Типові ліценз угоди розробляються різними організаціями, зокрема, комісіями ООН, галузевими асоціаціями промислових фірм тощо. 2 страница

Портфельні інвестиції – це вкладення в акції закордонних підприємств (без придбання контрольного пакета), облігації й інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, змін валютного курсу і т.д. Питання ефективності залучення іноземних інвестицій обговорюється багатьма політиками, науковцями та громадськими діячами. Вони наводять такі переваги та недоліки іноземного інвестування.

Перевагами залучення ПФІ є: залучення фінансових ресурсів зовні; доступ до сучасних технологій; доступ до світового управлінського досвіду і “ноу-хау”. Також зниження рівня імпортозалежності, стимулювання розвитку експортного потенціалу, прискорення темпів структурної перебудови економіки та впровадження ринкових реформ, упровадження сучасних технологій, поліпшення платіжного балансу, збільшення обсягів капітальних вкладень та скорочення строків їх нагромадження, підвищення рівня зайнятості та кваліфікації робочої сили, забезпечення зарубіжного організаційного та управлінського досвіду.

Ще одною перевагою ПІІ є те, що вони не віднолсяться до зовнішнього боргу, а навпаки, сприяють отриманню коштів для його погашення. Аналіз показує, що в багатьох випадках існує залежність між обсягами ПФІ і основними макропоказниками, тобто ПФІ призводять до зростання національних економік.

Недоліками іноземного інвестування є збільшення залежності країни від іноземного капіталу, трансферт частини прибутків за кордон, витіснення з ринку внутрішніх виробників і постачальників, підвищення рівня конкуренції на ринку жорстка експлуатація місцевих сировинних ресурсів.

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:

67. Порівняльна характеристика світових ринків робочої сили.

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.

Однією з форм сучасних міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили, під якою розуміється переміщення ¦переселення працездатного населення з однієї країни в іншу в пошуках роботи і кращих умов життя.

Міграція є однією з головних складових формування світового ринку. Формування світового ринку робочої сили здійснюєтся у двох напрямах:

а) формування внутрішнього ринку робочої сили,

б) формування зовнішнього ринку робочої сили.

Обидва ці ринки тісно взаємопов'язані між собою і доповнюють один одного. ВНУТРІШНІЙ ринок робочої сили засновується на рушенні кадрів між підприємствами, фірмами, галузями, регіонами всередині окремої держави. Він регулюється законодавчими або колективно-договірними нормативними актами, якими керуються партнери по реалізації політики зайнятості.

ЗОВНІШНІЙ ринок робочої сили передбачає мобільність робочої сили між фірмами на загальносвітовому рівні. Тут механізм його регулювання охоплює більш широке коло економічних, юридичних, соціальних і інших чинників, що визначають функціонування цього ринку. Ці відносини регулюються на основі міжнародних норм і угод, що визначають умови і порядок переміщення робочої сили через кордон, працевлаштування іноземних громадян, їх юридичний і соціальний захист в країні перебування.

Зовнішній ринок робочої сили формується під впливом двох потоків - еміграції і іміграції робочої сили. ЕМІГРАЦІЯ - це виїзд працівників даної країни на роботу в інші країни. ІМІГРАЦІЯ - це зворотний процес, тобто виїзд іноземних робітників на роботу в дану країну. Базовою формою організації зовнішньої трудової міграції, прийнятою в міжнародній практиці, є двосторонні угоди між зацікавленими державами, де, зокрема, обмовляються соціальна і трудова рівноправність між імігрантами і громадянами країни перебування. Важливе значення для зовнішньої трудової міграції має закон про в'їзд і виїзд, який приймається кожною окремою державою з метою захисту внутрішнього ринку. Так, ряд економічно розвинених країн ввели кількісні обмеження (щорічні квоти) на в'їзд іноземців в країну. Більш того деякі з них визначають коло професій кваліфікацію робітників-імігрантів, встановлюють вікові обмеження, визначають інші умови в'їзду в країну. У міжнародній практиці управління міграційними процесами функції найму робочої сили в країні еміграції (іміграції) звичайно виконує приватний агент. Урядові органи, як правило, також звертаються до послуг приватних агентів як з питань найму робітників, так і пошуку робочих місць.

