Проблема буття в історії філософії

Р. Декарт).

Сократ).

ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ

1. Проблема буття в історії філософії.

2. Структура буття.

3. Категорія матерія.

4. Рух, простір і час як атрибути буття.

“Я знаю, що нічого не знаю,

але інші не знають навіть цього”

“Сумніваюся, отже, існую”

Становлення філософії історично починалося саме з вивчення проблеми сущого, буття, тому ця проблема ‒ одна з головних у філософії.

З давніх часів філософи помітили: не все, що доступно нашому чуттєвому досвіду, є справжньою реальністю. Все в цьому світі скороминуще, всі речі виникають і з часом зникають. Те, що безпосередньо спостерігається в світі, є тимчасовим, тому, як вважали, воно не має статусу справжньої реальності.

Але тоді, що ж є безперечним і таким, що безумовно існує? Чи існує якась єдина основа цього світу, роздробленого на елементи, окремі явища і речі?

У зв’язку з цим у філософії виникає особливий розділ ‒ вчення про буття, який вивчає фундаментальні принципи буття і називається онтологією. Онтологія – це вчення про буття як істинно суще, що гарантує світу його цілісність, єдність, стійкість.

Основне питання онтології: що саме дійсне існує, є справжньою, безумовною реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю, несправжнім існуванням? Уже перші філософи дійшли висновку, що чуттєве сприйняття світу ще не розкриває глибинної суті речей. Істинним буттям володіє особлива, надчуттєва реальність, яка недоступна для чуттєвого досвіду, але є такою, що осягається розумом.

Згідно традиції, що йде від античної філософії, онтологія займалася проблемами буття світу в цілому, до якого відносилося не тільки природне буття (“фізика” як природа), але і те, що лежить в його основі, що виходить за межі “фізики” (“метафізика”).

“Метафізика” ‒ це один із стародавніх синонімів слова “філософія”. Так виникає ще один розділ філософії ‒ метафізика, яка стала основою філософської онтології.

Сьогодні під метафізикою розуміють вчення про надчуттєву реальність, приховану від безпосереднього сприйняття сутність речей, про причину їх єдності та внутрішнього взаємозв’язку.

Основними питаннями онтології і метафізики ще з античних часів були такі:

Ø що сховано за кінцевими, тимчасовими речами, станами, явищами?

Ø чи існує субстанція як справжня реальність, як гранична основа буття? Якщо так, то чи є вона чимось незмінним, або ж її потрібно мислити як вічно мінливу?

Ø що є світ за своєю суттю?

Ø яка загальна структура буття (його форми, рівні)?

Ø чи має світ початок і кінець, чи він є вічним і безкінечним у просторі і часі?

Ø чи існує світ як цілісна єдність, чи він є лише безліччю непов’язаних одне з одним явищ, речей, подій?

Ø чи існують першоелементи всього існуючого?

Ø яке місце людини в світі?

Ø у чому сенс буття, перш за все ‒ буття людини?

Буття в найзагальнішому вигляді ‒ це поняття, що позначає все, що реально існує, все суте в дійсності і в можливості, весь світ у його зміні і русі, в єдності об’єктивної і суб’єктивної реальності, матеріального і духовного світу.

У західній філософії проблема буття вперше була поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок.

Парменід (IV ст. до н.є.), представник елейської античної школи, ввів у філософську мову категорію буття, а також представив першу теоретичну модель буття. Для Парменіда буття ‒ це те, що існує над світом чуттєвих речей, що осягається тільки мисленням. Більше того ‒ не речі і природні явища, а думки ‒ ось справжнє буття. “Буття є, а небуття немає”, ‒ стверджує Парменід, ‒ бо неможливо ні пізнати, ні виразити небуття ‒ воно незбагненне.

Тут потрібно врахувати важливу особливість парменідівського розуміння буття: буття є думкою, але не звичайною людською думкою, а певним знеособленим надлюдським розумним началом, який можна співвіднести з таким важливим для духовної культури античності поняттям, як Логос – з загальний ідеальний закон, основа світу, його порядок і гармонія.

Подібну позицію займав і Платон, висуваючи ідею про те, що першоосновою світу є надчуттєвий “світ ідей”, світ певних духовних сутностей.

Субстанція ‒ гранична незнижувана основа, фундаментальна суть буття і його першопричина. Це поняття було введене ще стародавніми греками для позначення першооснови світу.

Категорія “субстанція”, таким чином, характеризується двома аспектами:

Ø субстанція є першопричиною, першоосновою всього того, що існує;

Ø субстанція є абсолютно самодостатньою (незалежною від чогось іншого) і самодетермінованою (здатною визначати саму себе, бути вічною причиною самої себе, тобто нестворюваною і незнищуваною).

У філософії Нового часу проблема субстанції і її пізнання виходить на перший план. Оформляються моністичний, дуалістичний і плюралістичний підходи до розуміння субстанції.

Монізм відстоює принцип єдності світу; розглядаючи різноманіття явищ у світі, підкреслює їхню єдину основу. При цьому субстанція могла мислитися або як матеріальна основа світу, або як духовна. У подібних випадках монізм набував або матеріалістичного, або ідеалістичного забарвлення:

Ø ідеалістичні моністичні концепції засновані на уявленнях про духовну субстанцію (“світ ідей” Платона, “Абсолютна ідея” Гегеля та ін.);

Ø матеріалізмсубстанцією світу називає матерію, речовинну основу буття (“першоелемент” мілетської школи, атоми Демокріта, матерія французьких матеріалістів XVIII ст.).

Дуалізм виходив з визнання двох начал: духовної та матеріальної субстанцій. Прикладом тут може служити філософія Рене Декарта. Крім того, будь-які філософські теорії, в яких стверджується рівнозначність двох протилежних начал (наприклад, добра і зла, свободи і необхідності), виступають як дуалістичні.

Плюралізм припускає існування безлічі субстанцій (класичним прикладом плюралізму вважається монадологія Ляйбніца, згідно з якою світ складається з незліченної кількості духовних начал).

Уявлення про буття у філософії історично змінювалися:

Для античних мислителів ‒ це Космос, вічний, гармонійний, упорядкований світ, в якому людина ‒ мікрокосмос, частинка натхненного макрокосмосу, “живий” Всесвіт.

В епоху Середньовіччя справжнім буттям є Бог, а людина ‒ “образ і подобіє Боже”.

У філософії Нового часу виникають натуралістичні і матеріалістичні концепції, в яких образом справжньої реальності стає природа як машино подібна, механічна система зі “сліпими” закономірностями, що невідворотно діють у ній. Природа як природне буття стає чимось таким, що потрібно підкорити і використовувати в своїх цілях, чому необхідно нав’язати свою волю. Утверджується ідея людської експансії, панування людини над буттям природи.

І. Кант довів, що питання про буття не має сенсу без звертання до людського досвіду. Але людський досвід не в змозі розкрити сутності речей, справжню основу їх існування. Тому філософія другої половини XIX ст. втрачає інтерес до онтологічної проблематики.

У сучасній філософії по-різному оцінюється роль і місце людини в світі. Існують два протилежні варіанти бачення цієї проблеми:

Ø ідея ворожості світу щодо людини;

Ø ідеї спорідненості людини і світу.

Дата добавления: 2015-05-22