Тема 6. Cвідомість і самоусвідомлення особистости

В и с н о в к и

1. Пізнання належить до центральних питань філософії, а предметом теорії пізнання є знання як цілісність.

2. У пізнавальному процесі, крім терміну «гносеологія», яким оперують вітчизняні філософи, дедалі ширше використовується термін «епістемологія», хоч деякі дослідники розрізняють їх.

3. Процес пізнання має певну структуру. Насамперед йдеться про взаємозв’язок об’єкта і суб’єкта. Розрізняється також чуттєвий і раціональний рівні пізнання.

4. Чуттєве пізнання позначає єдиний пізнавальний процес, який охоплює відчуття, сприйняття й уявлення, а раціональне пізнання проявляється насамперед у логічних формах поняття, судження й умовиводу.

5. Наукове пізнання орієнтується на предметне і водночас об’єктивне дослідження без ціннісних оцінок, хоч історичний підхід засвідчує його соціокультурний характер. Воно розвивається на емпіричному і теоретичному рівнях.

6. Отримані знання при емпіричному пізнанні становлять основу для побудови теоретичного знання. Структурними елементами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія.

7. Істина як об’єктивна за змістом поєднує властивості абсолютности і відносности, має конкретний характер.

До цього часу наука не спромоглася створити модель свідомості, яка була б теоретично досконалою. Сучасний грузинський філософ М. Мамардашвілі стверджував, що «свідомість не підлягає теоретизації». Такий висновок не безпідставний: теоретичні уявлення про свідомість не спроможні розкрити її сутності.

Як підтверджують словники, поняття свідомості багатогранне. Свідомість може ототожнюватися з розумом, коли йдеться про людське сприйняття, розуміння, осмислення довкілля, як природного, так і суспільного. Про свідомість йдеться й тоді, коли людина відчуває щось чи висловлює слушну думку. У науці свідомістю називають психологію певних суспільних верств, філософські, релігійні, політичні, мистецькі та інші погляди. У марксистській філософії свідомість протиставляють буттю, трактуючи її як процес людського відображення дійсності, що зумовлює цілеспрямовану діяльність. Поняття свідомість використовується як еквівалент термінів психіка, інтелект, розумова діяльність, хоч найдоцільніше трактувати свідомість як самозвіт людини про своє знання й незнання, з чим пов’язується свідома діяльність.

1. Свідомість в історії світової філософської думки

Уявлення про свідомість, її трактування залежить насамперед від панівного світогляду. В архаїчному суспільстві, коли панував магічний світогляд, у поняття свідомости вкладали все, що стосується невидимого світу. Його сприйняття було чуттєвим, наївно-стихійним, на нього особливо впливав страх, а також задоволення. Свідоме й неусвідомлене виступали в єдності так само, як ідеальне й матеріальне.

Античний філософ Геракліт запровадив у науковий обіг поняття логос як основу свідомих дій людини. На перше місце в філософській діяльності мисленик поставив усвідомлення суперечливої природи речей. Він негативно ставився до Пітагора, який вважав за наймудріше число, а людину характеризував як суперечливу істоту на межі магії і мітології, з одного боку, філософії і науки, -- з іншого. Античний енциклопедист Демокріт пояснював свідомість існуванням особливих вогнистих атомів, завдяки еманації («витіканню») яких можна сприйняти речі й довкілля.

Відмежовувати процеси свідомості від матеріальних явищ розпочали софісти. Космоцентризм античного світогляду спричинився до пошуку джерел свідомості поза межами самої людини. Сократ звернув увагу на особливість актів свідомости. Його учень Платон вважав джерелом сили й гармонії космічний розум, який спроможний мислити себе адекватно. Так само й людський розум як активне начало здатний до самоспоглядання і регулювання людської поведінки.

Намагаючись проникнути в таємниці свідомости, античні філософи з’ясовували природу душі, яку тлумачили по-різному. Ось два крайні підходи: для Демокріта душа – це тимчасова комбінація атомів, а для Платона – вічна самостійна сутність, на що спиралися згодом християнські мисленики. Досягнення античних мислеників у цій царині узагальнив і систематизував Аристотель. При альтернативності трактувань про цілісну концепцію свідомости за античних часів не могло бути мови. Її створенню суперечила також однобічність спрямування. Відомий заклик «Пізнай самого себе», який був викарбуваний на колоні при вході до храму Аполлона в Дельфах, залишився не виконаний. Філософи не досліджували свідомость з погляду спрямування на себе, а лише - на зовнішній світ.

