Методичні поради 1 страница. При обговоренні питання про українську філософію слід зазначити, що кожна національна філософія так чи інакше виражає особливості національного світогляду

При обговоренні питання про українську філософію слід зазначити, що кожна національна філософія так чи інакше виражає особливості національного світогляду. Що стосується визначення рис національного характеру української філософії, то вони мають досить умовний гіпотетичний характер. Разом з тим, більшість дослідників звертають увагу на інтровертний характер, властивий українському філософствуванню, наголошують на індивідуалізмі, етичній спрямованості, емоційно-чуттєвому характері сприйняття, панестетизмі та іронічному ставленні до світу, на кордоцентризмі, обумовлюючи цим риси, які характерні українській філософії.

Окреслюючи особливість української філософії, наголосіть на тому, що в культурній традиції нашого народу філософія завжди виступала передовсім тим типом духовної діяльності, де з'ясовувались межі людського життя, де давалися відповіді на питання, що становить сенс буття людини.

З'ясовуючи природу української філософської думки, слід звернути увагу на її світоглядні корені, основою яких є самобутня міфологічна система. Незважаючи на те, що міфологія східних слов'ян входить до кола індоєвропейських міфологій, світоглядна свідомість наших пращурів формувалась в незамкненому етнонаціональному просторі, а у творчому діалозі зі світоглядними ідеями інших етнонаціональних спільнот.

Проте українські міфи зберегли характерну для них особливість – близькість до природних форм.

Розмірковуючи над специфікою, чинниками формування української філософської думки, зауважте, вплив на неї рис національного характеру, тобто, менталітету. У цьому контексті виділіть такі ментальні риси, як антеїзм, що формує відчуття природності, чуттєвості, індивідуальності, творчий індивідуалізм та волелюбність. Ми зумовили формування такої ментальної риси, як екзистенціальність, усвідомлення власного «Я». Естезація, схильність до символічного сприйняття, мрійництва обумовили характерний потяг до духовних граней життя, посилюючи при цьому пріоритети ідеального моменту. Продуктом цієї нематеріальної дії стає поезія.

Саме пріоритетність чуттєвого робить схильність українців в інтелектуальній сфері швидше до спокійної рефлексивності, ніж до активного творчого шукання. Зауважте, що Д. Чижевський у вступі до «Нарисів з історії філософії на Україні» звертає увагу на те, що українська психічна структура вирізняється емоційно-почуттєвим характером. Емоційність, сентименталізм, ліризм стають безумовною рисою психічного укладу українця. До такого ж висновку доходять і М.Костомаров у праці «Дві руські народності». Наголошуючи на перевазі емоційності, чуттєвості над волею, автор зауважує, що не розум як вирішальний чинник мислення і філософствування, а первісне чуття – властивість українця, яка постає основним мотивом всієї його діяльності. Сама перевага почуттєво-емоційної компоненти в національному характері українця свідчить про те, що своєю високою кордоцентричністю українська психіка виділяється з-поміж інших, а розумово-вольовою – ні.

Зауважте, що саме кордоцентричність, де відбувається перевага суб’єктивного над об’єктивним, обумовлює інтроверсійну природу українця. Пригадайте, що інтроверсія – це повернення суб’єкта до себе, у світ внутрішніх переживань. Зверніть увагу на таку ментальну ознаку, як глибока релігійність. Серед чинників, що зумовлюють особливість української релігійності – це індивідуалізм, який пов’язується з інтровертизмом, тобто, вказують на внутрішню спрямованість індивіда. Релігійність шукає вислову у внутрішній побожності. Українець у своєму релігійному житті ніколи не звертає увагу на зверхні прикмети, а намагається увійти в глибину, збагнути суть і вагу віри.

Охарактеризувавши національні чинники українського народу, окресліть специфіку українського філософського мислення. Що, на вашу думку, означає гуманістично-антропологічна етична спрямованість філософської думки. В чому ви бачите недолік української думки? Розмірковуючи над цим питанням, зверніть увагу, якими соціально-економічними змінами була зумовлена ця специфіка. Річ у тому, що неабиякий вплив на ці процеси мало впровадження християнства. Християнський світогляд стає панівним, що і визначає характер формування вітчизняного філософського мислення. В українській духовній традиції складається своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя, теоретизування. Формується своєрідний тип філософствування, який відрізняється не об'єктом, а суб'єктом. Філософія виступає не засобом теоретизування, а практичною мораллю, яка була зорієнтована в основному на внутрішню сутність людини.

