Філософські проблеми мислителів української діаспори 2 страница

Гносіологічні погляди Д. Чижевського пов’язанні з тим, що власна сфера філософії – людська діяльність. У залежності від того, що мислиться формою життя – розум чи емоції, філософські вчення Д. Чижевський поділяв на раціоналізм та емоціоналізм. Особливого значення Д. Чижевський надавав містиці, як містку між людськими душами, поєднання людської душі з Богом.

Методологічні принципи Д. Чижевського полягають у його обґрунтуванні сутності філософії. Філософія має своїм завданням, за Д. Чижевським, з’ясовувати шляхи, якими окремі науки шукають істину. У цьому значенні є підстави розглядати філософію як теорію пізнання, логіку і методологію. Інакше кажучи, історію філософії Д. Чижевський розглядав як процес пошуку людською думкою істини. Кожне окреме філософське твердження є лише частковою правдою, фрагментом, неповним і недосконалим відблиском Абсолютного. Ця «неповнота» людських знань є причиною гармонії і боротьби ідей в історії філософії. Виходить, що одна неповна правда бореться з іншою теж неповною та частковою. І навіть сполучення таких неповних і часткових правд в єдність, будь-який їх синтез, який може бути досягнений людським розумом, є знов-таки неповною і частковою істиною, яка вимагає продовження доповнень.

Проблеми людини і суспільного розвитку розглядаються Д. Чижевським в контексті розкриття історії філософської думки. Суспільно-історичний процес є не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер розвитку людини та людства, а цілісність, системність рухів та змін. Філософія поєднує, наближає один до одного народи і нації. Так, інтелектуальний розвиток. України і Російської імперії відбувався під значним впливом західноєвропейської філософської думки, зокрема, німецького містицизму і пієтизму ХVІ – ХVІІІ ст, класичної німецької філософії ХVШ – початку XIX ст. На розвиток філософської думки українського народу впливали французький раціоналізм та просвітництво, західне картезіанство. Але вони, на думку Д. Чижевського, були другорядними. Головну роль у розвитку філософської думки в Україні відігравав специфічний світогляд східних слов’ян і, власне, українців. Головною рисою, за Д. Чижевським, українського світогляду є емоціоналізм, а саме: схильність до духовного усамітнення, прагнення до гармонії між зовнішнім та внутрішнім, до злагоди, миру і толерантності. Звичайно, філософське мислення українців мало релігійне забарвлення, в якому фантастично переплітались слов’янська міфологія та християнське світобачення. Д. Чижевський, можливо, перебільшував, але вважав, що найвидатнішим східнослов’янським філософом ХVІІІ – ХІХ ст. в Україні був Г. Сковорода, творчість якого суттєво вплинула на формування філософської думки в Російській імперії.

Періодизацію розвитку українського суспільства Д. Чижевський давав через свою концепцію культурно-історичних епох: Х – ХVІІІ ст. є період формування філософії, ХVІІІ ст. – барокова доба в Україні, яка характеризується пишною урочистістю, пишною декоративністю, динамічністю композиції, перша половина XIX ст. знаходиться під впливом німецького ідеалізму, друга половина XIX ст. характеризується романтичним піднесенням.

Разом з тим Д. Чижевський висловлював сподівання, що коли-небудь Україна досягне високого рівня розвитку в економічній, політичній та духовній сферах і подарує світові великого філософа, який відкриє новий напрям в історії філософії, і Україна буде мати вплив на розвиток національних культур інших країн.

Досліджуючи філософську думку у світі, Д. Чижевський звернув увагу на різні погляди щодо національності, серед яких найбільш поширеними були раціоналістичний і романтичний. Йому імпонував романтичний напрям, оскільки був позбавлений національного засліплення і національної винятковості Д. Чижевський не поділяв поглядів націоналістів і шовіністів, підкреслював пріоритет загальнолюдських цінностей перед національними.

Аксіологічні погляди Д. Чижевського фокусувалися навколо філософії, як історичного типу світогляду, та історичних форм філософії. Можливо Д. Чижевський був перший в історії філософської думки в Україні, хто тяжів до синтетичних, плюралістичних уявлень стосовно першооснов і рушійних сил розвитку всього існуючого.

Праксіологічні позиції Д. Чижевського проявилися в його активній участі в революційному русі в молоді літа. Студентом Київського університету він став марксистом і членом РСДРП (входив до складу меншовиків). У 1916 р. був заарештований, і тільки лютнева революція 1917 р. врятувала його від в’язниці. У 1917 р. був обраний до Центральної Ради від фракції російських меншовиків. 22 січня 1918 р. виступав проти незалежності Української Народної Республіки.

