Людина з трансцендентного погляду

Під екзистенціальним оглядом людина не може вважатися самодостатньою і претендувати на повну самореалізацію в земному житті, в якому вона стикається з різними небезпеками. Насамперед людина – це така істота, яка усвідомлює короткочасність свого життя, чим вона відрізняється від інших істот. Нерідко вона зазнає фізичних і душевних страждань. Людина відчуває свою неповноцінність, бо не може задовольнити усіх своїх потреб і бажань. Йдеться про неповноту щастя, невдачі в любові, несправедливість у повсякденному житті тощо. Інколи небезпека з’являється раптово, протидіяти їй людина неспроможна (природні катаклізми, різні епідемії, непереборні хвороби, несподівані аварії, радіація). Людина страждає від тероризму, насильства, воєн, а також від негативних наслідків науково-технічного прогресу (забруднення довкілля, надмірні фізичні й психічні навантаження, посилений ритм життя тощо). Нема сумніву, що людині не вдасться повністю підкорити собі природи – і в майбутньому вона страждатиме від повеней, посухи, інших природних стихій. Як наслідок людина виходить поза межі існування, інакше кажучи, трансцендує світ і себе як істоту. У трансцендентній дійсности людина шукає причини свого існування, сенс свого життя, заперечення короткочасного земного життя, протиставляє йому прагнення жити вічно і щасливо, не відчуваючи буденних турбот, обмежень і небезпек.

Віра у щасливе, вічне життя в потойбічному світі пов’язується з вічним і премудрим Богом, подоланням смерти. На землі щастя людини часткове і тимчасове, а поза її межами – повне, без втрат і ущербу. Польський богослов М.Русецький зазначає: «Повне щастя охоплює всі основні цінності: правду, добро, красу, святість, любов». Йдеться про «існування абсолютного Буття», що зумовлене призначенням людини як істоти, створеної Богом для вічного життя. Як записано в книзі Еклезіяста, «порох повернеться у землю, звідки взявся, а дух відійде до Бога, що його він дав». Аналізуючи таке твердження, французький теолог Ж. Муро твердить, що людина існує «в тілі, створеному духом, спрямована до матерії, але магнетує до Бога, виростає з часом, а дихає вічністю, належить єству світу, але завдяки своїй волі і спроможности єднання з Богом переступає межі Вселенної… Людина двоїста. І це тайна, що не перекреслює її приватного буття, яке об’єднує духовно все, вже з’єднане онтологічно, а обґрунтовує його».

Коли йдеться про автономію людини, то треба мати на увазі, що вона стосується лише світу, природи й суспільства, а не надприродного буття – Бога. Як пише французький філософ Е.Жильсон, «людська особа автономна саме завдяки тому, що вона залежить від Бога», створена розумною і вільною, покликана служити Богові, бо лише таким способом вона може заслужити вічне життя.

Намагання створити «царство свободи» на Землі зазнало невдачі. Гасло «свобода, рівність і братерство» обернулося протилежними сторонами в суспільстві. Як зазначав наш мисленик Іван Франко, «первісна, вовча боротьба за єствування приймає в такім громадськім житті зовсім інші форми, вироджує інші почуття та цілі, а поперед усього почуття єдности та дружности людського роду супроти всієї решти природи». Боротьба за існування заперечувала людяність, вела до панування вовчих засад. Ще в ХІХ столітті європейці створили химерний соціальний ідеал. Фактично він зводився до двох вимог: по - перше, справедливий розподіл матеріального багатства, а по - друге, найповніше забезпечення матеріальних потреб людини. Як наслідок щастя зводили до споживання, що перетворилося в споживацтво.

Хиб приватновласницького суспільства не спромігся усунути так званий «реальний соціалізм», який творили прихильники марксизму, що ставив на меті радикальне перетворення суспільного життя. Марксизм, як пише грецький філософ Х.Яннарас, «був філософією, яка закликала залишити абстрактне теоретизування і надихала на конкретну повсякденну дію, відкриваючи перед людиною перспективу творити історію власними руками, руйнуючи систему гноблення, долаючи відчуження, звільняючи працю від рабського упокорення інтересам олігархії, увиразнюючи цінність матеріального боку життя, перетворюючи світ, його природні ресурси та блага на дар, що рівною мірою належить усім».

Чи могло бути інакше? Ще за 14 років до більшовицького перевороту в Росії І.Франко передбачив, що створена на марксистських засадах держава «налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною…Люди виростали б і жили би в такій залежности, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших політичних державах нема й мови. Народна держава стала би величезною народною тюрмою». Сімдесятилітній більшовицький експеримент не лише підтвердив передбачення нашого мисленика, а показав, що в країні, «де людина вільно так росте», як співали у відомій пісні, насправді був створений своєрідний «Архіпелаг ГУЛАГ».

Щастя людини марксизм пов’язував із безкласовим суспільством, в чому відомий чорногорський мисленик М. Джилас побачив «практичний утопізм» і «катаклізмене розуміння суспільства», що неодмінно вело до сталінізму. Найбільшою хибою Маркса названий мисленик вважав те, що «розкривши одну істину – залежність людини від економіки, він зробив її єдиною істиною людини». М.Джилас дійшов такого висновку про становище людини в «царстві свободи», цебто в комуністичній системі: «Люди в комуністичних системах не настільки оступачені безликою пропагандою, скільки глибоко страждають через неможливість дотягнутися до істини, до свіжих ідей. У духовній сфері плани олігархів здійснюються абияк, стагнації, загнивання, розклад тут значно більше, ніж «перемог». У жанрі сатиричного гротеску марксистське «царство свободи» змалював англійський письменник Джордж Орвелл у романі «Скотоферма»(1944 р.). Суть взаємин на фермі тварин, що алегорично відтворює співжиття в тоталітарному суспільстві, він передав такими словами: «Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших».

