соціальні норми, пізнає цінності, орієнтується на визначені суспільні ідеали, цебто розпочинає процес соціалізації.Сюдиналежать формальні, або офіційні, групи, які створені на основі зареєстрованого статуту і працюють як трудові чи громадські організації. Відповідно до спільних інтересів і цінностей діють неформальні групи (сусідські компанії, групи ровесників, групи матерів маленьких дітей тощо). Як правило, такі первинні малі групи мають свого лідера, який може бути традиційним, призначеним і визнаним. Цей лідер впливає на членів групи своїм авторитетом і прикладом, виділяється своїми моральними чи організаторськими якостями, життєвим досвідом. У формальних групах він гололвує на основі статуту, організовує роботу, координацію взаємодії її членів, здійснює контроль.

Нема сумніву, що перше місце серед цих груп належить сім’ї, яка визнається мікросоціумом. У сім’ї втілюються природні відносини між людьми, а водночас і соціальні відносини, бо сім’я безпосередньо пов’язана із суспільством. Як мікросоціальна група сім’я зароджується на основі шлюбних зв’язків між чоловіком і жінкою як подружжям. До сім’ї належать особи на підставі кровної спорідненості (діти, батьки подружжя) і на правових засадах, коли подружжя бере в сім’ю і визнає своїми інших дітей. Значною мірою сім’я визначає щоденну поведінку людей в усіх сферах суспільного життя.

Моногамна (від гр. monos - один і від гр. hamos – шлюб) сім’я засновувується на шлюбі чоловіка й жінки. У ранньому періоді розвитку сім’ї домінувала мати, тому така форма організації сім’ї називалася матріархатом (від лат. mater – мати і гр. arche – початок, влада). Коли посилилася влада батька, виник патріархат (від лат. pater – батько і гр. arche – початок, влада). Треба зазначити, такі форми сім’ї зберігалися упродовж тривалого часу. Приміром, в українських сім’ях особливу роль відігравала мати, на яку покладалося не лише виховання дітей, а й ведення господарства, що зумовлювалося історичними умовами. Українським чоловікам доводилося захищати свою землю від захланних сусідів або йти на заробітки. Нерідко цим обґрунтовують м’який характер українців, яким не властива агресивність. На противагу таким сімейним взаєминам на російських землях панував патріархат: влада батька сім’ї, якого називали большаком, не була обмежена. Такі відносини відтворені в російській класичній літературі.

Нині в науці обґрунтовується положення про біархат (від лат. bi – дво(х), від bis – двічі) як форму організації сім’ї, в якій чітко розподілені функції подружжя. Такі зміни цілком логічні, хоч, звісно, вони можуть мати певні особливості. Тепер жінка, зайнята в різних сферах суспільного життя, може нести основний тягар утримання сім’ї. Економічною основою сім’ї вважається оплата за працю її членів, хоч певна частина населення отримує свої прибутки від власності. Основними чинниками організації сімейного життя вважаються, з одного боку, потреба суспільства в самовідтворенні, соціалізації нових поколінь, а з іншого, індивідуальні потреби людей різної стати в суспільному визнанні і суспільному захисті подружжя, материнства й батьківства.

Істотно змінилося становище жінки. Рівноправність членів подружжя затверджено на конституційному рівні. Водночас права жінки забезпечуються економічними, соціально-політичними, моральними гарантіями. Нині традиційна праця жінки полегшується використанням науково-технічних досягнень у побуті, розвитком транспорту, посиленими зв’язками сільських населених пунктів з містами. Проте треба зважити особливості становлення взаємин між членами сім’ї, що значною мірою регулюються звичаями і традиціями, тому не змінюються так швидко як інші суспільні інститути.

Звісно, коли йдеться про сім’ю як мікросоціальну спільноту, то не варто ігнорувати особливостей міської й сільської сім’ї. У міській сім’ї чітко розмежовується трудова діяльність і відпочинок, хоч треба мати на увазі, що на час поза трудовою діяльністю припадає виконання господарсько-побутових функцій. На селі нема такої чіткої межі: щоденні господарські обов’язки доводиться виконувати під час відпочинку.

