Естетичні та педагогічні погляди Сковороди

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено притчі “Вдячний Еродій”, “Убогий жайвороно”, “Байки Харківські”. Педагогічні погляди Сковороди втілюють основні напрями прогресивної педагогіки: демократизм, гуманізм, високу моральність, любов до Батьківщини і народу. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, відстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання – підготовка вільної людини, гармонійно-розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, хімію, логіку, іноземні мови, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль відводив формуванню моральних якостей особистості, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, сила волі, почуття людської гідності. Значної уваги Г.Сковорода надавав фізичному вихованню людей, яке повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати у житті і праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво. Першими вихователями дитини вважав батьків, а тому зневажливо ставився до тих батьків, які передоручали виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Школа, на його думку, має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням. Розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Радив правильно дозувати матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова, бесіда. У вихованні пропонував такі методи, як бесіда, роз’яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Висунув ряд вимог до вчителя, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи, повинен бути прикладом для інших в усьому. Г.С.Сковорода був, безумовно, найсамобутнішим мислителем того часу, недарма його називали “українським Сократом”.

Григорій Сковорода стверджував, що кожна дитина від природи здібна, має певні таланти, і завдання батьків насамперед полягає в тому, щоб побачити і розвинути ці таланти, не силувати дитину до тих занять, які їй не до вподоби, але по змозі сприяти розвиткові її природних нахилів. Сковорода наголошував на тому, що варто привчати дітей до праці. Філософ стверджував, що не треба примушувати дітей працювати або пропонувати їм тяжку працю, яка стане тільки мукою. Майстерність вихователя в тому, аби вибрати такі обсяги праці і такі завдання, які б давали дитині задоволення, щоб маленька людина з дитинства збагнула, що праця — це не неприємна необхідність, а безмежне щастя бачити плоди власних зусиль, результат власної творчості... Саме тому Григорій Сковорода засуджував батьків, які розпещують своє дитя, бо з такої дитини не виросте працьовита, беручка до роботи людина, але людина, яка намагатиметься власну роботу і відповідальність за свої дії перенести на інших. За часів Григорія Сковороди та й пізніше також була така «мода» — запрошувати дітям закордонних гувернанток. Але талановитий педагог дуже різко висловлювався проти такого підходу, бо в гонитві за престижем втрачається одна з головних засад виховання — йдеться про принцип народності виховання. Адже дитина житиме в суспільстві, вона має бути вихована в дусі народних традицій, народної мудрості та моралі, в середовищі рідної мови.

8.Поняття та зміст національної ідеї, її витоки.

Друга чверть — середина XIX ст. позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження, що визначає спрямування розвитку культури України розглядуваного періоду. Загалом кажучи, цей процес відбувається як складова частина загальнослов'янського, ширше — всеєвропейського руху, спрямованого на пізнання минулого з метою усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, усвідомити «самість» етносу. Саме XIX ст. позначене інтенсивним процесом зародження й розробки філософії національної ідеї в усіх слов'янських народів. В Росії розробка російської ідеї почата відомим першим «Філософічним листом» ИЧаадаєва.У Польщі — «Книги польського народу і польського пілігримства» А.Міцкевича тощо.Тому, Істотно те, що цей процес становить специфічну особливість історії не лише слов'янських народів. Він розвивається як складова частина загальноєвропейської культури. Адже цього часу Й.Фіхте у «Промовах до німецької нації» започатковує теоретичну розробку німецької національної ідеї, у Франції Ж.Мішле в трактаті «Народ» обґрунтовує французьку ідею. Аналогічні процеси в Італії пов'язані з появою «італьянізму. В Україні розробку філософії української національної ідеї започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847, коли її було розгромлено царським урядом. У Політичній програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов'янських народів, в їх числі й українського. Члени товариства одним з головних напрямів своєї діяльності вбачали боротьбу проти кріпацтва. Цій меті вони мали намір підпорядкувати широку просвітницьку діяльність як серед дворянства, так і широких верств народу.Різними шляхами прийшли до товариства його члени. Неоднаково склалась їхня подальша доля. Відмінними були підходи окремих членів товариства до тих чи інших політичних питань. Але всіх їх єднає спільність філософсько-світоглядних засад, що грунтувались на зусиллях, спрямованих до відтворення образу України та українського народу, усвідомлення його місця в світі, особливостей, що визначають специфіку українського народного духу з-поміж інших народів. Ці ідеї не склали єдиної цілісної філософської системи. Вони утворюють глибинний ідейно-теоретичний грунт розмаїтих продуктів нефілософської діяльності кириломефодіївців у сфері науки, публіцистики, художньої літератури. Але відтворення їх надзвичайно важливе з огляду на потреби реконструкції цілісної картини стану філософської думки України. Адже ці ідеї відіграють визначальну роль у розвитку духовної культури України впродовж всього XIX й початку XX ст. Найзначніший щодо цього внесок належить професорові Київського університету Миколі Костомарову, талановитому письменникові і видатному громадському діячеві Пантелеймону Кулішу, професору Миколі Гулаку. Особливе місце в товаристві посідав геніальний український поет Тарас Шевченко.

Світогляд кириломефодіївців формувався в руслі ідей культури романтизму. Певний вплив на їхні філософські ідеї справила творчість діячів Київської релігійно-філософської школи, зокрема, П.С.Авсенєва, з яким особисто були знайомі П.Куліш, МГулак, В.Білозерський та ін.ф

Дата добавления: 2015-05-22