Філософські проблеми мислителів української діаспори 1 страница

У попередніх розділах розглядалися особливості розвитку української філософської думки на теренах України з моменту зародження її і майже до кінця XX століття. Проте є ще один пласт української духовності, досить значний. Йдеться про творчий доробок мислителів української діаспори.

Історично склалося так, що за межами України опинилися мільйони українців. Живучи в різних країнах світу, зокрема в США, Канаді, ФРН та інших країнах, вони були і залишаються часткою українського народу. Знаходячись в іншому етнічному середовищі, українці зуміли зберегти звичаї, традиції та культуру свого народу, внести творчий доробок у розвиток його духовності. Звичайно, не все рівнозначне у цьому доробку українців за кордоном. Але ігнорувати надбання української діаспори (як це робилося до недавнього часу) було б невиправдано. Такий підхід збіднював українську культуру, насамперед, у сфері мистецтва, літератури та філософії.

Серед українських мислителів, які через низку обставин змушені були продовжувати свою творчу діяльність за кордоном, варто назвати Л. Шестова, В. Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова, В. Зеньковського, Д. Чижевського, О. Кульчицького та ін.

Лев Шестов (Лев Ісакович Шварцман) (1866 – 1938 рр.) – один із фундаторів екзистенціалізму. Народився в родині відомого єврейського фабриканта-мільйонера. З 1873 р. навчався у 3-й Київській гімназії, потім на фізико-математичному факультеті Московського університету, з якого незабаром перевівся на юридичний. Навчання закінчив в Київському університеті в 1889 р. Захоплювався марксистською філософією. Підготував до захисту дисертацію з законодавства в Росії, але її публікація була заборонена цензурою. У 1890 – 1891 рр. служив в армії, деякий час працював помічником присяжного повіреного. З 1895 р. по 1914 р. жив у Фрейбурзі на о. Лемон. У 1914 р. повернувся до Москви. Займався літературно-філософською діяльністю. У 1918 р. переїхав до Києва. Читав лекції з давньої філософії в народному університеті. У 1919 р. переїхав до Ялти, був приват-доцентом Таврійського університету (Сімферополь). З січня 1920 р. знаходився за кордоном. Автор праць: «Достоевский и Ницше. Философия трагедии». – Спб., 1903 р.; «Апофеоз беспочвенности (Опыт адогматического мышления)». – Спб., 1911 р.; «Откровение смерти». – Париж, 1921 р. та ін.

Онтологічні погляди Л. Шестова сформувалися під впливом поглядів Ніцше, Достоєвського, Толстого. Він також сприйняв низку ідей Платона, Плотіна, Канта, Паскаля та ін. Разом з тим мислитель не надавав переваги будь-якій філософській концепції, вважав, що всі вони мають право на існування.

Гносіологічні погляди і уявлення Л. Шестова ґрунтуються на ірраціоналізмі та запереченні раціонального ставлення до світу. До пізнавального процесу Л. Шестов ставиться як до творчості. У пізнавальній діяльності варте не розуміння, а сам процес мислення. Тобто істину шукати не має сенсу, бо це приводить до матеріалізму чи позитивізму, яких недостатньо для повної картини.

Методологічні позиції Л. Шестова полягають в обґрунтуванні необхідності відмовитися від всезагальних істин і загальнообов’язкових принципів моралі. Виносячи на суд розум і науку, Л. Шестов прагнув все пов’язувати з совістю людини, її долею. Тобто він заперечував все загальне, яке тотально вбиває індивідуальне, особистісне. Мислитель близько підійшов до поняття «прикордонної ситуації», коли глибока думка з’являється з відчаю.

Проблема людини є ядром філософських пошуків Л. Шестова. Філософ намагався вивести людину з-під гніту загальних, універсальних, логічних і моральних істин та принципів. Коли людина втрачає індивідуальні неповторні свої якості, вона перетворюється в «ніщо», одномірне, абстрактне «Я». Така людина нездатна викликати до себе ні любові, ні ненависті. Спасіння людини від соціального та духовного рабства Л. Шестов вбачав у вірі, пошуках особистого Бога, надії на власне «божество».

