Тема 13. Ціннісне означення людського життя

В и с н о в к и

1. Як своєрідна, складна, суперечлива спільнота нація не має єдиного визначення. Проте національна спільнота – це найвища форма існування етносу попри посилені глобалізаційні процеси.

2.Лише в державній формі нація набуває ознак суб’єкта світової історії й забезпечує найсприятливіші можливості для свого всебічного розвитку.

3.Кожна нація усвідомлює себе як спільноту серед інших спільнот, що втілюється в національній ідеї, яку нерідко трактують заполітизовано, заідеологізовано і містифіковано.

4.Національну ідею доцільно відрізняти від національної мрії і національного ідеалу. Вона виконує певні функції в суспільстві.

5.Українська національна ідея має давню історію. Її ґенезу доцільно розпочинати з часів нашої великокняжої держави. Нині вона перейшла в національно-державну ідею, цебто етатизувалася.

6.Національну ідею обґрунтовує національна еліта – і вона утверджує її серед національної спільноти.

Людського життя не уявити без цінностей, під якими слід розуміти різноманітні предмети людської діяльности, а також суспільні й природні явища, що охоплені нею і можуть бути схарактеризовані в контексті антиподів добра і зла, справедливости і кривдности, краси і потворности, істинности і хибности тощо. Крім таких предметних цінностей, виділяються суб’єктні цінності, що оформлені як нормативні уявлення і виступають орієнтирами діяльності людини. Серед них слід назвати мораль, право, естетику, ідеологію.

1. Мораль як царина відповідальности людини

Мораль (від лат. mores— звичаї, норови, поведінка) нормативно регулює діяльність людини в суспільстві, в різних сферах суспільного життя, має загальне значення і стосується всіх людей. У моралі втілюється тривалий багатовіковий досвід, що забезпечує його суспільне санкціонування.

Набутий людський досвід проявляється як моральна вимога, яка має засадниче значення в діяльності людини й характеризується певними ознаками. Насамперед моральна вимога характеризується категоричністю, що формулюється в наказовому способі. Німецький філософ І. Кант обґрунтував категоричний моральний імператив, який передбачає такі вимоги: «чини так, щоб ти завжди ставився до людства, і в особі іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу»; «чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу загального законодавства».

З характеристики морального імперативу в формулюванні І.Канта випливає загальність якдруга ознака моральної вимоги. Інакше кажучи, моральна вимога не має винятків залежно від соціального статусу, національної, конфесійної чи іншої належности, тому ця ознака ще називається повселюдністю.

Моральна вимога стосується кожного людського вчинку, не знає винятків щодо окремих дій. Отож, йдеться не лише про правильну оцінку, а й спроможність проникнути в глибинну суть вчинку, або про проникливість. Ще одна ознака моральної вимоги передбачає її сприйняття як неодмінности, цебто безальтернативности певної поведінки, яка не тільки визнається розумом, а й серцем. У цьому докорінна різниця моральної вимоги, що ґрунтується на віковому досвіді, від правової норми, яку можуть скасувати, уточнити або замінити іншою.

Нарешті, моральній вимозі властива прецедентність, цебто вона подає певний приклад, обґрунтовуючи його як зразок високоморальної поведінки святих людей, видатних діячів своєї нації або літературних героїв. Для українців прикладом відданости вірі й своєму народові вже не одне століття вважається легендарний засновник Запорозької Січі Дмитро Байда, князь Вишневецький, про якого складена відома пісня. Великий поет Тарас Шевченка втілює національну незламність. Зразками справедливих борців за соціальну й національну справедливість українці визнають Олексу Довбуша й Устима Кармалюка.

У філософії моралі треба розрізняти два взаємопов’язані аспекти: виховний і предметний. Як вже зазначалося, філософія має на меті не так пізнання мудрости як любов до мудрости чи дружбу з мудрістю, що відповідає прагненню людини до самовдосконалення, а в повсякденному житті – до переймання зразків досконалого життя в минулому чи в теперішності. Виховна наснага філософського знання відрізняє його від знання наукового, що має на меті пошук об’єктивної істини незалежно від суб’єкта, цебто стосується відповідей на три запитання: що? як? чому? Любов до мудрости не обмежується такою метою, вона орієнтована на моральний суб’єкт, який не відокремлений від об’єкта, щоб відповісти на запитання: для чого?

