Загальна характеристика патристики 2 страница

Цей пафос творчості походить від Середньовіччя з Його уявленням про Бога як Творця і світ як Його художній витвір. Проте тепер маленька людина Середньовіччя перетворюється на титана, який у творчості долає свої межі і голос якого зливається з Божественним голосом.

3.1 нарешті, універсалізація людської сутності. Людина не може бути пов'язана з однією професією. Сенс людини полягає у різнобічній діяльності, що

78 Лекція 5. Філософія епохи Відродження: людина-титан

спрямована на перетворювання себе і світу. Це характерно і для Середньовіччя, але тепер прагнення до перетворювання дедалі більше пов'язується з універсально-творчим прагненням до Абсолюту, що одухотворяє тілесність, а не пориває з нею як із темницею духу.

§ 56. Марсіліо Фічіно: творче злиття з Богом

Одним із найбільш глибоких авторів італійського Відродження є Марсіліо Фічіно (1433—1499). У трактатах "Платонівська теологія про безсмертя душі" і "Про християнську релігію" він намагається здолати раціоналізм схоластики шляхом звернення до філософії Платона і неоплатонізму, з'єднуючи неоплатонівське вчення про еманації у світ Бога-Єдиного з основами християнства.

Для філософії Фічіно характерні такі два принципові положення.

1. Утвердження богоподібності людини, яка через містичне споглядання на вищих щаблях свого розвитку може з'єднуватися з Творцем. На відміну від середньовічної філософії, принципово новим тут виступає твердження про творцу активність людини в процесі злиття з Богом. При цьому споглядання і витвір земної краси є умовами осягання вищої, Божественної Краси.

2. Вчення про "Всезагальну релігію". За Марсіліо Фічіно, всі історично існуючі течії і церкви є етапами осягнення Єдиного Бога. Таке розуміння релігійного життя відмовляє будь-якій релігії у праві виняткового бачення Абсолюту. Релігійна істина — це сукупне надбання людства. 1 це звучить дуже сучасно на межі Π і Ш тисячоліть...

§ 57. Джордано Бруно і Галілео Гал і лей: два шляхи свободи

Світогляд більшості філософів романського Відродження не суперечив католицькій доктрині людини і Бога. Проте рано чи пізно мали з'явитися мис-
2,, Романське Відродження: воскресіння античності 79

лителі, котрі поставили б під сумнів істини релігійної філософії.

Такими мислителями стали Джордано Бруно і Галілео Галілей, кожний із них по-своєму трагічно закінчив своє життя, їхні шляхи показують два мученицьких образи свободи. Давайте подивимося на них крізь глибину віків.

Джордано Бруно (1548—1600 pp.) був послідовником геліоцентричного вчення Коперника, який поміняв місцями Сонце і Землю в умах свого часу і наступних епох. Але Бруно пішов далі Коперника і в науковому смислі — говорить про множинність заселених світів, і у філософському— послідовно утверджує пантеїзм. Ідея множинності заселених світів органічно пов'язана з пантеїзмом — якщо Бог "пронизує" весь безкінечний Всесвіт, то в будь-якій точці Всесвіту можуть існувати розумні істоти, подібні людині.

Пантеїзм Бруно вступає в суперечність з персоналістичним тлумаченням Бога в католицизмі. Інквізиція звинувачує мислителя в єретизмі і пропонує йому зректися своїх поглядів. Джордано Бруно відхилив цю пропозицію і в 1600 р. був спалений у Римі на площі Квітів.

Галілео Галілей (1564—1642 pp.) також прийшов до суперечності з католицьким світорозумінням, але розв'язав його іншим шляхом.

Приєднуючись до ідей античних атомістів і відстоюючи експериментальні методи пізнання, він відмовив собі у міркуванні про Бога. Проте інквізиція запропонувала йому зректися поглядів, що грунтувалися на експериментальному підтвердженні низки ідей Коперника (про Сонце як центр світу, про обертання Землі навколо своєї осі і т. д.). На відміну від Бруно, Галілей пішов на це, зберігши життя і можливість подальшої роботи. За переказами, він прошепотів після публічного зречення: "Але все ж таки вона обертається..."

