Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розвиток філософських ідей у творчості українських письменників і вчених другої половини ХІХ – початку ХХ ст




 

Значний вплив на розвиток філософської та соціально-політичної думки в Україні мала поразка Росії у Кримській війні (1853 – 1856 рр.). Унаслідок цього пожвавішав національно-визвольний рух в Україні. Його основним питанням було звільнення селян від кріпацтва. Виникають духовні осередки національно-визвольного руху в Петербурзі, Києві та інших містах. У київській «громаді» об’єднались діячі культурного й громадського життя; В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький та ін. Громадівці боролися за розвиток української науки, освіти, культури. У поглядах на суспільство і суспільний розвиток йшлося про федеративний устрій Росії, автономність України, дехто з громадівців схилявся до соціалізму.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895 рр.) – український мислитель, історик, етнограф, соціолог, літератор, публіцист, навчався у Полтавській гімназії. У 1859 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. З 1864 р. займав посаду приват-доцента, а потім доцента цього ж університету на кафедрі загальної історії, член київської «Громади» з 1963 р. У 1875 р. за політичну неблагонадійність і пропаганду соціалізму М. Драгоманова було звільнено з університету. У 1876 р. він переїздить до Швеції, де займається науковою та суспільно-політичною діяльністю. З 1889 р. М. Драгоманов працює по запрошенню в софійському університеті (Болгарія) на посаді професора історії.

Онтологічні погляди М. Драгоманова пов’язані з матеріалізмом, хоча сам автор свої погляди характеризував як позитивістські. Критично ставився до ідеалізму та релігії.

У гносеологічних питаннях дотримувався положень про те, що в природі та суспільстві мають місце об’єктивні закони їх розвитку.

Щодо методологічної орієнтації М. Драгоманова, то він дотримувався діалектичного підходу до аналізу явищ природи та суспільства.

Проблема людини в творчості М. Драгоманова посідає гідне місце. Але вона є предметом осмислення тільки в контексті проблем розвитку всього українського суспільства.

Проблема суспільства і суспільного розвитку є ключовою в творчості М. Драгоманова. Можна сказати, що М. Драгоманов ставиться до розвитку суспільства як до природно-історичного процесу. Особливого значення він надає ідеалам лібералізму та соціалізму в житті українського народу. Соціалізм М. Драгоманов розглядає як добровільну організацію гармонійно розвинених особистостей, шлях до побудови соціалізму проходить через конституційний федералізм. Поза цими рамками, за М. Драгомановим, немислима соборна єдина і вільна Україна. Пріоритет у федеративному державному устрої належить не вузько партійним, а загальнолюдським цінностям. Саме федеративна республіка дає можливість вирішувати будь-які національні питання, соціальне визволення народу. Разом з тим М. Драгоманов виходив з того, що національність є лише «формою», а зміст має бути інтернаціональним. М. Драгоманов виступав за «об’єдинительство» у тому значенні, що мають об’єднуватися освічені, добрі та чесні люди усіх часів і народів заради спільної праці, волі, освіти проти неуцтва, неволі, своєлюбства.

М. Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема, козацтва, виступав проти штучного «підтягування» історичних фактів під чиїсь погляди.

Аксіологічні позиції М. Драгоманова. Найвище за все М. Драгоманов цінував, по-перше, ідею соборності, єдиної і вільної України. Він був прихильником широкого волевиявлення як громадських, так і особистих інтересів. По-друге, цінністю вищого ґатунку була для нього ідея федеративної перебудови царської Росії на конституційних засадах. По-третє, М. Драгоманов прагнув автономності України як єдино можливого варіанта у тій конкретно-історичній ситуації, ява склалася після скасування кріпосного права царським маніфестом 19 лютого 1861р.

Праксіологічні дії М. Драгоманова пов’язані, по-перше, з його боротьбою за перебудову царської Росії у конституційну федеративну республіку. По-друге, в Женеві він заснував вільну українську друкарню, де видавав спочатку збірник, а потім журнал «Громада». По-третє, М. Драгоманов постійно виступав на захист української культури, яка жорстоко переслідувалась царським урядом (особливо після Ємського указу).

