Національна ідея як самоусвідомлення національної спільноти

Особливість трактування національної ідеї зумовлюється тим, що нерідко її розглядають заполітизовано, заідеологізовано і містифіковано. Фахівці різних наук підходять до неї без розуміння відповідного поняттєво-категоріального апарату, проявляють пересічне аматорство, що далеке від наукових пошуків.

Про національну ідею доречно говорити тоді, «коли який-небудь народ помічає свою одність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі» (М.Бубер). Якщо зважити, що національний рух прийнято ділити на три періоди (академічний, просвітницький і практичний), то національна ідея проявляється після першого, цебто академічного, періоду. Завдяки праці етнографів, фольклористів, мовознавців етнічна спільнота відчуває свою окремішність порівняно з іншими, насамперед сусідніми, етносами. «Піонери національної ідеї», як називає подвижників («будителів») народу Оксана Забужко, створюють рідну школу, виступають серед «етнічного масиву» з виставами, розповсюджують пресу, літературу тощо. Як наслідок починає утверджуватися національна свідомість, яка втілюється в масовому національному русі. Ставши ідеєю загальної культури народу, в третьому періоді масового руху національна ідея остаточно перевтілюється в державну ідею, тобто стає національно-державною, як пише О.Забужко, «етатизується».

Національна ідея стає джерелом надії для широкого громадянства, поєднуючи прагнення окремої людини й етнічної спільноти. Філософ А. Фартушний пропонує таке її визначення: «Національна ідея – це форма етнічного (національного) самоусвідомлення, яка на певному етапі породжує настійне прагнення до національного (політичного) самовизначення і створення незалежної держави». Вона становить серцевину програми самореалізації етносу, його буття в умовах сучасної цивілізації в загальнолюдському контексті. Звісно, кожна нація має свою національну ідею. Наш мисленик І.Франко зазначав, що історичне призначення поляків у тому, щоб утверджувати слов’янство на берегах Балтійського моря. Проте вони повернули свою національну енергію на боротьбу проти інших слов’янських народів (білорусів і українців).

Філософський аналіз національної ідеї здійснюється в контексті понять «ідея», «етнос», «народ», «нація». Як вища форма пізнання світу, твердить А.Фартушний, «ідея містить у собі три своєрідні площини: а) знання про власне об’єкт відображення; б) мету, яку бажано досягти шляхом зміни об’єкта; в) засоби, що ведуть до досягнення бажаної мети». Відмінність «ідеї» від «поняття» і «теорії» в тому, що вони лише відображають об’єкт, але не спрямовані на практику. Генетичний підхід до аналізу національної ідеї, на думку А.Фартушного, передбачає логічний напрям дослідження в такій послідовності: етнос – народ – національна свідомість – нація – національна ідея. Якщо народ окреслюється переважно фізичними ознаками, то нація – «духовно зрілий (дорослий) народ», який виокремлює себе з інших аналогічних спільнот завдяки національній свідомости, без якої варто говорити лише про народонаселення. Зміст національної ідеї становлять вибрані життєві вартості й орієнтири певного народу.

Як складне духовне утворення національна ідея концентрує елементи самосвідомости, ідеології, вчення тощо. Звідси – складність визначення цього поняття. Вітчизняний філософ Ф.Канак виділяє такі три шари («поверхи») національної ідеї: національну самосвідомість, рефлексію над національною самосвідомостю, вольову, мотиваційно - творчу основу. Виявлення національної свідомости уточнює предмет національної ідеї, а воля зумовлює колективне, цілеспрямоване діяння, що означає перехід до третього періоду національного руху. Суб’єктом національної ідеї виступає не лише нація як ціле, а й еліта і навіть об’єктивний дослідник.

Водночас дослідника національної ідеї перестерігають труднощі, бо вона виходить поза межі раціональної сфери. Такі труднощі мають більше логіко-методологічний чи епістемологічний, ніж соціально-політичний характер. Треба мати на увазі, що ідеологічне обґрунтування національної ідеї випередило наукове дослідження. «За таких обставин наука має робити свою справу, усвідомлюючи, що вона не може монополізувати всю сферу людського світогляду, який є і залишається такою ж мірою раціональним, як й ірраціональним. Оскільки є суспільна потреба в тому, щоб минуле було славним і привабливим в очах підростаючого покоління, то воно неминуче задовольнятиметься ідеологами – новітніми мітотворцями» (В.Ткаченко).

Нема сумніву, що новітня мітологія має, як пише далі дослідник, «величезний деструктивний потенціал», в чому переконує нинішня російська пропаганда, яка нав’язує спрощені схеми і апелює до ницих людських почуттів населення, зараженого бацилами імперіалізму і шовінізму.

Як відомо, ідеологи з імперіалістичних кіл завше осуджували національно-визвольні рухи, формували негативний імідж націоналізму як необґрунтованого сепаратизму. Таку саму мету мала метропольно-елітарна гуманітарна наука і культура. В європейській гуманітарній думці синтезовані духовні здобутки великих націй континенту(англійців, французів, німців, італійців та інших), які реалізували національні ідеї у власних державах чи імперіях, пронісши їх через століття існування «як щось історично неминуче й невідворотне», тому «для них їхній власний націоналізм – це справді вчорашній день: для них запізнілою, вчорашньою видається й заклопотаність сьогодні несуверенних народів проблемою свого самовизначення»(Ф.Канак).Інші народи континенту також уже давно створили національні держави і гарантували національну безпеку в рівноправних міждержавних об’єднаннях. Чи не тому в європейських країнах не легко сприйняти націоцентричну творчість Тараса Шевченка? Крім того, в свідомости імперських націй так званий «негативний націоналізм»,- а його, як правило, не відрізняють від нацизму,- пов’язується з певними народами, національно-визвольна боротьба яких започаткувала чи завершила розпад імперії. Англійські імперіалісти мають підстави звинувачувати в розпаді своєї світової імперії індійців, французькі імперіалісти відводять таку роль у своїй імперській історії арабам і в’єтнамцям, а російські імперіалісти – балтійським народам і українцям. «Прозватися націоналістом,-- пише Ф.Канак,- це приректи себе на тривале й малоефективне відмежування від усього, з чим у масовій свідомості асоціюється «націоналізм».