Чий шлях свободи є більш прийнятним? Чи варто зберегти можливість творчості ціною привселюдної (нехай навіть формальної) відмови від своїх переко-

80 Лекція 5. Філософія епохи Відродження: людина-титан

нань? Ці питання хвилювали не одне покоління європейських мислителів. Підкоряючись пориву, ми готові віддати перевагу Джордано Бруно. Проте, чи можемо ми засуджувати Галілея?..

Відомий німецький філософ XX ст. Карл Ясперс визначає їхні позиції як позиції віри і знання. "Джордано Бруно вірив, Галілей знав, — пише він. — Обидва вони були в однаковому становищі. Суд інквізиції вимагав від них під загрозою смерті зречення від своїх переконань. Бруно... помер смертю мученика. Галілей зрікся твердження, що Земля обертається навколо Сонця... У цьому відмінність: є істина, що страждає від зречення, і істина, яку не зачіпає зречення" ¹.

Істину Бруно, на думку Ясперса, не можна довести, вона зрослася з ним, вона є його життям. Істина Галілея може бути доведена й існує поза ним. Власне кажучи, це не істина, а правильність. "Померти за правильність, яка може бути доведена, безглуздо" ², — говорить Ясперс. Таким чином, він цілком виправдовує позицію кожного з мислителів, показуючи, що вони вчинили так, як тільки могли вчинити.

Але проблема залишається, і концентрується вона у наступному питанні: Чи тотожна віра людини особистості людини?

3. ГЕРМАНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ: ВОСКРЕСІННЯ ПЕРШОХРИСТИЯНСТВА

§ 58. Загальна характеристика германського Відродження

Германське Відродження, як і романське, має своїх яскравих митців. Це насамперед німецький графік і живописець Альбрехт Дюрер (1471—1528 pp.), голландські живописці Ієронім Босх (1460—1516 pp.) і Пітер Брейгель-старший (1525—1569 pp.). На відміну

¹ Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. - М, 1991. - С. 421.

² Там само. — С. 422.

3. Германське Відродження 81

від романських художників, яга оспівують красу людини, його тілесну і духовну досконалість, у творчості німецьких авторів виявляються похмурі сторони людського буття, їм властива іронія над смертною тілесністю, Ідо часом набуває фантастичних і жахливих форм. Тут можна пригадати триптих "Апокаліпсис" Дюрера, "Спокуса святого Антонія" Босха і "Битву Масниці і Посту" Брейгеля-старшого.

Якщо ж говорити про германське Відродження в цілому, то для нього характерні такі риси.

1. Містицизм. У культурі германського Відродження віра домінує над розумом, а божественне — над людським. Саме тому містичне споглядання в ній є первинним, а логічне мислення вторинним і саме тому містичне споглядання в ній не виключається з повсякденного досвіду. Тому не випадково в епоху Відродження в німецьких країнах відбувається бурхливий розвиток алхімії (яку представляв, наприклад, такий мислитель, як Парацельс).

Містицизм германського Відродження протистоїть культові людської чуттєвості і тілесності романського Відродження. Іншими словами, якщо для романського Відродження Бог є більш символічним, а людина — реалістичною, то для германського реалістичним є саме Бог, тоді як людина є символом, натяком на більше.

2. Фаталізм, Світогляд германського Відродження не приймає ідею самостійності людини, спостерігаючи її глибинні недосконалості і вади, і виходить з потойбічних сил, які можуть спрямовувати людське життя в будь-який бік. Таке розуміння людини близьке до середньовічного, проте є й істотні відмінності. У цей час у германських країнах зменшується авторитет римо-католицької церкви, і фаталізм германського Відродження не настільки пов'язаний з її канонами.

Містицизм і фаталізм пронизують усі вчення мислителів германського Відродження і насамперед — вчення Миколи Казанського.

