В и с н о в к и 1 страница

1. У широкому розумінні суспільство—це сукупність людей, які об’єднані відповідним історичним способом виробництва і певною формою людської життєдіяльности.

2. З елліністичного періоду античної філософії відомі два погляди на суспільство: соціального універсалізму й соціального атомізму. Вони проявлялися в різні періоди історії, змінюючи один одного.

3. Як система суспільство охоплює підсистеми, або сфери суспільного життя: соціальну, економічну, політичну і духовну. Їх єднає людина як суб’єкт суспільного життя. Крім неї, суб’єктами суспільного життя є соціальні страти, етнічні спільноти, вікові верстви та ін.

4. Соціальні групи поділяються на великі (мікрогрупи), середні і малі (мікрогрупи).Перше місце серед мікросоціальних груп належить сім’ї, яка визнається мікросоціумом. Сім’ї близьких родичів можуть об’єднуватися в родинні спілки.

5. Суспільні зміни на пострадянському просторі логічно ведуть до утвердження громадянського суспільства за прикладом західних країн. Таке суспільство існувало на західноукраїнських землях у міжвоєнний період, цебто до їхньої радянської окупації.

6. Перешкодою на шляху утвердження громадянського суспільства в Україні є олігархічна система, яка виникла наприкінці двадцятого століття. У руках олігархів опинилася основна частина національного багатства, що привласнена нерідко злочинним способом.

Т ема 8. ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

Стрімкийрозвиток двадцятого і двадцять першого століть спростовує концепції про цілковиту детермінованість історично-суспільних процесів. Як виявилося, розвиток може йти рівно ймовірними шляхами. Марксистська концепція про історію як закономірну зміну суспільно-економічних формацій не виправдала сподівань її прихильників. Комуністичний експеримент зазнав краху на широкому євразійському просторі, а в тих державах, у яких він ще проводиться за інерцією, аж ніяк не демонструє переваг перед суспільством приватного підприємництва. Водночас і це суспільство як багатоваріантне має значні відмінності в різних країнах.

Фетишизація економіки чи виробництва, цебто «технократичний монізм», виявилася недостатньою для аналізу історично-суспільного процесуі вимагає перегляду. На зміну приходить нова модель такого процесу: це ідеалістично-плюралістична системна модель.

1. Методологічні підходи до трактування цивілізації

Новамодель передбачає підхід до розвитку людства як до своєрідного суперечливого конгломературізнихлокальних соціумів, які перебувають у різнобічних і різнорівневих взаємозв’язках.Для їхньої характерники найчастіше використовуються терміни культура і цивілізація.

Однак треба застерегти, що ці поняття навіть серед європейських народів мають неоднакове тлумачення. Починаючи від І.Канта, німецька інтелектуальна традиція протиставляє їх, вважає антонімами. Такий підхід можна пояснити спробами поєднати політично роздроблену німецьку націю спільною культурою. До речі, з аналогічних позицій західнонімецькі вчені підходили до взаємин між частинами німецької нації, які після Другої світової війни опинилися в двох різних за суспільними, економічними, політичними й ідеологічними характеристиками державах (ФРН і НДР). У французьких і англійських інтелектуальних традиціях категорії культура й цивілізація трактуються як синоніми, цебто взаємозамінні поняття.

За тоталітарного періоду поняття цивілізації (від лат. civilis – гідний, вихований, громадянський) трактували по-різному. Найчастіше під нею розуміли ступінь суспільного розвитку, як третій за порядком після дикості й варварства, що відповідало концепції Ф. Енгельса, викладеної в книзі «Походження сім’ї, приватної власності і держави», що фактично була повторенням праці «Давнє суспільство, або Дослідження ліній людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації»(1877 р.) американського етнографа й історика Л.Г.Моргана. Американський вчений трактував цивілізацію як третю стадію суспільного розвитку, що пов’язана насамперед з виникненням держави, класового суспільства, міст і письменства. До речі, вперше таку періодизацію запропонував шотландський філософ-просвітник А.Фергюсон. Під цивілізацією розуміли також певний рівень суспільного розвитку. Третє пояснення цивілізації зводиться до виокремлення історичних типів локальних культур. У цьому розумінні йдеться про Трипільську цивілізацію. Нарешті, цивілізацією називають будь-яку форму існування розумних істот. Український філософ В.Пазенок визначає цивілізацію як «сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; етап в еволюції людства; спосіб ціннісної самоідентифікації людства в його ставленні до природи, соціуму, культури».