Зміна напряму дослідження свідомости пов’язана з елліністичною філософією, насамперед з неоплатонізмом. Якщо Платон обґрунтовував три рівні осягнення душі, то неоплатонік Плотин ототожнював свідомість з другим рівнем, на якому людина відчуває, переживає, осмислює своє земне життя. Такий підхід протиставляє свідомість, з одного боку, нижчому рівню з його тілесними бажаннями й інстинктами, а з іншого, наближає до вищого рівня, що позначає з’єднання з Божественним, відчуття краси й осягнення блаженства. Отож, виходить, що попри свою вторинність свідомість – це осердя людини.

У середньовічній філософії свідомість трактували як надсвітовий первень, який існує ще до творення природи. В Святому Письмі сказано: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було – світло людей» (Ів. 1, 1-4). Християнство тлумачить розум як атрибут Бога. Божественний розум передає певні іскрини людині. У християнській філософії зароджується ідея спонтанної активности людською душі, яка охоплює також свідомість. Святий Августин наголошує, що в душі закладене все знання, а джерелом її істинности є внутрішній досвід, коли душа повертає на себе власну діяльність. Таке тлумачення стало зародком інтроспективної (від лат. introspecto – заглядаю всередину) концепції свідомості, яку обгрунтовували не лише християнські філософи Тома Аквінський й Іоанн Дунс Скот, а й іранський мисленик Абу Бакр Мухамед без Закарія Разі і таджицький вчений-енциклопедист Абу Алі Хусейн Ібн Абдаллах Ібн Сіна, відомий у Європі як Авіценна.

Проте слід зазначити, що Святий Августин, як і його попередник Плотин трактували свідомість людини як вторинну в її духовному житті, що зумовлене певними чинниками. По - перше, людина усвідомлює себе не лише як духовну, а й природну істоту, що спричиняє її сором за певні природно-тілесні потреби. По - друге, усвідомлення подвійного життя людини спричиняє страждання людини, розуміння своєї кари як представника людського роду. Нарешті, по - третє, усвідомлення плинности людського життя і неминучости смерти обертається трагізмом через незворотність часу. Парадокс у тому, що прародичі Адам і Єва відкрили для себе світ, усвідомили своє місце в ньому, але перервали колишню безпосередню духовну єдність з Богом, скоївши гріх, і як наслідок --- перейшли з вищого на середній рівень духовності.

В епоху Відродження, яка розпочалася в XV столітті, простежувалися нові підходи до пояснення свідомости. Її розуміння мислениками Нового часу ґрунтувалося на антропологічному світогляді. Найбільший вплив на дослідження свідомости мав французький філософ Рене Декарт, який запровадив термін свідомість у науковий обіг на позначення особливого стану душі. На перший план він висунув самосвідомість, що відтворив його афоризм «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже я існую»). Отож, на думку філософа, свідомість виступає синонімом терміну мислення, або, інакшекажучи, ототожнюється з інтелектуальною діяльністю людини. Проте в новоєвропейській філософії ці терміни розрізняються: свідомістю позначають властивість людини, а мисленням – її практичне втілення. Аналізуючи свідомість як внутрішнє споглядання суб’єктом свого внутрішнього світу, Р.Декарт вважав її протилежністю просторового світу. Особливий вплив на концептуальний підхід до вивчення психіки мало його трактування душі і тіла. Особливість душі в тому, що вона мислить, а на противагу їй тіло рухається.

З іншого боку до характеристики свідомості підійшов Г.В.Ляйбніц, який обґрунтовував існування багатьох субстанцій, що непротяжні і нематеріальні, ієрархізовані і гармонізовані, динамічні, діють цілеспрямовано, але не впливають одна на одну. Водночас субстанції спроможні до сприйняття, яке філософ трактував аж надто широко. На принципі безперервності філософ вибудував цілий ряд сприйнять відповідно до рівня свідомого, найвищим проявом якого є Боже всезнання, і підсвідомого в «малих сприйняттях» найнижчих субстанцій. Несвідомі сприйняття нагадують ті, які можливі в стані непритомности людини чи глибокого сну. Крім високого рівня свідомости, людська душа ще й наділена самоусвідомленням.