Моральний бік людського життя вважається настільки важливим, що це спричинило значною мірою етизацію всієї філософської думки, її схильність до морального повчання та життєвої настанови. Популяризувалися як загально християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спілкування.

Отже, філософська думка Київської Русі розвивалась як етико-моральне вирішення низки проблем, така орієнтація набула назви «філософії серця». За періодизацією, встановленою В.Горським, все це припадає на перший період розвитку української філософії княжої доби. Він окреслює її, починаючи з часів християнізації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-Волинського князівства (з XI до сер. XIV ст.). Духовним джерелом філософської думки стає антична спадщина, патристика, оригінальні твори мислителів Київської Русі. Це «Повість давніх літ», «Повчання» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Релігійно-етична проблематика стає основою у цей період, моральний бік людського життя вважався настільки важливим, що спричинило етизацію всієї філософської думки Київської Русі, її схильність до морального повчання і життєвої настанови. Підтвердіть етичну спрямованість на прикладі «Повчання» Володимира Мономаха.

Не менш важливим стає розвиток філософської думки в Україні в другій половині ХІІІ-ХVІІІ ст., який, за періодизацією В.Горського, окреслюється як другий період. Цей період позначився пожвавленням духовного та культурного життя України, виразився у формуванні історичної самосвідомості українського народу, розвитку ідеалу гуманістичного патріотизму. Засновником гуманістичної культури в Україні ХУ-ХУІ ст. вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського. Основною проблемою стає людина, сенс людського життя, значення розуму у становленні особистості.

Заслуговує уваги засновник українського гуманізму – Юрій Дрогобич (Юрій Котермак: 1450-1494). Доктор філософії і медицини, він займав посаду ректора Болонського університету. Сфера інтересів – астрономія, географія, математика. Відома праця “Прогностична оцінка поточного року 1483”, в якій викладено проблеми філософії, астрології, географії.

В своїх поглядах на світ він звеличує силу науки, знання людського розуму, стверджує, що людина здатна без божого одкровення пізнати світ, його закони, а пізнаючи природу, використовувати її у своїх цілях. Отже, Ю. Дрогобич підходить до вирішення проблем історії держави, влади зі світських, а не з теологічних позицій. Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів ХУІ ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – український і польський публіцист, філософ. Найзначніші його твори: «Про целібат»(1547), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543), «Літопис», «Про природне право».

В галузі філософії С.Оріховський перш за все цікавився проблемами етики і політики. Гуманістичний підхід виявляє Оріховський і в питаннях історії, зазнаючи, що вона є результатом не Божого Промислу, дії реальних людей, які є справжніми її творцями.

Пов’язуючи історичний процес з діяльністю людей, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює необхідність творчого вдосконалення, розвитку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть талановита від природи людина не здатна зробити щось видатне, геніальне.

У працях С.Оріховського містяться думки щодо походження держави, державного правління. Заперечуючи божественне походження держави і влади, він підходив до цих проблем зі світських, а не теологічних позицій. Держава, на думку Оріховського, виникла внаслідок суспільного договору, і королівська влада є теж наслідком угоди між людьми, через це церква не повинна втручатись у вирішення державних справ. Люди повинні вважати себе перш за все підлеглими не Папі Римському, а королю. Король має бути мудрим, дбати про державу, про повагу громадян, про мир й злагоду між ними. Поряд з питанням держави, державної влади Оріховський досліджує проблеми природного права.

Зауважте, що наприкінці ХVІ - поч. ХVІІст. розвиток гуманістичних ідей в Україні був невід’ємним від культосвітніх центрів, найбільшим серед яких вважався Острозький центр на Волині. Навколо Острозького центру згуртувалось ряд освітніх талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький. Організатори Острозької школи намагалися зберегти традиції і самобутність української культури, протиставити себе наступу католицизму і ополяченню. Найяскравішим борцем за збереження української культури у візантійсько-давньоруських канонах був Іван Вишенський.

