Ідеологія з погляду філософії

Нині термін «ідеологія» (від гр. idea - ідея i logos— поняття, вчення ) набув широкого використання. Під нею розуміють систему ідей, в яких усвідомлюється й оцінюється ставлення до дійсности та міжлюдські відносини, а також обгрунтовується доцільність збереження чи змін в суспільному житті.

Французький філософ П.Рікер вказував, що роль ідеології неоднозначна. З одного боку, вона виступає як позитивна, конструктивна, творча, а з іншого, -- як негативна, деструктивна, руйнівна. Цей термін з’явився у французькій філософській думці XVIII ст. «Люди, що називали себе ідеологами, обстоювали теорію ідей. Це була певного типу семантична філософія, яка твердила, що філософія взагалі не мусить займатися речами та реальністю, вона має цікавитися лише ідеями» (П. Рікер). У ранніх роботах К.Маркса найпершим завданням ідеології вважалося створення перевернутого образу реальности, чим вона подібна до релігії, якій були приписані ідеологічні функції. Згодом він почав трактувати ідеологію як донаукове знання про соціальну реальність, що, до речі, стосується робіт самого К.Маркса. У ХХ ст. до ідеології підходять з іншого боку: марксистському трактуванню ідеології як спотворення протиставляють інтегративне поняття. При такому підході ідеологія визнається інтегратором суспільства, силою його легітимізації.

Попри негативне ставлення до ідеології слід зазначити, що вона органічна для людини незалежно від її усвідомлення чи ставлення до неї. Використання терміна «ідеологія» переконує, що інколи йдеться про нерозуміння його сути чи про пересічну спекуляцію. Звісно, доречно говорити про ідеологію національних спільнот, національних рухів, політичних партій, а також про політичну, економічну чи релігійну ідеологію. Проте немає жодних підстав вживати цей термін до політичних, соціальних, економічних чи інших реформ, не кажучи про розвиток окремих галузей економіки.

На наш погляд, заслуговує уваги підхід до ідеології американського соціолога Т.Парсонса, який трактує її як властивий соціальній спільноті комплекс поглядів, переконань і настанов, що обґрунтовують поведінку її членів і забезпечують її єдність. У такому разі йдеться про роль ідеології в інтеграції спільноти на певних цінностях, в адаптації до соціального довкілля і трансформації, а також критики протилежних поглядів і протиставлення іншим спільнотам. Ідеологія – це символічне відтворення поглядів і водночас своєрідний інструмент адаптації, консолідації й інтеграції, а також інструмент мотивації.

Як самостійний феномен духовного життя ідеологія відзначається стійкістю, але ця стійкість відносна, бо вона удосконалюється, коректується, збагачується новими ідеями й положеннями. Безумовно, повністю детермінувати розвиток ідеології змінами історичного й соціального характеру безпідставно, адже не варто ігнорувати ідейну спадковість. Можна погодитись з думкою, що в певні історичні періоди ідеологія перекручує дійсність. Яскравий приклад -- комуністична ідеологія в ленінській інтерпретації, зокрема такі положення: «штучне прискорення історичного процесу, гіперболізація класової боротьби, відмова від доктрини парламентської республіки, концепції розподілу влад, теорій прав людини і суспільного договору, тлумачення пролетарської демократії, яка не може обмежуватись старим правом, надмірне перевищення гасел революційної доцільности і революційної правосвідомости, повне підпорядкування особистого – колективному, особи – державі, національного – соціальному, безпідставне очікування світової соціалістичної революції тощо» (О.Майборода). Водночас не можна погодитися із закликами О.Майбороди «вивчати ленінізм у його первісному вигляді: не як політичну ідеологію більшовизму, а як складову частину загальнолюдської гуманітарної науки». Треба зважити, що джерело таких хиб – не лише в поглядах російських діячів від В.Бєлінського до П. Кропоткіна, а і в концепціях К.Маркса, Ф.Енгельса, починаючи від «Маніфесту комуністичної партії», та їхніх послідовників, на що звертав увагу І.Франко. Ще задовго до більшовицького перевороту в Росії наш мисленик критикував «матеріалістичний світогляд», в якому находяться готові формули для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії і т. д… Кілька формулок –і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі свого світогляду вся будучина відкрита перед тобою мов на долоні». Мабуть, після такої критики шукати якоїсь «гуманітарної науки» в писаннях марксиста В.Леніна нема підстав, бо йдеться не про науку, а про ідеологію.

