Філософська думка в Україні в 20-х роках ХХ ст. – початку ХХІ ст

Зазначений період в історії філософської думки в Україні був періодом соціалістичного будівництва. Це був чи не найскладніший період в історії вітчизняної філософії. Було заборонене будь-яке самостійне мислення. Заборонялося все, що не відповідало єдиним вимогам, єдиним завданням, єдиним цілям і єдиному світогляду. Дозволялося лише повторювати «глибокі» думки геніального мислителя всіх народів і часів – товариша Сталіна». І все ж таки певні зрушення у філософському житті України були: у 1944 р. був відкритий філософський факультет у Київському університеті, у 1946 р. створюється Інститут філософії АН УРСР, у 1950 р. розпочав діяти Інститут підвищення кваліфікації (ІПК) при Київському університеті ім. Т. Шевченка.

Певною мірою позитивним зрушенням в ідеологічній сфері сприяв XX з’їзд КПРС 1956 р. так звана «хрущовська відлига» спряла «другому відродженню» (перша відбулася в 20-х р.) філософії в Україні.

Зупинимося коротко на філософській творчості С. Семковського, В. Юринця, П. Копніна, А. Канарського, М. Тарасенко, В. Шинкарука, М. Злотіної та інших знаних в Україні філософів.

Семковський (Бронштейн) Семен Юлійович (1882 – 1937 рр.) – навчався в Петербурзькому університеті. У 1918 – 1920 р. працював викладачем Київського університету. У 1920 – 1922 рр. – професор Харківської академії теоретичних знань. У 1929 р. був обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У 1934 – 1936 рр. очолив кафедру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН.

Онтологічні погляди С. Семковського ґрунтувалися на діалектичному та історичному матеріалізмі філософських питаннях природознавства. Обстоював діалектико-матеріалістичний світогляд. Першоосновою всього сущого приймав матерію як об’єктивну реальність, яка характеризується внутрішньою активністю та незалежним від свідомості існуванням. Рушійною силою розвитку природи, суспільства і духовності визнавав внутрішні, іманентні суперечності.

Гносіологічні уявлення С. Семковського стосуються діалектики як логіки і теорії пізнання. Розкриваючи зміст діалектичних законів, С. Семковський неправомірно ототожнював закон заперечення з однією із категорій, яка становить категоріальний апарат цього закону. Йдеться про тріаду, яка позначає ритмічність, закономірність зміни тези, антитези та синтезу.

Методологічні позиції С. Семковського характеризуються всебічним обґрунтуванням основних і неосновних законів діалектики. С. Семковський розкривав діалектичний зв’язок причини й наслідку, звертав увагу на об’єктивну природу випадковості, виступав проти індетермінізму, розкривав універсальний взаємозв’язок предметів та явищ об’єктивної реальності, піддавав різкій критиці еклектику та схоластику.

Проблема людини була предметом швидше політичної орієнтації С. Семковського. Він прагнув всебічного розвитку людини, звільнення її від будь-яких форм експлуатації.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку також були питаннями перш за все політичних інтересів С. Семковського. Він виступав за еволюційний, тобто реформістський шлях перебудови суспільства.

Аксіологічні позиції С. Семковського виявились у його прихильності до марксизму, прагненні подолати догматичне ставлення до цього вчення. Найвищою цінністю С. Семковський вважав людину і звідси вів пошук діалектичних шляхів, принципів, форм та методів її визволення.

Праксіологічні орієнтири С. Семковського виявилися в його активній участі з 1900 р. у соціал-демократичному русі в якості меншовика центристського напряму. С.Семковський входив до складу меншовицького ЦК. У 30-х роках був необґрунтоване репресований і розстріляний 18 березня 1937 р. Реабілітований посмертно.

Володимир Олександрович Юринець (1891 – 1937 рр.) навчався у Львівській гімназії, Львівському університеті та Віденському університеті. Продовжував навчання в Берліні та Парижі. У 1920 р. вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські газети. Закінчив Інститут червоної професури, працював у Комуністичному університеті народів Сходу. У 1925 р. переїхав до Харкова, де очолив кафедру соціології в Українському інституті марксизму-ленінізму. Входив до складу редакцій деяких журналів. Академік ВУАН з 1929 р.

Онтологічні погляди В. Юринця сформувалися під впливом марксистської філософії, яку він прагнув розвивати в контексті новітніх досягнень науки. В. Юринець не залишив осторонь головні здобутки історії філософії, зокрема найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії.

