Загальна характеристика патристики 4 страница

"Розум наказує нам категорично, як не наказує будь-який володар". Але Паскаль сам розум притягує на Божий суд — саме на Божий суд, а не на суд розуму, як це робив Декарт. Ця сміливість Паскаля обурює одних і розбурхує інших. Лев Шестов вигукує: "Але ж як зрозуміти суд Бога над розумом? У чому він полягає і що може він дати людям? Розум дає нам упевненість, безсумнівність, міцність, твердість і визначені судження. Чи можна чекати, що ми, відмовившись і скинувши його з престолу, здобудемо більшу міцність, ще більшу безсумнівність? Звичайно, якби було так, усі люди охоче пішли б за Паскалем, він був би доступний, близький, зрозумілий... Людям потрібно "позитивне", заспокійливе. Чого можуть чекати вони від Паскаля, який у запалі похмурого натхнення проголосив: "Ісус буде в смертельній тузі до кінця світу: не можна спати в цей час" ("Таємниця Христа")" ".

Ніхто не повинен слати, — це означає, що ніхто не повинен шукати в цьому світі міцності і впевненості, "Ми палаємо бажанням знайти твердий ґрунт і непорушне підґрунтя, щоб на них спорудити вежу, яка здійметься у безконечність, але основа наша руйнується, і земля розверзнеться до самих надр своїх.

Перестанемо ж шукати впевненість і міцність", — таке кредо Паскаля.

^ы Шестов Л. Гефсиманская ночь (Философия Паскаля) // Философская и социологическая мысль. — 1991. — № 1. — С. 89, 93.

4. В иклик гносвологізму: філософське есеїстика 109

Але "люди люблять спокій", за це вони люблять той розум і ту віру, які цей спокій дають, — тобто, здоровий глузд і освячене авторитетом. Паскаль же писав: "Я схвалюю тільки тих, хто зі стогоном шукає істину". Його істини не несуть полегшення і розради. Він говорить про одне — не можна зупинятися, не можна відпочивати, не можна спати. Апостол Петро, коли Христос благав його побути з ним і полегшити Його муки, не міг перебороти сон. Петро "спав у той час, коли Він благав — "душа моя сумує смертельно". Людина так довірилася розуму, що може спати, коли готується до хресної смерті Бог, який зійшов до людей" ¹⁵. Але муки Христа, за Паскалем, ще не скінчилися, вони продовжуються донині, вони продовжуватимуться до кінця світу. Тому людині не можна зупинятися у своїх пошуках Бога, відпочивати, потрібно весь час іти вперед. Сам Бог визначив людині цей безкінечний шлях до Себе.

§ 74. Філософське мистецтво Шекспіра і Сервантеса: трагічні філософи Гамлет і Дон Кіхот

Отже, філософи-теоретики Нового Часу зробили своїм головним питанням питання про умови пізнання. Проте для людини завжди важливішим є інше, більш глибоке питання. Це питання про буття і про зміст буття.

"Бути чи не бути?" — так із нещадною ясністю поставив це питання вустами Гамлета Уїльям Шекспір. Питання "пізнавати чи не пізнавати?" меркне перед "бути чи не бути?" Тому останнє питання — це питання про смисл і буття, і пізнання.

Відхід від питання про сенс до питання про пізнання означає страх дивитися в Обличчя Буттю. "Так боягузами нас робить вагання", — говорить Гамлет. У цих словах — виклик пізнавальному оп-

¹⁵ Там само. - С. 90.
110 Лекція О, Філософія Нового Часу; гно сеологізація

тимізму Нового Часу. В них — небезпека відчуження Слова і Вчинку, до якої західну людину призводить непомірна рефлексія, що стала хворобливою звичкою.

Захоплений раціональністю світ Нового Часу не помічає, що в ньому "щось не так". Що поступово формується ставлення до людини, яке руйнує людину. Що на зміну людині-лицарю Середньовіччя і людині-титану Відродження приходить людина-ґвинтнк буржуазної епохи. Шекспір передчуває вузькість людини, яка проміняла почуття і віру на відчуття і розум.

Шекспір протиставляє розуму і його зовнішньому пізнанню любов, яка є для нього проявом найважливішого в людині.