В еміграції Д. Чижевський також займав активні політичні позиції, сміливо висловлював думки про низький рівень радянської філософської науки у зв’язку з тим, що в СРСР мислителі були залякані партійними та радянськими органами.

Олександр Юліанович Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895 – 1980 рр.) – філософ, громадський та культурно-освітній діяч української діаспори. Народився на Тернопільщині. Навчався в гімназії, на філософському факультеті Львівського університету, у Сорбонні в Парижі. У 1930 р. захистив докторську дисертацію з філософії. У 1930 – 1932 рр. працював у Краківському університеті. У 1939 р професор Кульчицький призначається радянським урядом директором Львівського педагогічного інституту, а у 1940 р. емігрував на Захід під загрозою арешту більшовиками. З 1945 р. О. Кульчицький працював в Українському Вільному університеті в Мюнхені, а в 1951 р. переселився до Парижу, де був обраний членом Українського-наукового товариства ім. Т. Шевченка. Автор 130 статей і монографій, 110 публічних статей, 158 доповідей на наукових і громадських зібраннях. Писав німецькою, французькою і англійською мовами. Помер 30 квітня 1980 р.

Онтологічні погляди О. Кульчицького ґрунтуються на трьох запитаннях: 1) Що насправді існує? 2) Що таке справжнє буття? 3) Що таке дух і матерія? О. Кульчицький звертає увагу на те, що на ці запитання відповідали і продовжують відповідати мислителів всіх часів і народів, О. Кульчицький аналізував онтологічні погляди в історії філософії, розглядав, зокрема, моністичні та дуалістичні вчення, показуючи їх незавершеність та однобічність, оскільки одні автори вважали основою буття матерію, другі – дух, треті – те та інше і т. д. О. Кульчицький схилявся до плюралістичного розуміння буття, оскільки не можливо усі явища і процеси оточуючого світу пояснити тільки якимось одним матеріальним, чи духовним чинником. Тут має бути безліч факторів, пов’язаних між собою «в одній онтологічній структурі».

Гносіологічні погляди О. Кульчицького свідчать про те, що мислитель знаходився на позиціях класичної філософії. Він не сумнівався в можливостях істинного пізнання, не підтримував концепцій релятивізму, прагматизму, крайнього скептицизму, критично ставився до сенсуалізму Дж. Локка, апріоризму І. Канта. Разом з тим О. Кульчицький не погоджувався з марксистською критикою Д. Берклі, Д. Юма, І. Канта.

Методологічні позиції О. Кульчицького простежуються у його обґрунтуванні необхідності узгоджувати пізнання із буттям предметів, на які воно спрямоване. За О. Кульчицьким, пізнання є правдиве відтворення дійсності. Він відстоює ідею тотожності свідомості й предметності, О. Кульчицький наголошує на тому, що в цьому процесі мають використовуватись чуттєвий досвід, раціональне міркування, безпосереднє інтуїтивне споглядання та безліч інших форм і методів пізнання. О. Кульчицький обґрунтовує також положення про активну роль суб’єкта в пізнавальному процесі, оскільки моральні, політичні, релігійні, естетичні та інші переживання не стоять осторонь від теоретичної та практичної діяльності людини.

О. Кульчицький виявляв значний інтерес до проблеми людини. Вчений розглядав людину як універсальне, так і унікальне явище. Універсальні якості людини фокусують загальнолюдське у будь-якій особі. Але універсальне існує у конкретних постатях і передусім у національних психічних структурах. У поглядах на людину О. Кульчицький дотримувався принципу персоналізму, у відповідності до якого конкретна реальна особа має пріоритет перед універсально-абстрактною людиною. У якості конкретної людини О. Кульчицький розглядає українську особу. Сутність української людини детермінується особливостями історичного та культурного її розвитку.

Думки про суспільство та суспільний розвиток у О. Кульчицького пов’язані передусім з історією українського народу. Він звертає увагу на те, що внаслідок економіко-політичних та інших умов український народ перетворився у психологічну та духовну провінцію, втрачав свою самосвідомість, розуміння свого місця у світі. О. Кульчицький був стурбований долею українського народу. Він досліджував вплив географічних, кліматичних, психологічних та інших факторів на походження та розвиток українського народу на формування українського характеру. О. Кульчицький надавав особливої уваги суспільній структурі, яка залежить від природних і власне суспільних факторів, які формували серед українців, з одного боку, лицарсько-козацький ідеал людини («vita maxima et heroica»), а з іншого – ідеал людини з прихованим образом життя («vita maxima»). Правлячими класами проводилась політика примноження кількості населення зорієнтованого на «vita maxima» і нищення людей типу «vita maxima et heroica».

