Система суспільного життя

Людське існування має дві сторони. Як вже зазначалося, людина інтуїтивно усвідомлює доконечність жити в спільноті, але емпіричність протиставляє її суспільну сутність біологічній і духовній сутностям. У цьому проявляється трагізм існування людини.

При аналізі суспільства як складної багатофункціональної системи насамперед треба з’ясувати поняттєвий апарат. Як відомо, людська сутність проявляється через діяльність, коли люди як свідомі істоти вступають у певні взаємини, що залежать від особливостей історичного розвитку, творять таким чином соціум. У соціумі забезпечуються умови для існування людини як біологічної істоти. Не тільки в минулому, а й нині людина опинилася перед загрозою біологічного зникнення. Упродовж тривалого часу суспільного життя людина пристосовувала свої вимоги до вимог інших людей, утверджувалася як соціальна істота. Безумовно, людські стосунки вимагали людяного ставлення до іншого, що розвивало людину як духовну істоту.

Поняття соціум розглядається як у широкому, так і у вузькому значеннях. Широке значення стосується просторово-часового виміру в глобальному масштабі на певному етапі. На противагу йому вузьке значення стосується конкретного, локального прояву соціуму. Мета соціуму полягає в тому, щоб створювати умови для втілення певного суспільного ідеалу. Порівняно із суспільством поняття соціуму конкретизує суспільство як самодостатню природно-соціальну спільність на певному історичному етапі. Інакше кажучи, соціумом називається соціалізоване суспільство.

Суспільство як система охоплює підсистеми, або сфери суспільного життя: соціальну, економічну, політичну і духовну. Взаємопов’язаність цих сфер зумовлена тим, що їх єднає людина як суб’єкт суспільного життя.

Соціальна сфера як підсистема суспільства охоплює відносини між групами людей. У цьому розумінні соціальне виступає як вторинне порівняно із суспільним як первинним. Вважається, що суспільне виникає об’єктивно, незалежно від волі і свідомої діяльності людей, а соціальне твориться свідомо, упорядковується людською діяльністю. Соціальна сфера ґрунтується на соціальній структурі суспільства, яка відтворює взаємозв’язки між відносно стійкими соціальними групами.

Соціальні групи відрізняються від аморфних спільнот, що існують як ситуативні плинні творення, не мають кількісної визначености і критеріїв належности. Природа соціальних груп визначається метою і специфікою діяльности; вони характеризуються стабільністю, згуртованістю, структурною упорядкованістю і розрізняються за розміром (великі, середні, малі), за соціальним статусом (офіційні і неофіційні), за безпосередністю зв’язків (постійні і нерегулярні) тощо.

Найпоширенішим вважається поділ за розміром соціальних груп. За таким критерієм, як зазначалося, вони поділяються на великі, середні і малі, що відповідно ще називаються мікросоціальними, середніми й мікросоціальними.

Як основні суб’єкти суспільного життя великі соціальні групи охоплюють соціальні страти, етнічні спільноти, вікові верстви тощо. У вітчизняній філософії як і за тоталітарного режиму на перше місце серед цих груп ставлять класи, спираючись на відоме ленінське визначення. Проте такий підхід не доречний, принаймні, з чотирьох причин: по - перше, в ньому абсолютизується економічний критерій; по - друге, таке визначення заперечувалося ще в минулому столітті, оскільки воно ігнорувало майнові, культурні, політичні та інші чинники; по - третє, поза межами так званої «світової соціалістичної системи», а тепер і на її теренах наука запропонувала соціальні страти, замість класів; по - четверте, від цього визначення фактично відмовилися в самому марксизмі-ленінізмі. Як відомо, ленінське визначення класів не могло бути застосоване до такої великої соціальної групи як інтелігенція, яку ще називали службовцями. Цілком унікальним для радянської дійсности було виникнення нового експлуататорського класу, який творила компартійна номенклатура. Крім того, до колгоспного селянства зачисляли не лише рядових колгоспників, а й керівників і фахівців з вищою освітою. Нарешті, проблемним залишалося питання про класову належність працівників деяких сфер (приміром, торгівлі, ослуговування тощо). Фактично йдеться про підміну науки партійною ідеологією. Офіційна радянська ідеологія нав’язувала погляди, що відносини між класами ґрунтуються на спільності соціальних інтересів, тому між ними не може бути конфліктів, панує гармонійність. Проте дійсність виявилася протилежною.

