Розвиток професійної академічної філософської думки

Філософські проблеми мислителів української діаспори.

Філософська думка в Україні в 20-х роках ХХ ст. – початку ХХІ ст..

Розвиток філософських ідей у творчості українських письменників і вчених другої половини ХІХ – початку ХХ ст..

Розвиток професійної академічної філософської думки.

План

Тема 6. розвиток філософської думки в Україні у хіх – хх ст

Теми для написання рефератів

1. Надбання проблеми і суперечності глобалізованого світу.

2. Гендерна рівність як прояв демократизації сучасної освітньої практики.

3. Сучасна освітня практика і майбутнє людства: проблеми, пошуки, сподівання.

4. Освіта в інформаційному суспільстві: проблеми і перспективи.

5. Використання інформаційних технологій в освіті: здобутки і ризики.

6. Сучасні форми регулювання і керування системою освіти.

7. Вплив ЗМІ на сучасну освіту.

8. Роль Інтернету у сучасній освіті.

9. Перспективи освіти.

10. Ринок освітніх послуг в Україні.

Література

1. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. – М., 1983.

2. Булкин А.Б. Социокультурная динамика образования. – Дубна, 2001.

3. Гершунский Б.С. Философия образования. – М., 1999.

4. Кудин В.Н. Образование в судьбах народов (Дидактика нового времени) – К., 2006.

5. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти – К., 1996.

6. Наука и образование: современные трансформации. – К., 2008.

7. Саймон Б. Общество и образование: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. В.Я. Пилиповского. – М., 1989.

8. Степин В.С. Саморазвивающиеся системы и постнеклассическая рациональность // Вопросы философии. – 2003. – №8. – С.5 – 17.

9. Фукуяма Ф. Наше постчеловеческое будущее. Последствия биотехнологической революции. – М., – 2004.

10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. / С.Хантингтон; Пер. с англ. Т.Велемеева. Ю. Новикова. – М.. 2003.

Петро Дмитрович Лодій (1764 – 1829 рр.) – український та російський філософ. Навчався у Львівській греко-католицькій семінарії і належав до найкращих її учнів. У 1787 р. його призначають до вищої теологічної аноди, де викладались філософські дисципліни та математики. У 1801 – 1808 рр. працював професором математики, логіки та етики. Краківського університету. 1803 р. переїздить до Петербурзького університету, там П. Лодій з 1819 р. професор філософії та права, обіймав також посаду декана філософсько-юридичного факультету, завідував кафедрою теоретичної та практичної філософії.

Онтологічні позиції П. Лодія сформулювались під впливом І. Канта. Позитивно ставлячись в цілому до філософських поглядів І. Канта, П. Лодій критикував кантівську спробу провести принципову межу між змістом і формою, сутністю і явищем, а також намагання І. Канта показати мислення незалежним від буття. Світ існує сам по собі, поза розумом і свідомістю людей, вважав П. Лодій.

Гносіологічні погляди П. Лодія перегукуються з філософським вченням І. Канта. Але П. Лодій не поділяє кантівського агностицизму. Він вважав, що пізнання істини можливе. Істина, за П. Лодієм, є співпадання наших думок з предметом, який дійсно існує поза людиною. П. Лодій розвивав, всупереч І. Канту, сенсуалістичні погляди на проблему пізнання. П. Лодій стверджував достовірність даних чуттєвого досвіду, зазначав також, що за допомогою мислення людина може глибше пізнати світ, закони природи. Критерієм істини П. Лодій вважав несуперечливість і одностайність думки більшості людей.

Методологічні позиції П. Лодія пов’язанні з онтологією і гносеологією І.Канта. Стосовно походження знань і методологічної функції філософії П. Лодій вважав, що наші органи почуттів відтворюють зовнішній світ, який є оригіналом, а знання про нього – копією. П. Лодій вбачав покликання людини в тому, щоб глибше пізнати світ, відкривати закони його розвитку та властивості предметів оточуючого нас світу. Істинність знання полягає у відповідності наших знань до предметів матеріального світу. Істину П. Лодій розподіляв на власне філософську, а також логічну, моральну та фізичну.

Проблема людини. Людину П. Лодій розглядав як єдність тіла і душі. Сутність душі, за П. Лодієм, полягає в ансамблі природних, пізнавальних та вольових здібностей. Проблему співвідношення душі та тіла П. Лодій розглядав з деїстичних позицій, а саме: заперечував божественний характер походження душі, її безсмертя. Він доводив, що психічні явища залежать від діяльності мозку, тобто якщо мозок буде пошкодженим, то людина не буде мати ніяких відчуттів.