Ставлення до суспільства і суспільного розвитку з боку Л. Шестова ірраціональне. Він вважав, що росіянам і українцям притаманне презирливе ставлення до будь-якої науки і знання. Л. Шестов не сприймав ні шаблонів, ні здорового глузду, ні логічних сурогатів, оскільки вони позбавлені душі, як це притаманно людям. Він засуджував різноманітні соціальні утопії і закликав цінування життя конкретних людей на землі, де свобода та індивідуальність не придушуються будь-якими суспільними нормами та правилами.

Аксіологічні орієнтири Л. Шестова простежуються у його спробах відкрити новий тип філософії про людину, її дух, права та свободи. Саме філософія покликана, за Л. Шестовим, виявити першооснови людського життя, неповторність її долі однієї і єдиної.

Праксіологічні позиції Л. Шестова яскраво простежуються в його полемічних виступах. У молоді роки він захоплювався марксистською філософією, брав участь в організації марксистських гуртків. Потім зрозумів, що зводити всю палітру суспільного буття, різноманітність історичного процесу під єдиний знаменник неможливо і, навіть, небезпечно не тільки в політиці, а й у філософії.

Володимир Кирилович Винниченко (1880 – 1951 рр.) – український мислитель, письменник, публіцист та політичний діяч. Народився на Херсонщині в родині чабана. Навчався в місцевій школі, займався сам освітою, екстерном склав іспити в гімназії. Вступив на юридичний факультет Київського університету, звідки був виключений за революційно-пропагандистську діяльність, заарештований і кинутий до в’язниці. Перебував у 1905 – 1917 рр. на становищі політичного емігранта в Австрії, Швейцарії, Франції. Кілька разів приїздив на батьківщину, переховувався на конспіративних квартирах в Москві. У 1917 р. повернувся до Києва, входив до складу Центральної Ради, стояв на чолі Генерального Секретаріату. У 1918 р. емігрував за кордон, у 1920 р. повернувся на батьківщину з певними пропозиціями стосовно соціалістичного будівництва, які радянським керівництвом були відхилені. Знов виїхав за кордон. Останні роки життя провів у Приморських Альпах.

Головні твори В. Винниченка: «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Великий Молох», «Щаблі життя», «Відродження нації», «Заповіт борцям за визволення».

Онтологічні погляди В. Винниченка знайшли відображення в його концепції конкордизму, у відповідності до якої людина і людство мають жити у «згоді» з собою, природою, бути чесними з іншими людьми, націями.

Гносіологічні уявлення В. Винниченка характеризуються суперечливістю. У них простежується досить реалістичне ставлення до світу і разом з тим певна ідеалізація, утопізм; поважне ставлення як до раціональних так й ірраціональних форм пізнання світу.

Методологічні позиції В. Винниченка ґрунтувалися, по-перше, на постійному прагненні до реалістичного розуміння швидкоплинної течії подій, явищ та процесів у суспільному житті європейських народів і перш за все східних слов’ян. По-друге, В. Винниченко знаходився у постійному пошуку адекватних форм, які б відкривали простір до всебічного розвитку українського народу як суверенного члена федерації вільних народів.

Проблема людини була ключовою темою творчості В. Винниченка. Людині притаманний свіжий, здоровий інстинкт життя. Людина, за В. Винниченком, мусить любити все, що дає їй життя, зміцнює її здоров’я, відновлює її сили. В. Винниченко засуджував явища, які пригнічують людську гідність, примушують її підкорятися аморальним обов’язкам, які суперечать її природним правам.

Переважного значення В. Винниченко надавав проблемам суспільного розвитку і зокрема національно-визвольному руху в Україні. В якості першооснови і рушійної сили суспільного розвитку В. Винниченко розглядає так званий «конкордизм», тобто злагоду, гармонійну взаємодію людей. Він засуджував будь-які форми експлуатації, насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Установлення централізованих зв’язків і відносин України з Росією силою призводить до «убожіння», «занепаду» українства. Майбутнє України В. Винниченко пов’язував з федеративним устроєм слов’янських, народів. Він схвально ставився до створення СРСР, але разом з тим застерігав проти того, щоб це явище не закінчилося адміністративними рішеннями, оскільки проголосити СРСР легко, але потребується «велетенська складна робота», щоб гарантувати народам вільний всебічний розвиток. В. Винниченко був прихильником інтернаціоналізму як «кооперації народів». Такий інтернаціоналізм він вважав «вищим щаблем поступу людськості». У зв’язку з цим він засуджував інтернаціоналізм у «спеціально руському виданні», коли від інших народів вимагалося «одречення від своєї національності». Такий інтернаціоналізм він називав «абсурдним», «лицемірним», «шкідливим», «самогубним» для української нації, українського народу.