На противагу ленінській концепції класів виникла теорія соціальної стратифікації, яку обґрунтували М. Вебер і американський соціолог російського походження П. Сорокін. Тепер її розробляють не лише вчені на Заході, а й у країнах СНД. Слід зазначити, що сам термін страт (від лат. stratum – шар, верства) запозичений з геології, визнається за головний і кінцевий елемент соціальної структури. Традиційно за рівнем прибутків виділяють вищий, середній і нижчий страти. Проте поділ на страти може відтворювати не лише одновимірну, а й «багатомірну стратифікацію», коли за основу поділу беруть комплекс ознак (освіту, зайнятість, прибутки тощо). Фахівці визнають за доцільне для стратифікації соціальної структури брати до уваги належність людини до трьох сфер (економічної, професійної і політичної).

З теорії соціальної стратифікації виходить теорія соціальної мобільності про зміну місця в соціальній структурі суспільства, цебто зміну соціального статусу, під яким розуміють певні права та обов’язки індивіда відповідно до позиції в соціальній системі. Головним (базовим, інтегральним) для людини вважається посадово - професійний статус. Відповідно до певних критеріїв виділяють такі види соціального статусу: природний— залежно від статі, віку, набутий – залежновідзусиль самої людини (письменник, політик, вчений, актор), приписаний--- залежновідетнічного, сімейного походження, місця народження і т. ін. Залежно від соціального статусу людина виконує певні дії, сукупність яких зумовлюють її соціальну роль як особи. Кожна людина має кілька ролей, що відрізняються від ролей інших, визначає поведінку. Приміром, артист має поводитися розкуто, а державний чиновник – стримано. Якщо функції чиновника чітко описані нормативними документами, то для людини творчої професії про таку визначеність говорити не доводиться. Окрім цього, ролі розрізняються за мотивацією дій, способами одержання тощо.

Соціальна мобільність поділяється на горизонтальну й вертикальну. Горизонтальна соціальна мобільність означає, що людина змінює місце роботи, але не змінює соціального стану. При вертикальній соціальній мобільності змінюється соціальне становище особи.

Економічна сфера охоплює матеріальне виробництво, тому її називають ще матеріальною. Людина відтворює умови свого існування, задовольняє свої потреби, які спонукають до діяльності. Отож, потреби – це спонуки, які визначають активне ставлення людини як суб’єкта діяльности до об’єкта природи з метою задоволення цих потреб. Таке ставлення називається працею (трудовою діяльністю), а усвідомлені потреби – інтересами. Інтерес осягається в ідеї (від гр. idea –початок, основа, первообраз), яка злютовує єдність мети, пізнання об’єкта і проекції дії. Ідеї стимулюють матеріальне виробництво, а воно не можливе без виробництва знарядь праці.

Спочатку людина споживає дари природи (ягоди, гриби, плоди дерев тощо) і полює на дикого звіра. Так запановує збиральництво й мисливство (ловецтво).Згодом людина приручає диких тварин і переходить до скотарства. Використання тварин дозволяють полегшити обробіток землі. Особливу роль у розвитку рільництва мав винахід мотики, а потім – плуга. Застосування металевих знарядь праці стимулювало ремісництво.

Зайняття в певних сферах виробництва вплинуло на психологію народів на майбутні століття. Приміром, москвини традиційно займалися збиральництвом і ловецтвом, цебто не вчилися вирощувати худобу чи працювати на землі, а жити за рахунок знищення інших живих істот. Не випадково, що в сусідній державі набула чималої популярності книга Івана Тургенєва «Записки охотника». Звичка вбивати тварин легко переноситься на знищення людей, а збиральництво перетворюється на розбій. Наша людність традиційно працювала на землі, тому вона сформувала протилежні цінності порівняно з москвинами, предками нинішніх москалів.

Виробництво надлишку продуктів споживання дало змогу займатися розумовою працею: спочатку виникла писемність, а відтак—друкарство, що забезпечило широкі можливості передавати досвід, набутий попередніми поколіннями. Звісно, подібних винаходів не могло бути серед збирачів і здобичників, які не займаються виробництвом.

Виробничі відносини постійно розвиваються: удосконалюються не тільки відносини людини з природою, а й знаряддя праці і взаємозв’язки між сферами виробництва. Проте розвиток нової техніки і технології нерідко суперечить потребі людини в безпечному середовищі. Звідси – доконечність переходу до екологічно чистого середовища.

У суспільних відносинах як системі виділяється політична підсистема, яка забезпечує організованість суспільства. Політика (від гр. polis— держава) первісно означала мистецтво державного управління. Попри відносну самостійність політика не лише пов’язана, а й впливає на соціальну, економічну і духовну сфери. Інституціоналізованість політичної системи зумовлює функціонування державної влади. Як відомо, влада означає взаємодію суб’єкта та об’єкта і проявляється в різних формах діяльности (організації, керівництві й управлінні, контролі).

