Сутність пізнаний. Суб'єкт і об'єкт пізнання

Тема 22. Самост.робота (2год.). Наукове пізнання та його особливості.

Гносеологія, або філософська теорія пізнання виникає разом з філософією, з переходом людського духу від міфу до логосу, «Логос» в давньогрецькій міфології спочатку означав слово, мовлення, а пізніше - думку, поняття, розум, світовий закон. Антична філософія оформлюється як раціональний, розумовий спосіб пізнання світу і людини. Вихідною проблемою теорії пізнання стає проблема ілюзії і реальності, їх розрізнення, а звідси - проблема гадки і знання, а також проблема обгрунтування можливості досягнення істинного знання.

Теорія пізнання є філософським вченням про пізнавальні здатності подіти, про природу знання, про можливості досягнення істинного мшння, умови і критерії його достовірності. Основними питаннями гносеології є такі:

- як людина пізнає оточуючий світ і себе?

- які етапи, або ступені пізнання?

- що таке істина?

- як відрізнити істинне знання від помилки, хибного знання?

- як можливо (і чи можливо взагалі) досягнути істину?

Пізнання є процесом духовного освоєння світу, спрямованим на досягнення істини, достовірного знання дійсності.

Умовою і об'єктивною основою пізнання є суспільно-практичиа діяльність. Практика розуміється в філософії як матеріальна чуттєво-предметна діяльність людей. Практика як перетворення людиною природного і суспільного середовища є самим способом існування людини. Практика є основою пізнання, Його метою, а також критерієм істинності знань. Практика дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, зумовлює формування об'єкта і суб'єкта. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики виникає потреба в подальшому розвитку знань

Процес пізнання є опосередкованим проце с ом взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання. Він має три складові:

а) суб'єкт (той, хто пізнає);

б) об'єкт (те, що пізнається);

в) інструменти, або засоби пізнання (в якості посередників можуть бути матеріальні засоби - власне тіло, знаряддя праці, прилади або ідеальні поняття, категорії, художні образи тощо).

Розрізнення суб'єкта і об'єкта є не тільки фундаментальною опорою всієї гносеології, але й людської діяльності загалом. Практична діяльність людей є основою духовного освоєння ними світу. На відміну від тварини, яка ототожнюється з власною життєдіяльністю і не усвідомлює її схему, не виділяє себе з оточуючого середовища, не змінює, а лише пристосовується до нього, людина в своїй діяльності протиставляє себе об'єктивному світу. Тому об'єктивна природа всієї реальності існує тільки для людини. Людина змінює світ свого існування, тому для неї особливої значущості набуває його об'єктивний зміст, яким світ є насправді, самим по собі. Об'єкт - не, тотожний об'єктивній реальності. Об'єкт — це те, що виокремлюється людиною в процесі практичної життєдіяльності, з об'єктивного зв'язку природи і с у спільства на що спрямоване її пізнання. Об'єкт пізнання може бути як матеріальним, так і ідеальним.

Сам суб'єкт теж є певною ступіншо освоєння об'єктивної дійсності, тому під суб'єктом розуміється не просто людина як така, і органами чуття і мозком, даними від природи, не «гносеологічний робінзон». а людина як суспільно-історичним істота, яка змінюється в історії і змінює свої уявлення, про світ і про масну суб'єктивність. Процес пізнання не здійснюється в окремій голові окремого індивіда, він не є виключно психологічним процесом. Було б помилкою вважати, що можна вивчити «природу» людини - устрій її органів сприйняття, характер психічних процесів, - і тоді зрозуміти структуру і межі людського пізнання. Насправді ж псе в людині - від сприйняття до вищих форм мислення - формується історично, в соціально-культурному середовищі.

Зміна об'єкта є передумовою і засобом для зміни самої людини як суб'єкта (це історично первинна, вихідна ланка людського існування). Але з поступом історії відбувається обернення такого відношення: міжсуб'єктні зв'язки в середині суспільства, відношення суб'єкта і суб'єкта, стають домінуючими. Тепер вже оточуюча дійсність як об'єкт сприймається і пізнається через «світ людини», світ її культури, цінностей, свідомості. Своєю діяльністю людина ніби накладає печатку на світ, він стає олюдненим світом, сповненим людським сенсом і значенням. Природа, наприклад, виявляє свою об'єктивність, свої властивості лише тою мірою, якою вона перетворюється людською практикою. Навіть зоряне небо, в якому людська праця реально нічого не змінила, стає предметом людської уваги, предметом пізнання, лише коли воно перетворюється практикою на засіб орієнтації в просторі і часі, на природні компас, годинник, календар.