Німецька критична філософія кінця XVIII – початку ХІХ століття піддала критиці інтроспективну психологію, обґрунтувала рівні організації й активности свідомости, а також взаємозв’язки чуттєвого і логічного, індивідуального і соціального. І.Кант розробив вчення про трансцендентальну (transcendens – позамежний) апперцепцію (від лат. аd – до і лат. perceptio – сприймаю, пізнаю). На його думку, щодо форми природа як предмет загального і доконечного знання твориться самою свідомістю. Інший німецький філософ Й.Г.Фіхте протиставив своє вчення попередній філософії, яку він вважав догматичною. Його критицизм виходить із свідомости й висновує з нього світ. Він трактував самосвідомість як самодостовірний початок знання, вважав, що свідомість самопороджується, ґрунтується на дії й утверджується волею. В акті самосвідомости індивід звільняється від зовнішніх обмежень, породжує свій дух, свою свободу. Самосвідомости («Я») протистоїть «не-Я». Вони співіснують як протилежності, що взаємообмежуються і частково само- знищуються. Суб’єкт виступає як теоретичний при умові, що «Я» визначається через «не-Я». При протилежному варіанті він виступає як практичний. Ідеал руху і розвитку суспільства зводиться до усвідомлення того, що предметна сфера людини – це продукт діяльности «Я», що відчужений від неї і виступає як зовнішня їй дійсність. На думку Г.В.Ф. Гегеля, свідомість особистости (суб’єктивний дух), що неодмінно пов’язана з об’єктом, визначається в процесі історії, яка втілює об’єктивний дух. У своїй «Феноменології духа» філософ обґрунтовує трикратний рух духу, що охоплює свідомість, самосвідомість і абсолютний суб’єкт. Свідомість переходить шлях від безпосередньо чуттєвого сприйняття до наукового(філософського) пізнання як завершального, що підтверджує розумність дійсности. Через усі фази свого історичного розвитку свідомість доходить до адекватного самоусвідомлення духом самої себе.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття появляються нові концепції свідомості. Поставивши в основу всього сущого ірраціональну світову волю, А.Шопенгауер звів функції людини до її усвідомлення. Одночасно зі свідомістю виникає «світ як уявлення». Намагання з’єднати гегелівське розуміння свідомости з попередніми матеріалістичними вченнями спонукало К.Г.Маркса до висновку про вторинність свідомости як відтворення суспільного буття, про суспільну свідомість як досвід попередніх поколінь, про перехід свідомости в практику.

Наукові досягнення двадцятого століття стимулювали філософів до роздумів про можливість зрозуміти свідомість.

Засновник феноменології Е.Гуссерль зосередився на її інтенційному (від лат. intentіo – прагнення) тлумаченні, що наголошує на сенсових зв’язках свідомости зі світом і доконечности її спрямованости на конкретні предмети, проявляючись у потоці феноменів, а вони ототожнюють явище й буття. Інтенційна структура розрізняє в свідомости два складники, що творять нероздільну єдність її змісту й акту свідомости, дає змогу осягнути життєвий світ у його нескінченному сенсі.

Як вважає П. Тейяр де Шарден, з’ясувати природу і конкретний механізм свідомости неможливо, хоч зазначає, що вона пробивається з пітьми підсвідомого. Як зазначає мисленик, нервова система людини сягнула рівня самосвідомости, спричинила виникнення розуму, який забезпечує свідомий контроль над діями людини.

З’ясуванню свідомости у зв’язку з підсвідомим присвячені праці Зигмунда Фройда і його послідовників. Як твердить З.Фройд, свідомість («Я») – це середня інстанція між підсвідомим («Воно»), що зумовлене біологічними інстинктами, і надсвідомим («над-Я»), до якого належать соціальні заборони і норми. Свої версії сутности несвідомого розробляли А. Адлер, К.Г. Юнг і Е. Фромм. Кожен з них підійшов оригінально до вчення З.Фройда. А.Адлер створив індивідуальну психологію, в якій обґрунтував ідею-мету. Хоч індивід усвідомлює її нечітко, вона становить осердя людської психіки. К.Г. Юнг пов’язував свідомість із символами, які визначає «колективне несвідоме», базовими елементами якого є архетипи як вроджені, первинні схеми образів фантазії. Е.Фромм зазначав соціальну зумовленість психічної діяльності.

Філософ Ж.П.Сартр заперечував субстанційність свідомости, вважав її чистою суб’єктивністю, у дослідженні якої є певна межа. При дослідженні свідомостилюдина не спроможна вийти поза неї. Окрім того, свідомість, зазначає філософ не можливо проаналізувати в контексті суб’єктно-об’єктних відносин.