До проблеми суспільного розвитку П. Лодій підходив з боку походження всезагального державного права. Він вважав, що воно має природне походження і з цього робив висновок, що всі люди рівні за своєю природою.

Аксіологічні погляди П. Лодія полягають у тому, що найвищою суспільною цінністю він вважав освіту і науку, тому він всіляко пропагував і критично осмислював нові досягнення західноєвропейської філософської думки.

Праксіологічні позиції П. Лодія характеризуються тим, що він займав громадянську позицію у боротьбі проти спроб заборонити викладання філософії в Росії та звести її до ролі «служниці богослов’я». У 1821 р. його було звільнено з посади декана, заборонено викладати філософські дисципліни.

Йоган Баптист Шад (1758 – 1834 рр.) – уродженець Баварії. Близько 30 років провів у бенедиктинському монастирі. Згодом критикував чернецьке життя і втік з монастиря. В Йєні обіймав посаду приват-доцента університету і писав філософські твори. Потім працював професором філософії Харківського університету, який в 1816 р. змушений був залишити.

Онтологічні погляди Й. Шада носять переважно пантеїстичний характер. Основою і джерелом розвитку природи виступають дві сили: позитивна і негативна. Сили ці існують як в неорганічній, так і в органічній природі, а також у людському суспільстві.

Гносіологічні погляди Й. Шада пов’язанні з критикою агностицизму та апріоризму І. Канта. Й. Шад вважав, що існує тільки один розум, який має теоретичну і практичну функції. Процес пізнання, за Й. Шадом, проявляється в єдності чуттєвого та раціонального.

Методологічні позиції Й. Шада полягають у пошуку діалектичних зв’язків і відносин у розвитку природи, суспільства та духовності. Він помічає, що позитивні та негативні сили проявляються в неорганічній природі у вигляді протягування та відштовхування, в органічній – подразливості і відчуття, а у суспільному житті – як бажання і здатність мислити. Ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох протилежних видів. Унаслідок цього все в природі поєднується і вона становить один живий організм.

Й. Шад детально розглядає проблему походження людини. В основі її походження лежать закони природи. У своєму розвитку людина проходить три етапи: тваринний, природний та моральний. Перехід від одного етапу до іншого детермінується соціальним середовищем. У розвитку суспільства ключову роль відіграє людина та її розум, врешті-решт, її потреби, інтереси, цілі, ідеали та цінності.

Проблеми суспільства та суспільного розвитку розглядаються Й. Шадом з позицій гармонії та взаємовиключення протилежностей. У суспільному житті цими протилежностями є правитель і народ, суспільні стани і покоління, в людському роді взагалі – досконалість та недосконалість націй. Коли знищується різниця між народами та націями, прагнення до гармонії згасає, суспільна гармонія можлива тільки за умови рівності протилежностей.

Аксіологічні погляди Й. Шада полягають у тому, що він багато уваги надавав проблемам розвитку природи, людини, роду людському як співдружності вільних націй. Саме ці ідеї Й. Шада сприяли формуванню витоків національної свідомості в Україні.

Праксіологічні позиції Й. Шада пов’язанні з його активною політичною позицією. Й. Шад у зв’язку зі «Звільненням Європи» від Наполеона виклав свої власні соціально-політичні погляди, які не сподобались царському уряду і йому було запропоновано протягом 24 годин залишити межі Російської імперії.

Орест Маркович Новицький (1806 – 1884 рр.) – за походженням належав до старовинного дворянського роду. Закінчив Острозьке духовне училище та Острозьку духовну семінарію. З 1831 р. – бакалавр польської мови, а з 1834 р. – бакалавр філософії Київської духовної академії. З 1837 р. – ординарний професор філософії Київського університету.

Онтологічні погляди О. Новицького простежуються в його роздумах про філософію та її роль в духовному розвитку людини та людства. Першоосновою та рушійною силою розвитку природи і суспільства є духовний початок. Усі реально існуючі природні та суспільні предмети, явища і процеси являються лише формами і продуктами найвищого духовного енергетичного початку – Бога.