Володимир Боніфатійович Антонович (1834 – 1908 рр.) – відомий український історик, етнограф, археолог, громадянський діяч. Навчався в Київському університеті, закінчивши медичний та історико-філологічний факультети. У 1882 р. став одним із організаторів Київської громади, приєднався до групи україно-польських хлопоманів. З 1863 р. по 1880 р. – головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. У 1870 р. був запрошений до Київського університету на посаду доцента. З 1878 р. – професор кафедри російської історії. До 1901 р. читав лекції з історії України. В.Антонович написав близько 300 наукових праць, зокрема: «Дослідження про козацтво за актами 1500 по 1648 рр.» (1863 р.), «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432 – 1798 рр.» (1870 р.), «Монографія з історії Західної та Південно-Західної Росії» (1885 р.) та ін.

Онтологічні погляди В. Антоновича можна характеризувати як матеріалістичні.

Гносіологічні позиції В. Антоновича близькі до раціоналізму. Саме науковому аналізу він надавав вирішального значення.

Методологічні уявлення В. Антоновича характеризуються прагненням до діалектичного осмислення історичних подій, явищ та процесів. В. Антонович підкреслював, що фактичні дані є лише основа наукового аналізу, суть якого полягає в поєднанні фактичних даних з узагальненнями та філософськими висновками.

Проблема людини цікавить В. Антоновича в контексті його всебічного аналізу життєдіяльності українського народу.

Думки про суспільство та суспільний розвиток посідають центральне місце в творчості В. Антоновича. Найдемократичнішим елементом, за В. Антоновичем, є селянство, саме селяни характеризуються сильною природною логікою, розвиненою етикою. Зміст історії, на думку В. Антоновича, визначається не політичними та державними стосунками, а проявами громадянських та національних відносин. Разом з тим першоосновою та рушійною силою суспільного розвитку В. Антонович вважав розвиток самосвідомості народу. Власне життя народу з чуттєвими, антропологічними та культурними ознаками і становить дійсну історію. У полі зору В. Антоновича як історика знаходились питання долі народу, його віковічного прагнення до створення своєї самобутньої державності, яка б відповідала основним початкам народного побуту і захищала його. У суспільному розвитку В. Антонович ставив над усе ідеали народу в різні періоди його життя, простежував особливості впливу культури та цивілізації на життя народу. В. Антонович поділяв український народ на три типи (південно-західний, північний та власне український) і прагнув з’ясувати їх тотожність і відмінність. В. Антонович простежив історію 700 родин верхівки українського суспільства і дійшов висновку, що в Україні основу національних станів становили поляки, німці, росіяни та представники інших національностей.

Аксіологічні уявлення В. Антоновича сфокусовані на історії українського народу, його моральних, політичних та естетичних ідеалах. Будучи поляком за походженням, він вважав справою честі знати історію краю, в якому живеш, його людяність.

Праксіологічні позиції В. Антоновича пов’язанні з його діяльністю у Київській громаді. Він проводив значну культурно-освітню роботу, був свідомим популяризатором історії українського народу, створив першу в Україні національну історичну школу, брав активну участь у хлопоманському русі, брав участь у підготовці до друку багатотомного видання «Архіву Південно-західної Росії».

Павло Платонович Чубинський (1839 – 1884 рр.) – український громадський діяч, фольклорист, юрист, автор національного гімну «Ще не вмерла Україна» (1862 р.). Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, де у 1861 р. захистив дисертацію на «Очерк народних юридических обычаев и понятий в Малоросии». Отримав науковий ступінь кандидата правознавства. З 1862 р. по 1869 р. брав участь в експедиціях Російського географічного товариства і отримав визнання талановитого дослідника-науковця. У 1867 р. обирається дійсним членом Товариства любителів природознавства, а в 1869 р. – Російського географічного товариства.

Онтологічні погляди П. Чубинського мають матеріалістичне забарвлення, тобто він визнавав світ таким, яким він є.