Аналіз свідомості через мову -- осердя філософії К. Леві-Стросса. Як представник структуралізму, він визначав несвідоме як базове в дослідженні свідомости. Вплив свідомости на людське життя здійснюється через мову.

Свідомість – філософська категорія, розглядати яку доцільно в контексті, насамперед з такими поняттями, як психіка, розум, мислення. Якщо психіка означає чуттєве ставлення до світу й емоційну реакцію на його подразники, то розум –це раціональне творче пізнання й усвідомлене самопізнання. Як активний процес на основі чуттєвого сприйняття, воно не зводиться до опосередкованого сприйняття, а й означає узагальнення сприйнятого. Інакше кажучи, свідомість позначає вищий рівень розвитку психіки в історичному процесі у формах культури.

2. Свідомість у культурно-інформаційному колі

Місце свідомости серед проблем філософії й культури визначається її особливостями, що обґрунтовував М. Мамардашвілі. По - перше, свідомість відтворює рівень знань, що виступають як досягнення культури, а по - друге, як вже зазначалося, свідомість не піддається такому визначенню, яке не залишало б сумніву. У ньому не лише відтворюється буття, а й реалізується думка, виведена на найвищий рівень абстракції. Окрім того, слід зазначити, що, по -третє, свідомість не можливо зафіксувати як матеріальне буття, хоча в її реальному існуванні нема сумніву. Засновник бігевіоризму (від англ. behavior – поведінка) Дж. Б. Вотсон зазначав: «Свідомість ніколи не бачили, ніколи до неї не доторкались, її не нюхали, не відчували, не рухали. Це чисте припущення, як і стара концепція духу». По - четверте, свідомість стосується не лише дійсності, а й можливості, цебто тут йдеться не про предмет чи явище, а про «конструктивний принцип». Доцільно згадати «випереджувальне відображення» в тваринному і рослинному світі, прогнози погоди і певних стихійних лих (повеней, землетрусів, виверження вулканів тощо). По - п’яте, свідомість має унікальну здатність виходити поза межі предметно-відчутного світу, що стосується нескінченного і космічних тіл у астрономії, просторових відношень у геометрії, кількісних відношень в інших математичних науках, правил формальної логіки, граматичних правил тощо. У філософії також йдеться про небуття (ніщо), духовний простір, часовий простір, трансцендентальність (у І.Канта), «суще» поза межами сущого (у М.Гайдеггера) та інше. Отож, твердження Протагора про людину як «міру усіх речей» стосується не лише речей, що існують, а й тих, що не існують. Нарешті, по - шосте, свідомість спрямовується в інтересах людини відповідно до її мети, хоч у певних випадках наслідки можуть бути протилежні. Найяскравіший приклад стосується використання атомної енергії проти людства.

Попри такі властивості свідомости треба зазначити, що вона все-таки опредметнюється, набуває своєрідного «тіла», яким є мова. Свідомість не можливо уявити без мови як системи знаків для висловлення думки, міжлюдського спілкування й мислення. Мова об’єктивує самосвідомість людини, керує її діями, зберігає й передає інформацію. Вона найтісніше пов’язана з мисленням, що відтворює паралелізм мовних і мисленних процесів.

За допомогою мови відтворюється ідеальний зміст свідомости у вербальній (словесній) формі. Вона переплітається з іншими формами (зображальною і музичною). Зміст свідомости, як зазначав І.Кант, може передаватися словом, жестом та інтонацією. Якщо в жесті відтворюється зміст свідомости позамовними чинниками, то в слові й інтонації втілюється лінгвістичний чинник, але в слові – внутрішній, а в інтонації зовнішній. Окрім того, мова є формою існування свідомости. Велике значення національної мови в тому, що вона долає просторово-часові межі, даючи змогу відтворювати події не лише теперішнього часу, а й минулого й майбутнього, без якихось перепон відтворювати у розповіді події, що відбувалися в різних місцях.

Мова формувалася упродовж історичного часу і забезпечувала єдність людської спільноти як етносу, збереження його самобутности. Мови не лише по-різному визначають певний предмет чи явище, а й передають різне їх бачення. «Мовна діяльність полягає в застосуванні всіма членами даної етнічної спільноти значної кількості (до кількох десятків тисяч) усталених у ній порівняно невеликих артикуляційно-звукових актів – слів для позначення певних явищ об’єктивної дійсності (предметів, процесів, ознак) та їх відображень у свідомості (понять, уявлень)»(О.Мельничук).