Іван Вишенський (між 1545-1550 – бл. 1620) – найвизначніший український письменник – полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, потім живе у Луцьку, Острозі, а в 70—80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ'я. 1604 р. їде в Україну, але 1606 р. знов повертається до Афону, де прожив до кінця свого життя. У монастирях Афона Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя – аскетом-пустельником. До нас дійшло 16 творів Івана Вишенського.

Іван Вишенський в оцінці різних подій проявив послідовність і однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, прагнення захистити від них вчення пра­вославної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу і особи.

Філософський світогляд І.Вишенського ґрунтується на текстах Святого Письма і творах І.Дамаскіна, Василя Великого тощо.

Він дотримується традицій «отців» церкви, які поділили філософію на «внутрішню» (християнську, священну) і «зовнішню» (світську). Вишенський визнає «внутрішню» філософію, саме вона вчить про Бога, добро, справедливість. Щодо світської «зовнішньої» філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але може призвести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа – Софія. В поглядах на людину І.Вишенський стверджував, що справжня сутність людини в її духовності, досягти якої можна, з одного боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого, – у процесі самопізнання, заглиблення суб’єкта пізнання у свою «внутрішню» природу. Саме при такому поєднанні цих двох процесів наступає містичне осяяння духовного розуму істиною.

Але, на думку І.Вишенського, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не примушує йти шляхом досягнення вищої духовності і пізнання істини. Заслуговує на увагу боротьба І.Вишенського за слов’янську мову. Справа в тому, що католики прагнули довести зверхність латинської мови над слов’янською, вважаючи останню мовою другорядних народів.

Підкреслюючи просвітницьке значення Києво-Могилянської академії, варто зазначити, що в цій справі видатну роль відіграли вчені-професори Академії, які вели філософські курси. Філософський курс в Академії був досить змістовним і поділявся на три частини: філософія численна (логіка); філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Проблеми природи, космогонії, фізіології, психології тощо були в центрі уваги. Своєрідні риси барокового мислення яскраво відобразились у філософських курсах, які читались у Києво-Могилянській академії. У контексті культури бароко відбувався синтез західноєвропейського раціоналізму з духовною спадщиною східновізантійського православного світобачення. У Києво-Могилянській академії вивчалися твори Демокріта, Платона, неоплатоніків, Аристотеля, Епікура, представників патристичної літератури – Августина, Климентія Олександрійського, Орігена, Василя Великого, Гр. Нисського та інших, а також твори представників схоластичної філософії – А. Великого, А. Кентерберійського, Ф. Аквінського, П. Абеляра, Д. Скота та ін. Не залишились поза увагою професорів-філософів Академії філософські ідеї представників новітньої філософії. У філософських курсах відчутним був процес секуляризації, перехід від єзуїтського схоластицизму до нових концепцій, до пантеїзму і об'єктивного ідеалізму.

Серед викладачів Києво-Могилянської академії провідне місце в розвитку філософської думки України XVII – XVIII ст. займали Й. Кононович-Горбацький, І.Гізель, Л.Баранович, І.Галятовський, Д. Ростовський (Туптало),,Ст.Яворський, В.Ясинський, Ф. Прокопович, М.Козачинський, Г. Кониський та ін.

Вітчизняна філософія була тісно пов'язана з теологією. Однак, розвиваючись у рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала – поряд з теологічними положеннями в ній утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ.

Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні всесвіту, природи, людини і тим самим визначити її самостійність у відношенні до теології.

У філософських курсах викладачів Академії значне місце займали проблеми натурфілософії, характерною рисою якої була зміна предмета пізнання, а саме, на передній план виступило пізнання природи і людини у порівнянні з богопізнанням.

Найбільший інтерес представляють натурфілософські курси І. Гізеля, Ст.Яворського, Й.Кроковського, Ф.Прокоповича, М.Козачинського, Г.Кониського та ін. Саме вони прагнули створити передумови для формування самостійного раціонального філософського мислення.

Видатним культурним і суспільним діячем України XVII ст. був Інокентій Гізель (1600 - 1683) – просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився в німецькій реформаторській сім'ї в Польській Прусії. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії (Академії), де прослухав курс філософії, прочитаний Кононовичем-Горбацьким. Як один з найздібніших учнів був посланий П. Могилою на навчан­ня за кордон. 1645 р. був обраний професором, а 1646 року – ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. і до кінця свого життя І. Гізель – архімандрит Києво-Печерського монастиря і управитель Лаврської друкарні. Його вважали найосвіченішим діячем культури в Україні XVII ст.