Як предметна сфера філософії мораль досліджується в етиці. Термін етика (від гр. еthos – звичай) спочатку використовувався для позначення житла (людської домівки, звіриного лігва, пташиного гнізда), а згодом – йому надали значення звичаю, характеристики сутности певних явищ. Аристотель переніс цей термін на характеристику людської вдачі, протиставивши її чесноти природженим афектам, здібностям й інтелектуальним набуткам. Давньоримський філософ М.Т.Цицерон, який розробляв латиномовну філософську термінологію, назвав етику моральною філософією( відлат. moralis – моральний).

За Нового часу терміни мораль й етика почали розрізняти: мораль позначала реальну поведінку, а етика - теоретичне обґрунтування цих процесів на філософському рівні. Однак на побутовому рівні обидва терміни вживають як синоніми, що суперечить вимозі логіки про однозначність поняття. Отож, доконечно розрізняти поняття (лат. subjectum) і предмет (лат. detonatus), щоб уникнути двозначності. Можна стверджувати, що філософи однозгідні в трактуванні етики як кінцевій меті філософських пошуків. Українська філософія спрямовувалася не так на пізнання світу, як на пошуки порятунку в жорстокому світі, спиралася на категорії добра, правди, краси. Вона мала на меті виховати людину, яка характеризується духовною досконалістю, суспільною справедливістю і душевною красою.

Як галузь філософії етика досліджує проблеми походження й сутности моралі. До генези етичного знання можна підходити з протилежних позицій. Одні мисленики наголошують, що моральні вимоги встановлені Богом. У Святому Письмі наголошено про першу заборону людям: їм не дозволялося зривати плоди з дерева пізнання добра й зла. На противагу такій позиції інші дослідники етики виводять етичні вимоги з процесу історичного розвитку людства. Традиційні християнські течії (православ’я і католицизму) грунтуються на ідеї, що Творець наділив людину свободою волі. У протилежному разі вона не має підстав відповідати за свої вчинки.

Ще в античні часи заявили про себе дві протилежні етико-нормативні системи: гедонізм (від гр. hedone – насолода), який орієнтувався на насолоди, і кінізм (від лат. cynici —циніки), який обмежував людське життя задоволенням лише елементарних потреб і заперечував будь-які насолоди. Люди можуть поводитися відповідно до цих двох крайнощів чи шукати якоїсь середини або еклектично поєднувати їхні властивості, тому мораль – це насамперед самоусвідомлюваний життєвий досвід.

Крім термінів мораль і етика, вживається ще третій термін – моральність, яким позначається відповідність поведінки моральним вимогам. Моральність пов’язана з моральною мотивацією людської поведінки.

Взаємовідносини між моральною мотивацією, природними потребами, соціальними вимогами й людськими ідеалами складні. Насамперед треба зважити, що мораль виникає як заперечення надмірних природних потреб людини з її утилітарною орієнтацією, яка відповідає людським схильностям і залежить від конкретних умов. Соціальні вимоги змушують людину узгоджувати свою поведінку з певними пересторогами, встановлені суспільство. Людські ідеали мають на меті варіант раціонального поєднання моральної мотивації, природних потреб і соціальних вимог.

В умовах цивілізації як запереченні варварства моральні прагнення мають відповідати обов’язкам людини перед іншими людьми, коли йдеться про задоволення особистих потреб. Цивілізація – це розв’язання суперечностей між емпіричним самолюбством і моральним людинолюбством, між людиною і людською спільнотою. Варварство означало, образно кажучи, війну всіх проти всіх, що вела до природної деградації людини. Релігійне моральне людинолюбство має на меті орієнтацію людини на раювання після смерти, що, безумовно, передбачає дотримання не лише вимог морального категоричного імператива, які обґрунтував І. Кант, а й відповідність життя вимогам морального кодекса християнина. На підступне запитання фарисея про найважливішу заповідь у законі Христос пояснив: «Люби Господа, Бога твого, усім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього свого, як себе самого. На ці дві заповіді весь закон і пророки спираються»(Мт. ХХІІ, 36-40).

Історія людства спрямована на пошуки гармонійного синтезу між протилежностями. Платон учив, що такий синтез залежить від пропорцій, порівнював їх з напоєм життя, у якому раціонально поєднується вода й мед, хоч окремо вони можуть не мати смаку (вода) чи завдавати шкоди (мед). Фактично все зводиться до єдности доброчинної моральности й життєвого успіху. Проте цим не закінчується, бо йдеться про суспільне значення такого синтезу.