82 Лекція 5. Філософія епохи Відродження: людина-титан

§ 59. Микола Кузанський і його діалектика Єдиного і безкінечного

Микола Кузанський (1401—1464 pp.) був одним із мислителів, які закладали обрії філософії германського Відродження. Він звертається до традиції неоплатонізму, що протиставляє Єдине (Бога) і множинний світ.

В якому взаємозв'язку перебувають Єдине і множинне? Кузанський вважає, що створений Єдиним світ наповнений цим Єдиним, яке живе особливим життям у кожному явищі і речі. "Єдине є все", — заявляє Микола Кузанський.

Філософ називає породжуваний Богом світ безкінечністю, або максимумом. Єдине умовно називається мінімумом — із-за своєї глибинної цілісності і неподільності, що подібні цілісності і неподільності геометричної точки.

Мінімум постійно розгортається в максимум і породжує Всесвіт як актуальний максимум, в якому збігаються Єдине і безкінечне.

Отже, Кузанський наближається до пантеїзму, розглядаючи Бога як принцип, що постійно струмениться у світ і тотожний до нього. Таким чином він дає людині можливість пережити безмежність і єднання з Богом вже на підставі факту свого існування. Але водночас такий підхід обмежує свободу людини як суб'єкта самостійного і відповідального за свої вчинки.

Врешті-решт ця логіка приводить до фаталізму, який надалі потужно проявиться в культурі Реформації.

§ 60. Еразм Роттердамський: "Похвала глупству"

Еразм Роттердамський (1469—1536 pp.) є одним із найбільш читаних авторів германського Відродження. Йому властива глибока іронія у ставленні до людини, що робить його своєрідним Сократом епохи Відродження. Але на відміну від Сократа, він написав багато творів. Найвідоміший з них — "Похвала глупству".

3. Германська Відродження 83

У ньому автор висміює і буденну людину, яка вихваляється своїм здоровим глуздом, і мудреця, сповненого презирства до життя.

"Запроси мудреця на бенкет, — пише він, — і він одразу всіх збентежить похмурим мовчанням або недоречними розпитуваннями. Запроси його танцювати — він танцюватиме, наче верблюд. Візьми його з собою на якесь видовище — він своїм зовнішнім виглядом зіпсує публіці будь-який настрій... Якщо мудрець втрутиться в розмову, — всіх налякає, наче він вовк. Якщо треба щось купити, якщо потрібно укласти якусь угоду, якщо йтиметься про одну з тих речей, без яких неможливе наше життя, тупим опецьком видасться тобі мудрець цей, а не людиною!" ³.

Що це? Заперечення мудрості і звеличення повсякденного життя? Ні, тому що конфлікт мудреця і повсякденності виникає з того, що "в людському суспільстві все має глупоту, усе робиться дурнями і серед дурнів" ⁴. Іронія Еразма Роттердамського безмежна — дістається і буденності, і мудрості. 1 іронія ця наповнена глибинним трагізмом, тому що це самоіронія мудреця. В її полум'ї спалахує пафос людяності романського Відродження і перетворюється на щось зовсім інше.

Це інше переживається Еразмом Роттердамським як межі людського. Прагнення до меж виділяє людину з природного буття і наповняє її власне буття трагічним світлом. "Немає істоти нещаснішої за людину, — пише мислитель, — оскільки всі інші тварини задовольняються тими межами, у які їх поставила природа, і лише вона одна намагається розсунути межі своєї долі" ⁵.

§ 61. Мартін Лютер: повстання германського духу

Найвпливовішим мислителем германського Відродження був Мартін Лютер (1483—1546 pp.) — його вчення поклало початок релігійному руху, що дістав

³ Эразм Роттердамский. Похвала глупости. — Μ., I960. — С. 32.

⁴ Там само. — С. 53. ^! Там само. — С. 44.

84 Лекція 5. Філософія епохи Відродження: людина-титан

назву протестантизм і став основою етики індустріального, або "відкритого", суспільства.

Світорозуміння Лютера ґрунтується на п'яти фундаментальних положеннях.

1. Першим є домінанта віри. Відповідно до Лютера, віра є єдиною умовою порятунку душі. Віра домінує не тільки над знанням, а й над вчинками. Найкращі вчинки є ніщо, якщо до них додається слабка віра в Божественну Благодать — вони втрачають свій внутрішній смисл.