68. Порівняльна характеристика світових центрів експорту та імпорту робочої сили.

1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія). У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята «Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС». Найбільш розвинуті країни Західної Європи принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи і СНД.

2. Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку 90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн. В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%.

3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої сили країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік.

4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що робили інвестиції в її економіку.

5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед, азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої сили – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія, Бангладеш, Шрі-Ланка та ін. Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол. У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явилися іранці.

6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється.

7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР. Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої сили складає 1 млн. чол.

69. Порівняльна характеристика тарифних методів регулювання міжнародної торгівлі.

Тарифне регулювання міжнародної торгівлі полягає у використання мита (обов’язкового податку, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару; виконує фіскальну, протекціоністську – захист місцевих виробників від небажаної конкуренції та балансуючу функцію).

Митний тариф:

1. інструмент торгової політики та держ регул-ня внут ринку країни при його взаємодії із світовим ринком

2. конкретна ставка митного стягнення, яку належить сплатити при ввозі / вивозі певного товару на митну територію країни.

Митне стягнення - обов-ий внесок до бюджету, що стягується митними органами при імпорті товарів з метою підвищення їх ціни та надходжень до держбюджету країни-імпортера.

Митна тер-рія країни - це регіон, перетинання кордону пов`язано із зміною митного режиму та яка контролюється державою.

Функції митних тарифів:

а) фіскальна - стосується експортних і імпортних стягнень і розгляд-ся як джерело надходжень до держбюджету

б) протекціоністська - імпорту, пов`язана із захистом виробників

в) балансувальна - експорту, викор-ся з метою запобігання Е товарів, які на світовому ринку продаються за цінами меншими, ніж на національному.

Види митних тарифів:

а) за способом стягнень:

1. адавлорні (у % від вартості)

2. специфічні (за 1-цю товару)

3. комбіновані

б) за об`єктом обкладання:

1. імпортні - при імпорті товару на ринок певної країни

2. експортні - товари, що вивозяться за межі митної тер-рії країни

3. транзитні - товари, що перевозяться через мит тер-рію країни

в) за хар-ром:

1. сезонні - стягнення, що застос-ся для оперативного регул-ня продукцією сезонного хар-ру.

2. антидемпінгові – застос-ся у випадку ввезення на тер-рію країни товарів за ціною, нижчою за нормальну для даної країни ціну.

3. компенсаційні – застос-ся до товарів, при вир-ві яких викор-ся субсидії.

г)за походженням:

1. автономні – вводиться згідно одностороннього рішення органів держ влади

2. конвенційні - на базі угод про митний союз

3. преференційні - з меншим рівнем ставок для підтримки Е

д) за типами ставок:

1. постійні - не змінюються

2. змінні - змін-ся у встановлених випадках (при коливанні цін)

е) за способом обчислення:

1. номінальні - у мит тарифі

2. ефективні - для товарів з деякими імпортними складовими.

70. Порівняльна характеристика типів, видів та форм міжнародних розрахунків.

Міжнародні розрахунки – це система організації та регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин

Типи міжнародних розрахунків:

1. Національною валютою:

-торгові, кредитні і платіжні угоди між країнами;

-напряму.

2. Міжнародною колективною валютою:

- торгові, кредитні і платіжні угоди у межах інтеграційних угрупувань країн.

3. Клірингові розрахунки:

- міжнародні платіжні угоди клірингового типу – угода між урядами двох і більше країн про обов’язковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов’язань..

Золото- використовується в міжнародних розрахунках опосередковано на ринку золота. Воно продається на ринку золота за валюту, якою продавцю золота необхідно розрахуватися зі своїми постачальниками.

Види міжнародних розрахунків залежать від:

1. Специфіки суб’єкта:

- між конкретними контрагентами;

- між банками;

- між банком і контрагентом;

- між державою і банком;

- між державами.

2. Взаємодії суб’єктів: - напряму; - через посередників.

3. Від об’єкту: - торгові операції; - інвестиційні операції; - некомерційні операції.