Саме поняття цивілізація з’явилося у XVIII столітті на позначення на позначення розумного і справедливого суспільства. Вважається, що його запровадив у науковий обіг французький просвітник О.Г.Р. де Мірабо, хоч дослідники називають й інші прізвища. Проте ще в наступному столітті це поняття вживалося рідко, ототожнювалося з культурою.

Російський філософ Б.Єрасов виділив такі ознаки цивілізації: система економічних відносин, заснована на горизонтальному й вертикальному поділі праці; контроль панівного класу за засобами виробництва, організація громадських робіт і перерозподіл додаткового продукту; встановлена купецтвом і державою розгалужена мережа обміну; політична структура, в якій держава є основою цивілізаційної політичної системи. Звісно, таке трактування ґрунтується на марксистській концепції суспільного розвитку, що видно при порівнянні його з визначенням, яке пропонує В.Пазенок.

При аналізі розвитку цивілізації доречно ґрунтуватися на схемі світової історії, яку запропонував вітчизняний філософ Ю.Павленко. Він виділив такі її стадії: стадія первісного суспільства; стадія творення передумов для ранніх цивілізацій; стадія ранніх цивілізацій;стадія традиційних цивілізацій; стадія індустріального суспільства і виникнення планетарної макроцивілізації. Виходить, що перехід до ранніх цивілізацій стався в ІІІ тисячолітті до Різдва Христового. Саме в той час на українських землях панувала Трипільська цивілізація (культура), яка зародилася на основі неолітичної культури між Бугом і Дністром, а також культурними впливами з Балкан. На цій території проживало не менше мільйона людей. Розкопані тодішні «протоміста» могли налічувати більше двадцяти тисяч мешканців, були найбільшими на планеті. Окрім того, на українських землях вперше людина приручила коня, що рівнозначно революції в цивілізаційному розвитку людства.

На межі ІІ і І тисячоліть до Різдва Христового формуються військові держави і починають створюватися світові для тих часів імперії, розпочинається так звана «героїчна епоха». Долю тих царств обґрунтовує біблійний пророк Даниїл.

Аналізуючи історію світових цивілізацій, Ю.Павленко доходить висновку, що марксизм «не здатний відігравати роль базової теорії культурно-історичного процесу». Йдеться не лише про вульгаризовану офіційну інтерпретацію марксизму, яку започаткував Йосиф Сталін у двадцятих-тридцятих роках минулого століття, а й про його так званий «класичний» варіант, якому властива однобічність.

Не уникли однобічності також немарксистські концепції культурно-історичного руху відомих мислеників М.Вебера, О.Шпенглера, К. Ясперса, П.Сорокіначи А.Дж.Тойнбі, а також нинішніх західних політологів і соціологів. Як зазначає Ю.Павленко, «завдання полягає не в тому, щоб, відмежовуючись від марксизму, сприйняти якусь альтернативну концепцію, а в тому, щоб вийти на розробку нової цілісної теорії культурно-історичного процесу через синтез здобутків різних філософських і наукових шкіл, теорії, яка могла б функціонувати як теоретико-методологічна основа пізнання на рівні конкретних дисциплін культурологічно-історичного циклу». Далі наш філософ доходить висновку про недостатність стадійної парадигми для всебічного обґрунтування соціокультурного розвитку людства. Звідси – доконечність доповнити концепції стадій полілінійним підходом до історії, що дає змогу збагнути цивілізаційну унікальність різних частин людства.