Гносіологічні уявлення О. Новицького полягають у визнанні активної ролі в пізнавальному процесі почуттів, розсудку, розуму та інших сил душі. Почуття інформують про необмеженість розмаїття природи і явищ нашого власного внутрішнього світу. Розсудок класифікує все розмаїття природи і зводить його до двох головних початків – матерії та духу. Розум своїм світлом ідей об’єднує двоїстий світ, надає йому єдності та гармонії. Саме цю роль виконує філософія. Значну роль в процесі пізнання відіграє досвід та умоспоглядання. Вони діють разом. Досвід надає речам зміст, єдність – дійсність, а умоглядність – форму, єдність і необхідність.

Методологічні позиції О. Новицького полягають у тому, що автор намагається піймати гармонію та взаємовиключенність внутрішніх сил життя з зовнішніми та стихійними силами руйнування. Йдеться про те, що пізнаючий дух бореться зі світом, який містіть у собі вільний та невільний початки, діяльний і стримуючий рух початки.

Проблема людини у творчості О. Новицького розглядається у зв’язку з питанням про роль великих людей в історії. О. Новицький звертає увагу на те, що не великі люди і не випадковість творять історію. У дусі соціально-політичних поглядів К.Маркса автор вважає, що великі люди відіграють видатну роль в історії, коли їм вдається підхопити ті ідеї, які бродять у гущі народних мас. Він звертає увагу на те, що великі люди залишають по собі слід та пам’ять, коли знаходять підтримку серед народу. Якщо народ не підтримує ідей великих людей, то вони постають або як пророки, або як пам’ятники.

Думки про суспільство і суспільний розвиток О. Новицького також в значній мірі формувалися і розвивалися під впливом марксистської філософії. О. Новицький виступав проти крайніх точок зору, пов’язаних в дослідженнями людської історії. Він критично ставився до тих вчень, згідно з якими світова історія будується за умоглядними ідеями та вічними законами світової ідеї. Він також виступав проти суб’єктивно-ідеалістичних вчень, за якими причини розвитку людства знаходяться виключно в моральних чи вольових мотивах. О. Новицький вважав, щоб скласти правильне об’єктивне уявлення про історичний процес необхідно точно відобразити факти і обставини, тобто добре знати місце, час, звичаї, особливості світогляду та мислення, найглибші ідеї, які рухають людьми. У поглядах на історію О. Новицький дотримувався європоцентризму. На його думку розвиток всесвітньої історії детермінується Європою. Не заперечувалась при цьому і роль інших народів та континентів.

Аксіологічні погляди О. Новицького розкриваються у процесі аналізу корисності філософії. Усі речі як матеріального, так і духовного ґатунку корисні, коли слугують досягненню вищих духовних цілей. У співвідношенні дилеми «життя-праця» О. Новицький керується тим, що ми живемо не для того, щоб працювати, а, навпаки, працюємо, щоб жити істиною, досягати істинних цілей життя. Усе високе і благородне гине, коли метою життя і найвищою цінністю постає користь. Там, де все вимірюється включно меркантильними інтересами, там не може бути героїчних вчинків, безкорисності, самопожертвування та істинно великих людських характерів.

Праксіологічні установки О. Новицького простежуються у його позиції, щодо звинувачень філософії у її шкідливості для держави і релігії. О. Новицький підкреслював, що філософія в цьому не винна. Навпаки, вина падає швидше за все на саму релігію і на державу, загалом на умови, в яких виникає, функціонує та розвивається філософія. Філософи е представниками народу, і тому в їхніх вченнях концентрується те, що давно таїться в народній свідомості, тому філософія знаходиться в органічній єдності з практикою широких народних мас. Філософія живиться соками народної мудрості, а народ сприймає тільки такі філософські ідеї, які відповідають його потребам, інтересам, цілям, ідеалам та цінностям.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813 – 1880 рр.) – навчався в Києво-Могилянській академії. У 1833 – 1837 рр. – магістр Київської духовної академії. Бакалавр німецької мови у 1843 р. З 1851 р. – професор філософії Університету Св. Володимира.

Онтологічні погляди С. Гогоцького характеризуються теоцентризмом, у відповідності до яких він розглядав душу і дух як дві форми прояву життєвого початку Бога. С. Гогоцький заперечував атомістичну теорію. Схилявся до деїстичного ставлення до світу, а також до провіденціалізму, згідно з яким мета внутрішньо властива істотам, які розвиваються. За Г. Гогоцьким, мета править всіма проявами речей, розвитку всьому існуючому притаманні не ляше зміни, а й послідовність, поступовість, спрямованість певного родового життя, властивого розвивальним системам.

