Українська національна ідея на концептуальному рівні

Після усунення від державного керма окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії в нашій державі повертаються до обговорення української національної ідеї не лише на ідеологічному, а й на теоретичному рівні. Раніше до неї ставилися неоднозначно. Найчастіше повторювали, що українська національна ідея не сформульована – як наслідок наше громадянство не знає того, яку державу має будувати. Політики, які ніколи не вивчали теорії національної ідеї, емоційно вкладали в неї різний зміст, не маючи жодного поняття навіть про націю та ідею, тлумачили її на побутовому рівні. На такому невігластві спекулювали противники національної ідеї, насамперед комуністи. Однак треба наголосити, що, як правило, вони заперечували тільки українську національну ідею, бо російську національну (фактично імперську) ідею залишали поза межами своєї критики.

Несприйняття української національної ідеї мало далекосяжну мету: вихолостити з нашої держави українську суть. Розпочавши від тези про те, що українська національна ідея начебто «не спрацювала», противники нашої національної держави безцеремонно відкинули її не лише із шкільних і вишівських програм і підручників, а й з офіційних документів. На противагу таким твердженням українська національна ідея заявила про себе під час Революції Гідности, а тепер-- у широкому національному русі за збереження єдности нації і незалежности держави.

Як правило, дослідники української національної ідеї розпочинають її від Кирило-Методіївського братства, хоч таке трактування суперечить нашій історії. Про зародження нашої національної ідеї маємо підстави стверджувати на підставі наших давніх літописів, «Слова про закон і благодать» Іларіона Київського, «Слова про похід Ігорів» та інших. Після ліквідації наших державних формувань Гетьманщини і Запорозької Січі українська національна ідея проявилася в трактаті «Історія Русів», який, очевидно, написаний на межі ХVIIІ – ХІХ століть.

Перед з’ясуванням cуті української національної ідеї доцільно уточнити наше поняття національної мрії. Словник пояснює мрію, як «витвір уяви», «думку про щось бажане, приємне», трактує її, як синонім «бажання», «прагнення». У цьому контексті варто наголосити на такому поясненні Сергія Грабовського: «У мрії поєднані образ бажаного майбутнього з прагненням до втілення його в дійсність». Бажане, пише далі дослідник, виступає як тип можливого, прагнення реалізувати потенціал людини.

Національна мрія виступає як соціальна утопія, втілюється в політичних програмах і художніх творах. Українська мрія відтворена насамперед у творчості Тараса Шевченка, зокрема в геніальному «Посланії» та інших поезіях, програмному документі Кирило-Методіївського братства «Книги буття українського народу», повістях Івана Франка «Захар Беркут» і Михайла Коцюбинського «Fata morgana», драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня»,«Книги буття українського народу», брошурах Ю. Бачинського «Україна irredenta» і М. Міхновського «Самостійна Україна», універсалах Української Центральної Ради та інших.

У національній мрії втілені індивідуальні мрії, які узагальнені і сформульовані національною елітою. Така мрія має певну спільність з національним ідеалом, хоч відрізняється від нього, оскільки стосується «сфери бажаного», а ідеал – «сфери належного». З давніх-давен українці прагнули свободи, самостійности, автономії особистости, але вони могли не тільки втілитися в національній ідеї, а й реалізуватися навіть у протилежних формах (хуторянстві чи отаманщині). С.Грабовський виділяє такі «парадигмальні типи» української мрії: «малоросійський», «просвітянський», «федералістський». «соціально-політичний», «радикально-бунтарський», «духовно-автономістський», «активістський». Проте він зазначає, що такий поділ «досить приблизний і умовний». Однак його хибність у відсутності єдиного критерію поділу, що суперечить вимогам логіки.