Гносіологічні позиції В. Юринця пов’язані з визнанням того, що пізнавальний процес має чуттєвий та раціональний рівні. В. Юринець прагнув синтезувати філософські та загальнонаукові методи пізнання.

Методологічні уявлення В. Юринця характеризуються спробами збагатити діалектичний матеріалізм досягненнями наукового пізнання, збагатити діалектику здобутками сучасної логіки.

Проблемі людини В. Юринець надавав значної уваги. Очолюючи кафедру соціології, він планував і здійснював систематичні конкретно-соціологічні дослідження з метою пошуку конструктивних шляхів, форм, методів та засобів її всебічного розвитку.

Проблеми суспільного буття і суспільної свідомості також були в центрі уваги В. Юринця як філософа та соціолога. Він розгортав конкретно-соціологічні дослідження шляхів, форм, методів та засобів подолання протилежностей між містом та селом, людьми фізичної та розумової праці тощо.

Аксіологічні уявлення В. Юринця стосуються людини, суспільства та філософії як науки. Значної уваги він надавав усвідомленню необхідного зв’язку філософії з наукою і мистецтвом.

Праксіологічні позиції В. Юринця ґрунтуються на його прагненні розвивати марксистсько-ленінську філософію в тісному зв’язку з практикою соціалістичного будівництва, а не з вказівками «геніального мислителя сучасності». У 1933 р. В. Юринець був виключений з партії і заарештований у Липні 1937 р. Розстріляний 4 жовтня 1937 р. До цього часу не реабілітований.

Павло Васильович Копнін (1922 – 1971 рр.). Навчався у середній школі. У 1939 р. вступив до філософського факультету Московського інституту філософії, літератури та історії (знаменитий МІФЛІ), а 1941 по 1944 рр. перебував в армії, навчався в аспірантурі Московського педагогічного інституту. Захистив кандидатську дисертацію на тему «Боротьба матеріалізму та ідеалізму в розвитку вчення про сутність судження». У 1955 р захистив докторську дисертацію «Формы мышления и их роль в познании». У 1962 – 1968 рр. очолював Інститут філософії АН України. У 1968 – 1971 рр. – директор Інституту філософії АН СРСР. Головні твори: «Діалектика як логіка», «Вступ до марксистсько-ленінської гносеології» та ін.

Онтологічні погляди П. Копніна пов’язані з філософією марксизму, яка в якості першооснови і рушійної сили всього існуючого приймає матерію як об’єктивну реальність, що існує до і незалежно від свідомості людини і людства і копіюється, фотографується їх свідомістю. Матерія в розумінні П. Копніна не є якимось механічним скоплінням речей, а живим організмом, в якому предмети, явища і процеси знаходяться в суперечливій єдності. Саме їх гармонія і взаємовиключеність становить джерело розвитку і саморозвитку всього існуючого.

Гносіологічні уявлення П. Копніна розкриваються в його кандидатській та докторській дисертації і носять матеріалістичне забарвлення. Разом з тим, форми мислення існують у безпосередньому зв’язку із суб’єктом пізнання, тобто людиною. У процесі пізнання людина виступає як творчий активний суб’єкт.

Методологічні позиції П. Копніна ґрунтуються на діалектичному матеріалізмі. А це значить, що матеріалізм є діалектичним, рухливим, активним, дійовим, а діалектика матеріалістичною, пов’язаною із життєдіяльністю існуючих незалежно від свідомості явищ і процесів. Словом, П. Копнін прагнув, наскільки це було можливо в межах матеріалістичного монізму, подолати однобічність, неповноту, непослідовність марксистського матеріалізму.

Проблема людини цікавить П. Копніна в якості активного суб’єкта пізнавального процесу, такий підхід до проблеми людини виявився близький до неомаркстської західноєвропейської філософії.

Проблеми суспільства П. Копнін не розглядав, оскільки це було «заборонено» в умовах догматичного ставлення до марксизму з боку офіційної ідеології.

Аксіологічні уявлення П. Копніна мають безпосереднє відношення до науки, логіки та логіки науки, а головне – до діалектики, яку він розглядає як логіку і теорію пізнання. Істиною вищого ґатунку він вважає наукову істину, а не ідеологічну кон’юнктуру.

Праксіологічні позиції П. Копніна виявилися у його подвижницькому способі жаття. Він працював в Томську, Києві та Москві, відшукуючи своїх слухачів, учнів та соратників. П. Копніну було притаманне творче автентичне осмислення марксизму.