Зараз цілком очевидні особливості західної та східної моделей цивілізаційного розвитку, хоч помітні підвалини певної цивілізаційної специфіки на регіональному рівні. Приміром, мексиканський філософ Л.Сеа, засновник «філософії визволення», виступив проти європоцентризму в поясненні історико-суспільного процесу, наголошував на своєрідности регіону Латинської Америки, визначав її філософію «як усвідомлення нашої реальности, як усвідомлення можливостей практики, якій вона має служити не для нових форм панування, а для визволення». Відносини між народами, на його переконання, мають бути не вертикаллю залежности, а горизонталлю солідарности, бо «всі народи рівні, тому вони різні, цебто обдаровані своєрідністю». Саме тому завойовників могла підкорити цивілізація, яку вони завойовували.

Проте частіше спостерігався інший варіант. Звільнившись від рабства, народи не могли звільнитися від його духу і відповідних звичаїв і традицій, цебто деспотизму минулого. Причина в тому, що колонізатори звільняли від варварства, але інтегрували до цивілізації, яка принесла нову експлуатацію. Швейцарський структураліст Ф.де Соссюр писав: «Якщо складові елементи цивілізації є не більше ніж зовнішні прояви певного типу мислення, то звідси випливає, що одна раса може сприйняти елементи цивілізації іншої раси не інакше як через сприйняття властивого їй типу мислення або, точніше, після того, як елементи чужої цивілізації будуть нею перероблені настільки, що виявляться в повній відповідности з її власним типом мислення». Звісно, колонізатор не прагне того, щоб туземець був йому рівний, але намагається використати його звичаї для власних цілей.

Обгрунтовуючи природу цивілізацій, американський вчений С. Ф. Гантінгтон зазначає: «Людська історія – це історія цивілізацій. Неможливо уявити собі розвиток людства у відриві від цивілізацій. Історія охоплює цілі покоління цивілізацій – від давніх шумерської і єгипетської до класичної і мезоамериканської, до християнської та ісламської, а також вияви сінської та індуїстської. Упродовж усієї історії цивілізації становили для людини найвищий рівень ідентифікації». У нинішньому світі він виділяє такі цивілізації: західну, латиноамериканську, японську, сінську, індійську, ісламську, буддистську і православну, визначає риси природи і динаміку цивілізаційного розвитку.

Насамперед вчений наголошує, що «існує відмінність між цивілізацією як єдиною і цивілізацією як однією з багатьох» -- це по - перше. Коли йдеться про єдину цивілізацію, то мають на увазі певний стандарт відповідно до її концепції. При допущенні існування різноманітних цивілізацій ставиться під сумнів можливість її визначення. По - друге, як зазначає С.Ф.Гантінгтон, «цивілізація означає культурну цілісність усюди, окрім Німеччини». Вчений дотримується погляду, що «цивілізація – це явно виражена культура», бо обидві стосуються способу життя народу. Звідси – висновок про недоцільність розмежовувати названі два поняття, як прийнято в Німеччині. По - третє, попри відмінності між окремими цивілізаціями, треба мати на увазі, що «цивілізація є найбільшою культурною цілісністю», -- в тому її інтегрувальне значення, хоч в різних країнах культура відрізняється рівнями гетерогенності. В одній країні культура «визначається як спільними об’єктивними елементами, такими як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути, так і суб’єктивною самоідентифікацією людей». Серед усіх рівнів ідентифікації цивілізація посідає місце на її вершині. По - четверте, «унікальна й особлива сутність» цивілізації полягає в її «тривалій історичній безперервності». Цивілізації залишаються навіть після падіння імперій, з якими вони пов’язувалися. Приміром, нинішні цивілізації виникли більше тисячі років тому, що не заперечує їхньої динамічності, певних фаз еволюції. Американський історик К.Квіглі, дослідник еволюції цивілізацій, визначив їх сім стадій: змішування, дозрівання, експансія, конфлікт, загальна імперія, занепад і підкорення.