Критично переосмисливши типи національної мрії, запропоновані С.Грабовським, доцільно виділити на основі різного ставлення до свободи, самостійности й автономії особистости такі її типи: патріотичний, апатичний і агресивно - негативістський. Особливість патріотичного типу національної мрії в тому, що вона втілюється в українську національну ідею. Представники апатичного типу не виходять поза межі задоволення біологічних потреб, а свободу, самостійність і автономність особистости втілюють у межах своєї родини. Суть агресивно - негативістського типу становить повне несприйняття нашої національної мрії, а натомість прихильність до московської імперської мрії. що може бути прорадянською (рудиментарнорадянською),, малоросійською (недоукраїнською), пострадян-сько - колоніальною.

Патріотичний тип національної мрії, який втцілюється в національній ідеї, веде свій початок ще з великокняжих часів. У «Слові про закон і благодать» Іларіон Київський трактує Русь як світову державу, прирівнює нашого «великого кагана» Володимира Святого до візантійського імператора Константина, що водночас засвідчує рівність русичів після прийняття Христової віри з еллінами і римлянами. 25 березня 1187 року літопис вперше згадує назву «Україна» на позначення Переяславської землі, а через два роки пише про Україну Галицьку. Отже, назва нашої батьківщини має давню історію: нема сумніву, що літопис лише зафіксував вживання етноніму.

Оформлення сучасної української національної ідеї доречно розпочинати не з Кирило-Методіївського братства, а на півстоліття раніше, цебто з написання й розповсюдження трактату «Історія Русів», що, до речі, збігається з виходом у світ «Енеїди» Івана Котляревського. Філософська рефлексія над національною ідеєю як форма національного самопізнання, на думку О.Забужко, «впродовж цілого ХІХ ст., поки тривало становлення нової, секулярної української культури, була спрямовуючою свідомістю цієї культури, її світоглядною інтенцією». Дослідниця пропонує «генераційну» періодизацію історії нової української культури: 1)«період мовної партикуляції»; 2) «українофільський», культурно-просвітницький;

3)франківський (львівський), або період «Молодої України»; 4) «Розстріляне Відродження». «Українська ідея», як зазначає О.Забужко, зароджується в другому періоді, бо «в цей час відбувається виокремлення України як суб’єкта історичного процесу з відповідними суверенними культурними запитами».

Проте така періодизація зумовлює серйозні заперечення. Як вже зазначалося, наше новітнє культурне відродження розпочалося в час, коли національна еліта заявила про свої політичні незгоди з окупаційною чужою імперією в трактаті «Історія Русів». Окрім того, виділення періодів не обґрунтоване, оскільки вихоплює окремі епізоди, а не розглядає їх у процесі. На наш погляд, доцільно виділити такі періоди оформлення української національної ідеї: 1) національно-культурного відродження і національно-політичного протесту; 2) українського варіанту слов’янофільства; 3) активізації національного руху; 4) боротьба за втілення національної ідеї. При такому підході ґенезу новітньої української національної ідеї доцільно починати з кінця вісімнадцятого століття.

Труднощі втілення української національної ідеї в державотворення після проголошення незалежности проаналізував Ф.Канак. Вони зумовлені тим, що формування українського народу в моноетнічному і поліетнічному сенсі як державної нації не завершилося. Після проголошення незалежности не сформувалося єдиного всенаціонального погляду не лише на сучасне України. а на її майбутнє. Вчений наголошує: основна протидія консолідації української людністи у політичну націю відбувається ззовні. Водночас не треба наївно протиставляти західноукраїнських і східноукраїнських побутових уявлень про моделі побудови держави, бо тут потрібний компроміс, який, безумовно, не має порушувати засадничих положень. Заперечення гасла незалежної України на тій підставі, що нині всі держави залежні, не оправдане, адже йдеться не про відгородження від світу, а про гарантування вільного вибору внутрішньої і зовнішньої політики.

Українська національна ідея ще не виявила своїх об’єднавчих і конструктивних можливостей. Щоб відстояти нашу національну ідею, треба зосередитися на її відродженні та модернізації. Звісно, йдеться не про суть національної ідеї, яку художньо відтворив Тарас Шевченко у мрії про Україну «В сім’ї великій,/ В сім’ї вольній, новій»(«Заповіт»), цебто як повноправного суб’єкта на міжнародній арені, у мрії про Україну, народ якої втілюватиме гасло «В своїй хаті своя й правда /І сила, і воля» («Посланіє»).