Страшна руйнація українського народу з боку іноземних поневолювачів створювала умови для політичного, соціального і психологічного конформізму, який формував людей схильних прислуговувати загарбникам і навіть отримували «задоволення у рабстві».

Аксіологічні орієнтири О. Кульчицького полягають у його захоплені філософією, яка, на його думку, мусить відігравати важливу роль у становленні та розвитку світогляду як окремої людини, так і всього народу. Філософія, на думку О. Кульчицького, має слугувати надійною основою для інших природознавчих, суспільствознавчих та духовних наук. Без філософії та філософських наук (логіка, психологія) не може бути глибокого розуміння суспільних процесів взагалі і життя окремої людини, зокрема.

Особливого значення О. Кульчицький надавав тому, що філософію можна розглядати не тільки як науку, а як систему не тільки раціональних, але й ірраціональних поглядів і уявлень. Заслуговує на увагу теза О. Кульчицького стосовно того, що не може бути «єдино правильної» філософії. Тут О. Кульчицький займає позицію плюралізму в тому значенні, що кожна філософська школа розкриває певні боки багатогранної та багатовекторної дійсності і відповідно має право на існування.

Праксіологічні позиції О. Кульчицького простежуються в боротьбі за створення економічних та соціально-політичних умов для переборення «малоросійського» комплексу меншовартості, формування українця типу «vita maxima et heroica». Йдеться про розкриття могутніх внутрішніх потягів, які глибоко вкорінені в душі українців, а також про розбудову в Україні власної державності.

Володимир Ілліч Олексюк (1913 – 1993 рр.) – доктор філософії, один із багатьох діаспорних науковців, які майже не відомі у себе на батьківщині. Народився в селі Шешори на Прикарпатті. Навчався в Коломиї, вивчав філософію у Львівському університеті, продовжував освіту в університетах Фрайбурга і Нью-Йорка. Докторську ступінь здобув в 1967 році в університеті східної Флориди. З 1970 року проживав в Чикаго. Ним опубліковано більше 30 статей філософського змісту і декілька монографій, зокрема: «Томізм. Християнська філософія св. Томи з Аквіну» (1970 р.), «До проблеми доби обману мудрості» (1975 р.), «Основи реалістичної (арістотелево-томістичної) філософії» (1981 р.).

Онтологічні погляди В. Олексюка носять теологічний характер. А це означає, що в якості першооснови і рушійної сили всього сущого береться Бог. В. Олексюк прихильник аристотелівської трактовки Бога як першодвигуна і форми всіх форм в редакції Томи із Аквіну. В. Олексюк був переконаний, що філософські погляди Т.Аквінського набагато досконаліші у порівнянні з сучасними філософськими вченнями, починаючи з позитивістів і кінчаючи матеріалістами, своєю глибиною і людяністю.

Гносіологічні уявлення В. Олексюка будуються в контексті томізму і неотомізму. Він визнає право на існування шляхів, форм, методів і засобів пізнавальної діяльності природознавців і суспільствознавців, але є прихильником божественної відвертості.

Методологічні позиції В. Олексюка випливають з того, що раціоналізм XX ст. потерпає банкрутство. У сучасному світі, за В. Олексюком, існує тільки три альтернативи, із яких чесно і серйозно думаюча людина має робити вибір. Йдеться про: 1) діалектичний матеріалізм К. Маркса і його послідовників; 2) атеїстичний і нігілістичний екзистенціалізм Ф. Ніцше, М. Гайдеґґера, Ж. Сартра та ін.; 3) аристотелівсько-томістська філософія. В. Олексюк вибирає третю альтернативу, оскільки, як він гадає, християнська традиція Заходу постійно дотримується саме томізму, як неперевершеного і невичерпного джерела людської думки.