Але вірування в різних людей досить різні. Як їх примирити? Це могла б зробити церква, об'єднуючи людей у ціле силою свого авторитету. Проте Лютер виступив проти авторитету церкви. Відповідно до його вчення, церква зі своїм культом не може виступати єдино можливим посередником між людиною і Богом.

2. Другим фундаментальним положенням вчення Лютера є проголошена ним можливість особистого спілкування з Богом. Більш того, створена за образом і подобою Божественної Особистості людська особистість зобов'язана прагнути до безпосереднього єднання з Творцем, Спасителем і Святим Духом. Не можна не погодитися з Марксом, який пише про Лютера: "Він звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релігійність внутрішнім світом людини".

3. Третім положенням є заява про абсолютний авторитет Біблії. Особисте спілкування з Богом і віра в нього, що можуть бути витлумачені досить широко і неоднозначно, Лютер бачить тільки через вивчення Біблії. Він заміняє авторитет церкви на авторитет Біблії. Біблія стає головним критерієм віри, α її вивчення і тлумачення — шляхом до Бога.

4. Четвертим фундаментальним положенням вчення Лютера є проголошення збагачення як угодної Богу справи. Спростовуючи ідею і практику чернецтва, Лютер прагне знайти в праці той шлях до спасіння, що доповнює віру і є її земним вираженням. Саме це положення, об'єднуючись з іншими, стає наріжним каменем етики капіталізму.

3. Германське Відродження 85

5.1 нарешті, останнім положенням у Лютера виступає ідея поєднання свободи волі і "рабства волі". З одного боку, людина повинна сама прийти до Біблії і Бога, а з іншого — зобов'язана повністю підкоритися їм, "віддати себе Богу". Лютер припускає свободу вибору і відстоює несвободу того, хто вибирає. Ця ідея всебічно обґрунтована ним у праці "Про рабство волі", написаній як відповідь на трактат Еразма Роттердамського "Про свободу волі".

Погляди Лютера вступають у вражаючу суперечність з католицизмом. У його особі німецький дух повстав проти католицької форми християнства і почав шукати форму більш прийнятну для себе. Це повстання вилилося в Реформацію католицизму, а пошук — у появу різноманітних течій протестантизму, що принципово вплинули на розвиток філософської думки германських народів і, навіть, філософської думки Заходу в цілому.

§ 62. Висновки і перспективи. Підсумки філософії Відродження: Людина, що Творить, і Людина, що Вірує

1. Принциповим досягненням філософії романського Відродження було утвердження творчості як універсальної основи людської сутності. В результаті з'являється знаменитий образ людини-титана романського Відродження, що виявляє свою творчість у тілесному оформленні пантеїстичного космосу.

2. Філософія германського Відродження, навпаки, звужує межі творчих можливостей людини, поступаючись місцем вірі й інтерпретації. Саме ця тенденція згодом приведе до гносеологізації людської сутності — проголошення теоретичного пізнання сенсом існування людини. Проте філософія германського Відродження також породжує людину-титана, яка один на один зустрічається з Богом у містичному спогляданні і таїнстві читання Біблії, очищуючи свою віру від усього земного й тілесного.

86 Лекція 5. Філософія епохи Відродження: людина-титан

3. Титанізм Відродження завершується індивідуалізмом. Двома крайнощами індивідуалізму стали утопізм (Томас Мор) і цинізм (Махіавеллі), які згодом яскраво проявилися в європейській філософії.

ЛІТЕРАТУРА ДО 5-ї ЛЕКЦІЇ

• Горфункель А. X. Философия Эпохи Возрождения.— М., 1980.

• Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — Μ., 1978.

• Лютер Μ. О рабстве воли // Избранные произведения. — СПб, 1994.

» Эразм Роттердамский. Похвала глупости. — М., 1960.

• Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. - М., 1991.

Лекція 6

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ:

ГНОСЕОЛОГІЗАЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ СУТНОСТІ

1. Загальна характеристика філософії Нового Часу: явище гносеологізму.