Держава як форма організації влади характеризується територіальним принципом, системою органів публічної влади і збиранням податків з населення. Вона виконує відповідні внутрішні функції, які визначають її діяльність на міжнародній арені, цебто зовнішні функції. Для України як незалежної держави такі функції визначила Конституція, яка була схвалена 28 червня 1996 року.

Держави розрізняються за структурою, формою правління і політичним режимом. За формою правління вони поділяються на монархії (абсолютні й конституційні) і республіки (президентські, парламентські, президентсько-парламентські й парламентсько-президентські). Крім того, держави можуть бути унітарними й федеративними. Слід зазначити недоречність називати ще третій вид – конфедерацію, бо під нею розуміють не окреме державне утворення, а об’єднання суверенних держав. У державах може панувати демократичний або тоталітарний режим.

Щоб займатися політичною діяльністю громадяни об’єднуються в політичні партії і громадські організації, примикають до суспільно - політичних рухів. Такі об’єднання громадян дають змогу задовольняти політичні інтереси різних частин населення.

Політичного життя країни не можливо уявити без політичної свідомости й політичної культури, які вивчаються в курсі політології.

Духовна сфера як відносно самостійна підсистема суспільства пов’язана з іншими його підсистемами опосередковано. Вона охоплює знання, типи світогляду, етичні норми й ідеали, мистецькі цінності, свідомість населення як цілого, так і його частин, освіту, виховання тощо.

До великих суспільних груп належать також нації, які творяться історично на певній території як стійка людська спільнота і втілюють багатоманітність світу. Український соціальний філософ М. Шаповал характеризує націю як мовне, територіальне і державне скупчення, що відрізняється від племені і народності (національності). На його переконання, плем’я – це расово+мовно+релігійна верства, а народність(національність) – це різні перехідні форми скупчення: расово+релігійне, мовно+расово+релігійне, мовно+релігійно+територіальне тощо. М.Шаповал пише: «Ідея соборности українців є виразом нічого іншого, як солідарности мовної скупини, бо більшість українських соборників зовсім не уявляє собі істоти державности або необхідності культурної чи господарської єдности». На його думку, багато національно-державних проблем могло би зникнути, якби панівні нації задовольнили потреби мовних меншин. Вчений відрізняє поняття «національності» як «окремої лінгвістичної скупини» від «модерної нації», коли лінії групування за мовою, територією і державністю в свідомости індивідів зливаються.

Як випливає з трактування М.Шаповала, він не розрізняє двох понять «нація» і «модерна нація», хоч між ними простежується істотна відмінність. Коли йдеться про «націю» домодерного періоду, то під нею слів розуміти лише активну частину народу. «Модерна нація» означає тотожність понять «нація» і «народ»: вона означає вищий рівень розвитку нації. Якщо нація – це мовна, територіальна і державна спільнота, то модерна нація означає спільноту, яка охоплює весь народ, має повну соціальну структуру і сформовану урбаністичну культуру, створила власну інформаційно-комунікативну систему.

М.Шаповал аналізує процес формування української спільноти в минулому столітті. Недавно, зазначає вчений, українці були скупченням лінгвістичним і професійним, бо в основному займалися рільництвом. Інших спільностей (територіальної, державної і релігійної) між ними не існувало. З такої подвійно-кумулятивної верстви як наслідок відродження і змагання за державність виникла «солідарно подвійна мовно+територіальна верства (народність), яка прагне стати потрійною (мовно+територіально+державною) верствою, цебто нацією».

Окрім такого трактування нації як етнічної спільноти, в науці вживається поняття громадянської нації. У науковій літературі її ще називають політичною нацією, чого не можна вважати вдалим, адже етнічна нація цілком логічно тлумачиться як етнополітична спільнота. Громадянська нація об’єднує всіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності на основі громадянства. У чинній Конституції України на позначення політичної нації вживають поняття «український народ».

Середні соціальні групи називаються також локальними, що дає підстави для заперечення, адже локальний (від лат. localis від locus - місце) перекладається як місцевий, цебто обмежує саме трактування. Такі групи об’єднують від кількох тисяч до десятків мільйонів людей на різних засадах (територіальних, стратифікаційних, функціональних, ідеологічних тощо). Насамперед сюди слід віднести територіальні спільноти, цебто населення від села до регіону. Крім цього, люди об’єднуються за професійними ознаками (фермери, шахтарі, педагоги і т.ін.). Такими є виробничі, навчальні, військові, спортивні об’єднання. Важливе значення мають політичні партії, громадські організації, суспільно-політичні рухи.

Найважливіше для таких соціальних груп повага прав людини, захист специфічних групових інтересів, але не протиставлення їх суспільним (загальнодержавним) інтересам.

Дата добавления: 2015-05-22