Проблема істини в філософії : основні концепції істини

Проблема істини є корінною проблемою філософії. Істина - це те, що відкрито, що вже не є таємницею для людини (грецьке слово, шо позначає істину, буквально означає «неприхованість»). За висловом філософа М. Хайдеггера, істина - «це відкритість буття». Філософія спрямована на осягнення істини в її повноті, на вияв граничних основ буття і мислення, на визначення самого сенсу людського існування, осяяного ідеалами істини, добра і краси. Філософська істина - це вияв сенсу універсального буття через буття людини, в єдності її чуттєвих, раціональних, естетичних, моральних і релігійних сил.

На відміну від філософії, наукове пізнання орієнтоване па істину є її частковості. Знання у суто гносеологічному плані відносно незалежні від цінностей добра і краси. Наукова, об'єктивна істина (або гносеологічна форма істини) - це- відповідність наших знань дійсності, адекватне відображення об'єктивної реальності в людському мисленні. Або іншими словами – істина єзнанням про об'єктивний зміст дійсності.

Об'єктивна істина - не такий зміст знання, який не залежить від людини і людства (тобто тут стверджується незалежність від людини не самогознання, а його змісту, саме в цьому полягає суть об'єктивності наукових знань).

Ще Арістотель визначав істину як відповідність наших знань самим речам.Антична філософія бачила в пошуку істини мету і сенс людського існування. Уся класична європейська філософія абсолютизувала гносеологічну потребу людини в досягненні достовірного знання про світ. Вважалося, що істини науки спроможні допомогти встановити гармонію людських стосунків, побудувати справедливе суспільство, утвердити людську гідність і зробити людину вільною і щасливою. Вся класична культура (і в цьому її велич) визнавала цінності істини, добра і краси, але шляхом здійснення цих ідеалів вважала розвиток науки, оволодіння законами природи і суспільства. Тому проблема гносеології, проблема можливості досягнення істини,була тут центральною проблемою.

З часом визначення істини як відповідності знань об'єктивній дійсності, світу, яким він є сам по собі, виявило свою суперечність. Перепоною на шляху досягнення так зрозумілої істини постала сама людина - її приладдя, інструменти пізнання, суто людський характер чуттєвості і мислення, доводи корисності. Дійсно, людина не може «вистрибнути» з себе, відкинути суб'єктивні форми організації власної пізнавальної діяльності. Пізнання не може здійснюватися без «домішків» людської суб'єктивності (адже пізнає іима людина, і будь-яке знання завжди є людським знанням). Тоді як можна отримати об'єктивне знання про світ?

З'являються сумніви щодо можливості пізнання об'єктивної істини. Стверджується, що не існує єдиної істини для всіх, в кожного своя істина, своя інтерпретація реальності, відповідна запитам і потребам самої людини. Виникає агностицизм. - така філософська позиція, що заперечує можливості досягнення істини, об'єктивного знання про світ. Найбільш послідовним варіантом агностицизму в класичній філософії стала філософія Д. Юма, який вважав, що все пізнання має справу з людським досвідом і в принципі не може вийти за його межі. Агностиком був і І.Кант, котрий мііііжав, що сутності речей абсолютно приховані від людського розуму. (сучасні варіанти агностицизму відстоюють ідею умовності нашого знання або просто скасовують саму проблему істини, проголошуючи її марною, ненауковою, а саму людську потребу в істині - примітивною вірою незрілої свідомості.

Німецький філософ Г.Гегель був одним із палких критиків агностицизму. Він захищав спроможність людського розуму досягнути істину. Гегель обгрунтував той факт, що об'єктивна істина - не не просто відображення наявного стану речей, існуючих конкретних явиш. Істина – це об’єктивне відображення реальності, але —в її сутності, в її суттєвих, істотних характеристиках. Сутність предметів — це довершення їх змісту та його виявлення людською діяльністю. Тому людська суб'єктивність не є лише чимось таким, що заважає отриманню об'єктивного знання про дійсність, а, навпаки, тільки через людську діяльність розкривається справжній зміст речей, їх загальна основа, сутність. Практична діяльність, у процесі якої змінюється дійсність, не може скасовувати або змінювати об'єктивні закони реальності. Практика змінює тільки форми існування світу, олюднює Його, але згідно з його законами. Через практичну діяльність закони і сутності речей виявляють себе. Тому проблему істини не можна вирішити абстрактно (тобто всуто гносеологічному плані, у формі виключно інтелектуального процесу), без врахування соціальних умов її досягнення. Людина спроможна отримати об'єктивну істину завдяки тому, що її практична діяльність «вписана» в саму реальність, здійснюється само за об'єктивними законами, але, рьзом з тим, відповідно до людських цілей, потреб, цінностей. Потрібно лише пам'ятати, що істина є п роцесом: ЇЇ не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, зн висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому виді, її не можна, як монету, покласти в кишеню. Ніколи не можна сказати, що ти володієш абсолютною істиною. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивного за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безпереч ним надбанням людства. Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним нескінченним, невичерпним і неостаточним-є і його пізнання. Тому будь яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватис. Відносний бік істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. За своєї природою, характером і цілями пізнання є необмеженою і може давати об'єктивне відображення світу. Але істина завжди крнкретна, тобто історично зумовлена і багатопланова. Абстрактний підхід до неї перетворює істину на оману. Оманою стає та істина, яка поширена за межі її чинності.