Крім поділу сімей за проживанням у міській чи сільській місцевості, треба звернути увагу, що вони поділяються на два види: гомогенні й гетерогенні. Гомогенні (від гр. homogenes – однорідний) сім’ї складаються з представників однієї соціальної групи. До гетерогенних (від гр. heterogenе - різнорідний) сімей належать представники різних соціальних груп.

Основною тенденцією розвитку сімей у нинішніх умовах є їх нуклеризація (від лат. nucleus – ядро), цебто процес збільшення сімей, які складаються з подружжя. Не може не турбувати те, що за останні десятиліття в нашій державі збільшується кількість «неповних» сімей. До них належать діти й один з батьків (переважно мати). Причиною «неповних» сімей, як правило, є не тільки успадкована від попередніх часів процедура розлучення, а й легковажне ставлення подружжя до своїх взаємних обов’язків. Протидіяти цьому може певною мірою те, що в нинішніх умовах громадянський шлюб почав доповнюватися шлюбом релігійним (церковним), хоч треба зазначити, що правові наслідки має лише шлюб, зареєстрований у державних органах. Новим у сімейних відносинах є офіційне укладання шлюбного договору про права й обов’язки кожного з подружжя.

Крім того, почастішали випадки, коли діти залишаються під опікою бабусі, бо батьки виїжджають працювати за кордон. Інколи за кордоном одружені чоловіки чи жінки фактично створюють нові сім’ї, що має не лише складні економічні і соціальні наслідки, а й ще тяжчі наслідки моральні. Щоб вихідці з таких сімей виростали як повноцінні громадяни, не обійтись без удосконалення шкільного виховання.

Звісно, поряд з нуклеарними сім’ями існують, особливо в сільській місцевості, складні сім’ї з представників різних поколінь(подружжя і діти, батьки подружжя й інші родичі). Попри певні соціальні особливості взаємин у таких сім’ях створюються сприятливі умови для виховання дітей, зокрема дошкільного віку.

Отож, сімейно-демографічний розвиток у нинішніх умовах неоднозначний, на нього особливо вплинула специфіка перехідного періоду, в якому опинилася наша країна. По - перше, основною тенденцією слід вважати нуклеризацію сім’ї. По - друге, збільшення кількості «неповних» сімей, причинами яких є розлучення подружжя або виїзд одного з подружжя упродовж тривалого часу на заробітки, зокрема за кордон. По - третє, новим феноменом слід назвати при виїзді батьків за кордон заопіковування дітьми бабусь (і дідусів). По - четверте, як рудиментарне явище слід назвати збереження складних сімей з кількох поколінь, хоч вони й не типові для українського соціуму.

Важливе значення для характеристики сім’ї має визначення суспільних функцій сім’ї. Дослідники визначають різку кількість сімейних функцій, проте основні функції можна звести до таких: демографічної, економічної, виховної і рекреаційної.

Демографічна функція втілює потреби сім’ї в продовженні людського роду. Проте вона не вичерпується дітонародженням, бо охоплює також турботу про осіб похилого віку, допомогу дітей непрацездатним батькам. Особливість цієї функції в тому, що, з одного боку, зменшується кількість дітей у сім’ях, а з іншого, збільшується тривалість життя. Треба зазначити, що попри прихованість сфери сімейних відносин від суспільного впливу, на них впливають певні зовнішні чинники. Нині в багатьох європейських державах намагаються вживати заходів, щоб спрямувати демографічний розвиток у вигідне для майбутнього суспільства русло.

Економічна функція зумовлена тим, що сім’я задовольняє потреби її чненів у споживанні. Проте між сільською і міською сім’ями у виконанні цієї функції є значні відмінності. Йдеться про те, що сільська сім’я – це не лише споживча, а й виробнича клітина суспільства.