Гносіологічні уявлення С. Гогоцького пов’язанні з пошуками основних методів дослідження історико-філософського процесу. До цих методів, за С. Гогоцьким, належать індуктивний і дедуктивний, аналітичний і синтетичний як на чуттєвому, так і на раціональному рівнях. Інакше кажучи, С. Гогоцький у процесі пізнання зазначав три основних етапи пізнавальної діяльності: 1) чуттєвий рівень; 2) рівень уявлюючої свідомості; 3) рівень мислення. Істину С. Гогоцький розглядав як гармонійне поєднання мислення і буття, а її критерій вбачав у внутрішньому житті людини, одухотворенні релігією.

Методологічні позиції С. Гогоцького полягають у всебічному обґрунтуванні емпіричних і теоретичних методів аналізу у їх гармонії та взаємовиключенності. С. Гогоцький піддає критиці гегелівську діалектику, за якою єдність аналізу і синтезу відбувається на зовнішньому рівні, тобто на рівні мислення філософа, а не об’єктивно, незалежно від його свідомості. С. Гогоцький також звертає увагу на те, що мислення людини і людства детермінується низкою обставин, в яких жива людина, а й розвитком суспільства в цілому і зокрема освіти, культури, науки. Таким чином, методологічні погляди і уявлення С. Гогоцького формуються і розвиваються з позицій широкого соціокультурного підходу. У своїх творах він також обстоює ідею історизму.

Людина у поглядах та уявленнях С. Гогоцького виглядає живою істотою, якій властиве раціональне та ірраціональне ставлення до світу. Людина є пізнавальний і діючий суб’єкт. Внутрішньому життю людини постійно властиве гадання і мислення, яке прагне адекватно відобразити нескінченність і вічність реального світу. У розвитку людини має місце перехід від пасивного стану моральних сил до самосвідомості та самодіяльності.

Погляди на суспільство і суспільний розвиток у С. Гогоцького були теїстичними. Це значить, що основу та рушійну силу суспільного розвитку він вбачав у двох взаємопов’язаних моментах: рухливість, мінливість і сталість, незмінність, незнищувальність, які детермінуються ідеєю. Переважне значення С. Гогоцький у процесі розвитку надавав тому, що не руйнується і залишається постійним, вічним, непорушним. Значної уваги у суспільному Житті С. Гогоцький надавав самопочуттям, самосвідомості, моралі та релігії. Історію українського народу С. Гогоцький пов’язував з Росією, вважаючи, що південноруський народ ще не має достатніх підстав до самостійного життя. Водночас С. Гогоцький не поділяв гегелівського вчення про можливість одного народу панувати над іншими.

Аксіологічні позиції С. Гогоцького полягають у тому, що вій надавав великої ролі і значення у суспільному житті філософії та релігії, обстоюючи концепцію двох істин. Філософські істини базуються на пошуках основ душевного життя і законів мислення, тоді як релігійні істини утверджуються на вірі та божественному одкровенні. Релігійні істини, за С. Гогоцьким, являються опорними для розуму людини.

Праксіологічні принципи С. Гогоцького простежуються у його негативному ставленні до викладання у початкових школах українською мовою, яку він розглядав як своєрідний жаргон, С. Гогоцький не сприймав соціалістичних ідей, про які йшлося у другій половині XIX ст. майже на кожному перехресті. Причиною відчуженого ставлення до соціалізму було те, що соціалісти заперечували приватну власність, яка, за С. Гогоцьким, є основою вдосконалення і самовдосконалення загальної природи людини. Інакше кажучи, скасування приватної власності веде до руйнації людської особистості. Без приватної власності людина відчуває себе чужою в оточуючому соціальному середовищі.

Памфіл Данилович Юркевич (1827 – 1874 рр.). Навчався у Полтавській семінарії, потім – у Київській духовній академії. По закінченню КДА залишається працювати в ній викладачем. З 1861 р. працює в Московському університеті завідуючим кафедрою філософії. Основні філософські праці. «Ідея», «Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого» та ін.

Онтологічні погляди П. Юркевича полягають у тому, що в якості першооснови і рушійної сили розвитку всього існуючого проголошується Бог. Зв’язувючою ланкою між Богом та людиною визнаються ідеї, в яких ототожнюється мислення та буття. Ідея не є щось субстанційне та реальне. Вона – тільки прообраз реальності. Ідея має ідеальне буття. Буття взагалі, за П. Юркевичем, має три сфери: 1) царство ідей, «ноуменальний світ»; 2) царство розумних істот – реальний світ; 3) царство чуттєво-сприйнятливих речей – феноменальний світ. Ідеї – це майбутнє предметів та явищ, тобто вони є тим, чим мають бути предмети оточуючого світу.