Проте намагання «оправдати» марксизм не припинилися. Російський філософ Ю.Солодухін пробує переконати, що марксистська ідеологія «в основному правильно відтворювала й інтерпретувала економічні, соціальні, політичні реальності світового розвитку ХІХ - першої половини ХХ ст., але «пізніше його (марксизму. – О.Г.) пояснювальна і прогностична сила поступово немічніла, оскільки прихильники марксизму не зуміли адаптувати його базові поняття, принципи до посталих нових реальностей». Як випливає з тверджень Ю. Солодухіна, ще марксист Й.Сталін правильно відтворював й інтерпретував світовий розвиток, а в послабленні впливу марксизму винні його наступники, хоч інші дослідники у перекрученні марксизму найбільше звинувачують Й.Сталіна. Окрім того, прихильники марксизму поза межами СРСР намагалися «адаптувати» марксизм до нових реалій («неомарксизм», «західний марксизм», «єврокомунізм» тощо). Нема сумніву, що причини хибности марксизму в самих засадничих положеннях, а не в пізніших перекрученнях.

Марксистська (марксистсько-ленінська, більшовицька) ідеологія спирається на філософські засади діалектичного й історичного матеріалізму. Так само на певному філософському підґрунті народжувалися й народжуються інші ідеології від часів Просвітництва. Приміром, українська національна ідеологія зародилася насамперед на філософських засадах, які образно відтворені в поетичній творчості Тараса Шевченка. Згодом різні її аспекти обґрунтовували Михайло Драгоманов, Трохим Зіньківський, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Микола Хвильовий, Юрій Липа, Іван Багряний та інші на засадах позитивізму, «філософії життя», екзистенціалізму, персоналізму тощо.

Водночас треба зазначити, що ідеологія не ототожнюється з філософією. Як зазначав І.Франко, ще наприкінці ХІХ ст. прихильники марксизму дійшли до протилежних висновків щодо майбутнього Російської імперії. Якщо український ідеолог Ю.Бачинський обґрунтовував неодмінність розпаду імперії Романових і відродження Української держави, то російські марксисти «побачили» тривкі економічні засади для збереження цього метанаціонального імперського комплексу.

Насамперед слід звернути увагу, що ідеологія й філософія неоднаково трактують людину. Якщо філософія розглядає людину як абстрактну істоту, то ідеологія спрямована на конкретну групу людей, що посідають визначене місце в соціальній спільноті. Ідеологію цікавить людина, яка, перебуваючи в світі, асоціюється з певною людською спільнотою, дотримується конкретної системи цінностей, протиставляє себе чужим спільнотам, визнає конкретну національну й соціальну ідею. За тоталітарного режиму лише комуністична ідеологія, яка формально спиралася на діалектичний та історичний матеріалізм, проголошувалася науковою. Про вивчення західних філософських течій не могло бути мови.

Взаємозв’язки ідеології з природничими й гуманітарними науками зумовлюються тим, що вони безпосередньо впливають на основи ідеології. Звісно, вплив гуманітарних наук сильніший, адже вони як й ідеологія мають своїм об’єктом людину. Проте не варто заперечувати значення наук природничих. Насамперед ідеологія використовує різні наукові методи пізнання. Окрім цього, вона не може обійтись без досягнень конкретних наук, які відтворюють здобутки людини в самопізнанні й пізнанні світу. Нарешті, ідеологія не може обходиться без наукової термінології, що надає чіткости її постулатам. Зі свого боку ідеологія позначається на розвитку науки: може гальмувати певні галузі або, навпаки, стимулювати їхній поступ і запровадження наукових досягнень. Компартійний тоталітарний режим гальмував не лише розвиток гуманітарних наук, які ближче до ідеології, а й стримував дослідження в природничих науках. Як відомо, в СРСР осуджували генетику, кібернетику, а також здобутки західних учених у галузі історії, соціології, економіки тощо.