2. Протистояння раціоналізму та емпіризму.

3. Три версії вчення про субстанцію: монізм, дуалізм, плюралізм.

4. Виклик гносеологізму: філософська есе їстика і філософське мистецтво Нового Часу.

5. Завершення Нового Часу: епоха просвітництва.

§ 63. Попереднє зауваження

Антитеза людини-творця і людини-віруючої, що виникла в культурі Відродження, вирішується в XVII ст. в образі людини, яка пізнає. Так відкривається філософія Нового Часу. Культ пізнання охоплює всю Європу — і романський, і германський світи. Причому пізнання трактується насамперед як теоретичне пізнання — раціональне пізнання, що послуговується логікою та ґрунтується на експерименті.

Проте розв'язання суперечності віри і творчості в теоретичному пізнанні може бути лише відносним. Видаючи себе за абсолютне, воно спрощує розуміння людської сутності. Новий Час гносеологізує людську сутність — зводить її до пізнання.

Спробуємо побачити це.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ: ЯВИЩЕ ГНОСЕОЛОГІЗМУ

§ 64. Філософська проблематика Нового Часу

XVII ст. — епоха великих географічних відкриттів і буржуазних революцій звела на престол нову царицю — Науку. З часів Ньютона віра в її всемогутність починає набувати рис нової магії. Еталоном епохи стала найбільш строга і досконала наука — математика: було заявлено, що наука досягає досконалості лише тоді, коли їй вдається скористатися математикою. Не випадково і свої філософські системи мислителі намагаються будувати на зразок геометрії.

Але що прокладає дорогу до істини? Звісно, досягти її неможливо, не маючи бездоганного методу. У філософії Нового Часу проблема методу стає основною. Що найплідніше: йти від часткового до загального (індукція) чи, навпаки, від загального до часткового (дедукція)? Що є критерієм істинності — експеримент чи внутрішньо необхідна логіка? На що потрібно спиратися, пізнаючи світ: на розум чи на відчуття? Залежить розум від чуттєвих сприйняттів чи, навпаки — сприйняття визначається розумом? Так визріває характерна для всієї епохи суперечка емпіризму і раціоналізму.

1 нарешті, які перспективи пізнавального тиску людини: чи піддається світ цілком і остаточно нашим пізнавальним зусиллям? Що ліпше: скептицизм чи пізнавальний оптимізм?

Головним же серед пізнавальних питань є, безперечно, питання про субстанцію (тобто про першооснову і першопричину всього існуючого): єдина вона чи подвійна, або ж існує багато субстанцій? Відповідно до того чи іншого розв'язання цього питання у філософії Нового Часу склалися три принципові позиції: монізм (Спіноза), дуалізм (Декарт) і плюралізм (Лейбніц).

І. Загальна характеристика філософії Нового Часу 89

Який же узагальнений портрет тієї епохи? XVII ст. супроводжувалося підйомом почуття особистості, зростанням ініціативи і поглибленням індивідуалізму. Уже в епоху Відродження Джованні Піко делла Мірандолла заявив, що Бог дозволив людині безмежно виявляти свою ініціативу, відпливати в далекі мандрівки і стати тим, ким вона хоче бути. Людина Нового Часу підхопила побажання епохи Відродження, але все ж таки опинилася на роздоріжжі: як розв'язати протиріччя, яке полягає в тому, що, з одного боку, людина вільна і рівна з Богом, а з іншого — вона лише маленька ланка у величному механізмі природи, що невблаганний і не чує людей.

До цього протиріччя додавалася ще одна стара проблема — як знайти своє місце в умовах ломки старих відносин і формування нових, незвичних? Як жити в "нелюдському" світі глибоких соціальних протиріч?

§ 65. Основні риси філософії Нового Часу

Говорячи про основні риси філософії Нового Часу, можна виділити:

1. Гносеологізм; 2. Деїзм'; 3. Механіцизм. Що несли із собою ці настанови?