Існують інші концепції розвитку цивілізацій. Попри певні відмінності вони не заперечують того, як підсумовує С.Ф. Гантінгтон, що «цивілізація в своїй еволюції переживає періоди безладдя або конфліктів, потім створення єдиної держави і, нарешті, занепаду або розпаду». Під єдиною державою дослідники розуміють імперію. Звісно, про виникнення західної цивілізації маємо підстави готовити лише тому, що відповідний грунт для неї створила Священна Римська імперія. Євразійську цивілізацію започаткувала Алтин-Орда, імперія Чингизхана, яка перевтілилася через свій Московський улус у Російську імперію. Те саме стосується ісламської цивілізації, утвердженню якої сприяли арабські й турецькі завоювання. По - п’яте, як культурну цілісність цивілізацію можуть репрезентувати держави з різними формами правління – від античних полісів до багатонаціональних держав. С.Ф. Гантінгтон пише, що «до більшости цивілізацій входить більше ніж одна держава чи інша політична одиниця. У сучасному світі більшість цивілізацій включає в себе дві або більше держав». Нарешті, по-шосте, дослідники не дійшли згоди щодо кількості цивілізацій у минулому й теперішньому часі: різниця значна, бо називають від двадцяти трьох до восьми. Проте вони погоджуються, що в минулому існувало сім цивілізацій, які зникли (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамериканська, андська).

Серед різних цивілізацій у сучасному світі найбільші переваги на боці західної цивілізації. В умовах інформаційного суспільства вона має найбільші можливості впливати на людей, пропагувати відповідний спосіб життя. Як реакція на західні цінності активізувалися пропагандисти євразійської цивілізації, яку безпідставно називають православною. У цьому хибність засадничих положень концепції цивілізацій С.Ф.Гантінгтона, основним критерієм якої вчений вважає релігію.

2. Криза марксистської формаційної схеми

На початку своєї діяльності засновники так званого «наукового комунізму» К. Г. Маркс і Ф.Енгельс дотримувалися схеми суспільного розвитку, яку запропонував К. А. де Сен-Симон. Французький мисленик поділив історію суспільного розвитку на три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. У філософії К.Г.Маркс і Ф.Енгельс не можуть претендувати на іншу характеристику як епігони Г.В.Ф. Гегеля. Зате в матеріалістичній інтерпретації історії треба визнати їхню оригінальність, хоч в основу її покладено перетрактовану і дещо розширену гегелівську тристадійну схему про азіатський, античний і германський періоди в історичному розвитку духу.

Як наголошував К.Г.Маркс, для забезпечення свого життя люди виробляють потрібні продукти, для чого вони вступають у відповідні виробничі відносини. Їхній характер залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Досягнувши певного рівня продуктивні сили вступають у суперечність з виробничими відносинами, які гальмують їх розвиток. Тоді розпочинається соціальна революція, що має вивільнити розвиток продуктивних сил від впливу застарілих виробничих відносин.

Сукупність виробничих відносин, які відповідають розвиткові продуктивних сил, цебто їхньому характерові й рівневі, в історичному матеріалізмі називають економічним базисом. Вони характеризують структуру суспільно-економічної формації. Над базисом вивищується надбудова, яка охоплює ідеологічні (політичні, правові та інші) відносини, а також відповідні організації й установи (державу, політичні партії, громадські організації тощо). Надбудова має відповідати базисові, її самостійність ілюзорна, хоч визначається конкретно-історичними умовами. Водночас надбудова може впливати на базис і на розвиток всього суспільства, сприяти йому або гальмувати.

К.Г. Маркс виділив шість періодів (формацій) в людській історії: первинний комунізм (первісно-общинне суспільство), азіатське суспільство, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і комунізм, поділивши останній на дві фази (соціалізму і повного комунізму). Для первісно-общинного суспільства характерний колективізм і зрівнювальний розподіл. Перехід до трудового способу розподілу неодмінно мав наслідком появу індивідуальної власності, що призвело до нерівности між індивідами й сім’ями. Виникнення скотарства і хліборобства забезпечувало виробництво надлишкового продукту, а водночас і соціальну нерівність. Так закінчувалася епоха докласового суспільства. Розвиток ремесла і формування приватної власности спричинилися до поділу суспільства на експлуататорську меншість й експлуатовану масу.

