Типові ліценз угоди розробляються різними організаціями, зокрема, комісіями ООН, галузевими асоціаціями промислових фірм тощо. 1 страница

Об”єкти міжнародного ліцензування: розробки конструктивного, технологічного характеру, склад матеріалу, речовини чи сплаву, способи лікування, способи пошуку та добування корисних копалин, товарні та промислові знаки, промислові зразки.

Для міжнародного ліцензування характерне таке пончття як патентна чистота – це юридична властивість об”єкта, яка означає, що він може використовуватись у даній країні без порушень діючих на її території охоронних документів виклбчного права(патентів, що належать третім особам).

На практиці терміни дії ліцензійних угод складають від 3- до 10років, і більше для ліцензій, освоєння яких вимагає значних капітальних витрат.

60. Перспективи розвитку економічного співробітництва країн СНД.

Співдружність Незалежних Держав було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди. Головними цілями Економічногосоюзу визначено:

*формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; поетапне створення загального (спільного) економічного простору на основі ринкових відносин;

*забезпечення рівних можливостей для всіх господарських суб'єктів;

*реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економічних завдань. Домовленості країн у межах Економічного союзу СНД зорієнтовані на поетапне забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Зокрема, перспективним планом інтеграційного розвитку СНД передбачається створення зони вільної торгівлі; митного та платіжного союзів. З 1994 p. діє Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого ввійшли віце-прем'єри країн-учасниць. Робочим органом МЕК є Колегія з уповноваженими представниками від кожної країни. Найбільша інтеграційна динаміка притаманна взаємовідносинам Росії, Білорусі і Казахстану (договір 1994 - 1995 pp. про вільну торгівлю і митний союз) з підключенням Туркменистану та Узбекистану.

Торговельно-економічні відносини необхідно координувати з тими соціально-економічними реформами, до яких приступили країни СНД. Разом з тим, незважаючи на безальтернативність інтеграції, чекати на позитивні зміни, пов'язані з формуванням Економічного Союзу країн СНД, в недалекому майбутньому не доводиться. Це пояснюється тим, що на даний момент пов'язати воєдино в багатьом суперечливі інтереси на багатосторонній основі досить складно, зокрема через різноспрямованість політичних дій окремих держав СНД. Поки що потреба у відновленні та розвитку інтеграційних зв'язків визначається для більшості країн СНД, перш за все, їх залежністю від поставок паливно-енергетичних ресурсів, лісоматеріалів, мінеральної сировини, хімічних продуктів, а також коопераційними зв'язками в сфері машинобудівної, радіоелектронної, оборонної промисловості. У той же час, тяжкий стан наукових та виробничих потенціалів колишніх суб'єктів СРСР зумовлює негативність кожного з них до ролі технологічного донора, і як наслідок, відсутність головної передумови до інтеграції. Країнам-учасницям важливо вже в недалекому майбутньому розробити свої зовнішньоекономічні концепції, розставити пріоритети в сфері міжнародного співробітництва, визначити механізми поєднання інтеграційного процесу в СНД з широким використанням міжнародного поділу праці з іншими регіонами світу. Спільні зовнішньоекономічні дії та скоординована позиція необхідні й у відносинах країн СНД з міжнародними економічними та фінансовими організаціями. Формування нової регіональної системи взаємних зв'язків зараз можливе лише на основі нового економічного механізму взаємодії, що відповідає новому, суверенному статусу країн Співдружності. Такий механізм знаходиться поки що на стадії становлення, і пояснюється це відсутністю якісних уявлень про реальний потенціал міждержавних зв'язків в СНД.

Успішне проведення економічних перетворень в країнах СНД неможливе без розробки та здійснення скоординованої реформи законодавства. Якщо учасники СНД бажають пожвавити торгівлю, стимулювати капіталовкладення, їх законодавство має стати не тільки привабливим для бізнесу, але й уніфікованим. Зараз окремі частини законодавства країн-учасниць не відповідають одне одному, а закони та реальність розділені безоднею. Проблема посилюється неузгодженістю різних зарубіжних рекомендацій. Ці тенденції можуть призвести до несумісності законодавчих систем країн СНД. Забезпечення правової бази інтеграційних заходів потребує суттєвого збільшення ролі Міжпарламентської Асамблеї як органа, покликаного розробляти модельні законодавчі акти та досягати зближення діючого законодавства держав, що підписали Угоду про Економічний Союз.

61. Позитивні та негативні наслідки глобалізації світового господарства.