Анатолій Станіславович Канарський (1936 – 1984 рр.) – український філософ. Навчався у семирічній школі, військовому авіа технічному училищі морської авіації. У 1961 р. вступив на філософське відділення історико-філософського факультету Київського університету. Після закінчення університету усе своє життя працював на кафедрі етики та естетики Київського університету. Головні твори А. Канарського: «Диалектика эстетического как теория чувственного познания» (1979 р.), «Диалектика эстетического процесса: Генезис чувственной культуры» (1982 р.).

Онтологічні погляди А. Канарського характеризуються діалектико-матеріалістичним ставленням до світу.

Гносіологічні уявлення А. Канарського стосуються пізнавальних аспектів естетичного. Естетика розглядається як форма, метод і засіб пізнання навколишнього середовища.

Методологічні орієнтири А. Канарського пов’язані з діалектикою історичного процесу в загальному контексті наукового пізнання й культури.

Проблема людини є ключовою в естетичній концепції А. Канарського. Автор ґрунтовно проаналізував форми естетичної, чуттєвості та естетичної свідомості людини.

Проблеми суспільства та суспільного розвитку розглядаються А. Канарським в контексті виховання молоді. А. Канарський глибоко розумів, що інтерес до світу пролягає через естетичне його сприйняття. Без естетичного ставлення до видимого і невидимого світу, до природи неможливе виховання не тільки освіченої, а й духовно розвиненої людини і суспільства.

Аксіологічні погляди А. Канарського мають пряме відношення до естетичного виховання людини. Отже, людина та її естетичні ідеали та цінності привертають до себе більше за все увагу А. Канарського.

Праксіологічні позиції А. Канарського виявилися в його плідній науковій і викладацькій діяльності. Як теоретик мистецтва А. Канарський надавав значної уваги генезису естетичної культури та її взаємозв’язку з практикою виховної роботи і взагалі з життєдіяльністю людини і суспільства. Естетичне освоєння світу є елементом практичної перебудови людини і людства.

Олександр Іванович Яценко (1929 – 1985 рр.) – відомий український філософ. Народився в м. Сніжному Донецької області. Навчався на філософському факультеті та в аспірантурі Київського університету. Працював старшим викладачем, доцентом Житомирського сільсько-господарського інституту, доцентом кафедри філософії природничих факультетів Київського університету, старшим співробітником, завідуючим відділом діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН УРСР. Головна праця О. Яценка «Целеполагание и идеалы» (1977 р.).

Онтологічні погляди О. Яценка ґрунтувалися на діалектичному та історичному матеріалізмі. Варто зазначити, що вчений розглядав онтологічні питання стосовно першооснов і рушійних сил розвитку всього існуючого в єдності з гносеологічними, методологічними та іншими аспектами філософського розуміння світу.

Гносіологічні аспекти філософської спадщини О. Яценка пов’язані з пошуком шляхів та форм розробки законів і категорій матеріалістичної діалектики. Філософ прагнув до автентичного прочитання філософських творів К. Маркса. Він надавав значної уваги розробці неосновних законів діалектики.

Методологічні засади творчості О. Яценка простежуються у розробці ним категорії «цілепокладання» та «ідеали» в контексті категорій «потреби», «інтереси» та «цінності», наданні перваги духовному фактору в життєдіяльності людини.

Проблема людини трактувалася О. Ясенком з позицій матеріалісточного розумінні історії, у відповідності до якого людина має природне походження, а її сутність детермінується сукупністю суспільних зв’язків і відносин. Разом з тим мислитель відчував недоліки моністичного розуміння історії і намагався їх подолати.

У поглядах на суспільство і суспільний розвиток О. Яценко дотримувався матеріалістичного розуміння історії, визнавав примат суспільної практики і звертав також увагу на творчу активність людського фактору в суспільному житті. Особливого значення О. Яценка надавав положенню К. Маркса про те, що історія є не що інше як діяльність людини, яка намагається задовільнити свої потреби, цілі, інтереси, ідеали та цінності. Рушійною силою суспільного розвитку виступає перш за все людина, а потім її суспільні об’єднання.

Аксіологічні принципи О. Яценка пов’язані з філософією та такими її складовими частинами як онтологія, гносеологія та методологія у їхньому органічному поєднанні.

Праксіологічні позиції О. Яценка простежуються у прагненні до втілення у життя його філософських поглядів і уявлень, допомагати людям. По завершенні навчання у Київському університеті О. Яценко перебував на низовій партійній роботі в Київській області (1954 – 1957 рр.). В останні роки свого життя працював завідуючим кафедрою філософії Інституту підвищення кваліфікації при Київському університеті.