Виходячи з національної мрії, можна трактувати національну ідею як концентровано оформлену під впливом національної еліти суть нації як певної людської спільноти та її ролі у світовому процесі, що реально або потенційно сприйнята цією спільнотою. При з’ясуванні таких засадничих положень української національної ідеї доконечно звернутися до її джерел. Насамперед треба зважити особливості заселення нашої національної території. Вже шість тисячоліть тому на теренах нинішньої України проживала осіла людність, основним заняттям якої було хліборобство. Звідси – прив’язаність нашого народу до рідної землі, формування його окремішности й усвідомлення історичної тяглости. Упродовж цілих століть наші предки захищали свою землю від номадів, ставши живим щитом на межі Заходу і Сходу. Як представники окцидентальної (західної) культури і цивілізації, вони зазнавали перших ударів від азійської кочової навали. Таке розуміння нашої людности серед інших народів Європи і геополітичного становища нашої землі дає підстави стверджувати, що українська національна ідея ґрунтується на самоусвідомленні українською нацією своєї ролі форпосту європейської цивілізації і культури на безпосередній межі зі Сходом.

При підході до національної ідеї треба розглядати її в двох вимірах – вселюдському і специфічному для певного народу. На це звернув увагу Л. Кравчук, який побачив у такому трактуванні відповідність взаємодії загального і окремого як філософських категорій, зазначивши: «Їх тісний взаємозв’язок пронизує все – і культуру, і економіку, і ідеологію. Адже, з одного боку, виникає питання: для чого якась нація існує на землі, який її внесок у людську історію і цивілізацію? З іншого боку, питання в тому, чим відрізняється цей народ від інших, які його особливі специфічні риси?»

У єдности вселюдського і специфічного (національного) вимірів української національної ідеї уточнимо її зміст в нинішніх умовах. Він визначається самоусвідомленням українською нацією ролі власної суверенної держави як гаранта гідности людини і фактора стабільности в Центрально-Східній Європі, а також на теренах цілого континенту. Інакше кажучи, нині українська національна ідея змикається з ідеєю державною і переходить у національно - державну ідею.

Національна ідея орієнтується на наближення нації до національного ідеалу, хоч вони як поняття не тотожні. Якщо національний ідеал – це образ національного співжиття, який забезпечує вияв найкращих якостей народу і створює умови для його всебічного розвитку, то національна ідея втілює переконання національної спільноти, відтворює її ставлення до саморозвитку відповідно до національної мрії. І.Франко зазначав: «Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб, змагань близьких, практично легших. і трудніших для осягнення, бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого». Зрештою, національний ідеал ототожнюється з найдосконалішою моделлю національного і соціального ладу, який адекватно відповідає менталітету народу і забезпечує поступовий розвиток національної спільноти.

Безумовно, національний ідеал не заперечує розв’язання нагальних потреб, але їх не можна використовувати для витіснення самого ідеалу. Нині український національний ідеал утілений у чинній Конституції України. В її першій статті схарактеризовано нашу державу як суверенну, демократичну, соціальну і правову, що відповідає критеріям західного світу.

Як наукове поняття національну ідею слід розглядати в контексті філософського поняттєво-категоріального апарату, спираючись на філософське трактування ідеї і конкретизуючи її до поняття нації.

4. Національна еліта в процесі утвердження національної ідеї

Національна еліта не тільки обґрунтовує національну ідею: без неї не може бути мови про те, щоб така ідея опанувала широкі маси національної спільноти. Саме тому чужоземні поневолювачі, які ставлять собі за мету позбавити підкорену національну спільноту майбутнього, насамперед знищують національну еліту.