Гносіологічні уявлення П. Юркевича пов’язанні з поняттям «ідеї». Саме ідеї визначають усю діяльність і творчість суб’єкта. Ідеї є сутністю речей, явищ, процесів. Пізнати їх неможливо. Ідея завжди індивідуальна. Розум же має справу із загальним, в тому індивідуальне він не здатний збагнути. Особистісне – індивідуальне – непроникливе для розуму. Ідеї виступають проявом діяльності людської душі, вони стоять поза межами розуму і осягаються тільки «серцем». Раціональне, тобто мислення, заперечує моральне в людині, тому мислення не вичерпує всієї повноти нашого духовного життя. Органом душі визнається все людське тіло. Звідси випливає визнання того, що серце поєднує в собі всі тілесні сили і є найближчим органом душевного життя.

Методологічні позиції П. Юркевича проявляються в обґрунтуванні положення про те, що серце становить центр пізнавальної діяльності душі. Він виходив з того, що розум, «голова» контролює, диригує, а серце – породжує пізнавальний процес. У відображенні дійсності, яка породжується серцем, П. Юркевич пропонує розрізняти два аспекти: 1) знання зовнішніх предметів, яке присутнє у цьому уявленні; 2) душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. П. Юркевич обґрунтовує положення про те, що будь-яке поняття входить до нашої душі як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі.

Проблема людини цікавить П. Юркевича, насамперед, з боку її сутності. Сутність людини зосереджена в її душі, а сутністю душі є не розум, а серце, оскільки мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Саме в серці знаходяться такі почуття, які становлять основу її вчинків. Ці почуття мають приватне визначене прямування. Отже, саме серце є центром душевного і духовного життя людини. Воно є джерелом доброго і злого в думках і вчинках людини. Людині, за П. Юркевичем, притаманний так званий етико-естетичний погляд на світ. Цей погляд випливає із природи серця, яке є першоосновою і рушійною силою людини. У цій якості серце виступає ансамблем почуттів, волі, розуму, віри, надії та любові.

Суспільство, за поглядами П. Юркевича, розпочинається, безпосередньо, з життя людини у певній спільності людей: рід та плем’я. Родоплемінні звичаї становлять моральність людини, а знання – авторитет старших. П.Юркевич підкреслює, що людина формується як людина саме в суспільстві. Не зоставалися осторонь у поглядах П. Юркевича моральні та екологічні проблеми людства, які зараз досягли глобального масштабу. Звідси випливає виключне значення загальнолюдських моральних цінностей.

Аксіологічні позиції П. Юркевича полягають в наступному: найвищою цінністю визнається духовний початок в образі Бога. Представником Бога на землі є Людина, яка має божественне право на володарювання над живою та неживою природою. Посередником між Богом і Людиною виступають Ідеї, серед яких домінуючу роль виконують моральні та естетичні. Саме вони становлять рушійну силу Серця.

Праксіологічні уявлення П. Юркевича полягають в намаганні поєднати об’єктивний ідеалізм Платона і суб’єктивний ідеалізм І. Канта, об’єднуючим началом він проголошує серце, яке розглядається в якості основи і рушійної сили життєдіяльності людини. Із цього випливали певні методологічні та практичні висновки в тому значенні, що серце не помиляється і детермінує практичну діяльність людини.

Петро Іванович Ліницький (1839 – 1906 рр.). Закінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію. З 1865 р. – викладач філософських наук в Київській духовній академії. З 1867 р. – бакалавр філософії, з 1869 р. – доцент філософії, з 1871 р. – екстраординарний, а з 1876 р. – ординарний професор філософії і, нарешті, з 1890 р. – заслужений ординарний професор філософії. П. Ліницький опублікував близько двадцяти фундаментальних праць, перед них найбільш вагомі: «Загальний погляд на філософію» (1867 р.), «Огляд філософських вчень» (1874 р.) «Вчення Платона про божество» (1876р.), «Про умогляд та відношення умоглядного пізнання до досвіду» (теоретичного і практичного) (1881 р.) та ін.