Микола Васильович Дученко (1931 – 1988 рр.) – український філософ, доктор філософських наук, професор. Вищу освіту здобув на філософському факультеті Київського університету, закінчив аспірантуру філософського факультету (1955 – 1958 рр.). Працював інспектором-методистом з навчальної роботи (1959 – 1960 рр.), заступник директора Інституту підвищення кваліфікації при Київському університеті (1970 – 1973 рр.). У 40 років захистив докторську дисертацію. У 1972 р. здобув звання професора. Був наймолодшим доктором наук і професором України. У 1973 р. був обраний завідуючим кафедрою філософії гуманітарних факультетів КДУ, а в 1978 р. – завідуючим кафедрою діалектичного матеріалізму названих факультетів. Головні твори М. Дученка: «Категорії суб’єкта та об’єкта в теорії пізнання діалектичного матеріалізму» (1964 р.), «Проблема об’єкта в марксистсько-ленінській теорії пізнання» (1970 р.) та інші.

Онтологічні погляди М. Дученка знаходились в орбіті марксистсько-ленінського вчення про буття. Першоосновою і рушійною силою всього існуючого вчений визнавав матерію як об’єктивну реальність, що існує до і незалежно від свідомості людей і разом з тим відображається в ній.

Гносіологічні проблеми переважали в філософській спадщині М. Дученка. Він поділяв матеріалістичні уявлення про чуттєві та логічні шляхи, форми, принципи, методи і засоби пізнавальної діяльності. Головну увагу філософ надавав з’ясуванню природи категорій суб’єкта та об’єкта в пізнавальному процесі.

Методологічні позиції М. Дученка розкриваються в розумінні ним співвідношення суб’єкта та об’єкта не тільки в теорії пізнання, а й у широкому світоглядному висвітленні людської діяльності.

До людини М. Дученко ставився перш за все, як до діяльнісного суб’єкта пізнавального процесу. Разом з тим філософ звертав увагу на необхідність формування і розвитку активної життєвої позиції будь-якої людини з метою її всебічного вдосконалення та суспільного прогресу.

Проблеми суспільного розвитку не стояли осторонь онтологічних, гносеологічних, методологічних та антропологічних поглядів мислителя. В якості основи суспільного розвитку М. Дученко брав людський фактор у поєднанні з наукою і практикою побудови нового суспільного ладу.

Аксіологічні орієнтири М. Дученка пов’язані з гносеологією та світоглядом. Йдеться про те, що гносеологія має ґрунтуватися на прогресивних світоглядних позиціях, а у світогляді повинен домінувати раціонально-гуманістичний імператив.

Праксіологічні позиції М. Дученка базуються на принципах матеріалізму та діалектики. Мислитель займав активну життєву позицію, сприяв розвитку творчих зв’язків Київського університету з країнами демократичної орієнтації, працюючи заступником декана факультету країн народів соціалістичної демократії (1960 – 1962 рр.) та декана підготовчого факультету для іноземних громадян (1962 – 1970 рр.).

Вадим Петрович Іванов (1933 – 1991 рр.). Навчався в Ніжинській середній школі, на філософському факультеті Київського університету, аспірантурі. У 1968 р. захистив кандидатську дисертацію, у 1979 р. – докторську дисертацію з філософії. Професор з 1987 р.

Онтологічні погляди В. Іванова свідчать про його схильність до діалектико-матеріалістичного напряму. Він негативно ставився до поділу філософії на діалектичний та історичний матеріалізм, який був притаманний марксистсько-ленінській традиції. Його аргументація зводилася до того, що такий поділ веде до нехтування низкою світоглядних категорій, зокрема, таких, як: світ, життя, людина та ін.

Гносіологічні уявлення В. Іванова випливають з його прагнення переосмислити проблему зв’язку філософії з життям, світоглядом і самоусвідомленням людини.

Методологічні позиції В. Іванова простежуються в його виступах за перебудову філософського мислення, ставлення до філософської проблематики, структури курсу філософії, переосмислення її базису та структури. Філософія, за В. Івановим, має бути вплетеною в смислове поле людської діяльності. Філософський категоріальний апарат має розвиватися в якості форм практичного освоєння людиною світу, подолання ототожнення категорій «світогляд» і «філософія», «знання» й «свідомість», «світ» і «матерія».