Так само, як і шекспірівський Гамлет, проти світу безстрасності і буденності повстає Дон Кїхот Сервантеса. Це не тільки комічний, а й трагічний персонаж, глибокі почуття якого стають непотрібними і кумедними в епоху зародження вузькораціоналістичного розуміння людини і її можливостей у світі.

Дон Кіхоту затісно у світі буденності. Але цей світ не випускає його за свої межі. Дон Кіхот повстає, але його протест — це повстання проти Часу. Новий Час насміхається над ним, розмахуючи безжалісними "руками" вітряків...

Шекспір і Сервантес — родоначальники роману в сучасному смислі слова, абсолютно відмінного і від лицарських середньовічних романів, і від античної трагедії. Раніше бажання героїв коренилися в традиції їхнього світу і їхнього часу. Гамлет і Дон Кіхот поза традицією. А тому Дон Кіхот прагне повернути час назад, а Гамлет — сховатися від часу у Вічність...

4. Виклик гносоологізму: філософська есеїстка 111

5. ЗАВЕРШЕННЯ НОВОГО ЧАСУ: ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА

§ 75. Просвітницька парадигма про природу людини

Людина за своєю природою добра. Джерелом зла є неуцтво, незнання добра, обплуїаність темнотою забобонів і марновірств, — така висхідна позиція мислителів епохи Просвітництва. "Нехай помиляюся, але я радію, що подібна помилка могла зародитися в глибині мого серця**, — зауважував щодо значимості ідеї освіти Дені Дідро, один з найвідоміших і послідовних мислителів епохи Просвітництва, один з авторів знаменитої Енциклопедії, що стала найвизначнішою подією в інтелектуальному житті Європи. Звідси випливала глибока впевненість освітян у всемогутності освіти і виховання: всяке зло в людині неминуче розсіюється під променями сонця розуму. Термін "Просвітництво" уперше вжив у Франції Вольтер, а в Німеччині — Гердер. У 1784 р. Кант написав статтю під назвою "Відповідь на питання, що таке Просвітництво?" Він запропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху в розвитку людства. Суть цієї епохи — в широкому використанні людського розуму для здійснення соціального прогресу. Але які умови необхідні для успішного розвитку і застосування розуму? Кант переконаний у тому, що головна умова — подолання всіх форм несвободи шляхом тривалого морального вдосконалення людського роду, ί оскільки вдосконалення людини очікується від безмежного розширення обріїв її знань, то першим і невід'ємним правом людства стає право на вільне використання досягнень культури.

Якщо спробувати виділити найбільш глибоке визначення Просвітництва, його ядро, то таким, крім культу розуму, віри в прогрес і якусь абстрактну сутність людини, є, на наш погляд, його принциповий антитрадиціоналізм. "Май мужність жити власним розумом", — цей афоризм молодого Канта найвдаліше виражає позицію освітян. Чинити і жити потрібно не

112 Лекція в. Філософія Нового Часу: пюслологізоція

так, як це визначено досвідом І традиціями, що йдуть від поколінь, а лише в згоді з вимогами розуму. Він — той об'єктивний і непідкупний Суддя, перед яким все звичне і перевірене віками повинне довести свою доцільність.

Мабуть, тут уперше пролягла та тріщина скепсису і підозрілості до минулого, що розростається в горезвісний конфлікт поколінь: "розпався зв'язок часів", зауважив Шекспір. Відродження, полемізуючи із Середньовіччям, попри все встановлювало свій спадкоємний зв'язок з античністю. Епоха Просвітництва не визнавала себе нічиєю наступницею, вона починала відлік від себе. Люди XVIII ст. відчули себе обранцями світобудови: вони не шукали "золотий вік" ні в минулому, ні в майбутньому, вони жили в ньому.

