Одушевлённость светил 5 страница

Біологічне в людині – людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, старість тощо. Біологічно визначаються і певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, природні здібності тощо. Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності.

Біологічне в людині здійснюється та задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких потреб, як продовження роду, харчування тощо.

До основних біологічних відмінностей людини від тварини відносяться:

1. Дитина людини, порівняно із звірятами, народжується неготовою до самостійного життя. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів (вона, наприклад, навчається ловити кульку рукою, тобто узгоджувати перцепцію (образ предмета) та рухи рукою).

2. Період статевого дозрівання людини в 3-4 рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів (явище ретардації або запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина народжується з пластичною (незатверділою) біологією для того, щоб засвоїти «іншу природу» - культуру. Так, рука навчається діяти, виконувати найрізноманітніші трудові операції.

Доцільність ретардації також очевидна. Помічено, що тварини легше навчаються в період достатевого дозрівання, коли їхня психіка пластична. Отже, природа мовби спеціально розтягнула період статевого дозрівання людини, щоб дитина могла освоїти культуру. І справді, саме в цей період вона формується як людина – засвоює мову, мораль, навчається оперувати знаряддями праці. Цей період ще називають первинною соціалізацією.

Людина від природи не є твариною, або, як висловлювався Ніцше, вона є «зіпсованою твариною». Культура ніби запланована (передбачена) в біології людини. Культура формується в узгодженні з біологічною природою людини (так, дитина спинається на ноги, бо така можливість закладена в будові скелету, вона може заговорити, бо її гортань пристосована до артикуляції звуків тощо).

41. Проблема спілкування Я і Ти.

Спроба розкрити сутність спілкування і комунікації знайшла свій вияв в працях як багатьох західних дослідників, зокрема Ясперса, Хайдеггера, Сартра, Міда, Бубера, так і вітчизняних - Батищева, Бахтіна та інших.

Спілкування - це тип відносин, що характеризуються ставленням партнерів один до одного як до рівних і обов'язково наділених ознаками суб'єктивності. Спілкування - це обов'язково взаємодія, яка передбачає зворотній зв'язок, активність обох сторін.

Зародившись ще в античності, ідея спілкування відроджує себе в теорії комунікації. При цьому простежується активний процес виходу із "замкнутого стану автономно розвинутої індивідуальності" в сферу відкритості, діалогу, творчої активності. Це підтверджує думку про те, що тільки в спілкуванні людина здатна самовизначитись, самоствердитись, самореалізуватись і взаємозбагатитись. Тому що саме Інший виявляє себе в ролі того "дзеркала", в якому людина пізнає саму себе. Інша особа, як зазначає Марсель, - це "ніби тимчасовий медіум, ніби аксесуар, через який мені вдається сформувати певний образ, певного ідола із себе самого".

Спілкування, маючи в своїй основі суб'єкт-суб'єктний зв'язок, включає в себе не тільки обмін діями, вчинками, думками, почуттями з іншими людьми, але й звернення людини до себе - до власної душі, спогадів, совісті. Під час таких відносин людина не стільки прагне подолати відстань між собою та іншим, скільки ствердити себе.

Відчуваючи чужі потреби як власні, ми не повинні втрачати відчуття і свідомість власного Я, адже мова йде про моральне розширення людського Я, а не про його розпад.

Осягнути суть спілкування прагнули ще філософи античності. На думку Сократа, тільки спілкування з іншими розширює можливості спілкування з самим собою і служить власному самопізнанню.

Якщо античність формує автокомунікацію мудреця, який вірить в силу свого розуму, то середньовічна автокомунікація стає повсякденною формою морального самовдосконалення людини. Безсилля людини перед Божим промислом змушує її сподіватися на вищу волю, просити в Бога сили, просвітлення розуму, але ніколи не претендувати на законодавчу силу і не вдаватися до самоаналізу.

Епоха Нового часу, перейшовши до раціонального обґрунтування людської природи надає право людині самостійно керувати власними вчинками і "осмислює спілкування з Іншими як внутрішню інтенцію людського буття".

Найбільш послідовно концепція людського буття як міжособистісного спілкування була розроблена Шлейєрмахером. Власне йому належить думка про існування індивідів як єдиний спосіб зв'язку унікальних істот: "Самосвідомість особистості формується тільки у співвідношенні з свідомістю іншого. Так Я і Ти, людина і людина стають корелятами в їхньому духовному бутті, і знаходяться у відношенні чистого взаємоопосередкування".

В руслі філософського антропологізму Л. Фейєрбах наголошував на єдності, що " спирається на реальну відмінність між Я і Ти " він утвердив своєрідний комунікативний поворот (поворот від монологізму до діалогізму).