Аксіологічні принципи В. Винниченка пов’язані з людиною, українським народом та ідеєю «конкордизму», про що вже йшлося. До сказаного додамо, що В. Винниченко був послідовний у пропаганді цих цінностей і це надає йому честі.

Праксіологічні позиції В. Винниченка простежуються у його боротьбі за втілення у життя його онтологічних, антропологічних, соціологічних та аксіологічних поглядів і переконань. Зі студентської пори В. Винниченко брав участь у революційному русі, входячи до Революційної української партії – РУП, яка з 1905 р. отримала назву УСДРП – Українська соціал-демократична робітнича партія. В.Винниченко обирався заступником голови Центральної Ради з червня 1917 р. – очолював Генеральний секретаріат Центральної Ради і виконував обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Радянський уряд на чолі з В. Леніним запрошував, з В. Винниченка до співпраці на посадах комісара закордонних справ, заступника Голови Раднаркому України. В. Винниченко погоджувався на співпрацю на умовах, що радянський уряд буде ширше використовувати кооперативи в промисловості та сільському господарстві, а також буде шукати взаємовигідні форми співробітництва з капіталістичними країнами. Але пропозиції В. Винниченка в 1920 р. були відхиленні, а В. Винниченко відмовився від запропонованих посад. Варто підкреслити, що пізніше, через два роки, у 1922 р., В. Ленін, розробляючи стратегію і тактику нової економічної політики (НЕП), скористався порадами В. Винниченка, який в той час вже знаходився за кордоном.

В’ячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931 рр.) – історик, соціолог, політик, публіцист. Виходець з польського шляхетського роду. Закінчив Краківський університет з історії та Женевський університет – з агрономії, відзначався бездоганною культурою поведінки. Брав активну участь в українській революції, в організації Української демократично-хліборобської партії, у 1918 р. був послом Української держави у Відні. Після падіння УНР В. Липинський жив головним чином в Австрії, де і помер, похований у родинному селі Затурцях на Волині. Головні твори: «Україна на переломі 1657 – 1659 рр.», «Листи до братів-хліборобів», «Релігія і церква в історії України» та ін.

Онтологічні позиції В. Липинського не сформовані автором у більш-менш чіткій формі. Про них можна лише здогадуватись, аналізуючи суспільно-політичну позицію автора. Швидше за все В. Липинський схилявся до ідеалістичного вирішення розвитку проблем, розвитку всього існуючого, надаючи переваги духовному факторові. В. Липинський поділяв погляди стосовно існування «вищих сил», які наперед визначають призначення людини та народу.

Гносіологічні уявлення В. Липинського ґрунтуються на його поєднанні емпіричних та теоретичних шляхів, принципів, форм і методів пізнавальної діяльності. Цьому сприяла і його базова освіта: історія та агрономія.

Методологічні позиції В. Липинського простежуються у його обґрунтуванні еволюційних шляхів суспільного розвитку. Він обстоював ідеї єдності, гармонізації суспільних відносин, надавав переваги творчим силам над руйнівними (революційними).

До проблеми людини В. Липинський підходів як історик і природознавець. Він також схилявся до ідеалістично-релігійних уявлень про наперед визначену долю людини. Проблема людини розглядалася В. Липинським у контексті дискусій про співвідносини націй, класів та партій. Він відстоював положення про природне право людини на вільний розвиток. В. Липинський критикував українських соціалістів, для яких українець не може вважатися українцем, якщо він не є соціалістом. Тобто В. Липинський не надавав пріоритету класовому у співвідношенні з національним.