1. Гносеологізм характеризує той культ пізнання й абсолютизації науки, про який йшлося вище. Гносео логізм можна визначити як світоглядну настанову, яка виходить із того, що теоретичне пізнання є вищим виявленням духовності і сенсом життя людини. Саме гносеологізм виступає основною рисою філософії Нового Часу, визначаючи інші.

2. Деїзм вказує на ті зміни, що відбулися у ставленні людини до Бога. Він, наче сейсмограф, вловлює ознаки майбутнього духовного "землетрусу" — атеїстичного вибуху. Поки що це лише відоме об-

¹ Термін починає активно вживатися з другої половини XVI сторіччя.

90 Лекция 6. Філософія Нового часу: гносеологізація

леження ідеї Бога, але в ньому вже чути підземне стугоніння фейєрбахівської і ніщпеанської "переоцінок цінностей".

Усе почалося з того, що філософи Нового Часу відчули певне ускладнення, прагнучи поєднати ідею Бога як всемогутнього Творця і Деміурга з уявленнями про внутрішні закономірності природи. Деїзм запропонував варіант так би мовити "Бога і машини ": Бог дає світу перший поштовх, а потім усувається від справ, надаючи Всесвіту-машині розвиватися відповідно до природних законів.

Тут необхідно зазначити, що всі мислителі Нового Часу і навіть епохи Просвітництва були людьми віруючими. Наприклад, краса і гармонія фізичних формул ще раз переконали Ньютона в існуванні Творця. Але процеси секуляризації і "обезбожнення" (за висловом М. Хайдеггера) свідомості вже почалися: в основі їх лежав невтомний пошук природних і незалежних від Бога закономірностей природи.

3. Механіцизм характеризує спосіб розуміння і природних процесів, і людини, він був властивий Новому Часу і полягав у тому, що всі різноманітні форми розвитку світу можуть бути зведеш до механічного руху. Якщо світ облаштований раціонально, значить, він схожий на відлагоджений механізм, в якому всі складові елементи діють узгоджено і виконують свою функцію. Адже механіка, завдяки Ньютону, стала законодавицею і засобом опису будь-яких процесів, як стосовно суспільства, так і стосовно людини. Знаменита формула "людина — машина" — це крайнє вираження механіцизму Нового Часу.

Обмеженість того розуміння людини бачили вже сучасники: так, шведська королева Кристина, посміхаючись, говорила своєму філософському кумиру Де-карту, що в його побудовах все дуже розумно, але їй "ніколи не доводилося бачити, щоб механічний годинник народив маленький годинничок..."

1. Загальне характеристика філософії Нового Часу 91

2. ПРОТИСТОЯННЯ РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ЕМПІРИЗМУ

§ 66. Френсіс Бекон: "Знання — сила!"

"Ми можемо стільки, скільки ми знаємо" — любив повторювати Френсіс Бекон (1561—1626 pp.)» — "знання і могутність людини збігаються".

Стосовно цього англійського філософа — основоположника емпіризму й індуктивного методу — існує небезпідставна гіпотеза, ніби він і ІПекспір — одна й та сама особа. Деякі дослідження текстів і деякий збіг "шифрограм" у сонетах Шекспіра і творах Бекона дають підставу для гіпотези про те, що видатний актор "Глобуса" зіграв у своєму житті дві значні ролі: поета і філософа. Але навіть якщо такі припущення і мають підстави, це не спростовує того факту, що між світоглядами Шекспіра і Бекона пролягла прірва, про що йтиметься далі. Тепер же вернімося до особливостей беконівського філософування.

Отже, хоча знання і є запорукою могутності людини, а експеримент і практична ефективність знань — доказом їхньої істинності, Бекон, проте, засуджує людей, які цікавляться знанням лише для того, щоб мати негайний практичний зиск. Цим людям корисно пам'ятати міф про Атланту: аркадська мисливиця Атланта була переможена в змаганні з бігу лише після того, як її партнер Гіппомен відвернув її увагу золотими яблуками з садів Гесперид. Бекон так інтерпретував цей міф: якби вчені не відволікалися на дрібниці під приводом одержання практичної користі із знань, що вже є, а прямували основним шляхом подальшого розвитку знань, то наука просувалася б уперед швидше за природу. Від цих міркувань Бекон переходить до знаменитого розрізнення між "плодоносними" і "світоносними" досвідами. Перші приносять безпосередню користь, другі відкривають широкі обрії, пояснюючи закони природи. "Природа перемагається тільки шляхом покори їй", тобто необхідно поважати її закони, тому філософія покликана бути теоретичним обґрунтуванням практики світоносних досвідів.