Новий погляд на проблему спілкування і комунікації в усьому різноманітті їхніх аспектів і як вирішальних сфер формування людської особистості знайшов своє відображення в філософії 20 ст. Осмислення даних теорій через постановку проблеми "Я-Ти", "Я-Інші" знаходить своє втілення у філософських напрямках екзистенціалізму, персоналізму, філософської антропології тощо (Розенцвайг, Бубер, Марсель, Муньє, Сартр, Апель, Больнов та інші).

Доволі суттєвою для філософії комунікації, але ще мало дослідженою в сучасній філософії залишається на сьогодні проблема інтерсуб'єктивності (поняття, що означає: 1) окрему спільність; 2) певну сукупність людей, що мають спільність установок та поглядів; 3) узагальнений досвід представлення предметів.

Саме в інтерсуб'єктивній сфері, на думку Гьосле, "одна людина здатна проникнути у внутрішній світ іншої людини і співвіднести власну свідомість зі спогляданням зовнішніх проявів".

Однак, не дивлячись з яких позицій підходили філософи до розгляду зазначених феноменів, зауважимо, що вихідною точкою їхніх пошуків залишається відношення "Я" і "Інший". " Повинні бути інші Я, якщо ми хочемо, щоб було наше власне ", - зауважує представник символічного інтеракціонізму Мід. Сама ж комунікація у Міда тлумачиться у "сенсі значущих символів і спрямована не тільки на інших, а й на саму індивідуальність як таку". Це, передусім, комунікація "із-собою" як акт самопізнання та самовідтворення, процес діалогу із власним "Я".

Аналогічною є позиція М. Х айдеггера, в якого існування Інших складає один з моментів власної буттєвої структури. Фундаментальна онтологія цього німецького філософа має справу не з конкретною, живою людиною, а з абстракцією буття самотньої людини - Dasein, якій ніхто не потрібен.

На відміну від своїх попередників Бубер просувається глибше в інтерпретації відношень людини до людини. На противагу відношенню "Я-Ти" він висуває відношення "Я-Воно", наголошуючи, що вони внутрішньо присутні і однаково необхідні буттю людини. Центральним у визначенні людської комунікації філософ визнає поняття " діалогу ", " діалогічного ", які через свою багатогранність, полісемантичність відкривають "таємницю" іншого. Тільки у діалозі люди творять одне одного, втілюють свою інтерсуб'єктивність і сприяють взаємному збагаченню. Бубер аналізує діалогічне відношення як " актуальне спів-буття ", під яким він розуміє комунікацію, коли кожна людина, яка перебуває в процесі спілкування, ставиться до іншої людини як до свого супутника в плині життя, а не як до об'єкта.

Своєрідно новий підхід до проблеми спілкування пропонує нам концепція французького дослідника Дюфрена. Виступаючи проти структуралізму, який витіснив за межі науки проблему особистості та відношення "Я" і "Ти", філософ намагається повернути людині право живого спілкування. В своїй книзі "Я і Інший" Дюфрен зазначає, що тільки "Інший дозволяє мені виміряти самого себе; і якщо я можу зосередитися на самому собі для монологу, то тільки тому, що перед тим я був спроможний до діалогу". Тільки в діалогічному контакті, в спілкуванні з Іншим дослідник бачить теоретичне і практичне вирішення проблеми спілкування.

Проаналізувавши погляди вищезгаданих мислителів, можна з впевненістю зазначити, що без наявності Інших і діалогічної взаємодії між ними неможливе справжнє спілкування.

42 Урбанізація. Втеча в міста. Воля і самітність. Боротьба за комфорт. Структура житла.

Урбанізація (від лат. Urbanus - міський), історичний процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства, який охоплює соціально-професійну, демографічну структуру населення, його спосіб життя, культуру, розміщення виробничих сил тощо. Посилення процесу урбанізації почалося в світі у 19 ст.

Загальні риси урбанізації, характерні для більшості країн:

1) Швидкі темпи зростання міського населення, особливо в менш розвинених країнах, де відбуваються стихійні, непідвладні контролю міграції з села в місто. З 1950 р. населення міст збільшилася в 4 рази.

2) Концентрація населення і господарства в основному у великих містах, оскільки міста мають безліч функцій, особливо у невиробничій сфері, вони повніше задовольняють запити людей, мають розвинену інфраструктуру і забезпечують доступ до сховищ інформації. Половина населення світу живе в містах. Більше 30 міст світу мають населення понад 5 млн. чоловік.