4. Умови розрахунків: - готівкові; - з наданням кредиту

Форми розрахунків - це регульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи виконання через банк грошових зобов'язань підприємств.

Виходячи з міжнародної торгової і банківської практики, виділяють 4 основні форми розрахунків: авансовий платіж, інкасо, акредитив і відкритий рахунок. Включення в цю класифікацію розрахунків з допомогою чеків, банківських переказів і векселів вважається недоцільним. Дані платіжні інструменти швидше являються способами платежу, за допомогою яких проходить реалізація основних розрахункових форм.
Кожна форма міжнародних розрахунків в тій чи іншій мірі пов'язана з ризиком для експортера й імпортера. Це залежить від багатьох факторів - від виду товару, ступеня взаємної довіри партнерів, їх платоспроможності, надійності банків, залучених до даної угоди і т. д. Тому кожен учасник угоди прагне відстояти ту форму розрахунків, яка являється для нього більш вигідною і в меншій мірі пов'язана з ризиком.

Авансовий платіж. Аванс - це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань по контракту.
Аванс відіграє в даному випадку двояку роль. З одного боку, імпортер з допомогою авансу кредитує експортера, а з другого - забезпечує виконання своїх зобов'язань по контракту.

В світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках:
1) коли продавець сумнівається в платоспроможності покупця;
2) коли політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця нестабільна;
3) при постачанні дорогого обладнання;
4) при поставці товарів стратегічного призначення;
5) при тривалих строках здійснення контракту.

Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети авансу, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлення. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше - імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту).
В міжнародній практиці авансові платежі, головним чином часткові, одержали достатній розвиток. Однак в даний час, особливо в країнах Західної Європи, вони не користуються широкою популярністю. Більша кількість угод укладається на умовах розстрочки платежу.

Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.

Інкасова форма розрахунків об'єднується з акцептною формою. Акцепт -згода платника на оплату документів рахунку. При акцептній формі розрахунків товари відвантажуються негайно, не чекаючи оплати покупцем товару. Покупець оплачує товар після одержання розрахункових, документів, на випадок порушення постачальником умов договору, вокупцеві може відмовитися від оплати товару. При порушенні договору постачальник має право застосувати до нього санкції.

Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов'язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти набору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву.
В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіціар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіціара (виконуючий банк).
Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності платежу і більш швидкому одержанню експортної виручки. В міжнародній торговій і банківській практиці використовуються єдині стандартизовані процедури і правила використання документальних акредитивів. Ці процедури були сформульовані Міжнародною торговою палатою. При здійсненні міжнародних розрахунків на основі акредитива сторонам даного механізму, особливо бенефіціару, важливо звертати увагу на види акредитива. Розрізняють такі види акредитива: відзивні і безвідзивні; підтверджені й непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (встановлюючі); покриті й непокриті.

Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому рахунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної заборгованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованості в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Останній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.

71.Порівняльна характеристика факторингу та форфейтингу як форм міжнародного кредитування.

Факторинг та форфейтинг є формами кредитування експорту.

Факторинг – придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фін зобовязаннями здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи послуги.

Експортер поступається факторинг фірмі правом отримання платежів від платників за поставлені товари. Фірма зобовязується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників або оплатити йому всю суму відразу. За здійснення фактор операцій експортер вносить плату, яка може бути дещо вищою від відсотків за кредит.

Форфейтинг – кредитування експортера шляхом придбання векселів, акцептованих імпортером, або інших боргових вимог.

В обмін на придбані ЦП банк виплачує експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик неоплати зобовязань та разового збору за зобовязання купити векселі експортера. Одна з нових форм кредитування зовн торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном вирцтва, посиленням конкурентної боротьби на світ ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світ торгівлі.

Факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, а форфейтинг використ при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років. Факторинг, як правило, не покриває всіх політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфейтуванні будь-якої вимоги за ці ризики несе відповідальність. У багатьох країнах прийшли до висновку, що форфейтування може бути відносно недорогим, альтернативним іншим формам експортного фінансування, що застосовуються зараз.

Дата добавления: 2015-05-22