Проблема людини в філософській спадщині В. Іванова займає ключове положення. Розглядаючи цю проблему, він виходив, насамперед, з діяльнісних аспектів людського буття, складовими частинами якого виступають онтологічні, Гносіологічні, методологічні та інші чинники в їх єдності, оточуючий світ є людський світ, основа людської життєдіяльності. Філософія має обслуговувати людину і її основою має бути сама людська сутність.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку В. Іванов розглядав з позицій людини. Він звертав увагу на те, що людина є частиною і природи, і суспільства. Вона є тією живою істотою, яка з’єднує природу і суспільство. Тому від ставлення людини до природи залежить екологічна стабільність в світі, на суспільство людина суттєво впливає, але ще більш суттєво суспільство впливає на людину.

Аксіологічні орієнтації В. Іванова пов’язані перш за все з проблемою людини, її світоглядом та культурою.

Праксіологічні позиції В. Іванова найбільш яскраво проявилися у його намаганнях перебудувати філософію у напряму практично-діяльнісної природи людини.

Надія Павлівна Депенчук (1920 – 1992 рр.) – український філософ, методолог науки, доктор філософських наук, професор, навчалася у середній школі. У 1938 р. вступила до біологічного факультету Київського університету. У 1943 – 1944 рр. – медсестра військового шпиталю. Після війни продовжила навчання, захистила докторську дисертацію. Завідувала відділом філософських питань біології та екології. Коло наукових інтересів Н. Депенчук досить широке: філософські проблеми походження життя, проблеми генетики, методології наукового пізнання тощо.

Онтологічні погляди Н. Депенчук мають матеріалістичне забарвлення, коло її наукових інтересів становлять проблеми розвитку живої природи, організації та функціонування живих систем, системності та структури живого.

Гносіологічні уявлення Н. Депенчук мають відношення до діалектики наукового пізнання, осмислення законів і категорій фізики, математики, біології у їх взаємозв’язку.

Методологічні позиції Н. Депенчук ґрунтуються на основі системно-структурного аналізу. Вона всебічно обґрунтовувала цілісність біологічного знання, а також ідею доповнення як одного з методологічних принципів пізнання не тільки фізичних, а й біологічних об’єктів. Філософське осмислення проблем біології Н. Депенчук здійснювала через використання методів інших наук, виходячи з діалектичного уявлення про те, що все у світі взаємопов’язане.

Проблема людини в творчості Н. Депенчук розглядалася з боку адекватного переосмислення біології людини.

Проблем суспільства і суспільного розвитку Н. Депенчук торкається у системі «наука – виробництво» шляхом впровадження еколого-еволюційного підходу, взаємозв’язку точних наук і біології, етико-моральних аспектів екології.

Аксіологічні позиції Н. Депенчук пов’язані з природничими та суспільствознавчими поглядами на людину, діалектичним мисленням.

Праксіологічні орієнтири Н. Депенчук виявилися в її високих організаторських здібностях, самостійності та оригінальності мислення, переконливості, умінні відстоювати свою точку зору на противагу номенклатурним чиновникам від науки.

Микола Феодосійович Тарасенко (1939 – 1995 рр.) – український філософ. У 1958 р. закінчив Одеський технікум підготовки культ просвітників. У 1967 р. закінчив філософський факультет і отримав призначення в Інститут філософії АН УРСР. Закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію у 1973 р. У 1987 р. захистив докторську дисертацію. У тому ж році був обраний деканом філософського факультету Київського університету, де працював до кінця свого життя. М. Тарасенко опублікував більше 51 наукових праць.

Онтологічні погляди М. Тарасенка ґрунтувалися на марксистсько-ленінській філософії, де в якості першооснови і рушійної сили розвитку всього існуючого береться матерія в її діалектичному забарвлені. М. Тарасенко головну увагу звертав на специфіку співвідношення технології та культури, запропонував та реалізував оригінальний підхід до аналізу соціально-культурних основ технології, який полягає (на відміну від субстратного, формаційного та структурно-функціонального) у виявлені інтерсуб’єктивного змісту промислової технології через специфіку суспільних форм практики та суб’єкт-об’єктних відносин.

Гносіологічні уявлення М. Тарасенка знаходяться в орбіті діалектичного бачення світу, форм та методів його пізнання.

Методологічні позиції М. Тарасенка ґрунтуються на діалектичному обґрунтуванні гармонійних стосунків людини і природи, органічного поєднання форм руху матерії та технологій, які будуються на основі колективної праці людей.

Проблема людини розглядається М. Тарасенком через призму стосунків з природою. Людина є природна, суспільна і духовна істота. Сказане кристалізується у формулі М. Тарасенка «природа-технологія-культура».

Проблема суспільства та суспільного розвитку розглядається М. Тарасенком у системі «природа-технологія», де технологічні процеси уявляються як суб’єктивно-об’єктивні відносини.