Філософські погляди Гізеля відображені у відомих його працях «Твір про всю філософію», «Філософські аксіоми», «Мир з Богом людині». У своїх поглядах на проблему відношення Бога до світу Гізель стояв на деїстичних позиціях. Щодо проблеми матерії, то він дотримувався положень про єдність і однорідність матерії всіх природних тіл, земної і небесної матерії. Різноманітні речі у своїй основі мають єдину за видом матерію, яка не народжується і не знищується, постійно зберігається в своєму кількісному відношенні, переходячи з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення.

Поряд з вирішенням проблеми матерії І.Гізель у своєму філософському курсі розглядає проблему руху, місця, простору і часу. Так, він вважає, що рух – це різноманітні зміни, які є універсальними, невіддільними від матеріальних речей. З позицій деїзму він вирішував питання про закони природи – Бог виконав свою функцію першодвигуна, першопричини, а далі природа розвивалась за своїми власними, об'єктивними законами.

І.Гізель з повагою ставиться до людини, вважає її творцем свого щастя, господарем своєї долі й своїх вчинків. Критерієм добра і зла, на думку автора, є совість розумної людини, яка керує всіма її діями, засуджує чи схвалює її вчинки. Ще одним критерієм добра і зла є людський розум, який дає можливість людині пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Отже, Гізель ставить природне право як критерій людських вчинків вище закону Божого.

Найяскравішою постаттю серед українських просвітників першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1677 – 1736). З усіх просвітників Києво-Могилянської академії чи не найбільше уваги приділили дослідники саме його життю і творчості. Він був видатним українським політичним, громадським і церковним діячем, вченим, філософом, поетом.

Ф.Прокопович (справжнє прізвище Єлисей Церейський) народився в сім'ї київського міщанина. Залишившись у 3-річному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича, в честь якого він після повернення з-за кордону і прийняв його ім'я.

З 1687 р. Прокопович навчається в Києво-Могилянській академії, не закінчивши в якій останнього курсу богослов'я, відправляється за кордон, щоб поглибити свої знання.

Для того, щоб мати можливість успішно навчатись в західноєвропейських навчальних закладах, він змушений був прийняти уніатство.

У своєму натурфілософському курсі, вирішуючи питання про відношення Бога до світу, Ф.Прокопович спирається на положення, за яким Бог визнається осно­вою і творцем всього існуючого. Водночас його поглядам притаманна певна непослідовність, коли він стверджує, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити і що.розвивається вона за своїми власними закономірностями». Скоріше всього, ці думки є проявом пошуку, процесу формування позиції мислителя.

При обговорені питання – філософії Г.Сковороди зазначте, що він продовжував традиції діячів Києво-Могилянської академії. Сформувавшись як мислитель у межах філософії Києво-Могилянської академії, що була теоретичним виразом культури українського бароко. Григорій Сковорода створив свою філософію, яка звеличувала в людині її духовний первінь, обґрунтовувала принцип самопізнання і морального вдосконалення, що, на його думку, мало досягатися через заглиблення у внутрішній світ особистості, де вона знаходила себе, єдналася з Богом, здобуваючи через духовне переображення щастя, віднаходячи своє місце в суспільстві, відтворюючи для себе свій спосіб життя.

Г.Сковорода своїми творами ствердив оригінальний ідеал філософа. За Сковородою, “філософія, або любов до мудрості скеровує усе коло своєї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам... Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне – то й усе світле, щасливе і блаженне”. Зауважте, що основною світоглядною проблемою культури бароко, до якої належав Г.Сковорода як, власне, і культури середньовіччя, була проблема Бога або буття Божого. Саме з Святого Письма і почалося формування його філософсько-богословських думок. Святе Письмо мандрівний філософ дуже добре знав, вільно цитував його. Ця Книга була завжди незвичайним чтивом для нього. На Священну Книгу мислитель дивився як на твір, який під зовнішніми формами, під образним зображенням криє в собі зерна невмирущої правди. Тому Святе Письмо для українського мислителя – це Книга, яку потрібно уважно читати, не зупинятися на зовнішньому, на явищах, а проникати в таїнственне значення сказаного, тлумачити внутрішній, потаємний зміст, прихований за зовнішньою словесністю. Мислитель бачив і цінував в Святому Письмі християнську концепцію вільної особистості, неповторної людської індивідуальності, носія вищого духовного виміру буття. Г.Сковорода закликав людину пізнати себе і піднести себе над світом марноти, розвинути в собі мудрість Божу.

