Національна культура в глобалізаційному процесі

Кожна етнічна спільнота створює свою культуру, адже її об’єднують певні чинники. Насамперед етнічну спільному об’єднує мова. Легко відрізнити представників одного етносу від іншого за традиціями, особливо культурно-історичними, звичаями обрядами. Без спільної мови етнічна спільнота не спроможна перетворитися в націю. Варто погодитися з думкою: «Нема мови – немає й нації. Також нація згасає, коли гине її культура, порушуються традиції, нехтуються звички, забувається історія» (П.Губерський, В.Андрущенко, М.Михальченко). У процесі спільного історичного розвитку виробляються психічні особливості спільноти, що трактуються як національний характер. Основні риси характерології українського народу обґрунтував наш відомий філософ О. Кульчицький.

Вже такі характеристики національної культури спростовують ленінське твердження про дві культури в кожній нації залежно від соціальної належности. Українців усіх соціальних верств об’єднує любов до творчости Тараса Шевченка, народної пісні, козацької думи. Не можна погодитися з твердженням в одній монографії: «Кінець ХІХ ст. характеризується політико-ідеологічним розколом єдиної національної культури на дві відносно самостійні галузі. Загострення класових суперечностей на початку ХХ століття розводить їх у протилежні напрями, зниження гостроти класової боротьби наприкінці ХХ століття наближає протилежні культури одна до одної, єднає їх».

Насправді протиборство перебуває в іншій площині. В Україні воно стосувалося не української національної культури, а двох культур: панівні верстви підтримували російську культуру, а абсолютна більшість населення (селянства, національної інтелігенції, частини робітництва) захищала рідну українську культуру. Наша національна література розпочинається від літописця Нестора, «Слова про похід Ігорів», «Руської Правди», а далі йдуть козацькі літописи, думи і пісні. До цих творів ставлення усіх українців однакове. Із самого початку українські письменники творили реальну, національну і народну літературу рідною мовою. Отож, в пореволюційній Україні йшла боротьба не між «двома відносно самостійними галузями» національної культури, а між українською й російською культурою, цебто двома національними культурами. Штучно нав’язувана українцям культура так званого «соціалістичного реалізму», що начебто була «національна за формою і соціалістична (насправді – російсько-імперіалістична) за змістом», не витримала іспиту часу і залишиться в історії як культура «пропащого часу». Винятки лише підтверджують правило, бо вони суперечили соціалістичному реалізмові. Середтакихтворів слід назвати романи «Собор» Олеся Гончара, «Меч Арея» Івана Білика», «Четвертий вимір» Романа Іваничука, «Дім на горі» Валерія Шевчука, поезію Ліни Костенко й Миколи Вінграновського, Богдана Стельмаха, кінокартину «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, пісні Володимира Івасюка та ряд інших.

Національна культура відрізняється від інших культур, навіть культур сусідніх народів, хоч різниця може бути неоднакова. Приміром, українська культура найближча до білоруської, польської, словацької, чого не сказати про культуру російську, представники якої останнім часом наголошують на православній основі культур двох народів. Проте у православ’я українці й росіяни вкладають не однаковий зміст. Наше православ’я втілює київське християнство, яке обґрунтували вітчизняні релігієзнавці, ґрунтується на ідеологемі «Київ – Другий Єрусалим» і орієнтується на особисте спасіння. Така мета наближає українське православ’я до західного католицизму, що спричинило в українському релігійному середовищі прагнення до екуменізму, першим кроком до чого стала Берестейська унія 1596 року. На противагу київському християнству у сусідній державі під православ’ям насправді розуміють московське цареслав’я, що означає одержавлення конфесіональної організації незалежно від назви керівника держави (цар, імператор, партійний генсек, президент), який традиційно сприймається як монарх. Ще в ХVI cтолітті псковський монах Філофей сформулював його надідею «Москва – Третій Рим», що мала на меті обґрунтувати московський цезаропапізм, цебто підпорядкування духовної влади світській, перетворення конфесії в пересічну державну організацію. Отож, вірянин мав дбати не про особисте спасіння, а про рабську відданість земному володареві. Письменник Іван Нечуй-Левицький писав про письменство у сусідній державі: «Великоруським писальникам приходилось мати діло з класичною літературою, з духом великоруської нації, дуже консервативним у всьому і, само по собі, і в літературі; приходилось приймати традиційний літературний язик, перемішаний з церковнослов’янським, від котрого він ще й досі не обчистився».

