Естетичні засади мистецтва

Як філософська дисципліна естетика (від гр. aisthetikos – чуттєвий) вивчає дві сторони явищ: по - перше, царину естетичного як ціннісного характеру відносин людини й світу, а по - друге, царину художньої діяльности людини. Попри те, що ще в давнину проблемою естетики визнавали прекрасне, цебто найвищу естетичну цінність, як окрема дисципліна вона виділена у ХVIII ст., а згодом почала трактуватися як філософія мистецтва.

Естетика розглядає такі проблеми: природа естетичного як феномена, його своєрідність у контексті ціннісних відносин, конкретні прояви естетичних цінностей, критерії естетичних оцінок, роль естетичної активности в житті людини, естетична характеристика художньої творчости. Як філософська наука естетика приділяє особливу увагу аналізу художньої культури, її структури та особливостей функціонування в різних видах людської діяльности, характеру людського сприйняття різноманітних форм художньої творчости. В естетиці органічно поєднуються науково-пізнавальна й оцінювально-орієнтувальна функції. Вона теоретично обґрунтовує становлення й розвиток різних видів мистецтв, спираючись на здобутки інших наук, чим активізує інтерес до мистецтва.

Мистецтво, як художньо-образна форма відтворення людських почуттів,виникло в процесі перетворення виробів утилітарного призначення в художні твори. Насамперед людина прикрашала свій одяг і знаряддя праці. До нашого часу дійшли давні зображення тварин і людей, яким надавали релігійного значення, що засвідчує наша найдавніша пам’ятка Кам’яна могила. Водночас виникають пісні, танці, музика тощо.

Як сукупність художніх цінностей мистецтво – це система конкретних видів творчости, які відрізняються за виразовими засобами, що визначаються предметом зображення й використовуваним матеріалом. Різноманітність видів мистецтв дає змогу створити певною мірою цілісну картину людського життя. На перше місце серед них претендує література, яка використовує вербальні засоби. Порівняно з нею образотворче мистецтво творить візуальну картину, а кінематограф передає розвиток. Музика й хореографія відтворюють людські почуття безпосередньо, наснажують емоційно. Як синтетичний вид мистецтв діє театр.

Відповідно до спільних рис певних видів мистецтв вони поділяють на окремі групи.

Найпоширеніший поділ видів мистецтв залежить від просторових (статичних) і часових (динамічних) критеріїв чи їхнього взаємозв’язку. Першу групу становлять просторові види мистецтв, до яких належить образотворче мистецтво й архітектура. Друга група - це музика, яка передає динаміку, спираючись на часові параметри. Поєднання простору й часу проявляється в балеті, театрі, кіно, а також літературі, як третій групі.

Звісно, застосовуються й інші критерії поділу мистецтв, Проте треба зазначити, що будь-який поділ умовний. Окрім того, одні види мистецтв можуть використовувати такі засоби, які властиві іншим видам. Приміром, нинішня музика часто доповнюється кольоровими засобами, а образотворче мистецтво – виразові засоби музики.

При підході до мистецтва треба зважати на нерівномірність розвитку окремих його видів. У Давній Греції головне місце серед видів мистецтв належало музиці, якій приписували не лише містичну силу, а й трактували як наближення до істини. Відомі античні драматурги були насамперед композиторами. Термін поезія вважався синонімом творчости, ане зводився лише до віршування. Великий філософ Платон, який запропонував концепцію ідеальної держави як співжиття трьох станів, асоціював кожен з них з певними видами мистецтв. Правителям-філософам як найвищій каста пасує «споглядальне мистецтво» (філософія й геометрія). На танцях, музиці й поезії, що вважалися видами високих професійних мистецтв, мають зосередитися воїни-стражі. Найнижча каста (аграрії, ремісники, торгівці) обмежють свої інтереси народною творчістю й мистецтвами-ремеслами, цебто скульптурою і живописом. Треба зазначити, що упродовж тривалого часу в Давній Греції наукові і філософські твори за своєю формою нагадували ритмізовані «поеми».