§ 76. Історичні типи Просвітництва

Як тип світогляду Просвітництво зародилося в XVII ст. в Англії (Локк, Юм, Шефтсбері, Тіндаль). Ідеї англійців проникають у Францію: Вольтер популяризує фізику і механіку Ньютона, Монтескье знайомить французів з англійськими правовими принципами, Кондільяк розвиває вчення Локка. Як ми пам'ятаємо, Локк учив, що душа новонародженої людини є чистою дошкою. Звідси витікає, що досконалість людської особистості обумовлюється двома речами: вихованням і політичним ладом суспільства. Саме ці ідеї були гаряче підтримані у Франції. На думку Вольтера (1694—1778 pp.), в нас немає ніякого знання про природу духовної субстанції, адже ми ніколи не сприймаємо душу як субстанцію, ми сприймаємо лише якісь психічні явища, властивості чи здібності. До якого часу ми маємо віднести виникнення душі: до моменту зачаття, до ембріональної стадії розвитку, до моменту народження, а може, вона належить вічності? На думку Вольтера, припускати існування душі — значить помістити всередині нас маленького бога, здатного порушувати чинний у світі порядок. Розумніше і скромніше визнати, що люди —

5, Завершення Нового Часу: епоха Просвітництва 113

розумні автомати з кращим, ніж у тварин, інтелектом, але зі слабшим інстинктом. Проте всі просвітител;, попри своє вільнодумство, залишалися деїстами.

У тому ж напрямі просувається і думка Кондильяка (1715—1780 pp.). Цьому філософу належить знаменитий приклад: якщо ми уявимо собі статую, яка послідовно наділяється відчуттями — нюхом, слухом, смаком, зором, дотиком, то маємо визнати, що разом із відчуттями вона наділятиметься всіма інтелектуальними функціями і здатністю до сприйняття найрізноманітніших вражень. Як бачимо, просвітяни піднімають на щит емпіризм і сенсуалізм локківсько-юмовського типу, при цьому, водночас, відмежовуючись від агностицизму Юма. Ідею про людину-автомат остаточно оформляє Ламетрі (1709—1751 pp.) в знаменитій метафорі "людина-машина", а найбільш систематичне вираження усі ці погляди одержують у Гольбаха, Гельвеція, Дідро.

Особливу позицію займав Ж.-Ж. Руссо (1717— 1778 pp.) зі своїм знаменитим протиставленням природи і культури. Енциклопедисти ніколи не вважали його абсолютно своїм. Дійсно, замість первинності розуму Руссо висуває первинність чуття. Тільки чуття — природне, інстинктивне, гармонійне, воно і пер винніше від розуму за походженням, і важливіше від нього. Надмірний розвиток форм інтелекту — фантазії і мислення — зруйнував у людині початкову гармонію, порушив правильне співвідношення між потребами і здібностями і ослабив природну силу людини. Саме через штучність і однобічність розуму стали процвітати спеціалізація і професіоналізація, які перетворюють людину на часточку великого цілого, породжують крайню однобічність. 1 в цьому полягає головна причина людських страждань. "Зробіть людину знову цілісною, і ви зробите її такою щасливою, якою вона тільки може бути", — закликав Руссо. Вольтер, знущаючись із Руссо, говорив, що той запрошує людство знову стати на четвереньки і повзти у ліс. Насправді Руссо, звичайно, розумів незворотність уже пройденого шляху і те, що відмова від циві-

114 Лекція в. Філософія Нового Часу: гносеологізація

лізації зробити б людину дикою, але не зробила б її щасливою. Він розумів, що для сучасної людини не має іншого виходу, як знайти гармонійність і цілісність у суспільстві, а не в "природній" ізоляції.

Взагалі, мотив суспільності людини висувається на перший план. Як це не парадоксально, саме Новий Час і Просвітництво породжують соціоцентризм як світоглядну настанову. Здавалося б, просвітницький антитрадиціоналізм повинен був ще більше поглибити індивідуалізм Відродження. Проте цього не відбулося — стрижнем світогляду, центром усіх помислів стало суспільство: починаючи з XVII ст. воно для європейця є такою ж вирішальною силою, як космос для античної людини і Бог для середньовічної. (За великим рахунком, і наше сучасне мислення соціоцентрнчне. Сучасна культура, як доводять мислителі, є новий виток Нового Часу. Глибинні причини соціоцентризму і його впливи на сьогоднішні умонастрої ми спробуємо проаналізувати далі).