Глобалізація – процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо віднести: поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя); перехід на ресурсозаощаджуючі технології; посилення уваги до важливих проблем людства та інші.
Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростанні участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків. Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється далеко не рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.
Отже, до негативних наслідків глобалізації відносяться: посилення нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності.
Саме тому, глобалізація як суперечливий процес, потребує регулювання на національному та міждержавному рівнях.

62. Позиції ЄС у глобальній економіці.

Процес поглиблення європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, в згодом — і Європейського Союзу. Ця мета диктувалася геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації.

З середини 90-х років відбувався великий перерозподіл ринку між новоствореними та розвиненими країнами, а також безпосередньо між розвиненими країнами.

За наявних умов жорсткої конкурентної боротьби ЄС вдалося зберегти свою питому вагу на світовому ринку, в той час як США та Японія втратили свої позиції. Позитивний торговельний баланс промислових товарів ЄС значно зростає та склав у 2007 році 162 млрд. євро.

Сьогодні ЄС забезпечує 19,5% світового ринку товарів (за виключенням електроенергії), втративши всього 1,3% своєї частки з 1995 року. В той же час частки США та Японії зменшились на 4,4% та 4,1% відповідно. Зараз частка товарів США та Японії на світовому ринку становить відповідно 13% та 9,5%.

Проте ЄС зазнав значних втрат на нових ринках країн, що швидко розвиваються, зокрема, в Азії. Недостатня увага до таких найперспективніших ринків може в майбутньому призвести до послаблення позицій Євросоюзу у світовій торгівлі. Нове покоління угод щодо вільної торгівлі з Індією, Кореєю та країнами Асоціації держав Південно-Східної Азії (ASEAN) є рішучим кроком для подолання цієї негативної тенденції.

Сьогодні ЄС є лідером експорту послуг та забезпечує 26,9% світового ринку, тоді як частки США та Японії складають відповідно 19,7% та 6,1%.

Євросоюз є найбільшим світовим інвестором (33% від всіх зовнішніх інвестицій) та одержувачем закордонних інвестицій (29%) без урахування внутрішніх інвестицій ЄС.

Попри всі позитивні оцінки, звіт Єврокомісії наголошує, що ЄС необхідно зосередитись на інвестуванні у високі технології та продовжувати збільшення своєї частки на ринках країн Азії, що розвиваються.

Звіт Єврокомісії також підсилює економічні аргументи на користь програми торговельної політики Комісії «Глобальна Європа», розпочатої ще у 2006 році.

Приблизно половина грошових коштів, що виділяються на допомогу бідним країнам, надходить з Європейського Союзу або його окремих держав-членів, що робить ЄС одним із найбільших фінансових донорів. Однак сприяння розвитку означає не тільки забезпечення питною водою та будівництво нових доріг, хоча це також має велике значення. Це також передбачає допомогу країнам, що розвиваються, в підвищенні ефективності їхньої торгової діяльності за рахунок надання більш відкритого доступу на ринок ЄС. Таке сприяння дозволить їм розвивати та зміцнювати зовнішньоторгові відносини і, таким чином, використовувати переваги глобалізації.

Не всі країни досягли успіхів у цьому напрямку. Хоча країни Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону (АСР) мають особливі відносини з Європейським Союзом, їх частка на ринку ЄСпродовжує скорочуватися, у той час як їх ізоляція у світовій торгівлі посилюється.

Тому стратегія розвитку ЄС також направлена на допомогу бідним країнам для удосконалення їх інфраструктури, розвитку виробничого потенціалу та підвищення ефективності роботи державних органів та установ. Завдяки цій допомозі деякі країни зможуть скористатися можливостями в сфері торгівлі та залучити більший обсяг внутрішніх інвестицій для розширення їх економічної бази. Це має істотне значення, оскільки дає таким країнам можливість інтегруватись у глобальну економіку та забезпечити їхнє стійке зростання та розвиток.

ЄС як організація прагне досягнення свої цілей, концентруючись на шести пріоритетних сферах, в яких вона може використати свій досвід та знання. До цих сфер належать: торгівля та розвиток, регіональне співробітництво, політика зниження рівня бідності для підтримки систем охорони здоров'я та освіти, транспортна інфраструктура, безпека продовольчих товарів та стійкий розвиток сільського господарства, розвиток інституційних можливостей, ефективне управління та верховенство права.

63. Поняття конкурентоспроможності економіки у теорії міжнародної економіки; модель конкурентних переваг М.Портера.