Про роль національної мови в житті етносу писав німецький філософ В. Гумбольт. На згубності денаціоналізації наголошував наш філософ мови О. Потебня, який зазначав: «Якби об’єднати людство за мовою і взагалі за народністю, то це було б згубним для людської думки, як заміна багатьох чуттів одним, хоч би цим одним був не дотик, а зір». Вчений вказував, що поглинання одного народу іншим не можна нічим виправдати, бо в такому разі довелось би виправдовувати й людожерство. Переможці трактують переможених як етнічний матеріал – і не більше. Та, врешті-решт, переможець не виграє: витративши свої сили на поглинання переможеного народу, він сам починає розпадатися.

Природна вербальна мова доповнюється системами немовних знаків, серед яких виділяються такі групи: а) знаки-копії; б) знаки-сигнали; в) знаки- символи; г) знаки-зносини. До знаків-копій належать світлини,малюнки, сліди тощо. Як знаки-сигнали найчастіше згадуються оплески на концерті, дзвоники (гудки) у школі, на залізничних станціях, у робітнях, світло маяка. Знаками-символами вважаються герби, емблеми, екслібриси тощо. Серед знаків-зносин найвідоміші нині комп’ютерні програми, абетки Морзе та інші.

Ще в античні часи філософи для позначення джерела свідомості і самосвідомості вживали поняття нус (від гр. nous – розум, думка, дух), яке перейшло до нас як інтелект (від лат. intelectus – розум, розуміння, пізнавння). Відношення інтелекту до свідомости на філософському поняттєво-категоріальному грунті слід трактувати як відношення частини до цілого.

Щоб полегшити різні операції, людина почала створювати машини. Ідея логічної машини і перша спроба її створення належить каталанському філософові Раймунду Луллію (1235-1315 рр.). У двадцятому столітті виникла кібернетика як наука про набуття, збереження, передачу та опрацювання інформації, що дало змогу проектувати розумні машини, спроможні не лиш розв’язувати складні завдання, а й перекладати на інші мови письмові тексти. На нинішньому рівні розвитку такі машини можуть виконувати три завдання: інформаційні (евристичні), біонічні й еволюційні. Перші завдання спрямовані на автоматизацію інтелектуальних завдань людини, другі – розраховані на імітацію процесів нервової системи, а треті – вимагають поступового розв’язання інтелектуальних програм. Сучасний комп’ютер дає змогу не лише зрозуміти текст і зберегти організовану інформацію, а й розробити програму з очікуваним результатом.

Комп’ютеризація нашого життя не тільки вплинула на нього, а й спричинила нові проблеми філософсько-світоглядного характеру. По - перше, людина стає заручником і навіть жертвою професійного програміста, який може завести користувача в глухий кут, заразивши систему «вірусом». По - друге, розумна машина починає управляти людським життям, пропонуючи й нав’язуючи певні цінності, перекручуючи справжні події, спрямовуючи діяльність у бажаному для владних кіл напрямі. По - третє, розумні машини впливають на зміну науково-технічного довкілля і науково-технічний прогрес. По - четверте, в таких умовах виникають ілюзії про достатність невеликої кількості знань, що потрібні для життя й життєвого успіху. По - п’яте, комп’ютерна техніка сприяє бездумному гаянню часу за іграми, зменшуючи його для інших потреб, що недооцінює багатоплановість свідомої діяльности людини.

Як відомо, людина створює другу природу, яка називається культурою, що фактично позначає форми зв’язку людини зі світом, які втілюють людську свідомість. Виходить, що свідомість невід’ємна від культури, яка ґрунтується на суспільній діяльності людей, утверджує набуті навики, способи й норми як форми свідомости, або «колективні уявлення». Як наголошує французький філософ Е. Дюркгейм, такі «колективні уявлення» сприяють соціалізації людини. До них належать світогляд, мораль, наука, мистецтво як форми суспільної свідомости. Інакше кажучи, вони втілюють об’єктивну реальність, яка після засвоєння індивідами стає суб’єктивною реальністю. Таке трактування засвідчує дворівневість свідомости, що проявляється в опосередкованому ставленні людей до зовнішнього природного і соціального світу, а також в охопленні людей культурою, що відрізняє їх від інших істот.