Гносіологічні уявлення П. Чубинського пов’язанні з прагненням до гармонійного поєднання емпіричних та раціональних методів дослідження.

Методологічні позиції П. Чубинського характеризуються прагненням до діалектичного осмислення минулого і більш-менш реалістичного передбачення майбутнього українського народу.

У поглядах на людину П. Чубинський керувався, сприйнятою від Т. Шевченка ідеєю людської особистості.

У якості першооснови і рушійної сили суспільного розвитку П. Чубинський розглядав розвиток освіти і науки. У своїх наукових дослідженнях П. Чубинський понад усе ставив проблеми реального життя народу, його побуту та культури. У його наукових дослідженнях відтворювалось історичне минуле України у складі чисельних пам’яток народної творчості, обрядів, звичаїв, казок і легенд.

Аксіологічні уявлення П. Чубинського. Понад усе він цінував високу і багату культуру українського народу. Він прагнув бачити його високоосвіченим, мудрим і вільним.

Праксіологічні позиції П. Чубинського простежуються у його активній участі у Петербурзькій, українській громаді. Він був виключений з Петербурзького університету за участь у мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації. У науково-просвітницькій діяльності царський уряд вбачав «замисел повалення існуючого ладу в Російській державі» шляхом «перебудови його на демократичних засадах з допомогою революційних засобів» і покарав П. Чубинського засланням до Архангельської губернії. А у 1874 р. його звинуватили в українському сепаратизмі.

Олександр Федорович Кістяківський (1833 – 1885 рр.) – відомий український вчений-юрист. Навчався у повітовому духовному училищі, семінарії в Чернігові, на юридичному факультеті Київського університету. Захистив магістерську дисертацію. Перебував за кордоном, слухаючи лекції у кращих європейських університетах. Повернувшись до Києва захистив докторську дисертацію. Обіймав посади екстраординарного, а потім ординарного професора на кафедрі карного права і судочинства. Був почесним членом Петербурзького і московського університетів, вів значну наукову і педагогічну діяльність.

Онтологічні погляди О. Кістяківського ґрунтуються на матеріалістичних засадах.

Стосовно гносеологічних уявлень О. Кістяківський надавав вирішального значення раціональним шляхам, принципам, формам і методам розв’язання будь-яких проблем.

Методологічні принципи О. Кістяківського простежуються у його обґрунтуванні еволюційних шляхів розвитку всього існуючого за власними законами.

Проблеми людини О. Кістяківський розглядає у тісному взаємозв’язку з пошуком ліберальних правових реформ, розбудови правової держави і громадянського суспільства.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку О. Кістяківський намагався розв’язувати шляхом поєднання західноєвропейської традиції криміналістики з українським правом, проведення ліберальних правових реформ. У якості першооснови і рушійної сили розвитку політизованого суспільства О. Кістяківський розглядав закон і конституцію. Для розв’язання українського питання, за О. Кістяківським, потрібна «єдність серед українських діячів, оскільки кожний прагнув бути свого роду гетьманом». О. Кістяківський негативно ставився як до політичної орієнтації М. Драгоманова, який покладав великі надії на молодіжне середовище, так і до народництва. Національне й соціальне визволення українського народу О. Кістяківський пов’язував з еволюційним розвитком суспільства, проведенням ліберальних правових реформ на основі домінування в суспільстві законів, конституції, правової держави.

Аксіологічні орієнтації О. Кістяківського простежуються у його захопленим еволюційним шляхом розвитку, особливим вшануванням законів і конституції, на основі яких можливий прогресивний розвиток українського суспільства.

Праксіологічні позиції О. Кістяківського як вченого-юриста простежуються в його громадській діяльності. Він був членом Південно-західного відділення Російського географічного товариства, членом-кореспондентом російського географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства.

