Модернізація в контексті глобалізаційних процесів

Зазвичай, під модерним світом розуміють сучасні Північну Америку, Європу та Японію, а слова «модерний» і «сучасний» вважають синонімами, хоч наукове трактування встановлює певну різницю між ними. Слово «сучасний» стосується подій «цієї миті». На противагу йому слово «модерний» має кілька значень. Насамперед у латинській мові modus перекладається мірка. Від нього походять англійське слово modish ( укр. модний) і французьке а la mode ( укр. фешенебельний).У нинішньому значенні слово модерний вперше зафіксоване в 1585 році й прив’язується до нашого історичного періоду, починаючи від кінця ХV століття, цебто воно однорядне з позначенням таких періодів, як «античний» і «середньовічний», цебто має часові ознаки.

Широко вживане нині поняття «модернізація» з’явилося тільки в 1770 році. Позитивного значення термін «модерність» і похідні від нього набули аж у дев’ятнадцятому столітті. Надання цим термінам географічного значення, цебто прив’язання їх до «Заходу», призводить до недооцінки комплексу вимірів (економічного, політичного, морального, філософського). Концепції «модерного західного міста» як урбанізованого мали на меті протиставити його «традиційному місту» в колоніях поза межами континенту. Згодом цей «модернізм» як втілення певної містобудівної (архітектурної і просторової) практики назвали «міжнародним стилем», хоч він стосувався насамперед міст європейських колоніальних імперій і Північної Америки.

Модерність, як зазначає професор Й.Терборн, стосується «переорієнтації теперішнього в напрямку відкритого обрію новизни, тобто в напрямку майбутнього». Австралійський історик М.Елвін визначав модерність як комплекс трьох елементів, що позначають як «владу над іншими людьми» держави, групи чи індивіда, «практичну владу над природою» для розвитку виробництва й «інтелектуальну владу над природою в формі здатности прогнозувати». Американський соціолог Е. Д. Кінг називає ще четвертий елемент, що становить «владу називати, класифікувати й категоризувати», цебто поповнювати знання й визначати параметри чи обґрунтовувати парадигми. На його думку, модерність існує в усі часи незалежно від культурно-історичних відмінностей. Отож, намагання трактувати модерність з європоцентричних позицій не витримує критики, бо, як зазначає Е.Д. Кінг, перші «модерні багатокультурні міста» виникли в Бразилії (Ріо-де-Жанейро), Індії (Калькута), Кенії (Момбаса), цебто на «периферії», а не в «ядрі».

Як зазначає Е.Д.Кінг, на противагу гуманітарним дисциплінам, що оперують поняттями модернізм, модерніст і модерність, в науках про суспільство використовується поняття модернізація, що означає пристосування до стрімких змін індустріалізованого середовища в умовах наукової революції. Звісно, кожна наука конкретизує модернізацію як об’єкт дослідження. У центрі уваги філософа перебувають проблеми людського існування в процесі модернізації. Йдеться про нові види діяльности людини, виникнення нових структур, зміну функцій і посилення суперечностей залежно від суспільної диференціації.

На відмінності між модернізмом і модернізацією вказує американський дослідник Ю.Гелтон. Під модернізмом нерідко розуміють сукупність нових напрямів у мистецтві, асоціюють його з авангардними рухами як реакцією на раціоналістичні підходи. Проте в мистецтві проявилися й інші раціоналістичні рухи, які ґрунтувалися на «філософії життя» і філософському прагматизмі. Нерідко вони ставили перед собою завдання звільнитися від форми, що називали «безформенною формою». Парадокс у тому, що такий підхід вів мистецтво до заперечення життя, цебто до «безжиттєвого життя». Модернізацію пов’язують з прогресом, який залежить від рівня розвитку науки, технології, раціональної організації праці. Негативне ставлення до модернізації спричинене екологічними наслідками, які почали загрожувати існуванню самої людини.