Упродовж нашої історії загарбники тричі знищували національну еліту. Про перші два знищення писав наш мисленик М.Міхновський у брошурі «Самостійна Україна», яка була сприйнята як програма революційних національно-визвольних сил. Щоправда, він ще не вживав поняття національна еліта, а писав про національну інтелігенцію, що не змінює суті.

Вперше наш народ втратив провідну верству в ХVI i XVII століттях, коли вона спольщилася. Як протидію такій антинаціональній позиції, пише М.Міхновський, «український народ породив нову інтелігенцію». Насамперед її вилонило козацьке середовище, а також інтелектуальна і духовна еліта, створюючи національне шкільництво з Києво-Могилянською академією як його вершиною. Окрім того, треба зазначити, що вихідці з нашого народу вже тоді навчалися в передових європейських університетах. Не були винятком деякі полковники в козацькому війську Богдана Хмельницького. Українське міщанство плекало нову еліту в школах, створених церковними братствами ще у вісімдесятих роках XVI століття.

Звісно, без національної еліти не можливо було б розпочати державотворення, бо національна революція під проводом Б.Хмельницького забезпечила самоврядування народу. З того часу Україна починає виступати на міжнародній арені як суб’єкт не тільки військового, а й дипломатичного характеру. Нині нема змоги судити про зміст договору республіканської України із самодержавною Московією, бо автентичних документів не збереглося, натомість маємо лише чернетки так званих «березневих статей». Вихована на європейських традиціях, козацька еліта не допускала, що Московія, яку козаки й полсполиті вибрали як православну союзницю, зневажить договір, після чого для України настане, як схарактеризував М.Драгоманов, «пропащий час».

Коли йдеться про утвердження за Хмельниччини української національної ідеї, треба зважити на особливості того часу.

По - перше, у тодішньому цивілізованому світі суверенітет ототожнювали з особою визнаного в інших державах монарха, а Б.Хмельницький попри всенародну популярність і фактичну необмеженість влади такого визнання не мав, тому доводилося шукати суверена поза Україною. Щоправда, можна було запросити такого зверхника, як було прийнято в Речі Посполитій, але треба зважувати реалії України.

По - друге, серед таких реалій особливе місце належить релігійному чинникові. Українське козацтво органічно пов’язувало захист національних інтересів із захистом православ’я, позаяк не змогло зрозуміти церковної унії як стратегічного задуму нашої духовної еліти, що підтвердила історія. Це вже в наступному столітті гетьман у екзилі Пилип Орлик перейшов на уніятство. За часів нашої національної революції в середині XVII ст. православним монархом був лише московський цар, а всі інші православні народи, крім, звісно, українського, були поневолені чужими державами.

По - третє, на той час сама нація ототожнювалася з панівними верствами і протиставлялася народу, цебто посполитим. Отож, еліта турбувалася насамперед про права і привілеї Війська Запорозького, реєстрового козацтва й української шляхти. Проте не варто знецінювати утвердження національної ідеї, бо гетьман як керівник автономної держави обирався самим козацтвом і мав право зносин з іншими держави, за винятком Польщі і Туреччини, приймаючи послів, урядовцями могли бути лише вихідці з місцевого населення, а царські намісники не втручалися в українське судочинство. Як зазначає Валерій Шевчук, «Козацька республіка найбільшою мірою репрезентувала інтереси козацького стану, які в принципі мали загальнодемократичний характер».

Особливістю прояву національної ідеї був Гадяцький трактат («Гадяцькі статті»), підписані Польщею, Литвою й Україною. Трактат передбачав, що Україна, як вільна і незалежна держава під назвою Великого Князівства Руського, стає членом конфедерації, до якої має належати Польща, Литва, а потенційно й Московія.

Нарешті, ще одна спроба утвердити українську національну ідею в формі самостійної держави гетьманом Іваном Мазепою. Гетьман зазначав, як написано в «Історії Русів», що «нинішні договори наші зі Швецією суть тільки продовження давніших, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним». Його наступник Пилип Орлик наголошував, що «козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час».