Природно, що провідна думка Сковороди про взаємозв'язок життя і філософії привела його до релігійної і мо­ральної проблематики. Він прагне виробити такі принципи, які б допомогли людині віднайти істинний шлях до щастя, до вищого блаженства. В цьому одна з особливостей його філософії – її практична спрямованість.

Одним із центральних мотивів його філософствування є те, що найважливішим, найглибшим у людини є її емоційно-вольове начало – «серце». Із серця випливає все: і думка, і стремління, і почуття. Вся моральність людини повинна теж бути звернена на «серце». Звідси і вимога: «пізнай себе», «поглянь у себе». Зверніть увагу, що першими філософсько - богословськими діалогами Г. Сковороди, у яких автор і розкриває свої філософсько-світоглядні орієнтири, були „Наркісс. Разглагол о том: узнай себе” і „Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе”. Вони присвяченні питанню про самопізнання, яке і є основою світогляду Г. Сковороди. Заклик до самопізнання ми неодноразово зустрічаємо і в Святому Письмі – „Досліджуйте самих себе, чи ви у вірі; випробовуйте самих себе”, „Пильнуй себе самого...”. У діалозі „Наркісс” „обгрунтовується ідея самопізнання людиною своєї духовної сутності як необхідної умови досягнення внутрішнього миру і спокою”. Глибинне самопізнання у Сковороди було внутрішнім утвердженням та розбудовою Царства Божого всередині себе для постійного духовного діалогу з Богом

Ставлення Г.Сковороди до Бога, релігії викреслює його пантеїстичний світогляд.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і “двох натур”. Особливе місце серед діалогів, присвячених питанню про два начала займають трактати „Діалог, или разглагол о древнем мірЂ” і „БесЂда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко”. В першому діалозі Сковорода розмірковує над питанням про співвідношення старого і нового світів. Під старим світом розуміється тлінний світ, де немає в житті Бога, а новий світ – це світ Господній, де все є спрямоване до Бога. Старий світ Сковорода порівнює до дерева смерті, а новий- до дерева життя. Це співвідношення поєднюється „так, как тЂнь с ея деревом”. Згідно з цією концепцією, Сковорода стверджує, що весь світ має дві натури: зовнішню видиму, і внутрішню невидиму. Поряд з теорією «двох натур» Сковорода розробляє теорію «трьох світів». В найбільш закінченому вигляді концепція «трьох світів» вкладена в діалозі «Потоп зміїний».

Концепція трьох світів Г.Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосм (Всесвіт), який складається з видимої натури і невидимої.

2) малий або мікрокосм (людина), яка теж складається з видимої і невидимої натури. В людині, як і в усьому, є тілесне і духовне.

3) символічний (Біблія, міфологія).

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі. Зазначте, що в цьому простежується наслідування Сковородою вчення Аристотеля. Переносячи цю концепцію на мікрокосм, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини є не що інше, як рівновага цих чотирьох елементів. Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Г.Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Це виявилось у тому, що всі речі у великому світі зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Слід зазначити, що виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди можна в цілому охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

- твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

- визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв’язку протилежностей;

- проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

Другим різновидом, за Сковородою, є малий світ, або мікрокосмос. Під цим світом він розумів людину. Пояснює її сутність виходячи із своєї концепції двох натур: в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людини з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина несправжня: вона тінь і ніщо.

Справжня, дійсна людина народжується тоді, коли вона осягає невидимість, коли стає не тільки тілесною, а й духов­ною людиною, коли вона пов'язана із своїм сутнім, «внутрішнім», єством якого є Бог. За своєю істотою, по своєму «серцю» людина тотожна Богу, і, пізнаючи своє єство, людина пізнає Бога. Служіння Богу, любов до нього є одно­часно служінням і любов'ю до самої себе.