Сучасна гносеологія відображає всю суперечливу історію усвідомлення істини. Істина а гносеології і досі розуміється неоднозначно. Існують принаймні чотири найбільш поширені концепції істини; когерентності, прагматична концепція, кониепція конвенціалііму і концепція відповідності (кореспонденції).

1. Концепція логічної когерентності («когеренція» — зчеплення, зв'язок) фактично замінює поняття істинності поняттям правильності мислення. Під когерентністю розуміється логічна узгодженість знання з самим собою, його внутрішня несуперечливість, бездоганність висловлювань, точність мови науки. Але концепція когерентності навіть не ставить проблеми «виходу до реальності», проблеми відповідності знання самій об'єктивній дійсності. Безумовно, система знань має бути логічно стрункою, але це повинно доповнювати розуміння об'єктивної істини, а не відміняти її.

2. Прагматична концепція істини (гр. слово «прагма» означає діло, дно) теж відмовляється від вирішення проблеми об'єктивності істини. Пізнання розглядається представниками прагматизму як засіб пристосування до зовнішнього середовища з метою успішної, діяльності. Істина для них –це те, що відповідає принципу корисності, ефективності людського досвіду. Оскільки запити, потреби і уявлення про користь є досить різними, тоді не може бути об'єктивної істини, є лише суб'єктивні уподобання людей.

3. Концепція копвенціалиму виходить з того, що поняття.істини має умовний характер, істина може Інтерпретуватися вченими по-різному. В основі наукових теорій лежать умовні і довільні домовленості й угоди (конвенції) прийняті на даний час у науковому співтоваристві.

4. Концепція відповідності (кореспонденції) має два варіанти. Одні філософи визнають можливість об'єктивної істини як такого знання, що відповідає об'єктивній реальності в її сутності. Інші філософи обмежуютьсяуявленням про відносність істини, істина для них - таке знання, що відповідає всього лише чуттєвому досвіду або емпіричним фактам.

Який же критерій істини? Як можна відрізнити істинне знання від хибного, від помилки? Єдиного критерію, абсолютного і безперечного, як універсального ключа до істини, не існує. Але певні критерії все ж таки є. Розрізняють практичний, логічний і естетичний критерії істини. Основним в даному випадку є критерії практики. Знання є істинним, іімно воно отримало підтвердження - прямо або опосередковано - на практиці. Якщо фізики відкрили певні закономірності і, виходячи з того знання, було зроблено літак, або - відкрили формулу гена і відтворили тіший організм, - знання вважається перевіреним на істинність. З іншого боку, знання часто набагато випереджають можливості практики. Практична неперевіреність знання на даний момент ще не означає, що воно не є істинним. Тому критерій практики не є абсолютним. Інший критерій практики не є абсолютним. Інший критерій - логічний: нове знання, принаймні, не повинно суперечити фундаментальним законам, що вже перевірені практикою, або основним положенням певної теорії. Хоча і тут ми. маємо справу з досить відносним критерієм: народження нової теорії часто Йшло врозріз із загальноприйнятим знанням. Логічний критерій передбачає лише внутрішню несуперечлшість теорії, це необхідна, але недостатня ознака істинного знання. Одним із критеріїв істини в науці є естетичний критерій - краса ідеї, теорії, гіпотез. (їх гармонія, досконалість форми, внутрішня співмірність) є запорукою їх істинності.

Результатом наукового пізнання є знання-інформація. Інформація -сума фрагментарних даних про об'єкт пізнання. Тому інформованість, обізнаність людини в чомусь, ще не означає її справжньої освіченості. Освічена людина - та, яка володіє системним і універсальним знанням. Але ще Геракліт казав, шо «багатознання розуму не навчає» (знання багато чого у відриві від цілого). Або як про це з сумом писав один з англійських поетін; «Де наша мудрість, втрачена заради знання, де наші знання втрачені заради інформації». Інформація — мертве знання, яке втратило будь-який зв'язок із мудрістю, з людським сенсом знання. Крім знання-інформації (знання-мудрість. Мудрість вже не є результатом виключно пізнавальної діяльності. Мудрість — вміння застосувати знання в особистому, житті, наповнити їх людським сенсом. Мудрість - у вмінні перетворити знання із засобу «досягнення і володіння» на засіб відповіді на питання, «як жити». Мудрість - це вміння жити згідно з цінностями істини, добра і краси, не руйнуючи їх єдності.

Істина - це не тільки відображення в наших знаннях об'єктивної сутності реальності (гносеологічний аспект істини). Істина в філософії розуміється в більш глибокому значенні. Істина є відкритість, одкровення буття для людського серця і через нього. Не випадково в українській філософії і часів Г. Сковороди утвердилася традиція «філософії серця»; пізнання сутності буття можливе тільки через «сердечне пізнання»: пізнання Бога, світу, людини можливе тільки через любов до Бога, до світу, до людини. Буття відкриває себе, висвітлює свою сутність і сенс через людське життя І через духовні зусилля людини бути людиною. Знайти істину означає бути істинним. Істина здобувається не тільки інтелектом, але й волею, всією повнотою людського духу. За словами одного з філософів, «істина не дається морально пошкодженій людині». Сутність істини — це мудрість життя,це вміння жити «по істині». Істина - це шлях і життя («Я є шлях, і істина, і життя», було сказано Ісусом). Мудрість, життя «по істині», - це мужність жити в Бозі.

Дата добавления: 2015-05-22