Конкурентоспроможність економіки — розуміється як концентроване вираження економічних, науково-технічних, виробничих, управлінських, маркетингових та інших можливостей, реалізованих у товарах і послугах, що успішно протистоять конкуруючим з ними закордонним товарам і послугам як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Але це лише одна, найбільш видима сторона поняття. Інша сторона — це переваги системи державного й суспільного устрою країни, політико-правової організації й регулювання всіх сторін громадського життя суспільства, здатність держави забезпечити стійкий, динамічний розвиток національної економіки й пов'язаний із цим матеріальний добробут членів суспільства, що не поступається світовим стандартам. Інакше кажучи, щоб мати конкурентоспроможну економіку, необхідно створити конкурентоспроможне суспільство, що володіє незаперечними перевагами в різних сферах людської діяльності.
Для визначення конкурентоспроможності країни існує ряд факторів:
внутрішній економічний потенціал;
зовнішньоекономічні зв'язки;
державне регулювання;
кредитно-фінансова система;
інфраструктура;
система менеджменту; науково-технічний потенціал тощо.

Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку конкурують фірмі, а не країни. Тому, на думку М.Портера, необхідно усвідомити, як фірма створює та утримує конкурентну перевагу, для того щоб з’ясувати роль країни у цьому процесі.

Основною одиницею конкуренції, за М.Портером, є галузь як група конкурентів, що виробляють товари або надають послуги та безпосередньо змагаються між собою. Успіх як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках залежить від правильно визначеної конкурентної стратегії. На вибір останньої стосовно певної галузі впливають два головні чинники: структура галузі, тобто особливості конкуренції, та позиція, яку посідає фірма в галузі.

Особливості конкуренції в галузі залежать від п’яти факторів:

1. можливість появи нових конкурентів;

2.вірогідність появи або ступінь впливу товарів-замінників;

3.поведінка постачальників;

4.поведінка споживачів;

5.суперництво існуючих конкурентів між собою.

Особливості міжнародної конкуренції, за М.Портером, виокремлюють два типи галузей залежно від особливостей конкуренції:

1.множинно-національні галузі, для яких характерна докорінна різниця у конкретному середовищі в окремих країнах, що не дозволяє здійснювати єдину конкурентну стратегію фірми на зовнішньому ринку;

2.глобальні галузі, де існує світове конкурентне поле й фірма може застосувати уніфіковану конкурентну стратегію. Тут фірма може використовувати: 1) конфігурацію діяльності, тобто розміщення окремих її видів (наприклад, виробничі чи збутові підрозділи відповідно до рівня їх національного оподаткування) в різних країнах; 2) координацію діяльності філіалів (обмін загальною інформацією, ноу-хау, узгодження виробничої або торговельної політики) з метою спільної економії на витратах у межах усієї фірми.

Складовою теорії М.Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:

параметри факторів виробництва (наявність факторів, ієрархія факторів і механізми та динаміка їх створення);

рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий фактор у разі операцій на зовнішньому ринку;

наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;

рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

64. Порівняльна характеристика класичних теорій міжнародної торгівлі.

Класичні теорії виникли як заперечення меркантилістичного погляду на теорію міжнародної торгівлі. Економісти класичної школи вважали, що на міжнародну торгівлю потрібно дивитися інакше, ніж на внутрішню, оскільки міжнародній торгівлі властива менша мобільність факторів виробництва, ніж внутрішній. Теорія Д. Х'юма. Учений довів, що резерви банківських металів країни визначаються обсягом її економіки та її потребою у грошах як засобах платежу. Основні положення теорії Д. Х'юма такі:

•уряду не слід постійно втручатися у сферу міжнар торгівлі;

•якщо уряд країни хоче, щоб її економіка зростала, він мусить зменшити бар'єри на шляху товарів з інших країн.

Теорія абсолютних переваг А.Сміта.

Він стверджував, що для держави вигідним може бути не тільки продаж але і купівля товарів на зовн ринку.

А.Сміт вважав, що країни, що володіють природними перевагами та придбаними перевагами у виробництві тих чи інших товарів, тому можуть виготовляти їх більш ефективно, ніж інші. Тобто країна спеціалізується на виробництві тих товарів і послуг, в якому вона має абсол перевагу. Тобто країни експортують ті товари, які вони виготовляють з меншими витратами, й імпортують ті товари, які виготовляються іншими країнами з меншими витратами.