Найбільшу увагу В. Липинський приділяв проблемам суспільного розвитку. Центральні теми його творчості пов’язані в основному з національними та державотворчими питаннями. На першому місці серед них стояла проблема держави, оскільки через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Нація, за В. Липинським, повинна народжуватися від держави, від єдності територіально-політичної, а не навпаки. Ядро державотворчої концепції В. Липинського становить ідея українського монархізму. Гетьман-монарх «має спрямувати містичні сили, месіанське призначення, релігійний порив народу у боротьбі за незалежність, і самостійність Української держави». Гетьман-монарх, за В. Липинським, повинен отримувати владу у спадковість, а не вибиратися народом. Відповідно монарх повинен спиратися на аристократію, тобто активну меншість, яка є творцем держави і нації. В. Липинський схилявся до думки, що український народ не має власної держави саме тому, що не пройшов період абсолютної монархії. В. Липинський дотримувався її ідеї тотожності держави і національної приналежності. Він вважав, що всі мешканці Української землі мають право бути повнокровними громадянами Української держави.

Аксіологічні орієнтири В. Липинського сягають містичних та релігійних сил, які визначають призначення українського народу. До вищих цінностей суспільного розвитку, за В.Липинським, належать поняття «нація», «держава», «українських монархізм».

Праксіологічні позиції В. Липинського простежуються у його політичній та громадській діяльності, де він пройшов шлях від демократа до ідеолога консервативно-монархічного ладу. Брав активну участь в революційних подіях 1917 – 1918 рр. в організації Української демократично-хліборобської партії, був послом Української держави у Відні.

Дмитро Іванович Донцов (1888 – 1973 рр.) – видатний ідеолог українського націоналізму. Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, де вивчав право. Брав активну участь у революційному русі в Росії та Україні. Продовжував навчання у Відні та Швейцарії. У 1917 р. повертається до Києва, а після падіння УНР переїздить до Львова, а з 1939 р. проживав у Бухаресті, Празі, після війни – у Франції, Англії, США. У 1947 р, оселюється в Канаді (Монреаль), де мешкав до кінця свого життя.

Найважливіші праці Д. Донцова: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Історія розвитку української державної ідеї», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Московська отрута», «Дух нашої давнини», «Від містики до політики» та ін.

Онтологічні позиції Д. Донцова близькі до Ф.Ніцше, у відповідності до яких першоосновою і рушійною силою розвитку всього існуючого береться воля в ірраціоналістичному розумінні. У Д. Донцова йдеться про волю нації до життя, до влади, до експансії.

Гносіологічні уявлення Д. Донцова побудованій на принципі ірраціоналізму. З цього випливало різко негативне ставлення Д. Донцова до розуму, знання.

Методологічні орієнтири Д. Донцова ґрунтуються на його критичному ставленні до розуму, який прагнув пояснити причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, непорозумінням, неуцтвом, браком культури. Саме розум конструював логічний, ідеальний устрій суспільства. Вважалося, що достатньо людей переконати у доцільності теоретичних ідеальних конструкцій, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна, розв’яжуться самі собою.

Проблема людини розглядається Д. Донцовим в контексті підпорядкування одиничного загальному, тобто окрема людина мусить підкорятися загальнонаціональним потребам, інтересам, ідеалам, цілям та цінностям. Право національної суспільності вище від права одиниці, особи, яка мусить коритися суспільності.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку є найголовнішими в творчості Д. Донцова. У якості першооснови і рушійної сили розвитку суспільства він проголошував вольовий початок, а саме: прагнення нації до влади, експансії, панування. З цього вольового початку Д. Донцов виводив національну ідею, яка ґрунтується на фанатизмі та аморальності. Національна ідея має «гукати не до світової справедливості», а до своєї волі, своїх потреб, інтересів, цілей, ідеалів та цінностей. Головним і, власне кажучи, єдинім суб’єктом історії є нація як етнічне біологічне утворення, скріплене єдністю крові, походження, генофонду. Національним інтересам мають підпорядковуватися інтереси одиниць, окремих осіб.

Нація, за Д. Донцовим, не однорідна. Вона має складну ієрархічну структуру. Коли суспільство і нація поділяються на маси й еліту, то поділ випливає з генетичного розподілу функцій, тобто він детермінується природними здібностями людей. Погляди Д. Донцова на соціальну структуру суспільства і нації близькі до поглядів Платона, у якого кожна людина і певна верства мають знати своє місце і не виходити за його межі. Але Д. Донцов не виключав можливості одиничних переходів з нижчої касти у вищу. Він наполягав на необхідності таких переходів, якщо вони зумовлені «спорідненою працею». Разом з тим у широких масштабах подібні перескоки у «неспоріднену» сферу, можуть призвести до фатальних наслідків для будь-якої нації. У цілому ж кожна суспільна верства каста, група мають займати свій власний ієрархічний щабель. Коли ж такий порядок порушується або через повстання низів, або через розбрат нагорі, тоді нація стає частиною чужого сильного етнічного державного організму або повертав до форм примітивного устрою на чолі з тираном.

