Релігійність, її визначення, рівні і виміри

Релігійність пов’язана з вірою як сукупністю переживань у стосунках людини із трансцендентним світом. Зовнішньо вона проявляється в поведінці, що визначається набутим досвідом. Її безпосереднє пізнання не можливе, бо зовнішні прояви (виконання обрядів, пошанування символів, жертвоприношення тощо) дають лише поверхове уявлення, без проникнення в суть.

Релігійні цінності передаються людині в процесі виховання в сім’ї. Вони надають змогу збагнути існування людини, її екзистенційну перспективу. Проте релігійність -- це динамічна структура: вона ґрунтується не лише на пережитому досвіді, бо водночас перебуває під впливом релігійного і культурного середовища взагалі, прив’язана до конкретної історичної епохи, особливостей суспільства.

Водночас треба зважити, що релігійність стосується глибинного рівня особистости, що має багаторівневу структуру. Її зв’язок з часом і простором не безумовний. Релігійна людина вивищується, не обмежується конкретною дійсністю, а прагне до трансцендентности, підноситься до Бога.

Як надзвичайно складне явище релігійність охоплює не лише внутрішні, а й зовнішні дії, проявляється в повсякденному житті людини. Філософія не вивчає релігійности як феномену, а в зв’язку з людиною, насамперед її сенсотворчі функції. Треба зважити, що релігійність не проявляється в якомусь дистильованому вигляді, а в контексті з іншими явищами людської екзистенції, у взаємозв’язку з психологічними і соціальними чинниками. До релігійности треба підходити як до взаємозв’язку різноманітних елементів (характерних рис, духовних цінностей, встановлених норм, традиційних зразків поведінки тощо).

Дослідження релігії неодмінно передбачає проникнення в «душу людини», бо лише так можна виміряти релігійне переживання, глибину релігійности. Звісно, тут не зарадить звульгаризований емпіризм, бо релігійне життя не піддається емпіричному спостереженню.

Складність зумовлена ще й тим, що в науці нема однозначного визначення релігії, зокрема виокремлюються два підходи: субстанційний і функціональний. Субстанційне визначення намагається передати сутність релігії, охопивши її змістовні елементи, а функціональне -- пояснює, як релігія діє. Проте на практиці при визначенні релігії поєднуються елементи обох підходів.

Спільним для всіх релігій є віра в іншу дійсність, в надприродне, сакральне, трансцендентне, що надає сенсу самому життю людини. Цією вірою визначаються цінності вірянина, з неї випливає обрядовість, традиції, які вивищують людину над повсякденною дійсністю. Філософ досліджує не релігійність як феномен, а її конкретні прояви в житті людини. Для християн йдеться про традиційну релігійність у церковній формі, яка передбачає насамперед прив’язаність до «віри батьків», відповідну мораль, устійнений ритуал і постійний зв’язок з релігійною громадою.

Нині релігійні спільноти можуть виникати поза церквами. Така поза- церковна, індивідуалізована релігійність ще називається постмодерністською. Окрім того, в нинішньому світі розмиваються межі між релігійним і нерелігійним, сакральним і світським. Новим для нашого часу є селективна або вибіркова релігійність, яка стосується ставлення до певних елементів церковної моделі релігійности і виходить поза межі ортодоксальности. Інколи вона проявляється як двозначна віра, що пов’язана з певними сумнівами. В Україні подібна релігійність не має розповсюдження, бо традиційно вона має конкретну церковну форму.

У філософії дослідження релігії проявляється на трьох рівнях: екзистеційному, суспільному й трансцендентальному. Як багатовимірна істота людина людина функціонує в різних площинах, що дає підстави твердити про її багатовимірність. Про релігійність на екзистенціальному й трансцендентальному рівні вже йшлося. Отож, тепер доведеться зосередитися на суспільному рівні, що стосується міжлюдських взаємин, адже як феномен релігійність має інтерперсональний характер, що позначає свідомий взаємовплив людей у їхньому співжитті. Навіть понадіндивідуальний характер релігійности не заперечує того, що вона стосується суб’єкт - об’єктних взаємин в людському середовищі.