Але найбільш глибоко соціальну природу людини розкрили німецькі мислителі епохи Просвітництва. Ідеологія Просвітництва перекинулась у Німеччину в другій половині XVIH — на початку XIX ст. (Лессінг, Гердер, молодий Кант, Шиллер, Форстер). Паралельні спалахи охопили Північну Америку (Б. Франклін, Т. Купер) і Росію (А. Н. Радіщєв та ін.).

Найбільш цікаві міркування про суспільний характер людини знаходимо у Й. Г. Гердера (1844—1903 pp.). Його улюблений афоризм: "Людина породжена для суспільства". "Якби, — писав він, — говорячи про людину, я обмежився тільки індивідуумами... я пройшов би повз людину і повз Історію людства, тому що жоден із нас не зробився людиною сам по собі, власними зусиллями" ^І6.

¹⁶ Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. — Μ., 1977. - С. 229.

5. Завершення Нового Часу: епоха Просвітництва 115

§ 77. Висновки і перспективи.

Гносеологізм Нового Часу

і вихід за його межі

1. Філософія Нового Часу зводить сутність людини до

пізнавальної діяльності. Так стверджується гносеологією світоглядний принцип, відповідно до якого теоретичне пізнання є вищим проявом людської духовності.

2. Межі людини для філософії Нового Часу — це межі її раці о і досвіду. Вихід за ці межі лежить поза сферою компетенції філософії. Дивний туман покриває всі інші можливості людини. Водночас, у філософії Нового Часу визріває відповідь гносеологізму — у філософській есеїстиці (Паскаль) і філософському мистецтві (Шекспір і Сервантес), що спонукають людину до моральної самозміни. Ця традиція згодом буде продовжена романтиками, Шеллінгом, Кьєркегором, а також мислителями слов'янського світу.

І все ж гносеологізм є домінуючим явищем філософії Нового Часу. Наступна епоха розвитку європейської філософської думки — німецька класична філософія — успадкує його і доведе до логічного завершення.

ЛІТЕРАТУРА ДО 6-ї ЛЕКЦІЇ

• Бэкон Φ, Сочинения: В 2 т. — Μ., 1972.

• Бэкон Φ. История правления короля Генриха VII. — М., 1990.

• Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (XVII— XVIII вв.). - М., 1987.

• Гоббс Т, Избранные произведения: В 2 т. — М., 1964.

• Декарт Р. Сочинения. — М., 1989.

• Лейбниц Г. У. Сочинения: В 4 т. - М., 1982. — Т. 1.

» Паскаль Б. Мысли. — К, 1994.

» Спиноза Б. Избранные произведения: В 2 т. — М., 1957.

• Борлес X. Л. Паскаль // Философская и социологическая мысль. - 1991. ~ № 3.

9 Аисселб М. А. Судьба старой дилеммы. — М., 1974.

• Ортега-и-Гассет X. Размышления о "Дон Кихоте" // Ор-тега и-Гассет X. Эстетика. Философия культуры. — М., 1990.

• Сеасьян К. А. Судьбы математики в истории познания Нового Времени // Вопросы философии. — 1989. — № 12.

• Шестов Л. Гефсиманская ночь (Философия Паскаля) // Философская и социологическая мысль. — 1991. — № 1.

Лекція 7 ПОГЛИБЛЕННЯ ГНОСЕОЛОГІЗМУ: НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

1. Феномен німецької класичної філософії.

2. Іммануїл Кант: межі розуму.

3. Йоганн Готліб Фіхте: "Я" як діяльне начало.

4. Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг: філософія тотожності.

5. Абсолютний ідеалізм Геґеля.

§ 78. Попереднє зауваження

Отже, Новий Час породжує гаосеологізацію людської сутності. Все різноманіття людських можливостей сходиться на пізнанні. Ця тенденція досягає свого найвищого розквіту в Німеччині — у так званій німецькій класичній філософії. Ми відводимо їй окрему лекцію, тому що німецька філософська класика надзвичайно вплинула на подальший розвиток європейської філософії.

Більше того, вся філософія ХГХ ст. була або продовженням, або подоланням німецької класичної філософи.