Ядром нації постає активна меншість, тобто правляча верства, еліта. Саме від неї залежить історична доля нації, її духовні цінності і територія. Еліта суворо карає будь-які егоїстичні тенденції верств, каст чи груп. Вона пильнує за тим, щоб складові частини нації тримались вкупі і чітко дотримувались цінностей провідної касти. До основних чеснот еліти Д. Донцов відносив героїзм, відданість справі, вірі в своє високе призначення, не потурання злу. Щосили Д. Донцов наголошував на тому, що без провідної касти, керуючої верстви суспільство не існує. Животворчу та формоутворюючу функцію в суспільстві виконують люди особливого складу, особливої вдачі. Це, як правило, аскети, подвижники, фанатики, які палимі невгасимим внутрішнім вогнем. Вони складають вищу провідну касту нації, прагнуть до сильної влади, здатні забезпечувати незалежність нації, її панування в суспільстві.

У тих суспільствах, де має місце поліетнічна структура, як, скажімо, в стоденній Україні, провідну верхівку становить провідна, тобто корінна нація, яка дає силу і свободу суспільному розвитку. Встановлення в країні влади юрби, маси викликає кризу і може призвести до падіння її влади і загибелі суспільства під власними руїнами.

Аксіологічні уявлення Д. Донцова пов’язані з наданням вольовому фактору, нації та національній ідеї виключного значення у становленні та розвитку суспільства. Саме з позицій становлення до національного питання, національної ідеї Д. Донцов підходив до оцінок діяльності й творчості українських письменників, політичних та громадських діячів.

Він високо цінував В. Винниченка, Г. Сковороду, Л. Українку та ін. Разом з тим, часом незаслужено різко нападав на М. Драгоманова, В. Винниченка, М. Грушевського, що викликало зворотну негативну оцінку його творчості та діяльності.

Праксіологічні позиції Д. Донцова мають досить суперечливий характер. Він висував досить радикальні ідеї, але не прикладав зусиль до їх реалізації. Д. Донцов не розглядав ні шляхів, ні форм, ні методів реалізації своїх ідей. Він тільки вигукував лозунги, які маж значний вплив на національний рух. Його погляди стали ідеологічною основою світогляду і політичної діяльності керівників Організації українських революціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича та ін.

Василь Васильович Зеньковський (1891 – 1962 рр.) – український та російський філософ. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету. Читав курс психології та логіки. У 1919 р. виїхав за кордон, працював у Бєлградському університеті, а з 1926 р. – у Парижі, обіймаючи посаду професора філософії Богословського православного інституту. У 1942 р. прийняв сан священика. В.Зеньковський автор численних праць, зокрема: «Современное состояние психофизической проблемы». – К., 1915 р.; «Проблема воспитания в свете христианской антропологии». – Париж, 1934 р.; «История русской философии». – Париж, 1956 р.. – Т. 1-2; «Н. В. Гоголь». – Париж, 1961 р. та ін.

Онтологічні погляди В. Зеньковського знаходились в орбіті об’єктивного ідеалізму. В інтерпретації своєрідності людської душі він стояв на теологічних позиціях, а у питаннях детермінації психологічних явищ спирався на неокантіанство, ідеї З.Фрейда, феноменологію Е. Гуссерля.

Гносіологічні позиції В. Зеньковського пов’язані з апріоризмом та ірраціоналізмом, що викликали негативне ставлення до матеріалізму, заперечення закономірностей світу.

Методологічні орієнтації В. Зеньковського простежуються у розробці та обґрунтуванні принципів апріоризму та ірраціоналізму. Значної уваги мислитель надавав поняттям причинності та необхідності, які розглядав в контексті апріоризму. Явища причинності та необхідності, за В. Зеньковським, зводяться виключно до психіки, врешті-решт, до релігійної свідомості.