Виховна функція нинішньої сім’ї зазнала значних змін. По - перше, на неї вплинули ті зміни в сімейних відносинах, які відбулися в нашій країні в перехідний період. По - друге, виховна робота в школі занепала, бо в навчальних закладах перестали функціонувати дитячі й молодіжні організації. По - третє, до виховання молоді залучилися церковні й патріотичні організації. По - четверте, треба зважити, що соціалізація памолоди здійснюється не лише вихованням як цілеспрямованим процесом, а й через стихійні, спонтанні процеси. По - п’яте, сім’я не відіграє колишньої ролі в трудовому вихованні дітей.

Рекреаційна функція невіддільна від використання вільного часу, який потрібний для відпочинку, особистого розвитку, а також користування своїми особистими і громадянськими правами. Слід зазначити, що названа функція має особливості для міських і сільських сімей. Праця міських жителів відірвана від природи, тому вільний час вони воліють проводити саме на лоні природи. Сільські трудівники не відчувають такої потреби. Логічно виходить, що найдоцільніше було б проводити такий час у закладах культури. Проте робота цих закладів не просто відстає від потреб сільських мешканців, а занепала. У такому разі на перший план виходять сімейні поїздки в заклади культури чи храми в містах.

Водночас розвиток телебачення звузило вплив традиційних форм масового активного відпочинку, особливо в сільській місцевості. Проте вплив телебачення на людину далеко не однозначний. З одного боку, телебачення дає змогу людині ознайомитися з досягненнями культури, а з іншого, звужує спілкування поза межами сім’ї. Отож, внутрішньосімейні форми відпочинку незавжди служать раціональному використанню вільного часу.

Аналіз демографічної, економічної, виховної і рекреаційної функцій сім’ї засвідчує, що вони охоплюють основні напрями її життєдіяльности. Звідси -- недоцільність виділяти якісь інші функції.

На нинішньому етапі сімейні відносини проявляються також у доцентрових тенденціях, що засвідчує створення родинних спілок. Їх називають ще сімейними групами, що не відтворює суті такого об’єднання сімей.

Родинна спілка докорінно відрізняється від патріархальної і напівпатріархальної сім’ї, тому зачисляти її до складних сімей безпідставно. Причини виникнення патріархальної сім’ї і родинної спілки діаметрально протилежні. Патріахальна чи напівпатріархальна сім’я не спричиняла почуття роз’єднання, а вихід з неї окремих членів не ускладнював становища людей похилого віку.

Як вже зазначалося, нуклеризація сім’ї порушує нові проблеми: з одного боку, сім’ї людей похилого віку вимагають допомоги молодшого покоління, а з іншого, молоді сім’ї також зацікавлені у підтриманні зв’язків із батьківською сім’єю. Родинні спілки створюються на базі нуклеарних сімей. Серед них можна виділити два види. Перший вид родинної спілки -- це об’єднання сімей, які проживають в одному населеному пункті. Родинні спілки другого виду виникають як наслідок міграції переважно сім’ї дітей в інший населений пункт. У родинної спілки першого виду можливі постійні контакти, цебто вона становить своєрідну єдність. Для родинної спілки другого виду контакти періодичні.

Родинна спілка – це не просте складання кількох сімей, а система. Якщо йдеться про родинну спілку першого виду, то треба наголосити, що вона забезпечує задоволення спільних потреб у матеріально-побутовій сфері, організації спільного відпочинку, вихованні дітей тощо. Однак сім’ї-члени родинної спілки відіграють неоднакову роль у цьому об’єднанні. Серед них виділяється ядро, яким, в основному, є сім’я батьків, хоч зустрічаються родинні спілки, що складаються з автономних сімей братів і сестер. Участь старшого покоління (бабусь і дідусів) у вихованні внуків дає змогу передати життєвий досвід молодому поколінню.

