Релігійне пізнання людини

Людина створена за образом і подобою Божою. Грецький філософ Х.Яннарас пише: «Особистісна неповторність становить образ Божий у людині. Це модус існування, спільний для Бога і людини, «етос» тринітарного життя, закарбований у людській істоті».Звісно, такий підхід виходить поза межі філософії, що не заперечує трансцендентного спрямування людини. Специфічна характеристика людини в філософській антропології насамперед наголошує на такій властивости як культурна творчість.

Пристосовуючись до умов життя, що залежні від природи й суспільства, людина спроможна вийти поза їхні межі: вона не лише сприймає культурні здобутки попередніх поколінь, а й сама збагачує їхні скарби. Насамперед людині властиве духовне самотворення на основі власного проекту. Не задовольняючись умовами життя в суспільстві, вона прагне розширити простори своєї свободи. На основі досягнень науки, зокрема досягнень медицини й нових технологій, людина вдосконалює себе й своє довкілля. Нарешті, діяльність людини спрямовується на такі сфери, як філософія, мистецтво, наука, а також релігія. Визначальними для такої діяльности є внутрішні, або суб’єктні, і зовнішні, або об’єктні, чинники.

Спроможність людини виходити поза межі попереднього досвіду дає їй змогу самоскеровуватися до Абсолюту, цебто трансцендентувати природну й суспільну дійсність, звертатися до Бога. Без цього не було б розвитку, що призвело б до загибелі людського світу. Творчу діяльність людини активізують потреби, які визначають її самоутвердження в різних сферах життя, самореалізацію своїх потенцій, пошуки сенсу життя.

Хоч людина детермінована природним і суспільно-культурним довкіллям, вона становить автономну сиcтему. Психологи звертають увагу на впливі на неї минулого досвіду, зокрема раннього дитинства.

Однак треба зауважити, що на поведінку зрілої людини впливає набутий у процесі її розвитку соціально-культурний досвід. На його основі вона сприймає нову систему цінностей, здійснює новий екзистенційний вибір, удосконалює мотиви діяльности. Зворотною стороною таких змін є відмова від деяких успадкованих переконань і цінностей, що означає «унезалежнення» від частини набутків минулого. У такому контексті треба підходити до релігійного утвердження людини, яке, до речі, може не залежати від зовнішніх впливів, від довкілля. Звісно, минуле не зникає автоматично.

Філософський підхід до релігійного пізнання людини має два різновиди: автономний і редукціоністський.

Автономний підхід ґрунтується на визнанні первісности релігійних прагнень, що зумовлюється почуттям святости (сакральности) як прагненням людини. Французький дослідник релігії Р. Каюа зазначав: «Сакральне як усталена або тимчасова якість належить деяким речам (інструментам культу), певним істотам (король, священик), певному часу (неділя, Великдень, Різдво та ін..). Немає нічого, що не могло б стати точкою його застосування і втілити в такий спосіб в очах певної людини чи колективу такий престиж. Тим більше, немає нічого, що не могло б бути позбавленим його». Ідея святости проявляється в піднесеному стані, що має наслідком захоплення або тривогу. Отож, дослідження релігії як явища означає проникнення в переживання людини у взаєминах «людина—Бог». Саме тому релігію слід аналізувати серед інших первинних людських прагнень. Категорію святости не можливо вивести із соціально-економічних, культурних чи природних умов життя людини, бо втрачається його суть.

Редукціоністський підхід допускає прирівняння релігії до ідеології на тій підставі, що вони можуть виконувати аналогічні функції, бо прищеплюють людині почуття власної цінности, наповнюють сенсом її життя, надають впевнености тощо. Як зазначають дослідники, йдеться про так звані функціональні альтернативи.

Інші інтерпретації релігійного життя людини в різних його проявах мають спекулятивний характер. Вони зводяться до спроб обґрунтувати релігію суспільними чи природними чинниками. Такі концепції трактують релігію як один з видів ідеалістичного світогляду, як «фантастичне відтворення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому щоденному житті, - відтворенням, в якому земні сили набувають форми неземних»(Ф.Енгельс).

Насправді релігія – це не що інше, як зв’язок людини з трансцендентною дійсністю, яка може позначатися терміном «Бог». Атеїсти заперечують існування такої дійсности трактують її як витвір людської уяви. На противагу їм релігійні люди переконані в тому, що трансцендентна дійсність належить до иншого буття, ніж те, що оточує людину на Землі. Це – сакральна дійсність, її існування відчуває кожна людина, яка з трепетом намагається усвідомити «ніщо», себе після смерті, нескінченність світу. Наука не дає достовірної відповіди на такі питання, що не може заперечити їхню доречність, адже вони пов’язані із проблемою сенсу людського життя. Філософ Х.Яннарас пояснює: «Образ Божий у людині зберігається саме через трагедію свободи, адже тотожний іпостасній реалізації свободи – особистісному модусу існування, наділеному здатністю стверджувати або відкидати «істинне життя» в любови. Те, що ми називаємо моральністю людини, є, власне, спосіб, в який людина ставиться до факту своєї свободи. Моральність демонструє те, ким людина є в принципі, як образ Божий, але водночас і те, ким вона стає через переживання своєї свободи – потворою чи «подобою» Божою».

Людина прагне усталености в несталому, мінливому світі, в якому її життя перебуває під постійною загрозою. Такої впевнености людині надає релігія через осягнення сенсу земного життя, сенсу створеного Творцем світу, сакралізуючи моральні цінності, які ґрунтуються на релігійних засадах. У Святому Письмі сформульований моральний категоричний імператив християнина: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого»(Мт.ХХІІ, 36-40). Якби люди все своє життя підпорядковували цьому імперативу, в світі запанував би мир, про який мріяли мисленики усіх часів.