Розклад первісно-обшинного суспільства в давньоазійських цивілізаціях зумовив перехід до азіатського способу виробництва, який зберігався, приміром, в Індії аж до дев’ятнадцятого століття. Цей спосіб виробництва ґрунтувався на спільній власности на землю, колективній праці, поєднанні хліборобства з домашньою промисловістю, слабкими міжобщинними зв’язками, приватною власністю на житло й присадибну ділянку окремою сім’єю. Доконечність самооборони від нападу чужинців, боротьба з природними стихіями (насамперед повінню), потреба іригаційних робіт мимоволі вимагали об’єднання зусиль, наслідком чого було виникнення держави, яка з часом встановила найвищу владу на землю й воду. Як наслідок проявилися класові антагонізми в середині общини. Архаїчна держава встановила монополію на зовнішні зносини, зокрема торгівлю, хоч не втручалася у внутрішні справи общини. Ідею азіатського способу виробництва як окремої суспільно-економічної формації К.Г.Маркс обґрунтовував у листах до Ф.Енгельса ще в 1853 році, а також у статтях про англійський колоніалізм в Індії.

Виникнення рабовласницької формації, як вважав К.Г.Маркс і його послідовники, – це закономірність у всесвітньому масштабі, але окремі народи чи країни могли оминути цей період суспільного розвитку. Рабовласництво характеризується чотирма процесами: інтенсифікація ремісництва й хліборобства; розширення виробництва за рахунок праці рабів; приватна власність у межах общини; поділ общини на антагоністичні класи рабовласників і рабів. Щоправда, марксисти допускають наявність також дрібних вільних виробників і общинну власність на землю. Держава того періоду охоплювала територію навколо міста як ядра, що в Давній Греції називалося «полісом», криза якого призвела до створення великих держав (Римська республіка, китайські династії Цінь і Хань, а відтак Римська імперія). Рабська праця звузила вплив вільних дрібних виробників, відсунувши їх на маргінес.З часом продуктивність рабської праці перестала відповідати суспільним потребам. Як наслідок рабів почали прирівнювати до вільних трудівників, а вже ті вільні хлібороби й ремісники довели до ліквідації рабовласницького ладу. При рабовласництві виникли основні форми державної влади та їхні перекручення: монархія (тиранія), аристократія (олігархія), демократія (анархія). Звісно, за назвами у різних філософів вони не збігалися. Окрім того, великий прогрес характеризує державне будівництво: місто-держава переходить у локальне формування, а відтак – у союз чи федерацію. Локальні об’єднання розростаються до широких етнічних спільнот, а імперії стимулюють уявлення про вселюдську спільноту, що отримує назву космополітизму. Ідея людства як великої єдности проявилася в різних давніх народів (греків, римлян, китайців). Отож, в умовах рабовласницького ладу утвердилася нерівність людей: невільних рабів навіть не вважають людьми. Таким позиціям протистоять релігійні вчення буддизму і християнства, які визнають рівність людей незалежно від їхнього соціального становища.

Феодалізм (від пізньолат. feodum – володіння) як суспільно-економічну формацію марксизм характеризує такими ознаками: 1) перевага натурального господарства; 2) залежність селян від феодалів; 3) злиття землевласности з політичною владою; 4) взаємозалежність сеньйора і васала; 5) військовий характер політичної влади; 6) панування релігійного світогляду. При феодалізмі свободу людини трактували як можливість вибрати собі володаря, а соціальні зв’язки мали міжособистісний характер. На противагу рабству всі люди вважаються духовно рівними незалежно від соціальних, національних і політичних характеристик.

Виникнення феодалізму марксисти вбачають у двох джерелах: в одних країнах ця суспільно-економічна формація – наслідок розкладу рабовласництва, а в інших, насамперед у варварів, він прийшов на зміну первісно-общинного ладу під впливом завойованих народів з вищим рівнем цивілізаційного розвитку. За правовим статусом феодалізм був ієрархічним суспільством, але право не було уніфіковано й відрізнялося місцевими особливостями. Панування релігії зумовило ставлення до світу: земне життя трактували як підготівлю до переходу до потойбічного світу як найвищої реальности. Хоч ідеалом визнавали шляхетне існування людини, до праці ставилися неоднозначно. Певні заняття вважалися принизливими для панівних верств. Тяжку працю трактували як засіб загнуздання людських пристрастей, гріховности людини, що поєднується з неробством. Для феодалізму властива недовіра до новизни, а лише відтворення на попередній основі.