Людину В. Олексюк розглядає як тварину, але на відміну від інших тварин вона має універсально-абстрактний розум, тобто інтелектуальний дух. Тіло людини є основною її частиною, і має позитивну вартість. Але тіло залежить від людського духу, який становить унікальну та істотну форму тіла. Саме таке особливе онтологічне відношення між духом і тілом зумовлює людську субстанціальну єдність. Людський дух, за В. Олексюком, має наступні характерні риси: 1) він є нематеріальною динамічною композицією; 2) деякі сили людського духу діють більш вільно і ефективно, коли вони вдосконалені звичкою, тобто наукою; 3) людський дух може бути відокремлений від тіла, і він буде існувати завжди незалежно від біологічної смерті; 4) людський дух не корупційний, тобто неподільний, будучи простим, він не розкладається на якісь частини; 5) у своєму існуванні людський дух не залежить від матерії; 6) складовими частинами людського духу є інтелект і воля, нематеріальність людського духу доводиться необмеженими людськими духовними здібностями, бажаннями та потребами; 7) людський дух не може бути продукованим з матерії через генерування родичів, а приходить в буття через творчість.

Хоча кожна людина є складовою частиною природи, вона разом з тим індивідуальна особа. Людська особа є вільною від будь-яких обмежень простору і часу, наділена свідомістю, несе відповідальність за свою активність і може вступати у зв’язок з іншими особами. Усі люди є особами і мають, за В. Олексюком, раціональний дух. У цьому відношенні вони є істотно подібними. У той час вони мають індивідуальні відмінності. Унаслідок цього існує багато різноманітностей між людьми, які поділяються на статеві, фізичні та психологічні.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку розглядаються В. Олексюком в контексті філософії історії. Він нараховує, принаймні, шість головних дослідницьких течій: 1) класичний циклізм, у відповідності до якого вічність універсуму розглядається як постійне повторення історичного процесу; 2) провіденціальна історія, згідно з якою історичний процес є вияв започаткованої божественної творчості; 3) тенденція, яка з’ясовує закони і прагне довести їх існування в суспільно-історичному процесі; 4) інтерпретативна історія, яка визнає непередбачений, невизначений характер вільного людського вибору; 5) філософічно орієнтована історія, яка концентрує увагу на причинах і наслідках історичного процесу, епістемологічній проблематиці та проблематиці людини; 6) прогресивістська теорія, яка ґрунтується на ідеї закономірності суспільного розвитку. Християнські мислителі, на думку В. Олексюка, схильні інтерпретувати історію в контексті лінеарного, теологічного розвитку в напрямі вічної мети, яка існує поза теперішнім порядком і, відповідно є метаісторичною.

Аксіологічні орієнтири В. Олексюка на відміну від інших українських мислителів носять теоретичний характер. Філософія цінності В. Олексюка полягає в тому, що цінність може мати як суб’єктивний, так і об’єктивний характер. З точки зору суб’єкта цінність позначає суб’єктивне ставлення до добра. З точки зору об’єктивного характеру, цінність поділяється на інструментальну і внутрішню цінність. Цю останню називають правдою, красою, здібністю, знанням, здоров’ям, розвагою, мораллю і релігією. Цінність являє собою широку арену зацікавлення і бажання. Цінність не є тільки самим актом або одиноким об’єктом бажання. Ціннісні позиції та орієнтири властиві людям, але найвищим проявом добра як цінності в повному розумінні цього слова є Бог.

Праксіологічні позиції В. Олексюка ґрунтуються на арістотелівсько-томістському обґрунтуванні єдності понять держави і суспільства. В. Олексюк підкреслював, що держава має бути «досконалим суспільством» і органом спільного добра всіх громадян. Покликання церкви є надприродним, а відтак і вищими від держави. Державі належить вирішення економічно-політичних та інших мирських справ. Церква покликана врегульовувати питання, які пов’язані з впливом Божого провидіння. Тому держава і суспільство не можуть бути абсолютно незалежними від церкви.

В. Олексюк був діяльною людиною в громадській праці. Він очолював Українське католицьке академічне об’єднання «Основа» і виступав із пропозиціями об’єднання українських церквів.

Михайло Додяк (Гуцул Самоук) (1912 – 1999 рр.) – роки життя припадають на XX сторіччя. Значну частину свого життя М. Додяк провів у канадському місті Торонто. Відомий як поет і фундатор Українського Світового Музею в Торонто.

Онтологічні погляди М. Додяка перегукуються з християнськими уявленнями про Всесвіт. Першоосновою і рушійною силою розвитку всього сущого Додяк визнає всеєдиного Бога.

Гносіологічні уявлення М. Додяка тісно пов’язані з романтично-реалістичними і ностальгічними спогадами про рідну Гуцульщину.

Методологічні позиції в творчості М. Додяка з’ясовуються в обґрунтуванні великих надій і сподівань на той день, коли український народ здобуде своє право на самостійне управління.