Як вважають дослідники родинні спілки відіграють не лише позитивну роль: у них можуть консервуватися негативні норми і звички, пережитки минулого часу, заяложені ідеї тоталітарного періоду, носіями яких бувають представники старших поколінь. Інакше кажучи, виховна робота в родинній спілці потенційно може протидіяти державним і суспільним інтересам.

Звісно, для українських традицій чужі деякі нинішні явища сімейного життя. Доконечно зважати на високий рівень релігійності нашого народу. Нема сумніву, що так звані одностатеві шлюби не сприймуться серед української людності. Не може бути толерантного ставлення до осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, що, до речі, суперечить засадам християнського співжиття.

4. Громадянське суспільство на концептуальному рівні

Під громадянським суспільством найчастіше розуміють самодостатню і саморегульовану спільному, яка гарантує права й обов’язки своїх членів. На пострадянському просторі про нього заговорили у період так званої «перебудови», коли стало очевидним, що комуністичний експеримент перетворення суспільства зазнав остаточного краху. В нинішніх українських умовах поняття громадянського суспільства використовують не лише вчені, а й політики, далекі до самого його розуміння.

Застерігаючи від бездумного використання поняття громадянського суспільства, український філософ А.Карась зазначає: «Громадянське суспільство – це передусім складний феномен, що потребує вияснити еволюцію та взаємозв’язок його ідейних і практичних компонентів». Він наголошує, що «ключовим елементом еволюції громадянського суспільства є міра здійснення свободи людини в соціальній, економічній та політичній сферах». Виникнення громадянського суспільства невід’ємне від розвитку європейської цивілізації, коли людина відчула себе громадянином з певними правами і свободами, не задовольнялася їх декларацією, а почала вимагати відповідних соціально-політичних гарантій.

Звісно, про ідеали свободи заговорили ще в грецьких містах-полісах. Від того часу основою спільности вважають свободу, яка стала джерелом громадянського суспільства. За Нового часу поняття громадянське суспільство обґрунтовував Т. Гоббс у праці «Основи філософії». Згодом на розвиток теорії громадянського суспільства вплинули великі німецькі філософи.

Серед політиків і вчених наприкінці ХХ століття стало модним розмежування громадянського суспільства і держави. У так званій соціалістичній співдружності ці поняття не лише розмежовувалися, а й протиставлялися. Англійський філософ Дж.Кін пише: «Усупереч постійним спробам держави зруйнувати незалежні осередки впливу на суспільство, концепція громадянського суспільства діяла як ефективна моральна і політична утопія в Центральній і Східній Європі». Зневажені демократичні традиції, як наголошує далі Дж. Кін, не пропали марно, хоч «громадянське суспільство було загнане в підпілля», вони живили пам’ять, передавалися молодому поколінню, почали проростати «знизу», спричинилися до усвідомлення: «якщо громадянське суспільство здобуває впевненість у собі, то структурна слабкість і безвладність держави стане очевидною». Активна частина населення організовується, виникають та звані «неформальні об’єднання», діяльність яких не підпорядковується партійному диктату, але не порушує конституційних норм. Інакше кажучи, народ проявляє громадянську ініціативу, захищає свої конституційні права, здійсненню яких протидіяла держава. Наймасовішою організацією в нашій країні став Народний рух України за перебудову, який об’єднав кількасот тисяч активістів. Формально він підтримував новий курс керівної партії, а насправді виступав її опонентом.

Зародившись у Європі, ідея громадянського суспільства опановувала всі континенти нашої планети. Концепція цього суспільства проникла на територію держав, населення яких традиційно сповідувало іслам. Нерідко вона вживається на позначення «ідеального типу» складної суспільної дійсности. Дж. Кін пише: «Мова громадянського суспільства вживається радше з метою побудови розуміння складної соціополітичної реальности засобами теоретичного осмислення її особливостей, емпіричного дослідження та поінформованих висновків щодо її походження, шляхів розвитку, а також наслідків цього розвитку».