Середньовіччя сприяло розвитку архітектури, що зумовлено пануванням Церкви, яка відвертала увагу людини від профанної (від лат. profanо— оскверняю ) буденності і привертала до трансцендентної сфери. Величний храм відривав людину від повсякденности, спонукав її до катарсису. Храм був не просто будівлею, а мистецьким творінням, побудованим з використанням досягнень науки. Олесь Гончар змальовує роль собору в житті нашого народу після того, коли московська цариця знищила Запорізьку Січ: «Чорною жалобою ряс прикривали буйно-червоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались, і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів навіки, окрасою Великого Лугу вгору сягне…»

Як архітектурний витвір храм спричинився до розвитку інших видів мистецтва, зокрема скульптури, монументального живопису, декоративно-прикладного мистецтва. Богослужіння в храмах східного обряду сприяли вдосконаленню церковного співу, а в костьолах – духовної музики. Отож, намагання паплюжити Середньовіччя як епоху темряви чи мракобісся безпідставне – найбільше до такого фальшування вдавалися за часів тоталітарного режиму. Окрім того, тоді створені безсмертні твори літератури та й філософська думка, хоч і залежна від релігії, не занепала.

З доби Ренесансу розпочинається увага до внутрішнього життя людини, її іманентного досвіду. Якщо середньовічна естетична думка мала «вертикальне» спрямування, в добу Ренесансу і Новий час, як вважають дослідники, її рух можна характеризувати як «горизонтальний». Напевно, доречніше назвати його дихотомічним, бо зіставлення антонімів не завжди відповідає горизонтальній площині (життя - смерть, друг - ворог, істина - хиба, справедливість – несправедливість тощо). Осердям мистецтва стає антропоцентризм, бо воно наголошує на метоставності активної людини як нового типу, що прийшов на зміну середньовічним ідеалам лицаря й монаха. Винахідливий мандрівник Робінзон Крузо, невгамовний дослідник Доктор Фауст, кмітливий аналітик Шерлок Голмс стають героями Нового часу.

Між мистецтвом античної доби, епохи Середньовіччя й Нового часу помітні суттєві відмінності. Античний світогляд орієнтувався на довершеність, передбачав гармонійність і досконалість, що проявилися в давньогрецькій скульптурі, поемах Гомера і тогочасній драматургії. Мистці Середньовіччя шукали натхнення в трансцендентності, трактували людину насамперед як духовну істоту. У Новому часі людина, проблеми її існування в природному й суспільному довкіллі стають осердям мистецтва.

Ще одна особливість мистецтва Нового часу пов’язана з бурхливим розвитком ремесел і промисловости. Їхні вироби мають не лише утилітарне призначення, не протиставляються мистецтву, а нерідко претендують на його високий статус. ХІХ ст.-- апогей розвитку світової літератури.

На межі ХІХ-ХХ ст. в мистецтві з’являється модернізм (від фр. moderne-- новітній, сучасний) як відмова від традицій, що ґрунтується на релятивізмі, протиставляє реалізмові абстракціонізм і нерідко набуває відвертого анархістського характеру, перетворюється в декадентський аморалізм, що оцінюється як доленосна «революція в мистецтві». У філософії аналогічні ідеї обґрунтовував представник ірраціоналізму й волюнтаризму Ф.Ніцше, який піддав ультрарадикальній критиці традиційні цінності, орієнтувався на досягнення рівноваги між аполонівським і діонісійським напрямами в мистецтві. Аполонівський напрям втілював споглядальність, а діонісійський – «життєве», оргіястичне, трагедійне. Критика мистецтва доходить до нігілізму. Ніцшеанська ідея «надлюдини» мала значний вплив на європейське мистецтво. В українській літературі цю ідею переосмислювали наші письменники Леся Українка, Ольга Кобилянська, а також Володимир Винниченко та ін.

На практиці модернізм перетворюється на сукупність символічних знаків, що висловлюють позицію мистця. У художньому мистецтві зображення спонукає до певних ілюзій, у поезії – абсолютизується звуковий вплив, а музика «розмиває» відмінності музикального тону від шуму повсякденного життя. У середині ХХ ст. бунтарський модернізм набуває характеру «антимистецтва».

Характеризуючи модернізм, шведський письменник Гаррі Мартінсон звертав увагу на невизначеність цього поняття і пояснював: «Модернізм – постійно змінюване ірраціональне: ятряний вогонь у людських грудях. Він може стати буденним, застоятися, набридати самому собі, але ніколи не піде старими слідами. Адже справжній модернізм вивищується на підвалинх і мріях про бажане життя незалежно від норм культури і цивілізації або виростає із боротьби з ними. Справжній модернізм людяний, як людяний його сміх, його дитячий плач і його пристрасть. Його основа – ятряний вогонь, і він переживе усі часи».