Проблема людини цікавила В. Зеньковського перш за все з боку її походження та сутності. І за походженням і за сутністю людина є духовна особа. Визначальну роль в ній відіграє створена богом безсмертна душа. Психічне буття людини завжди індивідуальне. Останнє є проявом Абсолюту і свобода детермінується Божеством.

У поглядах на суспільство і суспільний розвиток В. Зеньковський поділяв позиції прихильників об’єктивного ідеалізму, оскільки першоосновою суспільного розвитку визнавав ідеальні сили, які підпорядковували собі матеріальні чинники.

Аксіологічні погляди В. Зеньковського побудовані на визнанні Бога в якості творця видимого і невидимого світу. Ідеальний логічний Початок у своєму саморозвитку породжує матеріальну реальність.

Праксіологічні позиції В. Зеньковського виявилися в його активній політичній діяльності. У 1918 р. він обіймав посаду міністра віросповідань у складі уряду П.Скоропадського.

Юліан Вассиян (1894 – 1953 рр.) – діяч українського суспільно-громадського і політичного життя в діаспорі. Його суспільно-філософські нариси були опубліковані в Торонто 1972 року.

Онтологічні позиції Ю. Вассияна ґрунтуються на поєднанні християнства і суб’єктивно-ідеалістичної традиції. У якості першооснови всього сущого Ю. Вассиян приймає Божественний Духовний Початок. Щодо суспільно-історичного розвитку він значної уваги надає волі та творчості людини.

Гносіологічні погляди Ю. Вассияна стосуються явищ самопізнання та творчості, співвідношення одиниці та єдиного, частини та цілого, емпирічного та теоретичного, реального та ілюзорного.

Методологічні орієнтири Ю. Вассияна ґрунтуються на спромогах критичного інтегрального ставлення до шляхів, принципів, форм, методів та засобів духовного освоєння світу. Ю. Вассиян піддає критиці діалектичний метод. Він звертає увагу на те, що «діалектичний поступ цікавий методологічно як один із способів нагляду руху дійсності, одначе він не торкається істотного в ньому і не розкриває останньої основи. Якщо нею мав би бути сам закон діалектики, він констатував би суперечність як основу і свого поступу не мав би від чого почати...» Вдається, Ю. Вассиян намагається з’ясувати той факт, що діалектика зраджує сама собі, коли перетворюється в служницю моністичної філософії матеріалістичного чи ідеалістичного забарвлення.

Ю. Вассиян мав також поважні критичні зауваження до позитивістської соціології, створеної О. Контом. Ю. Вассиян вважав, що контівська соціологія занадто поверхово-описова й здібна виявити лише верхні сфери людських взаємин. Більш науково-оправданою, за Ю. Вассияном, має бути національна соціологія, оскільки найінтенсивніша соціальна діяльність людини розгортається у її поєднанні з духовністю своєї національності.

Проблема людини є найбільш цікавою в діаспористичній філософії оскільки в умовах відірваності від рідного краю, на чужині людина дуже гостро розмірковує про своє призначення, про сенс життя. Ю. Вассиян виходив з того, що людина має природне і соціальне походження. Визначальну ж роль відіграє соціальний фактор, з яким пов’язана самосвідомість людини. Але є ще третій щабель в розвитку людини – світобудуючий. Отже, на природному рівні людина є, але як природничо-біологічний організм, на другому – вона вже виступає суспільною істотою, має суспільну свідомість та самосвідомість, на третьому рівні людина виступає культурно-творчою, світобудовою, тобто підноситься над природою і суспільством. На цьому, третьому рівні розвитку людська одиниця є «рушійною силою та вирішуючим чинником всякого здійснення».