Утвердженню громадянського суспільства в Україні сприяють насамперед сприяють чинники. Після відслонення «залізної куртини» наші громадяни мали змогу ознайомитися з життям у європейських і північноамериканських країнах, які офіційна компартійна пропаганда таврувала як «гнилий Захід». До речі, в цьому вона була спадкоємицею так званих російських слов’янофілів і революційних демократів, які глорифікували «особливий російсько-православний шлях розвитку» і відсталу общину. Окрім того, наші люди могли ознайомитися з докорінними змінами суспільного життя в колишніх «соціалістичних країнах». Нарешті, треба зважити, що певна частина української людности в Західному регіоні жила в громадянському суспільстві в період між двома світовими війнами. Як відомо, на західноукраїнських землях проявився особливий феномен «держави в державі»: наша людність самоорганізовувалася в різних сферах суспільного життя. Спочатку було створено Товариство «Просвіта», далі з нього вилонилося Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, діяли парамілітарні організації. Розвиток української кооперації в Галичині досяг такого рівня, що наша сільськогосподарська продукція здобувала ринки різних країн, далеко від рідної землі.

До внутрішніх чинників утвердження громадянського суспільства на українських землях вітчизняний філософ А. Карась зачисляє зміну ставлення до нього, сучасні ідеологічні аспекти і потреби економічного оздоровлення. Нема сумніву, такий процес не простий і суперечливий. Треба зважити, що так званий «реальний соціалізм» спричинився до перекручення взаємин людини і суспільства. Хибний «державний патерналізм» відучив людину від прояву ініціативи. Як правило, ініціативу «спускали згори» компартійні органи, а населення мало беззастережно підтримувати її і рапортувати про виконання. Люди привикли до того, що держава має турбуватися про них. Насправді така турбота підспудно приховувала те, що трудівники зазнавали жорстокої експлуатації, якої не знали в капіталістичних країнах. Значна частина законної платні не виплачувалася: з таких відрахувань формували так звані суспільні фонди споживання. Серед людей панувала ілюзія, що держава ощасливлює їх, дарує квартири, профспілкові путівки для відпочинку, забезпечує безоплатною медициною, створює можливості для безоплатного навчання в усіх середніх і вищих закладах. Водночас приховувалось те, в яких умовах жила компартійна номенклатура з її різними пільгами, починаючи від різних прихованих для людського ока баз і магазинів.

Як наслідок серед частини нашого населення не легко подолати хибні уявлення про державних патерналізм при так званому «розвиненому соціалізмі». Насамперед йдеться про людність Південного і Східного регіонів, які ніколи не побували в західних країнах. Негативно впливає на них російська пропаганда, що спрямована на протидію євроінтеграції нашої держави. Як зразок «справедливого» розв’язання суспільних проблем деякі засоби масової інформації називають сусідню Білорусь, що не відмовилася від «соціалістичного розвитку».

На ще одні спекуляції навколо громадянського суспільства звертає увагу Дж. Кін. Він пише: «На противагу емпіричним, аналітичним, інтерпретаційним підходам, пов’язаним з такими інтелектуальними процедурами, як найменування, категоріювання, спостереження, теоретизування, порівняння та розуміння складної природи інституційно структурованої діяльности, стратегічне використання відмінностей між громадянським суспільством і державою має на меті чіткіше окреслення того, що слід і чого не слід робити, аби досягти певної політичної мети». Звісно, цим спекуляції не обмежуються. Йдеться, зокрема, про упереджене трактування опозиції «держава – громадянське суспільство». Американський дослідник Е.Геллнер навіть допускає, що деякі з посткомуністичних країн не зможуть дотягтися до західної моделі громадянського суспільства, тому вони приречені залишатися на рівні перехідного суспільства, в якому перебувають.