Проблема людини розглядається М. Додяком в контексті пошуків шляхів, форм, методів, форм і засобів боротьби українців за звільнення з-під влади чужоземців. Він вважає, що українці мають усі необхідні природні й розумові якості, щоб розвивати свої власні продуктивні сили і збудувати світле майбутнє для своїх внуків та правнуків.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку також розглядаються в контексті історичної долі України, українського народу. М. Додяк відгукується на актуальні проблеми боротьби з ядерною небезпекою, загукає до співпраці в атомній енергетиці з іншими країнами, засуджує чвари і розбрат серед українців, звертає увагу на необхідність вирішення екологічних проблем. Поет висловлює побажання співвітчизників мати мудрих політиків, щоб наша славна Україна завжди мала волю.

Аксіологічні орієнтири М. Додяка стосуються, перш за все, рідної Гуцульщини та України, народної мудрості, бо:

Немудрі люди в роздорі

В чужині пропадають.

Найвищою цінністю М. Додяк сприймає «Бога Царя світа».

Праксіологічні позиції М. Додяка простежуються у його закликах і пропозиціях до єдності та згуртованості розкинутих по всьому світу українців:

Не вмреш, не загинеш Україно!

На світі твій народ росте...

Він тебе кохає вірно

І тільки для тебе живе!

М. Додяк був засновником Українського Світового Музею в Торонто, метою якого було опікувати речі та цінні документи по смерті тих братів-українців, які «розкидані зараз по цілому світі». До складу учасників перших зборів Українського Світового музею, що відбулися 11 жовтня 1970 р., увійшли М. Феденко, Д. Волконський, І. Кореневич, Г. Коцан, В. Лозовський, П. Кореневич, І. Михалянич, Г. Меланія, О. Сиротинський та ін.

Незгай Козоріг (роки життя припадають на XX століття) – український мислитель, патріот, борець за суверенну Україну.

Онтологічні погляди Н. Козоріга знаходяться під впливом таких національних релігій, як індуїзм, джайнізм, зороастризм та інших, а також буддизму і християнства. У якості першооснови всього сущого він бере Бога, в якості найдосконалішого Духовного Початку. Разом з тим, природа як цілісність здатна до вдосконалення шляхом вдосконалювання своїх частин.

Гносіологічні орієнтири Н. Козоріга ґрунтуються на поєднанні в процесі духовного освоєння світу міфологічної, релігійної та наукової інформації. Тому в його гносеологічних уявленнях перетинаються раціональні й ірраціональні шляхи, принципи. Форми, методи і засоби пізнання світу. Значної уваги Н. Козоріг надавав самосвідомості людини та її спілкуванню з іншими людьми. Він не заперечував права кожного на вдосконалення своїх духовно-розумових спроможностей практикою роздумів. «Зростання самопізнання подібне до течії річки: чим глибші води, тим менше поспіху і шуму», – підкреслював Н. Козоріг. Він також звертав увагу на те, що наше чуття та мислення не відтворюють справжньої природи речей. Істина (правда) тлумачиться як багатоаспектна інформація стосовно різноманітного Всесвіту.

Методологічні позиції Н. Козоріга розкриваються в обґрунтуванні різноманітних шляхів, принципів, форм і методів теоретичної та практичної діяльності. Дорога до пізнання Всесвіту проходить через серце людини. Н. Козоріг поділяє погляди П. Юркевича стосовно того, що серце завжди було і буде джерелом зародження великих ідей, а мислення обробляє ці ідеї, надаючи їм виразності та ясності. Н. Козоріг обґрунтовує логічний зв’язок між хотінням – дослідом – досвідом – знанням – мовою. Хотіння започатковує дослід. Дослідження кінчається досвідом. Головною складовою частиною досвіду є знання. Знання розвиває мову.