92 Лекція в. Філософія Нового Часу: гносеологізація

Як же здійснити цю мету — знаходження наукою всемогутності? Перш за все слід усунути перешкоди, що лежать на шляху до пізнання. Такими перешкодами є "Ідоли" пізнання — "глибинні причини самообману людського розуму" (термін "idola" походить від грецького "ейдолон" — тінь "померлого", тобто його оманливе бачення). У своїй головній праці "Новий Органон" Бекон наводить чотири таких "ідоли.

1. ідоли роду. Вони притаманні всьому людському роду, тому що в усіх людей недосконалі органи чуттів. Справа ускладнюється ще й тим, що мислення інертне, піддається владі звички і прагне "швидше" все пояснити.

2. Ідоли печери. Це поширені суб'єктивні перекручування і деформації процесу пізнання із-за особистих пристрастей, симпатій і антипатій людей. Назва "Ідоли печери" походить від платонівського міфу про печеру, де свідомість людини було уподібнено тій стіні печери, на якій виникають тьмяні відблиски подій, що відбуваються поза печерою. Бекон вважає, що розум людини більш схожий не на відшліфоване дзеркало, а на нерівну стіну печери або "магічний ліхтар, що створює міражі".

3. Ідоли ринку (або площі) полягають в прихильності забобонам, що з'являються від словесної плутанини.

4. Ідоли театру виникають з помилкових філософських вчень. Бекон вбачає у багатьох філософських системах минулого нібито театральні комедії про вигадані світи, що не відповідають істинному стану справ, і своє завдання вбачає у зриванні театральних масок (тут, дійсно, відчувається перегукування з Шек-спіром).

Очищення розуму від помилок — це тільки перший крок. Наступним повинен стати вибір продуктивного методу відкриттів. Такий метод має бути "мистецтвом винаходу", адже досі відкриття робилися випадково, не методично, їх було б зроблено набагато більше, якби дослідники були озброєні: по-перше, знаряддями, що сприяли б удосконаленню здатності вашого сприйняття; по-друге, знаряддями, що удоскона-пюють саму людську думку.

2. Протистояння раціоналізму та емпіризму 93

Потрібно обрати один з трьох можливих шляхів пізнання: "павука", "мурашки" чи "бджоли".

1) " Шлях павука" — це спроба вивести всі істини тільки з власної свідомості, подібно павуку, що вимотує із себе павутиння.

2) "Ш лях мурашки" — це вузький емпіризм, що безладно тягне в "мурашник" усі факти, що трапляються на його шляху, але не здатний ні на які узагальнення.

3) І тільки третій шлях — "бджоли" — поєднує в собі гідності перших двох: він полягає в розумовій переробці матеріалів, які нагромаджуються з досвідом, подібно до бджоли, що збирає з квітів солодкі соки і переробляє їх на мед.

Щодо сучасних йому людей, то Бекон не має ілюзій, але людина може і повинна стати видатною. Вона здатна перемогти все, навіть страх смерті — стати бе-конівським кумиром — Прометеем.

Образ такої людини Бекон змальовує в своїй знаменитій утопії "Нова Атлантида". Вся влада на вигаданому острові Бенсалеме зосереджена в руках мудреців, які відокремилися в "будинку Соломона": тут є підземні лабораторії й універсальні музеї, кон-диціонування повітря й опріснення води, підводні човни і літальні апарати, регулювання погоди і зорових ілюзій, синтетична їжа і perpetuum mobile. "Нова Атлантида" є ескізом першої науково-фантастичної утопії.

Дата добавления: 2015-05-22