1. ФЕНОМЕН НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

§ 79. Німецька класична філософія як ціле

Під німецькою класичною філософією можна розу міти філософську культуру Німеччини кінця ХVІІІ— початку XIX ст., що підняла на недосяжний рівень теоретичний спосіб філософування. Наявність розгалуже-

них теоретичних систем, що претендують на розуміння Абсолютної Істини і Абсолютної Ідеї, — характерна рисf філософування таких представників німецької філософської класики, як Кант, Фіхте, Шеллінг і Геґель.

Більше того, німецьку класичну філософію можна розглядати як єдину філософську систему, хоча й суперечливу, але єдину, тому що кожний наступний філософ прагне розв'язати суперечності системи свого попередника і загальна логіка розвитку веде від однієї системи до іншої.

Трохи обабіч від філософів-теоретиків німецької класики знаходиться життя і творчість Ґете, який оформив свою філософську систему не тільки в теоретичній, айв художній формі. Саме тому Гете не є ланкою в ланцюгу німецьких класиків-теоретиків, а запліднює своїми ідеями всю німецьку класичну філософію. Більше того, його філософське мистецтво виходить за межі гносеологізму німецької філософської класики^!,

Які ж загальні риси німецької класичної філософії можна виокремити?

1. Вона вирішує одну загальну проблему — проблему граничних пізнавальних можливостей людини? що в процесі вирішення стає проблемою тотожності мислення і буття.

2. Був знайдений і проведений єдиний принцип рішення цієї проблеми — принцип діяльності — активності суб'єкта пізнання, що створював у навколишній реальності свій об'єкт.

3. Суб'єкт розглядається (за традицією, що походить ще від Декарта) як носій активності, об'єкт — як та частина реальності, на яку спрямовано увагу суб'єкта, промінь його активності.

4. Принцип активності і пізнавальної самостійності суб'єкта витікає з ідеї саморозвитку як результату такого розв'язання суперечностей всередині суб'єкта чи об'єкта, що приводить до нової якості.

¹ Підкреслюючи існування глибинного зв'язку творчості Гете з німецькою класичною філософією, слід зауважити, Ідо Гете не е представником цієї філософії.

118 Лекція 7. Поглиблення гносеологізму

Суперечність розглядається не тільки як логічний, а й як гносеологічний і онтологічний феномени. Це означає, що суперечність є не помилкою в розмірковуванні, а загальним джерелом розвитку буття, а також умовою пізнання цього буття. Вищого розвитку таке розуміння досягає в системі Геґеля. Для нього суперечність — це збіг логічного, онтологічного і гносеологічного начал — збіг логіки, діалектики і теорії пізнання².

5. Абсолют у вченнях мислителів німецької класичної філософії розуміється як розгортання якогось логічного процесу у світі, що можна побачити за зовнішньою, емпіричною реальністю. Таким чином, у німецькій філософській класиці в цілому відбуваються деперсоналізація і пантеїзація Бога — тут знову можна побачити продовження традиції філософії Нового Часу.

§ 80. Німецька філософська класика і її епоха

Коли Гегель стверджував, що "філософія є епоха, схоплена думкою", він мав на це серйозні підстави. 6 усякому разі німецька класична філософія наскрізь пронизана струмами часу, що її породив, і щоб проникнути в глибину її мислення про людину, необхідно упіймати й утримати думкою образ тієї епохи.

Що ж це була за епоха?

Епоха німецької класики — це епоха буржуазних революцій і контрреволюцій. Але де? Звичайно, у Франції, а не у феодальній Німеччині, що була охоплена чварами майже двохсот дрібних, розрізнених князівств. Проте філософське і соціальне -політичне життя не синхронне. Переживаючи умоглядно, з боку, інтенсивне політичне життя і боротьбу французів, германські мислителі реалізували свій потенціал у створенні "німецької теорії французької революції".

² Див.: Шинкарук В. И. Теория познания, логика и диалектика Канта. — К., 1974; Шинкарук В. И. Логика, диалектика и теория познания Гегеля. — К., 1964.

I. Феномен німецької класичної філософії 119

Епоху німецької класичної філософії характеризує те, що в цей час темп зміни одних суспільних відносин іншими став стрімким, і сформувався принципово новий тип мислення. Для того, щоб ідея розвитку стала актуальною, необхідно, щоб кардинальні зміни в суспільному житті відбулися на очах одного покоління — тоді вони можуть стати об'єктом аналізу.