Марксистський задум ощасливити людину зазнав остаточного краху. Звісно, така невдача ще раз підкреслила утопічність сформувати безрелігійну людину. Доводиться визнати рацію Е.Жільсону: «Людина – це істота, яка має повністю віддати себе служінню Богові. У цьому її велич».

Релігійні філософи наголошують, що мета людини полягає в прагненні до спасіння, яке вона зможе осягти лише після смерті. Проте людина роздвоєна: з одного боку, відчуває тягар первісного гріха, а з другого, - «створена для потойбічної мети». Пояснюючи таку роздвоєність, французький філософ Ж. Марітен зазначав, що «великим безумством було би шукати свободу нашої волі, наділеної вищою активністю, в якому, не знаю в якому, -- віддаленні від Бога, без якого ми здатні лише на вдосконалення лихих і ницих вчинків». При такому підході людина як недосконала істота не спроможна протистояти злу і вибрати добро незалежно від Бога. Лише Бог на найвищому рівні є метою й основою діяння. Щоб людина завше була моральною, вона не може обійтись без Божої ласки й любови. Саме Бог – першопричина й ініціатор добрих справ людини, а лихі справи походять лише від неї самої. Отож, людина не може спастись сама, а має готуватися до цього, сподіваючись на Божу ласку.

Водночас треба зважити, що зв’язок людської душі з Богом не безпосередній, тому вона не може сама вибирати добро. Вона живе не серед абсолютного добра, яке втілює Бог, а серед відносних, обмежених видів добра. Звідси – неспроможність людини, яка наділена свободою волі, вибирати лише добрі справи, тому вона чинить не лише добрі діла, а й лихі. Саме за такий вибір у житті вона відповідає перед Богом. З цього випливає оцінка свободи, яка не може вважатися вищою цінністю людини, а, навпаки, засвідчує її слабкість і недосконалість.

На противагу добру, що людина вибирає з ласки Бога, вчинене зло як відсутність добра засвідчує несвободу. Перебуваючи в полоні почуттів, які зовнішні щодо моральних чеснот, суперечать природним потребам і суспільним цілям, людина чинить зло. Отже, істинна свобода людини – це злиття з Богом, а посередником між ними виступає Церква, яка дає змогу подолати різні сумніви й зорієнтуватися на доброчинність.

Неотомісти ставляться до свободи людини у контексті дотичних понять. По - перше, вони відрізняють первинні свободи від свободи кінцевої. До первинних свобод віднесені свобода волі й свобода вибору, що трактуються як засіб досягнення мети. Свобода кінцева, або «фінальна», позначає звільнення людини від залежности, що зумовлена земним життям, її тілесними потребами. По - друге, свобода людини підпорядкована утвердженню «свободи автономії», цебто звільненню від впливу зовнішніх соціальних чинників, що забезпечує духовну досконалість і моральне життя. Інакше кажучи, йдеться лише про духовну свободу, яка означає злуку «з тим, що не належить до цього світу», цебто з трансцендентним. До інших цілей людини ставлення узалежнене від їхньої спрямованости на неземне, вічне життя. Згаданий філософ Х. Яннарас наголошує, що «смерть і тління тіла не завершує існування людини, не знищує природної іпостаси. Людська екзистенція (душа) залишається особливим створінням навіть після смерті – хоча відхід від тіла («в якому ми отримали наше буття») становить для нашого єства найтяжче випробування і найглибше для екзистенції не відчуження, а болісний наслідок людського гріхопадіння».

Релігійні мисленики заперечують трактування свободи вибору людини як абсолютної цінности, що властиве світському екзистенціалізму, не кажучи про соціальний детермінізм її марксистського тлумачення. Так само негативно ставляться вони до неопозитивістської незалежної етики, бо, як пише Е.Жільсон, «кожна людська повинність – це повинність перед Богом». На таких засадах нинішні релігійні філософи інтерпретують християнську заповідь любови до ближнього, підпорядковуючи її служінню Богові.

У наш час релігійні філософи намагаються по-новому трактувати роль Церкви в житті людини. Церква вже не може претендувати на безпосередній вплив на політичне чи економічне життя, втручання в инші сфери суспільного життя. Цей вплив забезпечується опосередковано, адже церква визначає засади соціальної етики, загальні цінності, наголошує на доконечности «християнської мудрости» в підході до розв’язання складних суспільних питань. Безумовно, Церква не може підтримувати дій терористів, які вбивають не лише військовиків, а й мирних мешканців і навіть дітей. Реалізація церковних настанов у земному житті – це вже справа мирян, які діють на свій страх і ризик.

Орієнтація людини на реальну, земну дійсність не може заперечити її прагнення трансцендентної дійсности. Як пише М.Русецький, «прагнення цієї дійсности є реальними і небезпідставними, і їм відповідає об’єктивно існуюча дійсність, як і в кожному іншому випадку спрямування людської природи».

Дата добавления: 2015-05-22