Аксіологічні орієнтири М. Тарасенка свідчать про його намагання поставити на світоглядний рівень людські відносини. Це була смілива альтернатива більшовицькій практиці, де людина розглядалася не як самобутня цінність, а як елемент, додаток до машини.

Праксіологічні позиції М. Тарасенка простежуються у тому, щоб наблизити філософів до життя, розглянути світоглядні проблеми у поєднані з розвитком суспільства, матеріального й духовного виробництва, червоною стрічкою через які проходить положення про інтерсуб’єктний зміст промислової технології.

Марія Львівна Злотіна (1921 – 2000 рр.) – український філософ-перипатетик, один із фундаторів соціологічної думки в Україні. У 1938 р. вступила до філософського факультету Московського інституту філософії і літератури (МІФЛІ). Після закінчення війни завершує філософську освіту в Московському університеті ім. М. Ломоносова. З 1947 р. і до кінця свого життя працювала в Київському університеті ім. Т.Шевченка. У 1952 р, захистила кандидатську, а у 1965 р. – докторську. З кінця 50-х років викладала на кафедрі філософії Інституту підвищення кваліфікації.

Онтологічні погляди М. Злотіної ґрунтувались на діалектичному матеріалізмі, у відповідності до якого першооснову і рушійну силу розвитку всього існуючого становить саморухливість матерії як об’єктивної реальності. Треба зазначити, що М. Злотіна завжди дотримувалась не букви, а духу марксизму.

Гносіологічні уявлення М. Злотіної ґрунтуються на марксистсько-ленінській теорії відображення. Основою мислення є суспільно-історична практика, мислення поза матерією не існує. Почуття виникають внаслідок взаємодії людини з об’єктивною реальністю. Почуття є перетворення енергії у факт свідомості. М. Злотіна дотримувалась марксистсько-ленінської формул, стосовно того, що пізнання є процес руху від активного споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. М. Злотіна вважала, що істина – це знання, об’єктивний зміст якого не залежить від людини і людства. Істини вона поділяла у відповідності до марксистсько-ленінської традиції на об’єктивну, абсолютну та відносну. Також вона виходила з точки зору Г. Гегеля стосовно того, що істина завжди конкретна. Методологічні позиції М. Злотіної співзвучні марксистсько-ленінському вченню про діалектику. Діалектика, за М. Злотіною, є логіка процесу, логіка становлення будь-чого, а не логіка функціонування завершеного результату, М. Злотіна розглядала будь-які процеси крізь призму діалектики, що вимагало всебічного, глибокого, повного й послідовного дослідження. Наукове дослідження пов’язане з тим, що в ньому задіяні три групи явищ: по-перше, об’єкти, по-друге, форми, методи та засоби пізнання, по-третє, сам суб’єкт пізнавальної діяльності. М. Злотіна виходила з того, що діалектика вимагає врахування специфіки конкретного.

Проблема людини не була спеціальним предметом філософії М. Злотіної. Але її викладацька діяльність пов’язана була з тим, щоб допомагати молодим людям (студентам) мати власний об’єктивний погляд на життя, який був би збагачений науково-діалектичним (а не догматично-діалектичним) методом.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку не були предметом спеціальних філософських розвідок М. Злотіної. Але як людина, яка виховувалась в епоху тоталітаризму, вона щиро вірила в комуністичне майбутнє, тобто в можливість такого рівня суспільного розвитку, коли людські відносини будуть сприяти всебічному розвитку кожної людини. Разом з тим М. Злотіна критично ставилась до практики соціалістичного будівництва. З особливим сарказмом вона ставилась до таких новацій радянських теоретиків як «розвинутий» та «зрілий» соціалізм. М. Злотіна говорила, що термін «розвинутий» можна віднести до людини, але не до суспільства, а «зрілим» може бути певна стадія розвитку плода, за якою наступає фаза «гниття», її розуміння соціалістичного суспільства ґрунтувалось на ідеї іманентної суперечливості суспільного розвитку.

Аксіологічні позиції М. Злотіної полягали в її вірі у моральний кодекс будівників комунізму. Практику ж соціалістичного будівництва вона зважувала на принципах діалектики. Саме діалектика була для неї тим «лакмусовим папірцем», який дозволяв чітко розмежувати істину від її антиподів.

Праксіологічні позиції М. Злотіної, по-перше, детермінувались марксистсько-ленінським вченням про роль суспільно-політичної практики як критерій істини. По-друге, М. Злотіна була достатньо мудрою і мужньою людиною і з принципових питань не поступалася істиною. Мабуть, не випадково на її докторську дисертацію було зроблено негативний відгук, і на засіданні експертної комісії ВАК СРСР їй вдалося після довгої полеміки переконати експертів у своїй правоті.