Важливо зазначити, що німецька класична філософія — пряма наступниця протестантської Реформації. Іншими словами, вона могла виникнути тільки на ґрунті протестантської культури. Але не варто забувати, що майже всі представники німецької філософської класики за освітою теологи. Гейне стверджував, що філософська революція в Німеччині — неминучий наслідок релігійної революції, здійсненої Лютером.

Які ж ідеї протестантизму ввійшли до німецької філософії? У першу чергу, це ідея раціонального трактування релігійних істин, необхідності їх розуміння По-друге, — це ідея інтимного спілкування людини з Абсолютом, ідея свободи і суверенності людини У людині стільки людини, скільки в ній свободи. Але як стати вільним? По суті, розв'язанням цієї проблеми і зайнята вся німецька класична філософія: вона сходиться на шеллінгівському афоризмі — "свобода — альфа і омега моєї філософії". 1 німецька класична філософія відповідає: звільнення приходить через пізнання.

2. ІММАНУЇЛ КАНТ: МЕЖІ РОЗУМУ

§ 81. "Що таке людина?"

Іммапуїя Кант (1724—1804 pp.) вважається родоначальником німецької класичної філософії.

Гейне говорив: "Робесп'єру виявили занадто багато честі, порівнявши його з Кантом, У Робесп'єра були напади скаженої манії руйнації, але Кант, великий руйнівник у царині думки, набагато перевершив тероризм Робесп'єра". "Великий руйнівник" Кант почи-

120 Лекція 7. Поглиблення гносеологізму

нaє не тільки німецьку класику. Мало знайдеться філософів, у яких би була така незліченна кількість послідовників: багато впливових філософських течій сучасності ведуть свій початок від Канта.

Дві речі, на думку Канта, наповнюють душу людини неперевершеним захопленням — "зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас". Мабуть, у перший, так званий докриичний, період творчості Канта на першому місці було зоряне небо: основним його захопленням була астрономія. Канту належить Ідея розширення Всесвіту. Його хвилювали питання, чи старіє Земля і чи змінюється швидкість її обертаная навколо власної осі? На друге питання Кант відповідав позитивно: так, обертання Землі уповільнюється, тому що під впливом тяжіння Місяця морські припливи переміщаються із сходу на захід, тобто в напрямку, протилежному обертанню Землі, і гальмують це обертання.

1 лише після того, як, за словами самого Канта, філософія Юма пробудила його від "догматичного сну", Кант вирішив для себе, що найважливіше питання, на яке повинна відповісти філософія, це питання: "Що таке людина?' За Кантом, воно поділяється на три питання:

1. "Що я можу знати?"

2. "Що я повинен робити?"

3. "На що я можу сподіватися?"

Цим питанням і відповідають три основні кантівські праці — його три "Критики" — "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму" і "Критика здатності судження⁷⁴.

Відповісти на питання: "Що таке людина?" можна лише подивившись, що вона робить. Основними ж формами діяльності, за Кантом, є: а) пізнання; б) практика; в) пізнання + практика — творчість. Аналіз цих трьох форм і структурує філософію Канта; в результаті остаточною відповіддю на питання про людину буде: "Людина — це творець". Бо якщо взяти теоретичну і практичну діяльність, то вони обмежені й односторонні, ними не вичерпується єство людини,

2. Іммвнуїл Кант: межі розуму 121

тому що в них не збігаються ціль діяльності і сама діяльність. (Ми пізнаємо заради практичної діяльності, ціль же практики не в ній самій, а в її результатах) Необхідно знайти таку діяльність, мета якої — в ній самій. За Кантом — це творчість.

§ 82. Суперечність розуму із самим собою

Забігаючи наперед, ми назвали остаточну кантівську відповідь на головне питання про людину. Проте є сенс уважніше розглянути питання: "Що я можу знати?" Перш ніж розмірковувати про світ, спочатку потрібно вивчити сам інструмент пізнання, — ось вихідна позиція Канта. Де гарантія, що та картина світу, що знаходиться в нас у свідомості, адекватно відображає реальний стан справ? Кант ставить далеко не просте питання. Так, наприклад, нам здається зрозумілою тривимірність простору, проте це зовсім не так очевидно: тварини з фасеточним зором сприймають світ як двомірний.