Така характеристика релігійности не означає, що релігію слід визначати як суспільне явище, продукт суспільно-культурних відносин. Треба мати на увазі, що людина як суб’єкт релігійних відносин є не лише суспільною істотою (особою), адже вона виступає як представник людського роду (індивід) і духовна цінність (персона). Інакше кажучи, людина -- це як тригранна цілісність. Соціалізація і персоналізація особи -- взаємодоповнювальні процеси. Попри суспільні обмеження людина спроможна вибирати і творити. Звісно, в певних умовах суспільство може негативно впливати на неї, що підтверджує дегуманізація суспільних відносин в умовах гітлерівського націонал-соціалізму чи сталінського (більшовицького) інтернаціонального соціалізму. Наш вчений В.Янів наголошував, що в поневоленій більшовицькою Росією Україні загроза для духовости в тому, що «наступ рівнобіжно іде в кількох напрямах», серед яких, зокрема, названі: «відірвання від землі селянської нації шляхом індустріялізації, порушення інтимного зв’язку із землею шляхом колективізації, знищення родини й родинного життя, змагання вбити індивідуальність одиниці й створити тип бездушної омасовленої людини, позбавлення права на приватну власність, що була б випливом індивідуальности й запевнювала б зв’язок роду, утруднення всякого творчого самовияву при допомозі постійного партійного контролю, а в разі потреби шляхом терору і навіть знищування». Такі загрози, на думку вченого, «є значно небезпечніші, ніж мовна русифікація».

Проте суспільне життя не поглинає людини як духовної істоти (персони), а навпаки духовне життя прагне вивільнення від безпосередніх суспільних обмежень, бо людина соціально обмежена, але духовно незалежна в своєму суспільному виборі. Не суспільно-культурні умови творять людину, а вона творить себе в конкретній суспільній дійсності. Не витримало іспиту часу марксистське твердження про суспільний характер релігієтворчих сил. Потуги, спрямовані на подолання класових антагонізмів, аж ніяк не вели до «відмирання» релігійности населення, тому компартійно-державна влада вдавалася до репресій щодо вірян.

Філософія лише частково може пояснити причини релігійности, спираючись на зовнішні вияви релігійних явищ, що не дають підстав для того, щоб заперечити надприродне походження релігійности. Проте вона дає змогу зрозуміти релігійну діяльність людей. Водночас Церква застерігає від некритичного сприйняття висновків суспільних наук, що, безумовно, стосується й філософії. Приміром, Конгрегація у справах католицького виховання наголошує: «Студіюючи суспільні науки та цікавлячись ними, слід зважати на те, щоб не потрапити в пастки ідеологій, які маніпулюють даними, або позитивізму, який переоцінює важливість емпіричних даних зі шкодою для глобального бачення людини і світу». Таке застереження аж ніяк не заперечує співпраці богослов’я з філософією й іншими гуманітарними чи суспільними науками, бо «ці науки постачають такий багатий матеріял для аналізу, придатного для еволюції та оцінки суспільних ситуацій і структур, допомагають робити правильний вибір».

Звісно, філософське знання по релігію не можна вважати ні повним, ні беззастережно певним, адже знання гуманітарних чи суспільних наук – це насамперед сфера вірогідности. Окрім того, філософія не вникає в суттєві глибини релігії чи у внутрішні релігійні переживання людини, її висновків не можливо верифікувати. Вона звертає більше уваги на те, як суспільство впливає на релігійність людини, ніж вплив релігійности на саме суспільство. Не варто ігнорувати того, що релігія має консервативний характер, змінюється набагато повільніше порівняно із суспільством. Безумовно, релігійність не закостеніла: вона зазнає певних змін у процесі історичного розвитку.

Релігійність українців досліджена ще недостатньо. Важливе значення має таке твердження М.Костомарова: «Український народ – глибоко релігійний народ у якнайширшому розумінні цього слова. Чи так, чи інакше склалися його обставини, чи таке, чи інакше було його виховання, він берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність». Наш вчений зазначив відмінність релігійности українців і росіян.

Особливу увагу дослідженню релігійности українців приділили наші етнопсихологи. Вони намагалися осягнути її джерела, серед яких називали геополітичну ситуацію, особливості нашої історії, соціальні чинники, зв’язок з природою, національний інвертизм, виховну роль родини, приватну власність, невойовничість, сильне відчуття правди й особливе прагнення справедливости.

Щоб сформувати уявлення про релігійність, доречно з’ясувати її виміри. Польські соціологи розробили багатовимірну модель релігійности, що передбачає окремі її параметри. Спираючись на неї, доцільно виокремити такі параметри релігійности: а) ототожнення вірянина з певною конфесією; б) рівень релігійної свідомости, що підтверджують мінімальні знання про релігійні догми; в) визнання засадничих тверджень віри; г) культова поведінка вірянина; г) відповідальність позарелігійної діяльности вимогам релігійної етики; д) участь вірянина в конфесійній громаді, або спільнотний вимір релігійности.