Онтологічні погляди П. Ліницького все більше зміщуються з класичних філософських питань до питань про існування унікальної ї неповторної людини. Центр тяжіння філософської думки П. Ліницького рухається у бік людської екзистенції, тобто осмислення своєрідності духовного особистісного буття. П. Ліницький схилявся до вирішення смисложиттєвої, етичної проблематики, людської моральності. Він прагнув синтезувати метафізично-філософські підходи до змісту моралі, П. Ліницький обґрунтовував необхідність релігійної віри, критично ставився до матеріалістичних та позитивістських онтологічних поглядів.

У гносеологічних питаннях простежується боротьба П. Ліницького проти емпіричних методів в богослов’ї. П. Ліницький надавав переваги розуму в релігійному житті людини, оскільки вважав, що релігійна віра будується на людських почуттях і особливо розумі. Особливості гносеологічних уявлень П. Ліницького відобразились у поглядах на об’єкт і суб’єкт пізнання. Об’єктами пізнання він визнавав Бога, Природу і людину в їх цілісності, основою пізнавальної діяльності П. Ліницький вважав умогляд, головним методом філософування є аналітико-синтетичний метод.

Методологічні уявлення П. Ліницького полягають у тому, що він, насамперед, обґрунтовував роль філософії у духовному освоєнні світу, підкреслюючи, що філософія вносить до процесу пізнання єдність, цілісність та гармонійність. П. Ліницький заперечував також емпіричний метод в тому значенні, як його пропагували позитивісти. Він захищав апріоризм від критики останнього з боку матеріалістів, доводячи, що апріоризм є характерною рисою людського розуму.

Проблема людини, віри та розуму. Він вважав, що ідеальна людина гармонійно поєднує віру та знання, які взаємопроникають і гармонійно взаємообумовлюють одне одного. На відміну від П. Юркевича, який надавав вирішального значення серцю в житті людини, Ліницький займає в цьому питанні помірковано-раціоналістичну позицію, підкреслюючи величезне значення розуму і серця в духовному світі людини.

У поглядах на суспільство П. Ліницький піддавав конструктивній критиці теорію економічного детермінізму, підкреслюючи разом з тим значення матеріального фактору в суспільному розвитку, П. Ліницький звертав увагу на те, що принцип свободи є ілюзія, якщо він не підкріплюється матеріально. П. Ліницький не заперечував можливість соціалістичної перебудови суспільства, але на засадах інтелектуальної революції, оскільки в якості першооснови і рушійної сили розвитку суспільства проголошував моральні цінності.

Аксіологічні уявлення П. Ліницького були пов’язані перш за все з такими об’єктами як Бог, Природа і Людина в їх цілісності, по-друге, він дотримувався ідеалістичних поглядів, різко виступав проти позитивізму і схилявся до неокантіанства. По-третє, П. Ліницький не виходів за межі християнського світогляду, надаючи особливого значення філософії як історичному типу світогляду, який детермінує світорозуміння, світосприймання та в цілому поведінку людини.

Праксіологічні позиції П. Ліницького простежуються у тому, що незважаючи на те, що на зламі 60-70-х роках XIX століття філософія йшла у наймички до конкретних наук або до політики, він не піддався моді, а боровся з вульгарний матеріалізмом та позитивізмом. П. Ліницький намагався йти своїм шляхом в філософії, дотримуючись всього конструктивного, що є в матеріалізмі та ідеалізмі, надаючи переваги останньому.

Олексій Олександрович Козлов (1831 – 1900 рр.). У 1843 р. вступив до 1 -ї московської гімназії. У 1851 р. стає вільним слухачем математичного Факультету московського університету, через рік перейшов на історико-філологічне відділення і захоплюється фур’єризмом і матеріалізмом. Захистив магістерську дисертацію «Про ренту за теорією Рікардо», а з 1856 р. по 1861 р. викладав російську словесність. У 40-і роки ґрунтовно захоплюється філософією. У 1876 – 1886 рр. працював у Київському університеті. У 1884 р. захистив докторську дисертацію «Ґенеза теорії простору та часу в Канта». Займався видавницькою діяльністю у Києві та Москві.