Відповідно до панівної форми виробництва американський архітектор Ч. Дженкс виділяються три типи суспільства: домодерне (1000 р. до Р.Х. – 1450 р.); модерне (1450 р. – 1960 р.); постмодерне (з 1960 р.). Перехід до модерного зумовлений промисловою революцією в середині ХV століття, що спричинило масове виробництво і його централізацію. Постмодерне суспільство пов’язане з інформаційною революцією, коли першорядну роль відіграє офіс, а виробничі взаємозв’язки набувають глобального масштабу. При такому підході постмодерне суспільство стає глобальним. Звісно, критерії модерності зазнавали змін. Американський вчений З.Бауман писав: «Модерність стала найбурхливішою з відомих форм людського буття через свою органічну нездатність забезпечити систему, яка б працювала». Модерне існування розвивається як суперечність між порядком і свободою.

Нинішня модерність ставить на перше місце розвиток культури незалежно від критеріїв індустріалізації й урбанізації, що означає відмову від європоцентризму і заходоцентризму. На цій підставі Е.Д. Кінг ототожнює нинішній «глобальний простір» і «теперішній момент» модерності. При такому підході береться до уваги економічна, соціальна і культурна цілісність у планетарному масштабі, що водночас вимагає конкретного аналізу, розгляду «модерности з погляду не тільки простору, а й часу». Слід зазначити, що культурна приналежність означає, по - перше, конкретну ідентичність, по - друге, оволодіння певними символами, а по - третє, опору на особливі ціннісні норми.

Модерні культури потенційно приречені на певні конфлікти. Насамперед йдеться про внутрішню суперечність, яка, на думку Й. Терборна, «відбувається між двома аспектами відкритого майбутнього модерности: відкритістю суспільних конструкцій і їхньої «об’єктивної ваги», з одного боку, та «відкритістю суспільних конструкторів і можливого спектру їхньої суб’єктивности, з іншого». Друга суперечність проявляється: по - перше, між нагромадженим у суспільстві знанням і суб’єктивним досвідом, а по - друге, між конструюванням прогресу і суб’єктивним сумнівом. Нарешті, третя суперечність стосується співвідношення індивідуалізму та колективізму в модерній культурній ідентичності. Традиційна ідентичність розхитується модерністю як внутрішніми зусиллями (самоосвітою, вибором професії, творенням сім’ї, соціальною мобільністю, горизонтальним пересуванням), так і колективним впливом (нації, соціальної верстви, громади, об’єднання громадян). Взаємозалежність модерного індивідуалізму й модерного колективізму зумовлює їхню взаємозалежність.

Аналіз різних досліджень дав змогу Й. Терборну визначити «чотири шляхи входу в модерність»: європейський шлях революції або реформи; незалежність поневоленої країни; зовнішньо стимульована модернізація, зокрема вибіркові запозичення під впливом зовнішньої загрози; модернізація колишніх колоніальних країн. Треба зазначити, що на теренах Європи не лише зародилася модерність, а й антимодерність, що засвідчує виникнення більшовизму, фашизму, нацизму, а також рашизму. Шлях у модерність через проголошення незалежности розпочався на теренах Північної Америки і незабаром охопив цілу Західну півкулю. Як наслідок США стали авангардом поступу модерности в глобальних масштабах. Найяскравішим прикладом модернізації, що була стимульована зовнішньо, вважається Японія. Таким шляхом пішла також Османська імперія. Вибіркові запозичення під впливом зовнішньої загрози дали змогу вдало поєднати внутрішні традиції з використанням досягнень інших країн. Нині такий експеримент проводиться в Китайській Народній Республіці, що формально вважається комуністичною державою. Четвертий шлях входу в модернізацію охопив низку країн Африки й Азії, які ще недавно були колоніями. Народи колоній сприйняли культуру колонізатора, але спрямували її досягнення в боротьбі за незалежність. Й.Терборн пояснює: «Домодерність була тут своєю, корінною, але вона зазнала поразки, через яку втратила впевненість у собі. Модерність була чужоземною, але не вибірково запозиченою, а вимушено асимільованою. Попри всю свою старанність, асиміляційні зусилля не усунули бар’єра між завойовником і завойованим, а відтак боротьба тривала знову».