Наприкінці двадцятого століття виник постомодернізм (від фр. postmodernisme – після модернізму) як світоглядно-мистецький напрям, який грунтується на засадах відносности, мінливости, повторюваности, схильністю до еклектики й стилізації, переінакшення, ремінісценції, натяку, цитуваннятощо. Американський літерознавець І.Хассан називає такі риси постмодернізму: невизначеність, фрагментарність, деканонізація, «втрата Я», іронія, гібридизація, карнавальність, сконструйованість. Постмодернізм орієнтується на конформізм, вважає, що мистецтвом можна вважати все, що створила людина, йому властива відсутність пафосу й антиутопічність. Прихильники постмодернізму трактують відносини суб’єкта та об’єкта як цілісність, заперечують особливу роль людини в світі, переконують що все в світі відносне, за винятком самої відносности.

Зрозуміти мистецтво не можливо без категорій естетики, які мають методологічне значення при сприйнятті й вивченні мистецтва. У процесі художньої творчости мистець також не забуває про них, хоч їхній вплив прихований, підспудний. Без цих категорій не вдасться зорієнтуватися в безмежному й суперечливому світі мистецтва. Нарешті, категорії – це ті критерії, що дають змогу відрізнити мистецтво від квазімистецтва чи антимистецтва.

На противагу мистецтву естетика як наука спирається на поняття (узагальнення), характеризується логічністю, а чуттєво-образному і художньо-метафоричному підходам протиставляє раціональність. Однак між наукою й мистецтвом існує певний зв’язок. Як вже зазначалося, за допомогою художніх засобів нерідко розкриваються важливі наукові проблеми. У свою чергу мистець не може відкидати досягнення науки. Деякі жанри мистецтва втілюють органічну єдність мистецьких і наукових досягнень. Саме ж мистецтво неодмінно злютовує на певному рівні знання й уміння. Звісно, мистецька діяльність як різновид духовно-практичної діяльности неодмінно передбачає знання засобів, правил, а також критеріїв, що характеризується як майстерність.

Попри тривалу історію мистецтва наука не має його незаперечного визначення. Намагаючись проникнути в його сутність, мисленики античних часів використовували поняття мімесис (від гр. mimesis – наслідування), що орієнтував на довкілля, від природи до суспільства. Романтизм спричинився до утвердження поряд з ним принципу виявлення відтворення суб’єктивного, внутрішнього світу мистця. Звісно, мистецтво пов’язане з природою, але цей зв’язок має свої особливості. Насамперед треба зазначити, що на противагу природі, яка впливає стихійно, мистецтво – це результат свідомої діяльности людини і, безумовно, розрахований на відповідний вплив. Ще складніші взаємини між мистецтвом і суспільством, що спростовує примітивне трактування їхнього взаємозв’язку інтерпретаторами марксизму (В.Леніном та ін.).

Безумовно, мистецтво має не тільки пізнавальне, а й велике виховне значення. Незаперечна його оцінювальна функція. Важливе значення має критична функція мистецтва. Однак у нинішньому мистецтві нерідко переважає розважальна функція. Звісно, не варто її недооцінювати, адже йдеться про психологічне відпруження і відновлення душевних сил після напруги в робітні чи шумному місті.

Органічний зв’язок мистецтва з культурою ґрунтується на тому, що воно – ядро, найвища форма духовної культури, не може існувати поза культурою. Проте твір мистецтва увіходить у культуру тільки після визнання на рівні фахівців, а потім серед публіки. Раніше цей період міг бути дуже тривалий, нині для цього використовуються найновіші засоби.

Мистецтво пов’язано з релігією, на чому вже наголошувалося. Виховна функція мистецтва означає, що воно сприяє не лише формуванню естетичних смаків, а й прищеплює людині певні моральні цінності, чого, до речі, не дооцінюють представники модернізму й постмодернізму.

Нарешті, мистецтво взаємодіє з філософією, чому служить естетика як філософія мистецтва, і наукою, а також з ідеологією як своєрідною формою суспільної свідомости.

Дата добавления: 2015-05-22