Онтологічні погляди О. Козлова пов’язані з панпсихізмом, у відповідності до якого в якості першооснови і рушійної сили розвитку всього існуючого визнається духовна субстанція. Під впливом Г. Ляйбніца О. Козлов сприймає положення, що справжній світ становить систему взаємодіючих різноманітних субстанцій, чуттєво-сприйнятливий світ вважався ілюзорним і не мав справжньої реальності. Внаслідок об’єктивно-ідеалістичного сприйняття світу рух, простір і час виступають тільки знаком або символом різноякісних духовних субстанцій. Бог є найвища субстанція, свідомість якої необмежена. Людина є субстанція, свідомість якої обмежена, тому людина користується таким поняттями як «до цього, тепер, після». Звідси випливає суб’єктивне уявлення про минуле, сучасне і майбутнє. О. Козлов виходив з того, що одні духовні субстанції деградують, а інші удосконалюються. Але найвища духовна субстанція Бог залишається незміною. Більше того, вона пронизує собою весь світ. Тут спрацьовує анімістична традиція щодо живої душі, яка притаманна всім речам оточуючого нас світу.

Гносіологічні уявлення О. Козлова стосуються того, що найвища духовна субстанція може усвідомлюватися людиною, скільки Бог створив людину за власним образом і подобою. Але пізнати себе стовідсоткове неможливо, тим більше неможливо пізнати Бога, який є необмеженим і неконкретним. Бог не має ні початку, ні кінця, тому йдучи шляхом понятійного пізнання Бога, людство здійснює немало помилок.

Методологічні уявлення О. Козлова пов’язані з його онтологічними та гносеологічними поглядами. Він всебічно обґрунтовував положення про те, що філософське пізнання за своєю сутністю і метою принцип відрізняється від конкретно-наукового пізнання. Звідси стає зрозуміло, чому О. Козлов негативно ставився до реалізму в мистецтві. Його трактування реалізму швидше мають відношення до середньовічного реалізму.

Проблеми людини О. Козловим з позицій об’єктивного ідеалізму. Людина є творінням Бога, яка намагається збагнути свою сутність і сутність Творця.

Питання суспільного розвитку розглядаються О. Козловим у зв’язку з пошуками оптимальних шляхів, форм, методів та засобів розв’язання складних соціально-політичних проблем. У той час, коли в Росії склалась революційна ситуація, О. Козлов виступив противником революційного руху, а також лібералізму, він також негативно поставився до простого народу, заявляючи, що він не в змозі самостійно здобути волю та користуватися нею. О. Козлов висміював заклики народників стосовно гуманістичного ставлення до селянства.

Олексій Максимович Гіляров (1855 – 1938 рр.). У 1876 р. вступив до Московського університету, в якому у 1884 р. розпочав викладацьку діяльність. З 1887 р. життя і творчість О. Гілярова були пов’язані з Київський університетом. З 1891 р. – професор університету, а 1922 р. був обраний академіком Всеукраїнської академії наук. Основні праці О. Гілярова: «Платонізм, як основа сучасного світогляду, у зв’язку з питаннями про завдання та долю філософії», «значення філософії», «Грецькі софісти, їх світогляд та діяльність у зв’язку із культурною історією Греції» та ін.

Онтологічні погляди О. Гілярова пов’язані з панпсихізмом німецького філософа, фізика та психолога Г. Фехнера. Сам же О. Гіляров розробляв оригінальне філософське «синехологічне» вчення, тобто вчення про всезагальну єдність усього матеріального і духовного у Всесвіті. Головна думка О. Гілярова полягала у тому, що Всесвіт є живий організм, в якому свідомість не виникає і не зникає, а існує вічно. Вона причина самої себе. Поза свідомості матерія не існує. Більше того, першоосновою і рушійною силою всього існуючого є свідомість, разом з тим О. Гіляров дотримувався думки про тотожність буття і свідомості, оскільки оточуючий світ становить зміст свідомості, треба зазначити, що вчення про «всесвітню свідомість» О. Гілярова близьке до філософського вчення В.Соловйова про «всеєдність». Різниця між ними полягає в тому, що Гіляров стояв осторонь теологічної проблематики.

Гносіологічні погляди О. Гілярова стосуються головним чином філософського ідеалізму. В його межах він займав позиції релігійного скептицизму і вільнодумства.

Методологічні уявлення О. Гілярова пов’язані з обґрунтуванням вчення про тотожність буття і свідомості. Із цього О. Гіляров робив висновок, що природу можна вивчати після того, коли вивчимо дух.

У поглядах на людину О. Гіляров знаходився на гуманістичних позиціях і не поділяв офіційної доктрини радянського періоду, коли людина фактично морально і фізично була позбавлена особистісної системи життєвих цінностей та переконань.