У світі людського буття, сповненого суб'єктивним, людським змістом, протиставлення об'єкта і суб'єкта щезає, Але воно залишається в теорії пізнання. Поділ на об'єкт і суб'єкт є невід'ємною рисою гносеології, адже без такого поділу втрачається сам сенс пізнання - осягнення реальності в її «справжності», достеменності, а не ілюзорності. Це важливо підкреслити, тому що деякі напрямки сучасної філософії відмовляються від уявлення про суб'єкт і об'єкт пізнання. Єдиною реальністю тут стає безпосереднє переживання суб'єктом свого власного буття, тобто суб'єкт і об'єкт ототожнюються.

Інша крайність - абсолютизація протиставлення суб'єкта і об'єкта (як протиставлення людини - світу об'єктивної реальності). Класична філософія поставила на місце людини як цілісного, соціально-культурного суб'єкта лише абстракцію людини (людину, як мислення), а буття розумілося там, як таке, що позбавлене людського виміру, як буття над і поза людиною. Причиною такого підходу був культ науки, орієнтація на неї, як на зразок будь-якого знання. За часів Просвітництва виникає думка, що тільки наука в змозі розкрити всі таємниці природи і вирішити питання про сенс життя і призначення людини. Тоді як наукове знання - це всього лише знання про обезлюднений світ, про світ речей і речових відносин, де навіть людина розглядається, як об'єкт серед інших об'єктів природної реальності:

Гносеологія повинна розрізняти суб'єкт і об'єкт (адже ми прагнемо отримати достовірне, об'єктивне знання і про сам суб'єкт, наприклад, - про душевний стан іншої людини). Але цей гносеологічний кут зору не повинен абсолютизуватися, оскільки пізнання є лише часткою цілісного процесу освоєння світу людиною. Крім пізнавальної діяльності, є практична життєдіяльність людей, а також — світ культури і людської духовності. Людина та її світ є часткою універсального буття. І тут не може бути розриву між суб'єктом (людиною) і буттям. Буттям є і об'єкт, і суб'єкт.

Це означає, що завжди треба усвідомлювати відносність гносеологічного поділу на суб'єкт і об'єкт, його доцільність тільки в рамках пізнавальної'діяльності. Пізнання може бути правильно осмисленим, якщо воно розглядається у зв'язку з усіма формами людського життя в світі природи і культури.

Основними настановами та ідеями сучасної гносеології є наступні.

1. Пізнання є процесом саморозкриття об'єктивного буття через буття людини. Пізнавальна діяльність є часткою всієї життєдіяльності людини, а людське буття - часткою універсального буття світу. Завдання гносеології - пізнати об'єкт в його єдності з буттям людини як суб'єктом пізнання.

2. Суб'єкт пізнання включений в універсальне буття, в реальний світ, у зв'язки з іншими суб'єктами. Тому суб'єкт в сучасній гносеології розуміється як комунікативний суб'єкт (такий, що формується, усвідомлює себе і пізнає світ через інтерсуб'єктивний простір, через спілкування з іншими). І

3. Об'єкт пізнання не є обезлюдненим світом, він може бути представленим принаймні трьома сферами: а) природним середовищем, що існує незалежно від людини і досліджується традиційними методами наукового пізнання; б) світом культури та історії, що створюється сукупною діяльністю людей; в) внутрішнім світом людини - світом людських переживань, почуттів, уявлень. Дія пізнання людської духовності і культури потрібні

"особливі методи, тому в сучасній філософії розроблена методологія соціального і гуманітарного знання.

4. Процес пізнання укорінений в життєвому світі людини, тому наука є однією з декількох можливих видів знання, її постійними супутниками є донаукове і позанаукове знання, значення яких є не меншим, ніж науки.

Дата добавления: 2015-05-22