Володимир Іларіонович Шинкарук (1928 – 2001 рр.) – філософ, доктор філософських наук, теоретик соціального та політичного пізнання. 1950 р. закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет. У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «Матеріалізм О. М. Радищева». У 1965 р. – докторську дисертацію «Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля». Працював в Київському університеті. Один із засновників Київської філософської школи. Автор понад 350 наукових праць.

Онтологічні погляди В. Шинкарука розвивалися в орбіті марксистко-ленінського матеріалізму. Але В. Шинкарук відходив від ортодоксального марксизму-ленінізму в бік антропоцентризму. Це означало, що центр уваги філософа зміщується на онтологію людського буття, а не буття взагалі, чи класове буття.

Гносіологічні уявлення В. Шинкарука мають діалектико-матеріалістичне забарвлення, тобто він дотримувався філософських, загальнонаукових та спеціальних методів теоретичної та практичної діяльності.

Проблема людини в філософській концепції В. Шинкарука посідає центральне місце. Він всебічно розглядав людину в якості природної, суспільної та духовної істоти. Світ дається людині передусім у формах її діяльнісного впливу на нього. Існує, за В. Шинкаруком, дивовижна подібність між структурою діяльності й самосвідомості людини.

Проблема суспільства і суспільного розвитку хвилювали В. Шинкарука не менше, ніж проблеми людини. Незважаючи на ідеологічні обставини 60-х – першої половини 80-х років, В. Шинкарук схилявся до лібералізації суспільства, прагнув послаблення авторитарно-тоталітарного суспільного режиму.

Аксіологічні принципи В. Шинкарука полягають головним чином у його намаганнях розвинути антропологічну проблематику, збагачену діалектичним та історичним матеріалізмом.

Праксіологічні позиції В. Шинкарука розвивались в контексті перебудовчих процесів в СРСР та боротьби українського народу за побудову суверенного, правового, соціального та демократичного українського суспільства.

Володимир Миколайович Мельников (1923 – 2003 рр.) – відомий в Україні філософ, спеціаліст в галузі формальної та діалектичної логіки. Народився в м. Харкові, навчався в 91-й середній школі. Під час Великої Вітчизняної війни В. М. Мельников захищав Сталінград, звільняв Донбас, Волинь і Польщу. Був нагороджений орденами і медалями. Вищу освіту здобув у Харківському юридичному інституті у 1948 – 1952 рр., який закінчив з відзнакою. Навчався в аспірантурі Інституту філософії НАН України. У 1960 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «Сутність і явище – категорії матеріалістичної діалектики», а у 1991 р. – докторську дисертацію за темою «Категоріальність мислення». Автор більше 20 робіт з логіки та методології сучасної фізики, зокрема: «До питання про природу філософських категорій» (1959 р.), «Задачник по логике» (1962 р.), «Логические задачи» (1989 р.) та ін.

У галузі онтології В. Мельников знаходився на позиціях діалектичного матеріалізму, розробляв категоріальний апарат матеріалістичної філософії у співпраці з фахівцями природознавчих дисциплін Донецького національного університету та інших вузів регіону.

Гносіологічні погляди В. Мельникова розвивалися в контексті діалектичного матеріалізму. Вчений враховував два ступені пізнавального процесу: чуттєвий і раціональний; розробляв філософські та загальнонаукові форми та методи пізнання.

У галузі методології В. Мельников переважно розробляв раціональні шляхи, форми, принципи і методи теоретичної та практичної діяльності. У полі зору наукових інтересів вченого знаходилася розробка методологічних функцій філософії в системі науки та культури.

Проблема людини в значній мірі цікавила В. Мельникова з боку сприяння розвиткові інтелектуального потенціалу студентської молоді. Переважаючого значення В. Мельников надавав формуванню самостійної думки, пошуку оригінальних думок у слухачів, логічному обґрунтуванню своєї позиції.

У поглядах на суспільство і суспільний розвиток В. Мельников був прихильником оптимістичних орієнтацій, поважливо ставився до засновників вчення про комуністичну суспільно-економічну формацію, вважав, що не варто ототожнювати засновників і виконавців комуністичної ідеї. В. Мельников підкреслював, що спаплюжити можна будь-яку ідею, адже історичний процес є не що інше, як боротьба інтересів не тільки окремих особистостей, а й певних верств, партій, класів, націй тощо.