Отож, «культурні уявлення» як складники соціокультурних систем впливають на розвиток свідомости на індивідуальному рівні, без чого не можливі передача і творчий розвиток збереженого соціокультурного досвіду. Звідси – логічний висновок про суспільну природу свідомости на індивідуальному рівні, оскільки вона спирається на набутий соціокультурний досвід. Окрім того, індивідуальна психіка наповнює зміст «колективних уявлень». Треба зауважити, що йдеться не про пасивне залучення, а про активне входження. Без утвердження спільного досвіду в певних уявленнях не може бути мови про його успадкування майбутніми поколіннями.

На підставі сказаного можна стверджувати, що свідомість, по - перше, виконує функцію соціальної пам’яти, а по - друге, зумовлює програмування колективної діяльності. Відтворення набутого досвіду як досвіду культури не можливе без засвоєння його у відповідних формах свідомости як факторах його здійснення. Як певний акт культури реальна поведінка людей спочатку «опрацьовується» в свідомости, а відтак переходить у норму культури, що свідомо програмує людську життєдіяльність. Роль її орієнтиру виконують певні норми свідомости, на підставі яких людина оцінює розважливо конкретну ситуацію.

Оцінивши ситуацію, людина визначає своє активне ставлення до неї, цебто виступає як суб’єкт такого ставлення. Проте активність суб’єкта цим не обмежується: він вписує своє ставлення в ширший контекст, цебто діє як зовнішній чинник. Така можливість зумовлюється своєрідністю людської взаємодії зі світом, що становить основу свідомости як особливого типу опанування дійсности. Коли йдеться про погляд свідомости на світ, то мають на увазі погляд з позиції певної царини культури, а також відповідного досвіду діяльности. Саме цим зумовлене роздвоєне відтворення, що властиве для всіх видів свідомости (теоретичної, політичної, правової, моральної, художньої тощо). Причина в тому, що свідомість не лише об’єктивно зафіксовує певну ситуацію, а й сприймає її під оглядом загальної норми. Як наслідок свідомість спрямована на опанування дійсности. Причина в тому, що вона зорієнтована на певне уявлення про належне, яке пронизує норми, уставлення, позиції свідомости, що мають суспільний характер не лише за походженням, а й за функціонуванням.

Свідомість невід’ємна від людського існування, духовности людини. Мірою такої духовности філософи вважають тривалість як протилежність просторовій протяжности. Духовність відрізняє людину від інших істот живого світу як частини природи. Вона охоплює не лише усвідомлену реальність, а й «несвідоме» і «надсвідоме», її суб’єктом філософи називають душу, а душевне життя трактують як комплекс переживань (почуттів, прагнень, настроїв). Свідомість творить ідеальний світ як внутрішній, суб’єктивний «мікрокосм» людини, що корелює зовнішній, об’єктивний світ, або «макрокосм». Людський ідеальний світ абстрагується від реальности, творить ідеальні об’єкти, які не залежать від реального. Отож, йдеться про альтернативний світ, бажаний, динамічний, складний і різноманітний. У цьому світі людина живе, переживає, вірить, прагне.

В ідеальному світі особливе місце посідають знання, ставлення до якого зазнало значних змін, що безпосередньо стосуються свідомости. Спочатку свідомости надавали надприродного, містичного значення. Згодом почали розмивати межі між «живим» і «неживим», що пізніше в філософії почало називатися гілозоїзмом (від гр. hyle – матерія і zoe – життя), який приписував свідомість усій природі, а різницю бачив лише в швидкості мислення. Про початок сучасної теорії свідомости можна говорити лише з Нового часу. Як відомо, мисленики наголошували на могутности знання, його творчих можливостей, що відтворив англійський філософ Ф.Бекон в афоризмі «Знання – сила». Просвітники вважали, що лише знання є основою свідомости і духовної культури взагалі.

Як суб’єктивна реальність свідомість не замкнута в собі: це – «внутрішній світ», який змикається із зовнішнім світом. Свідома діяльність людини не лише мислить, а й задовольняє свої потреби, емоції, переживання, що назовні спрямовані на вдосконалення організації природи. Душевність і духовність людини відрізняють її не лише від інших істот живої природи, а й від найскладнішої техніки, яка втілена в комп’ютері. Досягнення науки засвідчують не тільки великий пізнавальний потенціал людини, «інформаційну місткість» людського мозку, а й те, що навіть найздібніша людина використовує тільки невелику частину інформації, яку вона засвоює упродовж свого життя. Йдеться лише про кілька відсотків.

Дата добавления: 2015-05-22