Основні положення:

•уряду не слід втручатися у зовн торгівлю, підтримувати режим відкритих ринків і свободи торгівлі;

•нації, так як і приватні особи, мають спеціалізуватися на виготовленні тих товарів, у процесі вир-ва яких у них є незаперечні переваги, і здійснювати торгівлю ними в обмін на товари, переваги на які мають інші країни;

•зовн торгівля стимулює розвиток прод праці шляхом розширення ринку за межі нац кордонів;

•експорт є позитивним фактором для економіки країни тому, що забезпечує збут надлишку продуктів, котрі не можуть бути реалізовані на внутр ринку; •субсидії на експорт є податком на населення і призводять до збільшення внутр цін і тому потребують відміни.

Теорія порівняльних переваг Д.Рікардо.

Проте Сміт не перелбачив ситуацію, коли якась країна мала б абсолютну перевагу по всіх товарах або не мала б по жодному товарую.

Тому він сказав, що міжнародна торгівля вигідна для будь якої країни і для тієї, котра ні в чому не має переваг, і для тієї, котра має переваги абсолютно для всіх товарів. В кожній країні завжди знайдеться товар, виробництво якого більш ефективне (щодо співвідношення витрат), ніж виробництво решти товарів. Країна отримає вигращ, якщо сконцентрує свої ресурси на більш ефективних виробництвах. Тобто країна повинна спеціалізуватися на експорті товарів, у виробництві яких має найбільшу абсолютну перевагу або найменшу абсолютну не перевагу. В основі-теорія трудової вартос.і

Теорія Рікардо не зясувала до кінця походження порівняльних переваг, якими володіє та чи інша країна. Тому розвиток класичної теорії торгівлі – це модель факторів виробництва Хекшера та Оліна (теорія відносної забезпеченості чинниками виробництва) Країна прагнутиме до спеціалізації та експорту тієї продукції, при виготовленні якої інтенсивно використовуються надлишкові, більш дешеві чинники виробництва. Проте В.Леонтьєв вирішив перевірити цю теорію на прикладі США. За теорією, США повинні біли експортувати капіталомісткі товари, а імпортувати трудомісткі. Виявилося-навпаки. Це парадокс Леонтьєва. Він пояснює цей парадокс за рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану. А також тим, що помилково нехтувалась величина капіталу, що вже вміщений у праці, тобто не враховувалося, що істотна кількість капіталу було вкладено в роб силу у вигляді освіти та підготовки.

65. Порівняльна характеристика основних посередницьких операцій у міжнародній торгівлі.

Міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відстанями між партнерами. В результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.

У межах торгівлі через посередників визначають такі види посередницьких операцій і відповідні їм види угод:

1. операції з перепродажу (договір купівлі-продажу). Коли посередник викуповує товар у виробника і підписує угоди від свого імені і за свій рахунок (купці, дистриб’ютори, дилери);

2. комісійні операції (договір комісії, договір консигнації). Коли посередник не викуповує товар у виробника, а підписує угоди від свого імені, але за рахунок виробника і за це отримує винагороду (до 10% від суми угоди). Посередники називаються - комісіонер, консигнатор;

3. агентські операції (агентські угоди). Мета угоди – одна сторона доручає іншій (агенту) виконувати дії, пов’язані з продажем (частіше за все) чи купівлею товарів, а також з пошуком замовників і виконавців для надання тих чи інших послуг на обумовленій території в погоджений термін за рахунок та від імені виробника (принципала). І посередники при цьому називаються - агенти-повірені, торговельні агенти;

4. брокерська операція. Посередник – спеціалізований професійний агент, що працює на одному сегменті і здійснює контракт між продавцем і покупцем і за цю послугу отримує винагороду до 2-3%. Підписувати угоду при цьому не має права. Назва — агент-представник, брокер, маклер.

Як правило, ті чи інші посередницькі операції виконують ті чи інші посередницькі фірми. Серед них:

торгові дома; експортні фірми; імпортні; оптові; роздрібні фірми; дистриб’ютори; комісійні; агентські; брокерські тощо.

66. Порівняльна характеристика прямих і портфельних інвестицій: ризики, ліквідність, обсяги та витрати.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовязання; інструменти грошового ринку та інші).

Інв-ї відіграють значну роль у міжн.русі капіталу. Тільки обсяг накопичених у світі прямих інвестицій складає близько 3 трлн.$. Картина сучасного міжнар. екон. життя створюється насамперед тими компаніями, що не тільки активно торгують із закорд. країнами, але й активно інвестують там. Це надійний спосіб проникнення і розширення присутності їх на зовн. ринку.

ПІІ под-ться на:

1. вкл-ня компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

2. реінвестування прибутку;

3. внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Дата добавления: 2015-05-22