Кант образно називає просторове сприйняття світу окулярами на очах людини, що впорядковують світ, як їй потрібно. Так само семиколірний спектр, що сприймається людським оком, є характеристикою саме людського сприйняття: сучасні біологи стверджують, що собаки сприймають світ чорно-білим, коні в червонуватих тонах.

Продовжуючи ідеї Канта, можна сказати, що наші органи чуттів є ніби фільтрами, що особливим чином заломлюють, сортують інформацію про світ, що з усіх боків насувається на людину. Тому картина світу, яку ми бачимо, задається не тільки самим світом, а й особливостями нашого сприйняття.

Таким чином, світ розпадається на "річ у собі" і явище ("річ для нас"). Розум повинен знати свої межі, які йому визначає "річ у собі", необхідно подолати упереджену думку про всемогутність наукового знання. Кант створює, образно кажучи, карту країни пізнання, яка дає змогу оцінити ті можливості, якими володіє

122 Лекція 7. Поглиблення гносеолоіізму

людина-мандрівник у своїй пізнавальній діяльності. Магістральна дорога, що веде вглиб країни пізнання, — це чуттєвість. Простір і час є апріорними ³ форма ми чуттєвості: вони впорядковують зовнішній (простір) і внутрішній (час) досвід людини.

Кант називав свою систему траясценденталізмом — тобто рішенням питання про позамежові можливості людини і її знання. В будь-якій проблемі питання про умови і можливості є ключовим. Наприклад, як можливе знання? Щоб відповісти на це питання, необхідно розібратися, якою е форма знання і яким є його зміст. Формою знання е поняття, категорії. За змістом воно образне, чуттєве. З боку форми — знання активне, з боку змісту — пасивне: форма створена нами, матеріал — подано. З боку форми — знання—це творчість, з боку змісту — відображення. Механізм пізнання діє таким чином: "речі в собі" впливають на нашу чуттєвість, породжуючи відчуття — сирий матеріал для знання. Хоча відчуття породжуються "речами в собі", вони нічого про ці речі не говорять. (Так, наприклад, відчуття болю саме по собі не несе Інформації про джерело цього болю, щоб одержати таку Інформацію, в справу має втрутитись активність розуму.)

Активність розуму виявляється у творенні категорій пізнання. Але як з'єднуються між собою категорії й емпіричні відчуття, утворюючи знання? За допомогою продуктивної уявщ — відповідає Кант. Розуміння того, що в основі будь-якого пізнання лежить саме уява, — одна з головних заслуг Канта. Кульмінацією "Критики чистого розуму" є кантівське вчення про антиномії розуму — такі суперечності мислення, що виникають за необхідністю. Коли раціональне мислення намагається охопити світ у цілому, воно неминуче впадає в антиномії — опиняється "розтягнутим" між тезисом і антитезисом, які прямо протилежні один одному, але в однаковій мірі доказові.

³ Термін "апріорний" у Канта означає додосвідний, точніше, наддосвідний.

2. Іммануїл Кант: меж/ розуму 123

Наведемо приклад кантівських антиномій:

	Тезис		Антитезис
1.	Світ має початок (межу) в часі і просторі.	1.	Світ в часі і просторі безмежний.
	Все в світі складається з простого.	2.	Немає нічого простого, все складне.
3.	У світі існує не тільки природна причинність, а й свобода.	3.	Ніякої свободи немає, все здійснюється за природними законами.
4.	Причиною світу є якась Абсолютна Істота.	4,	Немає Абсолютної Істоти ні в світі, ні поза світом як його причини

"Людський розум, — пише Кант у передмові до "Критики чистого розуму", — спіткала дивна доля· його обсідають питання, яких він не може позбутися, тому що вони нав'язані йому його власною природою, але водночас він не може відповісти на них, тому що вони перевершують його сили"⁴. Якщо розум вичерпав сили в антиноміях, це не означає безсилля людини. Необхідно вийти за межі розуму в сферу віри.

Дата добавления: 2015-05-22