Відмінність науки від ідеології в тому, що вона дає людям змогу опанувати знаннями, але не орієнтує на певні цінності, не прогнозує розвитку на майбутнє. Інколи наслідки науково-технічного прогресу мають негативне значення для людства. Як приклад найчастіше згадують відкриття в галузі ядерної фізики, що призвели до створення нищівної ядерної зброї. Отож, наукові досягнення не лише відкривають нові можливості, а й спричиняються до серйозних загроз. Швидкісний транспорт, широке застосування хімії в різних сферах людського життя, атомна енергетика, сучасні засоби зв’язку й інформації негативно вплинули на людину, її здоров’я, природне й соціальне довкілля тощо.

На противагу сцієнтизму (від лат. scientia – знання, наука), як ідеалізації наукового знання, зокрема трактування його як найвищої цінности й орієнтира для людини, виникла протилежна течія – антисцієнтизм, що вважає науку не лише за чужу, а й ворожу силу. Першої позиції дотримуються неопозитивісти, а на протилежному бігуні стоять екзистенціалісти та інші філософські течії.

Технократичний стиль мислення недооцінює того, що людина не лише біологічна, а й соціальна й духовна істота, яка прагне свободи, справедливости, добра, краси, милосердя. Як відомо, ці поняття не піддаються безперечному визначенню і не можуть бути перевірені науковими методами, але без них людина має шанси перетворитися в печерного дикуна з комп’ютером.

Не меншої шкоди завдає ідеологізація гуманітарних наук, що підтвердила практика компартійного тоталітарного режиму, коли ідеологія виконувала функції квазірелігії. Апогеєм безглуздя було вивчення у вищій школі наукового комунізму, який виконував функції ідеології, нав’язуючи компартійні орієнтири. Звісно, не варто впадати в іншу крайність, коли роль гуманітарних наук знецінена, а діяльність вищих навчальних закладів спрямована лише на вишкіл фахівців, а не вихованих громадян для держави.

Роль ідеології в тому, що вона допомагає орієнтуватися в природному й соціальному довкіллі на основі певних цінностей, які сприяють моральності суспільства, хоч людиноненависницька чи ксенофобська ідеологія може мати протилежні наслідки. Звісно, треба зважати, що інколи в розуміння цінностей вкладається протилежний зміст.

Творячи проект майбутнього, ідеологія розробляє бажані ідеали як зразки для наслідування. Залежно від належности до національної й соціальної спільности такі ідеали можуть бути антиподами. Державна ідеологія має специфічне завдання: вона прагне забезпечити стабільність для своїх громадян, утвердити державу на почесному місці в світі незалежно від її величини. На цій підставі як дивне сприймається конституційна норма, що держава не підтримує жодної ідеології, адже призначення державної ідеології в тому, щоб консолідувати громадянство для досягнення спільної мети. Безумовно, що така ідеологія не заперечує політичного плюралізму в певних межах, не допускає державного (чи партійного) нав’язування єдиних цінностей всім громадянам. Спроби накинути суспільству різноманітні концепції деідеологізації, які випробовувалися в середині минулого століття, зазнали краху. Водночас держава не може допустити впливу екстремістських чи антидержавних ідеологій, які згубні для громадян. Такі наслідки підтвердило панування окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії.

Щоб ідеологія здобула вплив серед громадянства, вона має не лише переконувати, а й надихати їх, поставивши далекосяжні цілі. Звісно, треба зважати на конкретні умови. Стабільне становище стимулює сприйняття раціональної ідеології. Кризові періоди – інша річ: на перше місце виходять ірраціональні чинники, що впливають на емоції. Проте навіть найобгрунтованіша ідеологія не стане регулятором, якщо її не донести до широкого кола громадянства через електронні чи друковані засоби інформації.

Нинішнє людство стоїть перед проблемою виживання, що ставить на порядок дня утвердження вселюдської, планетарної ідеології. Нема сумніву, що вона має ґрунтуватися на гуманізмі, справедливости толерантности запереченні насильства, ксенофобії, расизму, забезпеченні співпраці для спільних інтересів. Підвалини такої ідеології творяться на території Європейського Союзу, до членства в якому прагне Україна.

Дата добавления: 2015-05-22