Знищення національно-державних формувань Гетьманщини (1764 р.) і Запорозької Січі (1775 р.) мало згубні наслідки для національної еліти як носія національної ідеї. У XVIII і ХІХ століттях українська панівна верства зрадила свій народ, перейшла на бік російських поневолювачів. М.Міхновський запитує: «Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть з отим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесть -- вони косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації – найкультурнішу її верству». Без такої верстви народ приречений перетворитися на етнографічну масу.

У жорстоких умовах другої половини ХІХ століття наш народ витворив «третю інтелігенцію» («інтелігенцію третьої формації»). Її виникнення пов’язане з діяльністю Тараса Шевченка, який мав особливий вплив на Кирило-Методіївське братство. Братство започаткувало українське слов’янофільство, яке дотримувалося ідеї, що «Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім», обґрунтовувало ідею месіанізму українського народу в слов’янському світі. Проте Т.Шевченка як речника національної ідеї не змогли зрозуміти зі «своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю», тому вони «зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантським», «не хотіли навіть звати себе українцями», «лишилися без потомства»(М.Міхновський).

У другій половини ХІХ століття одне з чільних місць серед української національної еліти належить М. Драгоманову, в особі якого, на думку нашого мисленика І. Франка, «побачила Европа перший раз новий тип – свідомого європейця і не менше свідомого українця». Свій «Проект засад статуту українського товариства «Вольный Союз» -- «Вільна Спілка» мисленик закінчує визначенням загальногромадянських і окремих національних цілей. До них віднесені: «а) права людини і громадянина – як доконечна умова особистої гідности і розвитку; б) самоврядування – як основа для руху до соціальної справедливости». Окрема національна мета сформульована так: «Політична свобода – як засіб для повернення української нації в сім’ю націй культурних». Щераніше М.Драгоманов писав, що відсутність національної незалежности – це головна причина тієї хвороби, яка не допускає економічної та інтелектуальної емансипації українців.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть українську національну ідею, яку поетично відтворив Т.Шевченко, обґрунтували для нових умов наші мисленики Іван Франко, Юліян Бачинський і Микола Міхновський. І.Франко застерігав: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Він критикував Ю.Бачинського, який намагався обґрунтувати утвердження української національної ідеї на засадах марксистської методології.

Автор «Самостійної України» М.Міхновський переконаний у майбутньому тридцятимільйонної української нації, що становить тридцяту частину всієї людності. «Наша нація,- пише він,- ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці».

Проблеми утвердження української національно-державної ідеї в міжнародному контексті обґрунтував ідеолог українського чинного націоналізму Дмитро Донцов. За рік до початку Першої світової війни він виголосив реферат на ІІ всеукраїнському студентському з’їзді у Львові. Як зазначав Д.Донцов, сім років конституційного життя в Росії викрили фальш російського лібералізму, що спростувало будь-які шанси програми М.Драгоманова. У таких умовах Д.Донцов бачить лише один вихід – відокремлення від Росії, яке він називає українським сепаратизмом. Перспективи такого майбутнього пов’язані із загостренням міждержавних конфліктів між Німеччиною і Росією. Мисленик запитує і відповідає: «Яке ж становище має зайняти українська нація в тім конфлікті, що зближається на нас?.. Одинокою, відповідаючою інтересам української нації програмою є тепер – політичний сепаратизм». Українські сили мають стати на бік противників Росії, відкинувши всі слов’янофільські ремінісценції.

Найбільші надії покладає Д.Донцов на українську молодь. Він застерігає від невіри в досяжність нашого національного ідеалу, наголошує: «Вузи спільної державности і релігії, що лучать наш край з Росією. є досить нової дати». Щоб досягти національного ідеалу, треба насамперед мілітарного виховання й організації молоді, систематичне політичне виховання народу в дусі національної незалежности, бо політична свідомість нації є тим капіталом, який підготовлює грунт під активну діяльність нації. Водночас ідею незалежности не слід відривати від чергових політичних завдань. До речі, ці питання порушував ще три роки раніше І.Франко в праці «Молода Україна», узагальнюючи досвід національно-патріотичного виховання балтійських народів, які боролися проти російського гніту, за національне визволення.