У поглядах на суспільство О. Гіляров знаходився на позиціях філософського ідеалізму, визнаючи в якості першооснови і рушійної сили його розвитку морально-релігійний фактор. У радянський період своєї творчості О. Гіляров намагався перейти на позиції історичного матеріалізму, але гуманістична спрямованість його філософського світогляду не сприйняла офіційної філософії вульгарного економізму.

Аксіологічні позиції О. Гілярова пов’язані перш за все з творчістю, пошуком нових поглядів і уявлень, зокрема, «синехологічного вчення» у відповідності до якого Всесвіт є «одухотворений організм». Звідси, заклик ставитися до всього існуючого по-людськи, не завдавати шкоди живим істотам.

Праксіологічні принципи О. Гілярова стосуються його ставлення до політики, до Жовтневої революції. Він не вступав до будь-якої партії, не поділяв жорстоких принципів Жовтневої революції, боляче реагував на безглуздя братовбивчої громадянської війни. Дотримувався і пропагував загальнолюдські цінності.

Георгій Іванович Челпанов (1862 – 1936 рр.) – відомий український і російський психолог і логік, прихильник неокантіанства. Вищу освіту отримав в Одесі. У 1892 – 1906 рр. – професор філософії і психології Київського університету. У 1907 р. переїхав до Москви, де був професором психології Московського університету. У 1912 р. заснував і був директором першого в Росії інституту психології (до 1923 р.). Основні твори Г. Челпанова: «Мозок і душа» (1890 р.), «Проблема сприйняття простору в зв’язку із ученням про апріорність і вродженість» (ч. І –1896 р., ч. II – 1904 р.), «Вступ до філософії» (1907 р.) та ін.

Розглядаючи онтологічні питання щодо першооснов та рушійних сил розвитку всього існуючого Г. Челпанов намагався поєднати матеріалізм з ідеалізмом. Принаймні він прагнув подолати однобічності моністичної філософії та зайняти дуалістичні позиції. Г. Челпанов був впевнений у тому, що матеріалістичні та ідеалістичні уявлення про першооснову всього сущого органічно пов’язані. Досвід він трактує в дусі ідей Р. Декарта та І. Канта про відносну незалежність тіла та душі. Свої онтологічні уявлення Г. Челпанов називав трансцендентальним реалізмом, а пізніше – ідеал-реалізмом.

Гносіологічні уявлення Г. Челпанова пов’язані із визнанням у свідомості апріорних ідей та елементів. Він вважав, що протяжність, однорідність, нескінченість і т. п. є не видимі образи оточуючого людей світу, а швидше апріорними (до-досвідними) поняттями, тобто виступають в якості необхідних передумов пізнавальної діяльності, Г. Челпанов дотримувався тези, що в пізнанні ми маємо справу не з безпосередніми речами, а з нашими поняттями про них. У понятті річ виступає не такою, якою вона є, а такою якою вона сприймається суб’єктом. Тому в поняттях присутній суб’єктивний фактор. Г. Челпанов вводить до теорії пізнання поняття гносеологічного суб’єкта. Гносеологічний суб’єкт, на його думку, ідеалізує та раціоналізує дійсність. Поняття, за Г. Челпановим, є апріорними, разом з тим вони виступають логічною основою досвіду, досвід розглядається Г. Челпановим в якості універсальної форми знання. Відчуття виступають символами речей, в яких є частинка емоцій та розсудку людей, тому образи речей не стовідсотково відповідають речам. Г. Челпанов давав своє пояснення кантівським «речам в собі». Він вважав, що в поняттях «речі в собі» І. Кант прагнув показати онтологічну автономність світу. Разом з тим Г. Челпанов давав своє тлумачення поняттю «річ у собі». Воно є одночасно, по-перше, джерелом об’єктивності, по-друге, причиною відчуттів, по-третє, єдністю свідомості. Головна функція свідомості полягає у з’ясуванні «речей у собі» як тотожності змісту реального буття речей з поняттями про них.

Методологічні уявлення Г. Челпанова стосуються перш за все процесу пізнання, в якому він констатує поєднання двох закономірностей: 1) об’єктивної закономірності речей і 2) суб’єктивної закономірності відображення речей в свідомості. Серед найголовніших засобів пізнавального процесу Г. Челпанов розглядав простір і час. Як елементи просторових відношень всі явища розташовуються з необхідністю одне поза одним. Однак, тільки завдяки розуму просторові елементи можуть одночасно розглядатися у будь-яких поєднаннях.

Дата добавления: 2015-05-22