Російський культурознавчий дискурс був імперським, починаючи від допушкінського часу. Ідеї імперіалізму пронизують твори Державіна, Пушкіна, Лермонтова, Крилова і сягають свого логічного завершення в романі «Війна і мир» Толстого. Ксенофобія набирає людиноненависницького забарвлення. Звісно, така література для українського читача не дасть жодної користи.

Національна культура – це, з одного боку, відтворення специфіки духовних здобутків нації, а з іншого, якісний вимір її духовної зрілости серед інших народів, критерій ідентифікації нації. Звісно, жодна культура, як автономний феномен, не може бути ізольована від інших культур. Найоптимальніші умови для розвитку національної культури будуть тоді, коли держава забезпечує їй належний захист. Однак зв’язки між національними (етнічними) культурами не завжди бувають рівноправні. Якщо йдеться про панівні нації, то вони намагаються нав’язати свою культуру поневоленим народам. Підтвердженням цього є функціонування мови колишнього колонізатора як державної після визволення народу з-під залежного становища. Інколи народ може втратити рідну мову. Саме в такому становищі опинилися народи Британських островів (ірландці, шотландці, валлійці) і Франції (провансальці, нормандці, бретонці, корсиканці та інші).

Аналогічну політику упродовж століть проводила російська окупаційна влада щодо поневоленого українського народу, забороняючи насамперед нашу мову як основу національної культури. Упродовж півстоліття московські клерикал-імперіалісти не дозволяли друкувати українською мовою Святе Євангеліє, перекладене Пилипом Морачевським на початку шістдесятих років дев’ятнадцятого століття. Зникли оригінали давніх літописів, які суперечили сфальшованим заідеологізованим схемам царських ідеологів.

Антиукраїнську політику в галузі культури проводила московсько-більшовицька окупаційна влада. 1964 року кадебістський агент В.Погружальський запалив найцінніші скарби Публічної наукової бібліотеки АН УРСР. Через чотири роки спалахнула пожежа в Георгіївській церкві Видубицького монастиря, де зберігалися обмінно-резервні фонди Центральної наукової бібліотеки. А скільки цінних експонатів викрадено з музеїв Львова не лише за тоталітарного режиму, а вже після проголошення незалежности України! Найбільше безбожницька влада знищувала храми! Роман «Собор» Олеся Гончара зумовив шалену реакцію антиукраїнської влади.

Політику царської і радянської влади, спрямовану на знищення української культури, паплюження відомих культурних діячів, поновила окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія в Україні після проголошення незалежності. Навіть Інститут українознавства Міністерства освіти і науки був приречений на остаточне знищення.
Нині розвиток української національної культури вимагає очищення не лише від більшовицького намулу, а й від фальсифікацій трьохсотлітнього окупаційного періоду наших земель московськими поневолювачами. Грунтовну критику антиукраїнських концепцій про нашу культуру дав відомий вчений Іван Дзюба, спираючись на загальнофілософські принципи самоорганізації і множинності. Він вважав, що національна і світова культура співвідносяться на принципі доповнювальності, бо «національні культури доповнюють одна одну і загальну картину світової культури, і без такого доповнювання світова культура не буде повна».

Несприятливі умови для розвитку української культури не завадили їй досягти в певні періоди структурної повноти. І.Дзюба називає такі три періоди: 1) період українського бароко ХVII – XVIII століть; 2) період українського авангарду 20-х років ХХ століття; 3) період 60-х років ХХ століття.

У першому періоді розвивалися відносно синхронно і взаємодоповнювально всі сфери нашої національної культури(філософія, архітектура, живопис, музика, народне мистецтво, політична культура). Як видно, в часовому вимірі цей період збігається з державним відродженням нашого народу (Гетьманщина, Запорізька Січ). Українська еліта підтримувала жваві зв’язки з Європою. Вихідці з наших земель не тільки навчалися в європейських університетах, а й обиралися їхніми ректорами. Твори наших композиторів прикрашали європейські театри. Художнього апогею сягнули козацькі думи. Українці показували приклад для інших народів у міському самоврядуванні. З того часу збереглися величні барокові храми, літературні пам’ятки, народний вертеп. Яскраве підтвердження того, що наша культура має розвиватися в європейському контексті!