Аксіологічні позиції В. Мельникова простежуються в його творах, де червоною ниткою проходить думка про необхідність шанувати і розвивати інтелектуальні здібності людини, опановувати законами логіки як науки.

Праксіологічні орієнтири В. Мельникова пов’язані з його участю у Великій Вітчизняній війні, активною життєвою позицією в роботі партійної організації Донецького університету, де він працював понад 40 років, в міській організації суспільства «Знання», лекторській роботі в Донецькій області, на посаді професора, вченого секретаря Ради ДонНУ з присудження наукових ступенів.

Віктор Васильович Альохін (1931 – 2003 рр.) – філософ, доктор філософських наук, професор, відомий спеціаліст в галузі методологічних проблем управління. Народився в м. Слов’янську Донецької області. Навчався в Слов’янському механічному технікумі, працював інженером-конструктором в «Главмаметі». Вищу освіту здобув на філософському факультеті Московського університету ім. М. Ломоносова. Там же навчався в аспірантурі. У 1967 р. захистив кандидатську дисертацію. У 1983 р. захистив докторську дисертацію за темою «Інженерно-технічна діяльність як предмет філософського аналізу». Завідував кафедрами філософії у Московському медичному інституті ім. Сеченова, Горлівському інституті іноземних мов, Донецькому університеті, працював на посаді професора кафедри філософії Донецької державної академії управління. Автор численних праць, зокрема: «Философские проблемы инженерно-технического труда» (1983 р.), «Отчуждение и социальное управление (философско-социологический анализ)» (2000 р.), «Формації і хвилі цивілізації» (2002 р.) та ін.

У поглядах на буття В. Альохін знаходився на позиціях діалектичного та історичного матеріалізму, приймаючи в якості першооснови та рушійної сили всього існуючого матерію як об’єктивну реальність, існуючу незалежно від свідомості людей. Разом з тим він приділяв значну увагу духовному фактору суспільного розвитку. В. Альохін обґрунтовував положення про вирішальну роль науки у системі продуктивних сил суспільства.

Гносіологічні позиції В. Альохіна свідчать про його поважливе ставлення як до емпіричних, так і раціональних принципів, шляхів, форм і методів пізнавального процесу. Особливого значення в творчості В. Альохіна набули Гносіологічні аспекти відчуження в соціальному управлінні. Займався пошуком шляхів, принципів, форм та методів розв’язання проблем відчуження в сфері управління суспільними процесами.

Методологічні погляди і уявлення В. Альохіна пов’язані з розробкою принципів матеріалізму і діалектики в галузі державного управління розвитком продуктивних сил суспільства. Вчений обґрунтовував три рівня управлінського процесу: 1) технологічний; 2) прагматичний та 3) морально-світоглядний, які мають органічний взаємозв’язок. Домінуюча роль в цьому процесі належить світоглядному фактору.

Проблема людини в творчості В. Альохіна розглядається через призму інженерно-технічної діяльності. Особливу увагу В. Альохін приділяв проблемам походження і сутності людини в контексті екзистенціальної філософії. Філософ відчував обмеженість одномірного, матеріалістичного моностичного ставлення до людини. Значну увагу В. Альохін приділяв проблемам мислення і діяльності менеджера, якому мають бути властиві плюралістичні орієнтири і толерантне ставлення до інакомислячих.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку не залишалися осторонь у філософських пошуках В. Альохіна. Мислитель в позитивно-критичному плані ставився як до формаційної теорії К. Маркса, так і до сучасної цивілізаційної теорії Е. Тоффлера. У якості основи і рушійної сили суспільного розвитку В. Альохін брав духовний фактор помножений на технічний прогрес.

Аксіологічні позиції В. Альохіна ґрунтуються на тому, що в центрі уваги його філософських поглядів знаходиться проблема «людина-інженер-менеджер». Тобто В. Альохін прагнув з’ясувати саме такий вектор розвитку людини, хоча й не заперечував інших варіантів її розвитку. Найвищою цінністю В. Альохін вважав духовний чинник і зокрема творчість людини, яка є головним її виміром та умовою всебічного розвитку особи.

Праксіологічні принципи В. Альохіна знайшли розвиток в його філософській системі «наука-технологія-техніка». В. Альохін обґрунтував необхідність відкриття філософської аспірантури на кафедрі суспільно-гуманітарних дисциплін в Донецькій державній академії управління. Він також вважається засновником наукової школи з філософії управління в ДонДАУ. В. Альохін є автором інженерних винаходів, пов’язаних з механізацією та автоматизацією процесів в галузі коксохімічного виробництва.

Дата добавления: 2015-05-22