Християнська етика ґрунтується на тому, що любов до себе природно властива кожній людині, але вона знецінюється без любови до Бога і ближнього. Цінність любови до ближнього підтверджує ще й таке положення Святого Письма: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає»(Ів. XV, 13).

Релігія дає змогу відрізнити суттєве від несуттєвого, збагнути єрархію моральних цінностей, сприймати різні події, насамперед трагічні, з трансцендентної перспективи. Такий підхід сприяє заспокоєнню, рівновазі й упевненості, забезпечує трансцендентну спрямованість життя людини. Надзвичайно важливе значення для людини має душевне очищення людини під назвою катарсису (від гр. katarsis – очищення). За допомогою певних ритуальних способів людина звільняється від провини, спокутує за свої вчинки.Найпоширенішим пізнанням Бога релігія визнає молитву, яка засвідчує, що людина визнає існування Бога, інтегрується до певного релігійного об’єднання, чим підтверджує свою активну віру.

Найсильнішого релігійного впливу людина зазнає в ранньому віці, що пов’язаний із сімейним вихованням. З часом людина може характеризувати свою конфесійну належність як особистий вибір. Однак треба зазначити, що такий «вибір» стосується насамперед традиційних конфесій, бо нетрадиційні конфесії (секти, «нові релігії» тощо) людина справді вибирає. Причини такого вибору можуть бути різні. Як показують соціологічні дослідження, до цього вибору найбільше схильні памолодь, інтелігенція та студенти, цебто люди з вищою або незакінченою вищою освітою, а також жінки. Мабуть, тут дається взнаки незадоволення традиційними конфесіями, а також причини, пов’язані з життєвими негараздами. Ще одна цікава особливість: прихильники нетрадиційних конфесій переважають у східних областях України, підтверджуючи тенденцію зменшення в західному векторі. Тут цілком очевидний вплив історичного чинника, що аж ніяк не пов’язується з географічними особливостями.

При підході до релігійного пізнання людини доконечно зазначити, що слід брати до уваги пізнавально-діялогічний характер взаємин на рівні людина – Бог, щотрансформуються в філософії як взаємини суб’єктно-суб’єктні, цебто взаємини міжособистісні, в яких когнітивний (від лат. cognitio – знання, пізнання) елемент злютовується з елементом емоційним, удосконалюючи зв’язок вірянина з Богом. Промовляючи молитву, людина не проголошує монолог, а веде діалог з Творцем. Такий акт має екзистенційний характер, бо не тільки засвідчує віру, а й «націлюється на контакт», релігійну комунікацію як своєрідний процес пізнання. Треба наголосити, що молитовний контакт з Богом не може мати універсального характеру: він – індивідуальний, як підтверджують рілігієзнавці.

Дослідники протиставляють істинну релігійність від релігійності незрілої, формальної і фанатичної, бо такі форми означають певною мірою раціоналізацію нерелігійних переконань при відсутности або показовости емоційного елементу. Релігійний фанатизм поєднується з агресивною позицією, нетолерантним ставленням до людей, які дотримуються инших переконань, відкидає можливості діалогу. Переконання фанатика обмежені вузькими рамками й доповнюються хворобливою впевненістю у власній особливій місії. Такий фанатизм завше був властивий московським клерикалам, про що в минулі століття писали чужинці. Приміром, москвинам було заборонено навіть спілкувати з представниками инших конфесій у дні посту. Польський психолог З. Хлевінський пише: «Релігійні фанатики фактично висміюють релігію, представляючи її в карикатурному вигляді. Від фанатизму слід відрізняти автентичну, зрілу участь у реалізації ідеї, поєднану з відкритістю та повагою до людей, що думають инакше».

До карикатурної релігійности слід віднести ксенофобію в релігійній обгортці. Насправді тут ідеться про оправдання загарбницької політики держави, своєрідний клерикальний імперіалізм. Нині таку карикатурну релігійність постійно демонструє Московський Патріархат Російської Православної Церкви, в діяльности якої під релігійною фразеологію приховується ненависть до інших народів, заяложені забобони, ігнорування традиційних засад світового православ’я, що проявляється в клерикальній доктрині «Русского мира». Московське православ’я перетворює релігію в об’єкт позарелігійних спекуляцій, наслідком яких не може бути любов до ближнього, а зневага до людини з иншими переконаннями. Без зваження цих особливостей неможливо зрозуміти московський цезаропапізм і його морально негативний вплив на українську людину.

Лише толерантність до людей иншого віровизнання чи иншого світогляду створює належний грунт для діалогу, без чого не може бути мови про екуменізм, цебто рух за об’єднання християнських конфесій. Толерантність зумовлена тим, що пізнавально-креативні можливості людини наближають до правди неоднаково. Такий плюралізм має привести до її уточнення, кінцевою метою якого є осягнення повноти, якої не може мати жодне з віросповідань. Дискусії на засадах толерантности дають змогу вибрати найпереконливіше трактування, хоч треба мати на увазі, що правда не залежить від кількости її прихильників.

Щоб пізнати Правду, треба, по - перше, вірити в можливість її пізнання як існування об’єктивної дійсности, а по - друге, визнавати внутрішню свободу щодо чужих і власних тверджень, що передбачає можливість змінити попередні позиції. Важливе значення має уточнення поняттєвого апарату й узгодження термінології, без чого дискусія не буде плідною.

Безумовно, релігійність пов’язана з людиною, яка прагне зрілости упродовж всього життя. Проте її динаміка не має висхідного характеру: у будь-який час релігійність може бути втрачена чи підмінена якимось сурогатом. Зрештою, досягнутий рівень релігійности не може вважатися остаточним, бо її межі не визначені.

Дата добавления: 2015-05-22