Характеризуючи значення моралі для людської спільноти, треба звернути увагу, що вона не лише встановлює заборони, а й націлює людину на шлях до досягнення певної мети. Саме тому не можна визнати рації Ж.П.Сартру, який писав: «Прагнучи до абсолютної позитивности, мораль перешкоджає застосуванню засобів, які особа вибирає для того, щоб змінити свою долю. Саме тому вона не говорить про те, що треба робити, але завше говорить тільки про те, чого під жодним оглядом робити не слід».

Моральний вибір як акт моральної діяльности зумовлюється природою й сутністю людини, підтверджує її свободу самовизначатися відповідно до власних цілей та інтересів на основі певних цінностей. Моральним може бути лише вибір, який зумовлений моральним мотивом (фр. motif від лат. moveo – зрушую, штовхаю ), цебто внутрішньою спонукоюна здійснення морального вчинку, виступаючи водночас як його духовно-емоційна підстава. Суб’єкт моральних відносин передбачає два крайні наслідки: по - перше, орієнтується на визнані моральні цінності, а по - друге, розуміє можливість морального осуду при ігноруванні моральних вимог. Інакше кажучи, моральний вибір – це своєрідний варіант поведінки у контексті категорій «добро» і «зло».

Водночас треба зазначити, що моральний вибір – це прояв моральної свободи, яка реалізує можливості людини, як самодіяльної особистости. У такій ситуації моральні вимоги суспільства перетворюються у внутрішні моральні спонуки, цебто емоційно-вольове спрямування людини. Без цього не було б підстав для моральної відповідальности, моральної самооцінки, морального самоконтролю. Моральна відповідальність зумовлена самоусвідомленням людини відповідности свого вчинку моральним вимогам. Вона невід’ємна від моральної самоцінки, цебто якісного підходу до вчинку, визначення його вартостей під оглядом моральних вимог. Моральний самоконтроль передбачає здатність суб’єкта регулювати свою поведінку згідно з особливостями мотивів і спонук. Йдеться також про контроль своїх почуттів, витримку і терпеливість у досягненні повставленої мети.

Особливість морального самоконтролю в роздвоєності людського Я на дві частини – «Я - совість» і «Я-апологет» (від гр. apologia – захист). «Я-совість» засвідчуєперехід зовнішньої моральної вимоги у внутрішній моральний обов’язок. Проте така інтеріоризація не проста, адже їй протидіє «Я-аплогет», яка втілює егоїстичний первень людини. Воно готове захищати всі вчинки людини, незалежно від рівня моральности. Нерідко логіка захисту ґрунтується на життєвій практиці, що має заспокоїти егоїстичну позицію людини. Зустрічаючись з несправедливістю, людина зневіряється в спромозі домогтися справедливости, в ліпшому разі вибирає «менше зло». У такому становищі нерідко опиняються українські громадяни на виборах, коли «Я-совість» капітулює перед «Я-апологетом». Виборець, який зведений олігархічним режимом до жалюгідного існування, готовий продати свійголос за хабар. Не менше шкоди від позиції виборця, який вибирає «менше зло», щоб не перемогло «більше зло», бо в такому разі розмиваються грані між добром і злом.

Особливе місце в етиці посідає категорія справедливість. Інколи до неї додають означення моральна, хоч у тому нема жодної потреби, адже поза межами моралі про справедливість говорити безпідставно. Справедливість вимагає не лише осуду аморальних вчинків інших людей, а й самоосуду власних вчинків, що проявляється в соромі, якийможе привести до каяття, що передбачає докорінний перегляд особистої поведінки і внутрішню переорієнтацію особи. У такому разі «Я--совість» веде внутрішню боротьбу проти «Я -- апологета», що має на меті не оправдання якогось вчинку, а моральне самовдосконалення людини. На суспільному рівні така боротьба сприяє духовному поступу.

Моральні вимоги проявляються в різних сферах життєдіяльности (сім’ї, робітні, побуті). Одні з них бувають постійними (приміром, обов’язки батьків перед дітьми), інші – проявлятися в конкретних ситуаціях (обов’язки пасажирів, мітингувальників, учасників спортивних змагань тощо). Одна й та сама людина може по-різному поводитися в родинному колі й поза його межами. Треба мати на увазі, що дехто навіть хизується хамством і брутальною поведінкою. Яскравий приклад – безтактна поведінка наших парламентарів. Класична заява одного з нардепів: «Я на хамство отвечаю хамством».

Безумовно, було б оптимальним, якби моральна вимога ставала само- вимогою, а справедливість – регулятором міжлюдських взаємин.

Дата добавления: 2015-05-22