Проблема людини проходить червоною стрічкою через філософські погляди і уявлення Н. Козоріга. Людина – це самодостатність у центрованої потенційної свідомості Всесвіту. За своїм походженням людина постає поєднанням двох космічних полюсних принципів – Духу й Речовини. Наша тілесність дається нам батьками. «А свої почуттєві та розумові здібності ми виробляємо впродовж свого життя самі,» – підкреслював Н. Козоріг. Він також звертає увагу на те, що у Всесвіті нема такої сили, яка прийшла б на підмогу людині, якщо вона сама відмовляється собі допомагати. Н. Козоріг покладає на людину велику відповідальність, як перед собою, так і перед народом, людством і Всесвітом. Бути людиною означає бути постійно вільним і незалежним у зустрічах з будь-якими ідеями. Бути людиною значить бути вільно-духовним і відчувати живу космічну струмину життя. Бути людиною означає знати, бути спроможним інтуїтивно сприймати правдиві принципи моралі людського життя. Сутність людини Н. Козоріг вбачає в ансамблі семи космічних принципів. Три з них становлять вищі принципи: 1 – духовна єдність з буттям, 2 – здатність висловлювати космічну духовність, 3 – наявність самосвідомості. Чотири принципи належать до нижчих: 1 – групова свідомість тварин, 2 – розумово-вольова енергія, 3 – зоресферова відповідність фізичному тілові, 4 – здатність тіла утримувати і сприяти розвиткові творчих складників людини. Ще одним істотним принципом людини є любов, яка не має меж і не знає перепон. Вона творить і лікує внутрішній і зовнішній світ людини, витворює сама з себе і для самої себе, щоб жити у відображеннях особистої творчості і власних рішень. Особисте дотримування порядності і чесності є, за Н. Козорігом, природною передумовою порядності та чесності суспільства.

Торкаючись проблем суспільства і суспільного розвитку, Н. Козоріг звертає увагу на проблему походження українців. На підставі історичних джерел він проголошує, що, "метрика України найстаріша з усіх народів світу, стала колискою білої раси та всесвітньої культури й цивілізації"... Історія "країни налічує близько 10 000 років до Різдва Христового. ЇЇ фундаменти закладали своїм потом і кров’ю самари-кімери. Наша історія тягнеться від самар через Трипілля аж до антів-русів. Однак останні тисячі літ наш родовід нам нав’язували греки, римляни, німці, поляки, росіяни й "називали нас сервами, слейвами, склявінами". Й по сей день, підкреслює Н. Козірог, перекручують історію Русь-України на той лад, що нібито Русь-Україна – "це збиранина різних міжнародних бандитів, ловців і торговців живого товару". Методично втлумачуються у голови українців ідеї про те, що Україна не має свого генетичного коріння. Усі надбання українського розуму, мистецького хисту, загальнолюдські вагомості і значення американські та канадські "науковці" силкуються видати за наслідки впливу інших народів, принайменше, російського "старшого брата". Н. Козоріг звертає увагу на те, що земля і народ український впродовж віків були предметом купівлі-продажу між іноземними загарбниками. Н. Козоріг порушує питання про необхідність жити у відповідності до її укладів, ритмів, законів природи. Він закликає до єдиних принципів, до побратимства вільних народів, поважання само управлінських укладів, традицій самобутніх народів.

Аксіологічні принципи Н. Козоріга випливають з його закоханості у рідний край, де пісні солов’їні дзвенять побожною красою. Він більш за все шанує орінську культуру, яку розглядає в якості праукраїнської культури. У той час, підкреслює Н. Козоріг, як Москва тільки будувалася Оріянська культура вже втішалася повним розквітом багатства й мудрості, господарським поступом і була відома у цілому світі. Н. Козоріг вважає, що приблизно половина людства послуговується мовами, що народилися із коріння слів праукраїнської мови.

Праксіологічні погляди Н. Козоріга зосереджені на відстоюванні думок про 10000-у самобутню історію праукраїнського і сучасного українського народу. «Коли ми самі збайдужіло не шукаємо по-науковому свого правдивого родоводу, то хоч пробуймо,» – говорить Н. Козоріг, прислухатися до мови тих чужинців, котрі неупереджено охарактеризовують наших далеких предків – оріян. Наше спасіння, закликає Н. Козоріг, залежить від нас самих. Лишень соками з власного коріння живиться кожне дерево. Так є і має бути в суспільному житті, допоки живуть люди та існує світ.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Які головні онтологічні уявлення українських мислителів ХІХ-го та ХХ-го століть?

2. Розкрийте коротко гносіологічні здобутки українських філософів ХІХ – ХХ століть?

3. У чому особливість методологічних позицій українських мислителів ХІХ – ХХ століть?

4. Охарактеризуйте погляди українських мислителів в Україні та в діаспорі ХІХ – ХХ століть стосовно людини та суспільства.

5. Яких аксіологічних принципів дотримувалися українські мислителі ХІХ – ХХ століть?

6. У чому особливості праксіологічних уявлень мислителів України та її представників в діаспорі в ХІХ – ХХ століттях?

Дата добавления: 2015-05-22