Як зазначає Д.Донцов, Україна не має свободи вибору, бо Росія «поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або – безпощадна боротьба». Водночас від зазначає доконечність подолати політичні забобони, зокрема уявлення про «величезність Росії». Вона здається такою українцям тому, що вони стоять перед нею на колінах.

У період між світовими війнами тривають пошуки політичної сили, яка спроможна очолити боротьбу за утвердження української національної ідеї. Д.Донцов у праці «Націоналізм» (1926 р.) висуває положення про активну національну меншість. Він пише: «Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мета нації не обмежується завданнями дня, ані тим станом, який застала дана генерація. Нація глядить у минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядувати для будучих поколінь, ретроспективно і проспективно, не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім’я завдань дня».

Згодом Д.Донцов наголосив, що націю має репрезентувати окрема верства «луччих людей», або аристократія. Вона становить касту, що поповнюється з усіх суспільних станів на підставі добору ліпших, але не з вибору. Формуванню такої верстви найбільше протидіє більшовизм, який прагне знеславити й зогидити в Україні все, що давало силу національному організмові, відірвати його від славних історичних джерел. Провідній верстві властиві такі прикмети: шляхетність, відвага, мудрість. На думку Д.Донцова, нову генерацію треба виховувати у патріотизмі з почуттям своєї вищості, в основі якого лежить віра в своє право первородства, у готовність на жертви задля утвердження національної ідеї.

Як опонент Д.Донцова виступає В.Липинський, який вважав, що патріотизм виникає з усвідомлення своєї території та хотіння мати на ній свою окрему державу. Щоб завоювати власну владу, треба ідеї, волі, інтелігентності й організації. Звідси – доконечність виховати у державотворчій верстві вірність самій собі, своїм хотінням і своїм ідеям. Рух громадського життя залежить від боротьби і перехрещення двох сил – рушійної сили активної меншости і сили спротиву пасивної більшости. Щоб побудувати власну державу, провідна верства мусить вести націю в одному напрямі, виявляти внутрішню дисципліну, єдність і послух.

Як закономірна реакція на поразку національно-визвольних змагань 1917-1921 років виник організований націоналістичний рух. Українські націоналісти протиставили свій світогляд іншим тогочасним ідеологіям. Його втілення йшло двома шляхами: по - перше, творенням різних націоналістичних формацій, а по - друге, утвердження нового світогляду в чинних українських організаціях. Орієнтація на різні зовнішні сили (Польщу, протибільшовицьку Росію, Другий Інтернаціонал) і навіть визнання УРСР як начебто української держави відкидалися. Останню позицію після попередніх коливань критикував В.Винниченко, зазначаючи: «В дійсности ж політика абсолютного централізму керівників (московсько-більшовицької – О.Г.) революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність нанівець».

Московсько-більшовицька окупація України призвела до третього знищення національної еліти на межі двадцятих-тридцятих років минулого століття. На зміну їй компартійна влада формувала номенклатуру, яка відрізнялася беззастережною відданістю ідеології, що була ворожа українській національній ідеї. Проте навіть серед цієї політично профільтрованої верстви сформувалася національно-демократична еліта, яка наприкінці вісімдесятих років минулого століття почала створювати так звані «неформальні організації». Найвпливовішою серед цих організацій був масовий Народний Рух України, завдяки діяльности якого народ підійшов до утвердження національної ідеї. Після поразки державного повороту в Москві в серпні 1991 року була проголошена незалежність України, а через п’ять років нова Конституція утвердила національний ідеал українського народу. Однак національне державотворення гальмувалося тим, що в Україні фактично не припинилася боротьба між трьома ідеями: українською національною ідеєю, малоросійською провінційною ідеєю і російською імперською ідеєю.

Дата добавления: 2015-05-22