Для другого періоду, який був підготований «срібним віком української літератури», характерні модерні форми національного мистецтва. Революційне збурення національно-визвольних змагань 1917-1921 років вивільнило творчі сили нації. Як відомо, тоді Микола Хвильовий висунув ідею «азіатського ренесансу», який має розпочатися з України і пробудити приспану енергію відсталих народів континенту. Разом з поетом Миколою Зеровим він наголошував на орієнтації на «психологічну Європу», зазначав: «В Європу ми поїдемо вчитися, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом». Його гасло «Геть від Москви!» означало нове ставлення до сусіда, бо він «тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчив нашу психіку до рабського наслідування». На європейський рівень вийшли молодий поет Павло Тичина, неокласики, театр Леся Курбаса, драматургія Миколи Куліша, кіномистецтво Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Данило Демуцький. «Все це в цілости, разом з піднесенням літератури, і створило оту українську культуру 20-х років, у якій дуже велике місце зайняв авангард український; він тоді здобував і європейське визнання» (І.Дзюба).

Третій період структурної повноти нашої національної культури охопив поезію, живопис, музику, кіно, інші сфери мистецтва. Його пов’язують з іменами майстрів поетичного слова Івана Світличного, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, прозаїків Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, публіциста В’ячеслава Чорновола, художників Опанаса Заливахи Алли Горської, психолога Михайла Гориня та багатьох інших.

Безумовно, що після проголошення незалежности неодмінно має розпочатися новий період структурної повноти національної культури. Проте наша культура опинилася в дуже складній ситуації, що зумовлене певними причинами. По - перше, реальна влада опинилася в руках чужої або компрадорської олігархії, яка не зацікавлена в розвитку української культури. По - друге, до останнього часу в сфері культури керівні позиції посідали чужонаціональні елементи, для яких культура була лише джерелом збагачення. По - третє, представники культури опинилися на межі виживання, бо національна культура забезпечувалася за «залишковим принципом. По - четверте, негативно на розвиток нашої культури впливає навальна інвазія російської й афроамериканської культури.

У боротьбі проти української національної культури її противники розповсюджують вигадки про її різні стереотипи. На першому місці серед них стереотип вторинности нашої культури порівняно з культурою російською. Цей стереотип переносять на всі часи нашої історії, хоч відомо, що так зване «вікно в Європу» за часів царя Петра І було насправді вікном в Україну, як європейську державу. Особливо наголошують противники української культурі на стереотипі сільськости, хоч, як відомо, новітня українська література народилася з поеми Івана Котляревського «Енеїда», що аж ніяк не була присвячена сільському життю. Про життя інтелігенції писали Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Валер’ян Підмогильний, Юрій Яновський, Іван Кочерга та багато інших. Серед інших стереотипів українофоби наголошують на консервативности, філологічности й демократичности нашої національної культури. Упередженість таких звинувачень очевидна: вони мають на меті безпідставне приниження нашої культури, а намагання переконати в її начебто безперспективности спрямоване на посилення панування російської культури на українських землях.

Аналіз української національної культури дає підстави стверджувати, що упродовж своєї історії вона розвивалася в європейському культурно-цивілізаційному полі. Отож нині аж ніяк не йдеться про культурну переорієнтацію українського народу, а про повернення до попереднього, натурального стану, з якого наша нація була вирвана російською (царською й радянською) окупаційною владою.

Особливість нашого повернення до розвитку в європейському контексті в тому, що воно органічно збіглося з глобалізаційними процесами. Окрім того, українська культура зазнала чималих втрат, бо нині наша нація не лише посттоталітарна, а й постколоніальна, й посгеноцидна. Новим випробуванням для української культури є існування в диких формах ринку. Становище ускладнюється ще тим, що влада після проголошення незалежності залишилася в руках антиукраїнських сил, що позбавляє національну культуру фінансової підтримки. В умовах глобалізаційних процесів нашій культурі доводиться конкурувати з низькопробною російською й афроамериканською культурою. Нарешті, західна культура також переживає кризу.

Дата добавления: 2015-05-22