Звісно, такі виміри релігійності стосуються насамперед традиційних християнських Церков, хоч їх можна застосувати також до інших конфесій.

Ототожнення вірянина з певною конфесією властиве різним народом. Приміром, поляки, як правило, ототожнюють себе з католицизмом, що упродовж віків зміцнював їхню єдність, мобілізував на боротьбу проти загарбників. Роль релігійного чинника в захисті національних інтересів відтворив Г.Сєнкевич у романі «Потоп», в якому показано, як польська людність виступила проти шведів, лютеранів за віровизнанням, які зневажили релігійно-національну святиню в Ченстохові. Росіяни також ототожнюють себе з православ’ям, хоч насправді воно підмінене цареслав’ям і підпорядковане державі. Зрештою, між офіційною конфесійною організацією і старообрядцями чимало відмінного.

Українці традиційно ототожнювали себе з православ’ям, в ім’я якого вели тривалі війни з католицькою й мусульманською експансією. Підпорядкування нашої православної Церкви Московському Патріархатові мало трагічні наслідки, бо два народи вкладали різний зміст в розуміння православ’я: київське християнство докорінно відрізнялося від московського цареслав’я як політичного квазіправослав’я.

Після проголошення незалежности України твердити про конфесійне ототожнення української людности нема підстав. Православні християни в нашій державі офіційно належать до трьох різних конфесій. Окрім того, християни східного обряду належать до впливової Української Греко-Католицької Церкви. Чимало наших громадян вважають себе католиками західного обряду, вірянами протестантських течій тощо. Кримські татари традиційно сповідують мусульманство. Новим явищем у релігійному житті України слід вважати «нові релігії», що, як правило, пов’язані зі східними релігіями. Нарешті, в різних областях України почали відроджуватися дохристиянські вірування, деякі з них (приміром, Рідна Українська Національна Віра) навіть претендують на роль національної домінації. Водночас ще значна частина наших громадян відверто відносить себе до безбожників.

На цій підставі треба визнати неоднозначне ставлення різних частин населення до релігії. Доречно виділити такі групи:1) віряни за переконанням; 2) віряни за традицією; 3) віряни за обрядовістю; 4) байдужі; 5) безбожники. Слід застерегти, що цей поділ досить умовний. Насамперед варто зазначити, що людей без якоїсь віри практично немає, хоч вони можуть так себе називати. Зрештою, марксизм-ленінізм як офіційна ідеологія в СРСР був своєрідною квазірелігією, яка мала свою трійцю (Маркс-Енгельс-Ленін), своє «священне писання» (багатотомники названої трійці), свою гробницю (мавзолей Леніна), свої святкові дні (революційні та інші «свята»), свої квазірелігійні ритуали (вибори почесної президії, покладання квітів, виконання партійного гімну тощо), свої квазірелігійні приміщення («червоні кутки») і т.ін. За компартійного тоталітарного режиму не всі віряни могли виявляти свої справжні релігійні переконання.

У посттоталітарний період на перший план висунулася показова релігійність певної частини громадян, яких доцільно назвати вірянами за виконанням обрядів. Таку релігійність демонструють державні посадовці, які відвідують церковні заходи чи на державні заходи запрошують духовенство. Показова релігійність найбільше проявляється в дні великих релігійних свят. Скориставшись такою квазірелігійністю частини населення, яке не мало глибокої віри і не розуміло ворожих політичних підступів у релігійній оболонці, антиукраїнські сили спровокували боротьбу між конфесіями за храми спочатку в західних, а згодом – і в східних областях.

Негативно на релігійність нашої людности впливає втручання в наші внутрішні справи закордонних релігійних центрів. Йдеться насамперед про підступи Московського Патріархату, клерикали якого не випускають з конфесійної залежности значну частину наших співвітчизників. Спираючись на квазістатистику, чужа конфесія намагається заявляти про найбільший свій вплив серед нашої людности. Нема сумніву, що кількість парафій ще не засвідчує переваг певної конфесії, бо вони відрізняються кількістю парафіян, тому спотворюють об’єктивну картину. Нарешті треба мати на увазі, що діяльність чужого патріархату в іншій державі суперечить православним традиціям, підсилює чвари між різними частинами православних християн, фактично втягує громадян незалежної держави в орбіту колишньої метрополії, нав’язує їм політичне квазіправослав’я, яке не сприяє релігійности, а приховує імперіалістичні наміри. Московські клерикали нехтують засадничими положеннями християнської моралі.

Дата добавления: 2015-05-22