Дослідники пропонували інші моделі модернізації, але названі чотири шляхи охоплюють усі можливі варіанти, хоч, звісно, можуть бути різні комбінації. Приміром, не простими були шляхи модернізації народів, поневолених Росією, балканських народів, Єгипту та деяких інших країн. Найголовніше те, що шляхи (моделі) модерности спростовують уявлення про неї як про простий процес для усіх країн на планеті. Водночас нема підстав для того, щоб протиставити модернізаційний розвиток західних країн й народів інших регіонів.

Серед вчених виокремилися прихильники двох підходів до глобального процесу. Перший підхід визнає глобалізацію як «факт зрослої загальносвітової пов’язаности, взаємообміну та руху людей, образів, товарів» (Й.Фрідман). Другий підхід започаткувала політична економія, а згодом вона охопила сферу культури й проблеми ідентичности. Хоч нерідко ці підходи перекриваються, їхні представники ведуть дискусії, піддають критиці одні одних. Усвідомлення глобальної взаємозалежности, універсального існування людства зазнає індивідуального переосмислення під впливом прискорених глобальних процесів.

Отож, глобалізація не тільки сприяє синхронізації світу, а й примикає до модерности. Висловлюється твердження, що сама глобалізація – це результат модерности, яка визначає її структуру й періодизацію. Такі концепції висуваються на Заході, тому фактично обґрунтовують вестернізацію. Глобалізація настає на грунті всесвітніх суспільних відносин. На противагу європоцентризму висувається думка, що кожне суспільство творить окрему, власну модерність, цебто концепція модернізацій у множині, яка передбачає численні траєкторії модернізації. Місце європоцентризму посідає поліцентризм.

Хоч нині визнано, що формування націй-держав – це процес, що відповідає глобалізації, немає заперечень і проти того, що нинішня стадія глобалізації не сприяє зміцненню націй-держав, оскільки послаблює не лише національну економіку, а й почуття патріотизму. Водночас дослідники обґрунтували як новий феномен так званий «націоналізм на відстані», що вже давно проявився в єврейській діаспорі. Нині він відчутний також в українській діаспорі, але лише в західних країнах. Про аналогічний феномен серед українців у Російській Федерації говорити не доводиться.

Суперечливість модерної культури розкрив Ю. Гелтон, який писав: «Відкидання архаїчної культури, традиційних звичаїв, норовів і вірувань, локалізованої громади в ході розвитку модерної культури породило не тільки позитивні енергії в розвитку модерної автономної самости, а й мало непросвітницький наслідок позбування стримувань і противаг у людської особи, залишивши індивідів набагато залежнішими від єдиних джерел соціалізації». Так званий «тверезий модерний розум» не зважив того, що міфічна свідомість спроможна рухати потужнішими людськими силами, ніж раціональна свідомість. На перше місце вийшла споживацька культура, що не передбачає заборон.

Нині вимагає уточнення науковий термін «homo sapiens», бов ньому людина асоціюється із знанням, хоч, як зазначає Ю. Гелтон, «бути людиною передбачає також почувати, мріяти, переживати, запам’ятовувати та забувати, а не тільки знати». Далі він пояснює: «Настав час пошукати новий спосіб оновлення розуму – новий проект, який вимагав би трансформації цінностей і світогляду настільки ж глибоко, як і та, що відбуласяв осьовий час або в модерну епоху». Йдеться про повернення до спадку, який переросла модерна епоха. Він стосується не лише архаїчних цінностей і емоційних зв’язків у межах сім’ї, дому, громади, локальних спільнот, а й створення нової світової культури. Інакше кажучи, треба орієнтуватися на теорію, яка спирається на органічне життя і людську пристрасть.

Модерні і постмодерні версії, які прирівнюють людину до машини, кібернетичної системи чи нереальної конвенції, свідчать про дегуманізацію світу з пригашеними емоціями й відсутніми співчуттями. Радикальна трансформація модерного світогляду цілком очевидна: вона передбачає збереження здобутків модерної цивілізації й повернення до гармонійного співжиття з природою.

Дата добавления: 2015-05-22