Іван Якович Франко (1856 – 1916 рр.) – видатний український мислитель, письменник, вчений, політичний і громадський діяч. У 1875 р. вступив до Львівського університету на філософський факультет, навчання продовжив у Чернівецькому університеті, який закінчив у 1891 р. Захоплювався соціалістичною ідеєю і за її пропаганду вісім місяців пробув у в’язниці. Зробив переклад на українську мову 4-го розділу першого тому «Капіталу» К. Маркса. У 1893 року у Віденському університеті захистив дисертацію, отримав звання доктора філософії, а згодом – почесну ступінь доктора філології.

Онтологічні погляди І. Франка полягають у його критичному ставленні як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Намагаючись вийти за межі моністичної філософії, схилявся до позитивізму О. Конта і Г. Спенсера та еволюціонізму Ч. Дарвіна.

Гносіологічні позиції І. Франка пов’язанні з його раціоналістичними поглядами та уявленнями. Він скептично ставився до ірраціоналізму, зокрема, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та ін.

Методологічні принципи І. Франка простежуються у його прагненні подолати однобічність метафізичного методу. В його філософських поглядах є чітко вираженні діалектичні ідеї. Взагалі І. Франко розглядав діалектику як універсальний метод у науці, який виводить мислення на бачення світу в його багатоманітності та вічності, закономірних змінах, які відбуваються у природі, суспільстві та духовності.

Кожна людина живе у суспільстві. Вона, за І. Франком, є неподільний духовний атом спільності. Від її життєдіяльності залежить в кінцевому підсумку її майбутнє. Людина разом з тим є витвором природи. І все, що вона робила, робить і буде робити здійснюється на підставі вроджених ідей. Таким чином, людина, за І. Франком, як природна істота підпорядковується законам природи і вродженим силам і як суспільна істота має виробляти в собі певні поняття істинності та справедливості, правди, приязні та добра. Саме життя в суспільстві, в якому домінує етика, перетворює тваринну природу людини і робить її здатною до сприйняття щастя, як внутрішнього, так і суспільного задоволення, що ґрунтується на узгодженій праці і братерській любові. Особливу увагу І. Франко звертає на усвідомлення й прийняття своєї національності, яка виступає детермінантою особистої долі.

Погляди І. Франка на суспільство і суспільний розвиток пов’язанні, насамперед, з «науковим соціалізмом», яким захоплювалося не одне покоління людей. І. Франко визнавав соціалізм як суспільний ідеал, але без класового підходу і диктатури пролетаріату. Соціалістичний лад І. Франко розглядає як вільну федерацію общин, організованих за принципом широкого самоврядування. З цього випливає неприйняття ним держави в майбутньому соціалістичному суспільстві, оскільки існування держави формує привілейований прошарок управлінців, які узурпують владу в своїх інтересах. Не поділяв І. Франко і марксистських поглядів стосовно соціалістичної революції як насильницького шляху досягнення суспільного прогресу. І. Франко також не сприймав вирішення національного питання марксизмом, оскільки першорядне значення в марксизмі мали соціальні питання. І. Франко мав рацію, підкреслюючи думку про необхідність органічного поєднання соціального і національного питань.

Майбутню долю України І. Франко пов’язував із світовим історичним процесом. Цілісність світової історії, на його думку, залежить від права кожного народу, в тому числі й українського, на самоствердження. Подальша доля українського народу залежить від того, наскільки він сам як колективний суб’єкт дозріє до самовладного й самодіяльного історичного життя.

Аксіологічні уявлення І. Франка пов’язанні, по-перше, з етикою як останньою та найвищою наукою. Етика виховує людину, керує її кроками у житті. Визначальними рисами морального прогресу людства є ідеали та принципи свободи, гуманізму і солідарності. По-друге, заслуговує на увагу ставлення І. Франка до національної ідеї, яку він виводить з кола міфологічного сприйняття на рівень персоналістської етики. По-третє, у вирішенні національного питання, при ствердженні ідеалу національної самостійності І. Франко ніде не протиставляє українську націю іншим. Навпаки, він вважав, що всі народи рівні і мають право на вільний розвиток.