Ставлення Ю. Вассияна до проблем суспільства і суспільного розвитку простежується у його загальних підходах до історії. У якості основи суспільно-історичного процесу Ю. Вассиян бере волю людей, певних суб’єктів, в тому числі й націй. Історія виконує в житті суспільства виховну роль. Тому у більшості випадків люди шанують прагматичну історію, яка була ідеалом людства на протязі більше як 2000 років. Ю. Вассиян розглядає історію з позицій такого історичного процесу як нація, для якої пізнання власної минувшини не самоціль, а творчий засіб для подальшої боротьби. За Ю. Вассияном, нації потрібна головним чином не об’єктивна теоретична правда, а мобілізація інтелектуальних й вольових зусиль на покращення своєї сучасності. Мислитель заперечує принцип повторності в історії і прагне визволитися з тенет «невільницької моралі з її вірою в панування принципу космічної справедливості». Ю. Вассиян так само негативно сприймає спроби запозичувати чужі світогляди, оскільки світогляд виникає й гине «із своїм органічним носієм». У питаннях традиції й без традиційності Ю.Вассиян також займає цікаві позицію. Він проти «беззастережного культу традиції», а також так званого футуризму, тобто " заперечення всякої традиції взагалі". Ю. Вассиян ратував за розумне, гармонійне поєднання традиціоналізму й футуризму, тобто поглибленого вивчення минулого і проектування майбутнього українського народу.

Аксіологічні уявлення Ю. Вассияна ґрунтуються на глибоко поважному ставленні до волі й творчості людської особистості, яка є «рушійною силою та вирішальним чинником всякого здійснення», тобто йдеться про видатну роль особистості в суспільному житті.

Праксіологічні орієнтири. Ю. Вассияна стосуються його бажань чимось допомогти рідній Україні у її боротьбі за здобуття волі, демократії та незалежності. Мислитель значної уваги надавав українській ідеї, яку розглядав і пропагував як явище, яке є «більше ніж проблема політичного визволення і власного державного буття». Йдеться про українську ідею як «новий образ життя», який має встановлюватися після повалення «царства сатани». Ю.Вассиян був і залишається яскравою фігурою серед апостолів, які пропагували думки про високе призначення життя і віри в українську людину.

Дмитро Іванович Чижевський (1894 – 1977 рр.) – видатний український мислитель, філолог, філософ, культуролог, навчався в Олександівській гімназії на Херсонщині, Петербурзькому та Київському університетах. Останній університет закінчив у 1918 року. З 1921 р. перебував в еміграції. Знаходячись за межами Батьківщини, поглиблював свою філософську освіту, навчався у К. Ясперса, М.Гайдеґґера, Е.Гуссерля та ін. З 1924 р. вів викладацьку роботу у відомих інститутах та університетах світу Мюнхена, Праги, Галле, Марбурга, Гарварда, Гейдельберга. Помер Д. Чижевський у 1977 році, похований на кладовищі у Гейдельберзі (Німеччина). Головні праці Д. Чижевського: «Логіка», «Філософія в Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Г. Сковороди», «Гегель у Росії» та ін.

Онтологічні погляди Д. Чижевського носять плюралістичний характер, оскільки він достатньо критично становився до всіх передуючих історичних форм філософії: моністичної, дуалістичної, деїстичної та пантеїстичної. Незважаючи на те, що філософія є лише одним історичним типом світогляду, Д. Чижевський надавав йому виключного значення, оскільки філософія найяскравіше представляє національний світогляд і національну культуру. Філософія будь-якого етносу несе інформацію про особливості саме цього етносу. Це простежується, по-перше, у формі існування філософських думок, по-друге, у методі філософського дослідження, по-третє, у будові філософської системи.

Д. Чижевський схилявся до плюралістичної філософії. Свідченням цьому слугує той факт, що, пройшовши школу західноєвропейської філософії, він не потрапив під вплив жодної із них, а тяжів до синтетичних узагальнень. Д.Чижевський обґрунтовував історичні форми філософії за власне філософськими критеріями. Якщо філософи в якості першооснови та рушійної сили всього сущого приймають один принцип, то вони дотримуються моністичного напряму, якщо ж двох принципів – дуалістичного, багатьох – плюралістичного.

Досить своєрідне обґрунтування Д. Чижевський давав ідеалістичній філософії. Ідеалізм, за його інтерпретацією, є, по-перше, віра в щось вище, ліпше в «ідеали», а людина-ідеаліст вірить в певні ідеали і відповідно живе («непрактична людина»). Варто зазначити, що в цьому відношенні до ідеального погляди Д. Чижевського перегукуються з уявленнями про ідеальне Л. Фейєрбаха. По-друге, «ідеалізм» означає певне філософське вчення, у відповідності до якого в якості першооснови і рушійної сили всього сущого береться духовний початок, наприклад, «ідея» (Платон), «абсолютна ідея» (Гегель) і т. ін.

Дата добавления: 2015-05-22