Боротьба між феодалами і селянами посилювалася в певні періоди, але неорганізовані і розпорошені селянські повстання зазнавали поразки. Зате боротьба бюргерів мала протилежні наслідки, бо мешканці міст не мирилися зі становою нерівністю. У містах утверджувалися нові цінності, визрівали елементи буржуазного суспільства, перемогу яких увінчували буржуазні революції. К. Г. Маркс і його послідовники характеризували феодалізм на європейському досвіді, вважаючи формацією між рабовласництвом і капіталізмом, хоч очевидні були проблеми його характеристики. «Трудність виділення феодального типу суспільних відносин в рамах докапіталістичних антагоністичних формацій полягає в тому, що всім їм відповідала перевага системи міжособистісних суспільних зв’язків, дрібне виробництво, натуральне господарство, позаекономічний примус, панування озброєної знаті й духовенства» (А.Гуревич).

На зміну феодалізму приходить капіталізм, який марксисти трактують як останню антагоністичну суспільно-економічну формацію в історії. Спочатку капіталістичні відносини виникали в містах як наслідок розвитку ремесел і торгівлі. Буржуазія як клас формувалася з купців, лихварів і заможних майстрів. Проте розвиток капіталістичного виробництва гальмували феодальні політичні форми, тому буржуазія прагнула політичної влади, щоб відкрити шлях для економічного розвитку.

Засновник російського більшовизму В.Ленін (Ульянов), який називав себе послідовником К.Г.Маркса, розділив капіталістичну суспільно-економічну формацію на дві стадії: домонополістичну і монополістичну. Утвердження домонополістичного капіталізму марксисти пов’язували з промисловим переворотом в Англії (середина ХVІІІ століття), що започаткував становлення пролетаріату, якому приписували особливу історичну місію. Проте панівним класом в економіці і політиці марксисти називали буржуазію.

Основна суперечність капіталізму марксизм вбачає в тому, що при суспільному характері праці зберігається контроль приватних власників, які користуються її плодами. До цієї основної суперечности додають суперечність між працею і капіталом, між високою організацією виробництва на окремих підприємствах і анархією в суспільстві, між розширенням виробництва і звуженням попиту. Остання суперечність проявляється в регулярних економічних кризах.

Монополістичний капіталізм охарактеризований в роботі В.Леніна «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму»(1916 р.). Він писав: «Імперіалізм – це капіталізм на тій стадії розвитку, коли встановилося панування монополій і фінансового капіталу, набув чільного значення вивіз капіталу, розпочався поділ світу міжнародними трестами і закінчився поділ усієї території Землі найбільшими капіталістичними країнами». Якщо вірити В.Леніну, то імперіалізм – це монополістичний, паразитичний (загниваний) і приречений на смерть капіталізм. Отож, його суперечності може розв’язати лише соціалістична революція.

Прихильники В.Леніна вважали його заслугою відкриття закону нерівномірности економічного і політичного розвитку капіталізму, що зумовлює суперечності між капіталістичними країнами і спричиняє світові війни. У своїй статті «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1916 р.) він не допускав ні економічного, ні політичного об’єднання європейських країн, що, як відомо, спростувало створення Європейського Союзу. Cаме цим «законом» більшовицькі теоретики обґрунтовували особливості соціалістичної революції в світовому масштабі.

Комунізм (від лат. communis – спільний) - це неанталогістична суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму. Такого висновку К.Г.Маркс і Ф.Енгельс дійшли на основі матеріалістичного трактування історії. У «Критиці Готської програми» К.Г.Маркс сформулював концепцію про основні стадії становлення й розвитку комуністичного суспільства, виділивши перехідний період від капіталізму до комунізму (соціалізму) і дві фази розвитку комуністичного суспільства. Ф.Енгельс у книзі «Анти-Дюрінг» характеризував майбутнє суспільство як усуспільнення засобів виробництва, здійснення соціальної рівности, подолання суперечностей між містом і селом, між розумовою і фізичною працею, якісні зміни в суспільній свідомості.