Праксіологічні орієнтири І. Франка простежуються перш за все у його намаганнях сприяти розвитку культурного життя України. Він вважав, що без власних шкіл, без письменства, освіти й науки неможливе здійснення суспільного ідеалу українського народу. По-друге, значної уваги І. Франко надавав національній українській мові, без якої виховання народу неможливе.

Леся Українка (Лариса Петрівна Квітка-Косач) (1871 – 1913 рр.) – українська письменниця, літературний критик, прихильниця романтично екзистенційної тенденції в українській філософській думці. Через хворобу навчалася вдома, отримала всебічну освіту, оволоділа десятьма мовами. Почала друкуватися у львівському журналі «Зоря». З середини 90-х років вивчала і популяризувала твори К. Маркса та Ф. Енгельса, але переконливою марксисткою не стала.

Онтологічні погляди Л. Українки формувалися під впливом ідей Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка. У поглядах на всесвіт дотримувалася в основному матеріалістичних позицій. Висловлювала думки про вічність і несотворимість матерії. Л. Українка висловлювала впевненість стосовно об’єктивного, незалежного від людей існування матеріальних речей. Матерія є першооснова і рушійна сила закономірного розвитку всіх предметів, явищ і процесів. Ідеальне виникає на певному етапі розвитку матеріального. Разом з тим почуття і мислення людей, за Л. Українкою, відіграють активну роль у життєдіяльності людей. Л. Українка не сприймала ідей щодо потойбічного життя, критикувала релігію, фаталізм, ідеалізм та вульгарний матеріалізм.

Гносіологічні позиції Л. Українки виявилася в постійному використанні в її творчості реалістичних народних образів, а також антично-міфічних та біблійно-християнських сюжетів. Почуття, воля, розум, уся палітра серця працюють на філософське осмислення дійсності.

Методологічні принципи Л. Українки пов’язанні з діалектикою. Саме діалектичний підхід до аналізу всіх явищ дійсності дозволяв письменниці розкрити в її творах складні й суперечливі зв’язки і відносини між природою і людиною.

Проблема людини є ключовою в творчості Л. Українки. Вона виходить з положення про органічну єдність людини й природи (в певному розумінні – тотожності природи і людини). Ці взаємовідносини складні та суперечливі, вони мають як позитивні, так і негативні ознаки. Л. Українка вболіває за природу, яка розкриває людині всю свою красу, а людина ставиться до неї ганебно. Разом з тим Л. Українка висловлює впевненість, що без єднання з природою людина жити не може. Тому рано чи пізно людина приходить до природи зі своїми радощами і хворобами, Л. Українка покладала великі сподівання на національну ідею на народний рух у вихованні нової людини. На захисті кожної людини має стояти держава.

Проблеми суспільного розвитку розкриваються у творчості Л. Українки через осмислення нещасної долі рідного краю, свого народу, який не має свободи і незалежності. Однією із умов завоювання свободи і незалежності є розбудова власної держави. Шлях до її розбудови проходить через національне пробудження, боротьбу проти неволі й «національної ганьби».

Аксіологічні уявлення Л. Українки пов’язані з рідним народом. Його мовою, культурою, традиціями. Найвищими цінностями у житті українського народу виступають свобода і незалежність. Саме за волю і щастя ведуть боротьбу герої письменниці.

Праксіологічні позиції Л. Українки проявилися в її постійній турботі за підвищення рівня національної свідомості, національних ідеалів. Вона переклала українською мовою «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Ф. Енгельса, «Нариси матеріалістичного розуміння історії» А. Лабріоли. За пропаганду марксистської літератури Л. Українка переслідувалася царськими властями. Разом з М. Лисенком, Б. Грінченком та ін. була заарештована. Закласти новий фундамент має національна інтелігенція, еліта. У певному значенні Л. Українка Виконувала саме цю історичну місію, а саме: палким полум’яним словом закликала свій народ до національного пробудження, до боротьби проти неволі, за створення нової державності.

Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934 рр.) – історик, автор наукових праць з проблем історії, культури й освіти, громадський і державний діяч, перший Президент України. Навчався в Тифліській гімназії, Київському університеті на історичному факультеті. У 1890 р. закінчив університет. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію і з цього року працює у львівському університеті, де став першим професором історії України, у молодому віці (27 років). У 1924 р. був обраний академіком. Вів науково-організаційну роботу в Києві та Москві.

Онтологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом позитивізму. Був знайомий з творчістю І. Канта, Г. Гегеля, до яких ставився критично. Вивчав твори К. Маркса та Ф. Енгельса. Але сам не залишив окремої філософської розвідки.

Гносіологічні позиції М. Грушевського формувалися під впливом критичного ставлення до філософських концепцій І. Канта, Г. Гегеля, а також марксизму, М. Грушевський розробляв історико-соціологічний метод, в якому перевага надається не національно-особливому, а загальнонародному.

Методологічні засади М. Грушевського формувалися під впливом німецьких філософів Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. У розробці своєї історіософської концепції М. Грушевський обґрунтовував історико-соціологічну методологію. Для його творчості характерне звернення до широкого фактичного матеріалу. До наукового аналізу залучалися архівні матеріали, невідомі літературні та історичні пам’ятки. На цій основі учений виробляв власні теоретичні узагальнення.

Проблема людини хвилює М. Грушевського настільки, наскільки вона пов’язана з народом. Він наголошував на тому, що людина, а тим більше видатна особа, є продуктом епохи і середовища. І. Вишенський, Б. Хмельницький, Г. Сковорода зіграли саме ту роль в історії українського народу, яка була визначена збігом обставин.

У центрі уваги М. Грушевського знаходились проблеми суспільного розвитку. Основою і рушійною силою суспільно-історичного процесу він проголошує народ під впливом Кирило-Мефодіївського братства, суб’єктом, альфою і омегою історичного поступу є народ. Він єдиний герой історії, який прагне зрозуміти своє економічне, політичне, соціальне і культурне становище, з’ясувати свої бажання та ідеали. За М. Грушевським усі періоди історії України непорушне пов’язані між собою саме народною боротьбою за свободу і демократію. Вчений знаходився на позиціях соціологічного монізму, і через це історія цікавила його як процес життєдіяльності народних мас. Народ у поглядах М. Грушевського виступав не як абстрактне поняття, а як суб’єкт з національним обличчям. Автора турбували психофізичні та культурні ознаки народу. Саме вони зв’язують в національну цілість різноманітні угруповання українських людей, роблять з них живу національну індивідуальність, центральною фігурою історії українського народу М. Грушевський вважав селян, підкреслював "селянську" природу українського народу. На селі, за М. Грушевським, знаходяться основні джерела національної культури, самобутність українського народу. Саме селянство ніколи не зраджувало національні інтереси і тому у відродженні України селяни мають бути провідним суб’єктом.

Оскільки головною дійовою особою історії є народ з національним обличчям, великої уваги М. Грушевський надавав національному питанню. Історичний розвиток народу неможливий без вирішення питань, пов’язаних з національними потребами, інтересами, ідеалами, цілями та цінностями. Розв’язання національного питання неможливо здійснити без налагодження міжнаціональних відносин, в основі яких мають лежати принципи толерантності, узгодженості, довіри та поваги до свободи, незалежності та суверенітету етнічних спільностей, що входять до складу народу.

Значну роль в суспільному розвитку відіграють держава і релігія. Політико-державний устрій суспільства повинен відповідати політико-державним уявам та сподіванням народу, а не нав’язуватися йому насильно. Вина за конфліктні ситуації між народом та державними органами, за М. Грушевським, завжди лежить на владі. Інтерес трудового народу – це найвищий закон суспільного розвитку.

У духовному житті народу визначну роль відіграє релігія. М. Грушевський високо оцінював факт входження України у християнський світ. Саме християнство сприяло прилученню українців до світового культурного процесу. Історичне покликання християнської церкви, за М. Грушевським, полягає саме у сприянні духовному очищенню й оновленню народу.

Аксіологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом європейського позитивізму та історіософської традиції, започаткованої Кирило-Мефодіївцями. Найвища цінність історичного процесу – народ з національним селянським обличчям як єдиний герой історії, який має свої соціальні, політичні, культурні національні цінності.

Праксіологічні позиції М. Грушевського пов’язані з його громадською та політичною діяльністю. У 1917 р. він очолює Центральну Раду, обирається Президентом Української Народної Республіки. У радянські часи М. Грушевський не зраджує свої наукові та політичні ідеали, незважаючи на атмосферу недовіри і ворожнечі та звинувачення в участі в «Українському національному центрі». М. Грушевський намагався втілити в життя ідею вільної соборної України.

Володимир Іванович Вернадський (1863 – 1945 рр.) – мислитель-натураліст, творець вчення про ноосферу, вчений зі світовим ім’ям. Навчався в Петербурзькому університеті, по закінченню якого в 1885 р. був залишений в ньому для підготовки до професорського звання. 1889 – 1890 рр. стажувався у Німеччині та Франції. З 1890 р. – приват-доцент, а з 1898 по 1911 р. – професор московського університету. З червня 1917 р. жив в Україні, брав участь в політичному і громадському житті. У листопаді 1918 р. був обраний президентом організації Української академії. У 1920 – 1921 рр. – ректор Таврійського університету в Сімферополі. На початку 20-х рр. повертається в Росію, де до останніх днів свого життя займається науково-організаційною роботою.

Онтологічне вчення В. Вернадського стосуються переходу біосфери в ноосферу, тобто сферу розуму. В. Вернадський звертає увагу на виняткову роль розуму, завдяки якому людство створює й перетворює природу.

Гносіологічні орієнтири В. Вернадського ґрунтуються на використанні у науковій діяльності філософських (законів діалектики), загальнонаукових (індукція-дедукція, аналіз-синтез тощо) та спеціальних методів дослідження.

Методологічні позиції В. Вернадського знаходяться на шляхах подолання вузького моністичного уявлення про Всесвіт. Він тяжіє до плюралістичної методології, тобто врахування всіх факторів, які впливають і можуть впливати на розвиток природи і суспільства.

Проблема людини турбує В. Вернадського з точки зору її впливу на біосферу та відповідальність за свою діяльність. В. Вернадський наголошував на моральній відповідальності вчених за втілення наукових відкриттів у життя і за негативні наслідки їх впливу на оточуюче середовище і, зокрема, на людство.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку цікавили В. Вернадського з боку політичних шляхів, принципів, форм, методів та засобів. В. Вернадський був прихильником лібералізму та автономії, засуджував будь-яке насильство і кровопролиття, виступав за розвиток громадянських свобод. В.Вернадський вважав, що соціалізм є проявом насильства над особистістю і його не можна було вважати по-справжньому демократичним. В. Вернадський не залишався осторонь проблем стосовно українського народу. Він підкреслював, що з часів приєднання України до Росії політика Москви полягала в тому, щоб «проковтнути» і «переварити» українців, підпорядкувати їх пануючій російській нації. В. Вернадський сподівався, що рано чи пізно Росія відмовиться від своєї експансіоністської політики і визнає за Україною право на національне визволення.

Аксіологічні уявлення В. Вернадського пов’язані з його вченням про ноосферу, тобто з обґрунтуванням виключної ролі людського розуму як реологічної сили. В. Вернадський вірив в здорові сили народу і вищою суспільною цінністю вважав дійсно людські відносини,

Праксіологічні позиції В. Вернадського виявлялись в його громадсько-політичних поглядах і уявленнях. Його праці «Размышления натуралиста», «Философские мысли натуралиста», «Труды по всеобщей истории науки», «Украинский вопрос и русское общество», «Об автономии» та ін. суттєво вплинули на розвиток світогляду і становлення сучасної наукової картини. В.Вернадський засуджував централістські прагнення російських владних структур, позитивно ставився до українського національного руху, вважав його природним, оскільки він має коріння в самій життєдіяльності народу.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 719; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.059 сек.