Оскільки невидиме (Бог) існує всюди, а мікрокосм (людина) знаходиться в гармонійній взаємодії з макрокос­мом і відтворює в собі його особливості, то, за Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Вся різноманітність матеріального світу, вся «незмірна незліченність і видимість стікається в людині», стверджує він у творі «Асхань». У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світ, людина повинна пізнати саму себе. Тому сократівський принцип «пізнай себе» проходить червоною ниткою крізь його філософські твори. Самопізнання (богопізнання) для Сковороди – ключ до розкриття всіх таємниць світу.

У цьому і виражається ідея філософського антропологізму. Етико-моральне вчення Сковороди є центральним, є серцевиною його філософії. Це наука про людину, про її щастя і шлях його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Зауважте, що найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Наше щастя, як вважав Сковорода, – світ душевний. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у «сродності» з цією природою.

Тому необхідною передумовою на шляху людини до щастя, за Г.Сковородою, є дотримання нею принципу «сродності» праці. За Сковородою, сродна праця – така діяльність, що відповідає внутрішній природі людини, її здібностям і потребам. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, тому, прислухаючись до внутрішнього голосу, людина має обирати собі заняття не шкідливе для суспільства, а таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Саме тоді життя людини буде радісним і тому необхідно пізнати свою «внутрішню сердечну» людину, щоб правильно знайти своє місце у житті – таке місце, що може дати глибоке внутрішнє задоволення, на якому вона принесе користь іншим людям. Тільки у цьому випадку людина може бути щасливою. «Щастя», за Сковородою, міститься в нас самих. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі його отримають, вважає мислитель. Ті, хто задовольняється багатством, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять велику помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримають не щастя, а його привид, образ, який перетворюється в прах. Поміркуйте, який спосіб життя проповідує Сковорода. Цікаво формулює Сковорода основний філософсько-етичний закон всього людського життя: “Потрібне – не тяжке, а тяжке – не потрібне”.

Досить оригінально вирішує мислитель питання про рівність і нерівність людей. Він висуває ідею нерівної рівності. Кожна людина, за Сковородою, схожа на глечик. Який вона має глечик, залежить від неї самої. Бог же кожному наповнює глечик порівно.

Наступним світом за Сковородою є символічний світ Біблії. Біблія, на думку Г.Сковороди, є символічний світ, тому що у ній ”зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були образами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх”. Згідно із вченням Сковороди, символічний світ поділяється на зовнішній і внутрішній. Зовнішнє в Біблії – її видимий, буквальний зміст, внутрішнє ж – зміст невидимий, духовний. Саме символічний світ єднає зовнішнє, видиме, і внутрішнє, невидиме, адже символ передбачає «метафізичний зв’язок видимого і невидимого». Ключем розуміння символічного світу Біблії і людини є для нього серце, тому що і Біблія «вчить про людське серце», і «голова всього в людині - людське серце». Біблія, вважав він, у згорнутому вигляді представлена у людському серці, а людське серце у розгорнутому вигляді представлено у Біблії. Слушною з цього приводу є думка Б.Паскаля: «Писання – це наука не розуму, а серця. Воно зрозуміло тільки для чистих серцем».

Звідси випливає, що для Сковороди пізнання Біблії і самопізнання одне і теж саме. «Не пізнавши себе, як пізнаєш Біблію?».

Таким чином, проаналізувавши своєрідну спадщину Г.Сковороди можемо зробити певні висновки. У поглядах Сковороди проглядається деякий утопізм уявлень. Це стосується, зокрема, його поглядів щодо «сродної» праці. Обрання «сродної» праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав’язується індивідам – стихійною силою. За цих умов була саме «несродна» відчужена праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, потрібне не самопізнання, а й революційна перебудова суспільних відносин і відповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Його ідею «втечі» від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Історична обмеженність його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їх треба відкрити, пізнати і привести у дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі і побудоване його просвітительське, утопічне вчення, його суспільний ідеал. Як бачимо, Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди і справедливості. Тому, на переконання Сковороди, реалізація своїх природніх обдарувань можна втілити в життя з допомогою освіти, самопізнання. Слід також зазначити, що окрім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода відзначився як великий педагог. У своїх притчах «Благородний Еродий», «Убогий жайворонок» та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

Дата добавления: 2015-05-22