При повному комунізмі має бути здійснений принцип, який зафіксований ще в «Маніфесті комуністичної партії» К.Г.Маркса і Ф. Енгельса: «Старе буржуазне суспільство з його класами і класовими протилежностями замінюється асоціацією, в якій вільний розвиток кожного стає умовою вільного розвитку всіх». Розвиток суспільства має бути свідомим, цілеспрямованим і планомірним процесом, цебто забезпечиться наукове управління всім суспільством.

Формаційна схема історично-суспільного розвитку виявляла хиби вже за часів К.Г.Маркса і Ф.Енгельса, а за часів тоталітарного режиму в СРСР зазнала змін, які вважали «творчим розвитком». Фактично історичний розвиток ХХ-ХХІ століть спростував марксистське вчення про суспільно-економічну формацію, виявивши її вразливі місця.

По - перше, вчення про суспільно-економічну формацію, розроблене К.Г.Марксом і Ф.Енгельсом ґрунтувалося на європоцентризмі, тому виділений як окрема суспільно-економічна формація азіатський спосіб виробництва не вписувався в схему послідовної зміни формаційна основі матеріалістичного розуміння історії. За радянського тоталітарного режиму його просто вилучили з переліку формацій.

По - друге, якщо зважити формаційний підхід до історії, то не можливо пояснити неоднаковий перехід від первісно-общинного ладу як формації до антагоністичного суспільства. Як зазначалось, марксисти твердили, що одні народи перейшли до рабовласництва, а інші – до феодалізму. Другий варіант переходу приписували варварам, тобто відсталим народам.

По - третє, неодмінність переходу від капіталізму до соціалізму спростував історично-суспільний розвиток кінця двадцятого суспільства. Народи різних країн відмовилися від «реального соціалізму» («розвиненого соціалізму») і повернулися до приватновласницького суспільства (капіталізму) попри його таврування упродовж життя не одного покоління людей.

По - четверте, марксистський соціалізм не визволив людини праці, а створив новий експлуататорський клас під назвою «компартійної номенклатури», а демократію перетворив у фарс, призвів до небаченого в цивілізованому світі терору на державному рівні.

По - п’яте, якщо К.Г.Маркс і Ф.Енгельс вважали, що соціалістична революція має перемогти в найпередовіших країнах Європи й Північної Америки, то насправді їхні послідовники захопили політичну владу у відсталій Російській імперії, а для «ощасливлення» трудового народу застосовували не лише терор, а й геноцид щодо цілих народів.

По - шосте, якщо марксисти вважають, що прогресивність суспільно-економічної формації визначається вищою продуктивністю праці, то треба наголосити, що в жодній з так званих держав «реального соціалізму» продуктивність праця не досягла показника в передових країнах приватного підприємництва.

По - сьоме, історичний розвиток двадцятого –двадцять першого століття спростував так званий «закон нерівномірности економічного й політичного розвитку капіталістичних країн», який начебто «відкрив» В.Ленін. На противагу йому країни Європи об’єдналися в Європейський Союз і намагаються мирними способами розв’язати складні питання міждержавного зв’язку і співпраці.

3.П ротистояння цивілізацій і становлення глобальної суперсистеми

Серед різних небезпек, які чатують нині людство, С.Ф. Гантінгтон поставив на перше місце конфлікти між цивілізаціями. Такі небезпечні протистояння проявляються на макрорівні й макрорівні. Мікрорівень втілює протистояння між прихильниками ісламу, з одного боку, і сповідниками християнства, індуїзму й африканськими народами, з іншого. На макрорівні йдеться про протистояння мусульман і азійців жителям Заходу. Причину вчений вбачає в тому, що в світі вже не сприймається як універсальна західна, зокрема американська, цивілізація. Західні народи, особливо американці, переконані, що людність планети має перейняти й дотримуватися традицій демократії, індивідуалізму й вільного ринку, визнати верховенство закону, шанувати права людини, тенденцію до обмежень урядового впливу. Прихильники таких західних інтересів поширюють їх на інтереси «світової спільноти», яку ототожнюють з «вільним світом». Негативне ставлення до західних цінностей, особливо демократії, висловив російський філософ А.Дугін, який заявив, що «існували прекрасні суспільства без демократії і мерзотні – з демократією». Як наслідок демократію можна прийняти, а можна й відкинути.

Дата добавления: 2015-05-22