Треба зважити, що в науці нема прийнятої інтерпретації громадянського суспільства. Найпоширенішим трактуванням вважається виділення активного ядра неурядових, громадських організацій. Узагальнюючи дослідження громадянського суспільства, А.Карась, окрім цих організацій, називає низку інших елементів, зокрема місцеве самоврядування, спільні вартості (цінності), опозиційні громадянські рухи і політичні партії, незалежні засоби масової інформації, громадську думку, демократичні вибори й референдуми, участь громадян у судах і охороні правопорядку, дискурсивні практики в сфері культури, освіти, політичної і громадської активности, норм спілкування і поведінки. При характеристиці громадянського суспільства називаються такі риси: «1) наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування громадянської сфери і громадської думки; 2) організоване громадянське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами; 3)незалежні від держави добровільні асоціації, автономність яких є усвідомленою на індивідуальному і колективному рівні; 4) орієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва» (А.Колодій).

Ставлення до громадянського суспільства серед української людности, як уже зазначалося, змінюється, долаючи стереотипи минулого. Відомий український філософ О. Кульчицький зазначав, що історичний розвиток нашого народу зводив суспільне життя до «сфери інтимности», насамперед обмежував його родинними чи приятельськими зв’язками. Як наслідок формувалася «гуртковість» на основі особистої прихильности, що зумовлювало негативні явища, бо в таких умовах не просто було піднестися вище від надгурткових цілей. Безумовно, таке співжиття не мало нічого спільного з відносинами в умовах російської общини, яка підживлювала «ментальність орди» (Євген Гуцало).

Насамперед треба мати на увазі особливості становлення громадянського суспільства в західних державах і на пострадянському просторі. На Заході громадянське суспільство творилося поступово, адже тамтешня людність мала досвід громадського самоврядування на засадах Магдебурзького права, якого не могло знати населення деспотичної Росії. До речі, на таких засадах ґрунтувалося життя багатьох українських міст, починаючи із Середньовіччя. Київ жив за Магдебурзьким правом до 1835 року, хоч інші українські міста втратили його ще раніше. Виходить, що наш народ мав певний досвід самоврядування не лише в умовах імперії Габсбургів. Отож, не можна визнати справедливим висновок А.Фартушного, який вважає громадянське суспільство на пострадянському просторі «бажанням, метою, зразком, можливо, навіть суспільною мрією, але не частиною власного історичного досвіду». Безумовно, для населення Східного і Південного регіонів такий висновок доречний, тому йому доводиться вивчати не лише досвід інших народів, а й опановувати здобутки іншої частини свого народу. Цілком логічно, що такі масові організації як Товариство «Просвіта» (спочатку – Товариство української мови імені Т.Шевченка), історико-просвітницьке об’єднання «Меморіал», Народний рух України за перебудову та інші найбільший вплив мали в галицьких областях (Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській). Саме з цього треба виходити, визначаючи перспективи утвердження громадянського суспільства в різних регіонах України.

Утвердження громадянського суспільства водночас означає звільнення нашої людности від ідеологічних нашарувань, що успадковані від тоталітарного суспільства. Як зазначали наші дослідники, питання свободи для нашого народу мало специфічне значення. На першому місці завше була «свобода від», бо упродовж цілих століть доводилось боротися від чужоземного поневолення. Таке розуміння свободи відсувало в тінь її іншу сторону, а саме «свободу для». Коли йдеться про громадянське суспільство, то на перше місце виходить творення, цебто «свобода для».

Перешкодою для утвердження громадянського суспільства в Україні є олігархічна система, яка за попереднього президента виродилася в окупаційну компрадорсько-сімейну бандоолігархію. При пануванні олігархії громадянське суспільство в Україні залишиться недосяжною мрією.

Данський політолог М. Андерсен зазначає: «Хіба можна мати громадянське суспільство, фінансоване олігархами? Це ж суперечить демократії! Люди навіть не задумуються, що це дивно».

Отож, нині йдеться не про перезавантаження влади, а про перезаснування держави на засадах громадянського суспільства. Таке завдання повстало під час «Помаранчевої революції», основною силою якої був так званий «середній клас», але воно не було виконане, що спричинилося до вибуху Революції Національної Гідности.

Дата добавления: 2015-05-22