Гостроту національного питання в сучасному світі Ф.Канак пояснює тим, що для багатьох народів нашої планети проблема національного виживання надзвичайно актуальна. Звідси – практична неможливість висновків, які могли б задовольнити різні, а часто навіть протилежні політичні сили. Таке застереження дає змогу зрозуміти невдачі тривалих, але малоефективних потуг знайти modus vivendi незалежної України й пострадянської Російської Федерації, адже незалежність нашої країни означає насамперед незалежність від Росії, що суперечить російській імперській ідеї, яка фактично поглинула розмиту національну ідею недеформованого і неконсолідованого до нашого часу етносу.

На думку Ф.Канака, національна ідея виступає як узагальнена світоглядно-методологічна вихідна позиція, як принцип у концепціях (чи моделях) національного державотворення, обґрунтування національної автономії, національно-визвольних змагань, національно-державної безпеки, національного поступу, економічної та політичної експансії тощо. Він зазначає: «Національна ідея може виступати також вихідним уявленням, що є «гніздом понять»,- тобто таким синкретичним творенням, яким початково позначається предметне поле, для строго теоретичного подання якого ще належить виробити систему поняттєвих засобів». В ірраціональній іпостасі національна ідея виявляється у відчутті стану національного буття, мітологемах виживання, одвічности й історичній неперервности цього буття, компенсаційних ідеологемах про свою зверхність, стандартах національної гордости і престижу, як і в уболіваннях за колишні приниження, невдачі, зради тощо.

Дослідники визначають функції національної ідеї. А.Фартушний називає серед них такі головні: етнотворчу, інтегрувальну, аксіологічну, ідентифікаційну, експресивну, культуротворчу і державотворчу. Звісно, тут доконечні корективи. Напевно, приписувати національній ідеї етнотворчу функцію недоречно, бо без створеного етносу про національну ідею не може бути мови. Інтегрувальна й ідентифікаційна функції – інша річ. Суть інтегрувальної функції в тому, що вона забезпечує життєдіяльність національного організму, групуючи сили, які прагнуть зреалізувати національну ідею. Ідентифікаційна функція національної ідеї виходить з аксіологічної функції, бо «ідентифікація себе із системою вартостей, закладених у національній ідеї, може бути прямою(демонстративною, публічною, гранично і спеціально явною, свідомою), а може бути й зовні невиявленою, несвідомо або ж із розрахунку прихованою» (А.Фартушний). Ідентифікація з певною національною спільнотою слугує соціалізації індивіда, без чого він обирає космополітичну лінію поведінки або переходить на позиції ворога, що проявилося серед мешканців українського Донбасу, які зазнали особливого впливу «совєтизації» з її антиукраїнською орієнтацією. Аналіз функцій національної ідеї, запропонованих А.Фартушним, доводить безпідставність виділення експресивної функції, яка відтворює «тенденцію до опредмечування й самовияву», бо насправді йдеться про вплив національної ідеї на культуру й наукові пошуки.

На наш погляд, функції національної ідеї варто звести до таких: ідентифікувальна, інтегрувальна, консолідувальна, культуротворча, науково пошукова, державотворча, оборонна. Консолідувальна функція фактично відтворює якісний рівень не лише інтеграції на певних вартостях, а й уніфікацію духовного і побутового життя національної спільноти. Не обійтися без науковопошукової функції, яка визначає напрям наукових досліджень. Оборонна функція – це вже виведення наукової ідеї в безпосередню практику, без чого вона втрачає сенс. Щоправда, для агресивних націй вона підмінюється функцією експансії, що підтверджує на практиці російська імперська ідея.

Наприкінці треба звернути увагу на проблеми плюралізму національної ідеї в цивілізованому суспільстві. О.Забужко вважає, що національна ідея за своєю суттю завжди плюралістична. З таким твердженням не можна погодитися беззастережно. Як плюралістична національна ідея виступає лише в кризові періоди історії нації. У нинішній Російській Федерації, безумовно, національна ідея по-різному тлумачиться державним керівництвом і демократичною опозицією. Якщо йдеться про стабільну європейську державу, то в ній плюралізм стосується не самої національної ідеї, а особливостей її втілення. Адже такий висновок випливає з визначення, запропонованого самою дослідницею: «…Синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й «соціалізованому» просторі континуум і рівно час як на суб’єкта всезагального історичного процесу ми називаємо, в дусі традиційної філософсько-класичної термінології, національною ідеєю». Звісно, ототожнювати в цьому контексті національну спільноту й етнічну спільноту недоречно, адже про національну ідею етнічної спільноти не може бути мови.

Безпідставне твердження, що національна ідея виникає в контексті загальної культури, а етатизується лише при злитті з державною ідеєю. Насправді зародки етатизації національної ідеї проявляються вже на межі першого й другого періодів національного руху, бо інакше доведеться визнавати національну ідею при відсутности нації, як спільноти, що прагне до державного життя. Етнічні спільноти на донаціональному рівні розвитку не мають національної ідеї. Безпідставно говорити про національну ідею етнічних спільнот, які проживають у джунглях Африки чи на Крайній Півночі.

Дата добавления: 2015-05-22