3) "Розповзання" міст, розширення їхньої території, коли навколо великих міст виникають міста - супутники. Такі утворення називаються міськими агломераціями або мегаполісами. Найбільші міські агломерації склалися навколо Мехіко, Сан-Паулу, Токіо і Нью-Йорка. Слабкоурбанізовані країни - Західна і Східна Африка. Середньоурбанізовані країни - Азія. Високоурбанізовані країни - СНД, Європа, Північна Америка, ПАР, Австралія, Південна Америка.

Процес масової втечі населення з сел в міста у СРСР почався у 2 половині 20 ст. У Західній Європі в ці часи був підвищений попит на некваліфіковану робочу силу, що призвело до масової імміграції в Європу з менш розвинутих країн (наприклад міграція африканців до Франції).

Втеча людей в міста пов’язана з такими факторами:

· Місто – осередок політичного і культурного життя. Тут задовольняються найрізноманітніші культурні і побутові потреби населення: більше можливостей проведення вільного часу, більш легкі в порівнянні з селом умови життя та праці.

· Місто - центр економічного розвитку, тут можна легше знайти роботу, придбати будь-які товари тощо.

Сьогодні існує стійка тенденція посилення нерівномірності розвитку у системі міст на національному і на світовому рівнях. Найбільші міста (мегаполіси) нестримно розширюючись, втягують у себе значну частину населення сільських районів і занепадаючих промислових центрів. Проте ця експансія мегаполісів посилює проблемність їхнього економічного життя. Соціально-економічні проблеми, раніше розподілені по великих територіях, виявляються територіально сконцентрованими на відносно малій частині загальній площі країни. Це посилює соціальне напруження, потенційно створюючи загрозу подальшому благополучному розвитку.

Так, наприклад, чимало жителів мегаполісів опиняються у ситуації хронічного безробіття, що призводить до утворення трущобних районів, посилення криміногенної обстановки в містах.

У найбільших містах сьогодні досить різко виділилися дві масові субкультури: середній клас, який складається переважно із місцевих жителів, орієнтованих переважно на високий стандарт життя і гарні робочі місця, і малозабезпечені верстви населення, істотно представлені робітниками-мігрантами часто з низьким рівнем освіти та фахової кваліфікації.

Це все призвело до того, що сьогодні чимало соціологів говорять про кризу найбільших міст, яка загрожує катастрофою всієї міської цивілізації.

У США та Європі починаючи з 70-х років 20 ст. виникає тенденція територіальної деконцентрації населення та субурбанізації – розвитку приміських зон міста. Мається на увазі переміщення населення з центру великих міст у їхні приміські зони. В Україні ця тенденція виникла відносно недавно. Це процес – протилежний процесові втечі в міста.Так, багато заможних жителів Києва зараз переїжджають у передмістя, де більш затишні, спокійні умови проживання. Проте, роль найважливіших ділових кварталів у центрі міста продовжує зростати. Тут посилюється концентрація найважливіших установ фінансового сектора й численних фірм. У окремих кварталах продовжує розвиватися індустрія туризму, тут знаходяться високопрестижні установи сфери культури.

Місто – це дуже ємна форма територіальної організації життєдіяльності, яка вбирає в себе всі риси, притаманні суспільству. Місто визначають як модель суспільства, яка його створила. Міському середовищу притаманна багатокомпонентність, яка створюється як матеріальними, так і духовними складниками. Так що можна говорити не лише про господарство міста, а й про його дух або атмосферу.

Зі структурною складністю, складністю динаміки міста пов’язані такі його властивості, як протиріччя, проблемність та парадоксальність. Корінь проблем та протиріч – лише частково знаходиться в діях людей. Протиріччя та проблеми породжує і саме місто як форма територіальної організації суспільства. Так, місту притаманні одночасно воля та самотність людей, постійна гонитва за грошими та боротьба за комфорт, ілюзорність життя, високий ритм життя, стрес, здійснення мрій та крах прагнень людини.

43 Структури повсякденності. Воля і розум.

Уперше починає вивчення повсякденного життя людей, їхнього побуту німецький філософ 19 століття Едмунд Гуссерль. Він вводить поняття життєвий світ. Життєвий світ - сукупність усіх можливих або дійсних обріїв досвіду людського життя. Виступаючи з'єднаним процесом, що охоплює існування всіх інших відомих людині світів, повсякденне життя є єдиний універсум, що володіє своїми власними внутрішніми законами.

Повсякденність щодня інтерпретується в комунікації. Тому головною проблемою міжособистісного спілкування, що виникає в процесі повсякденності, стає проблема розуміння.

Повсякденність має складну внутрішню структуру, яка породжена безліччю різноманітних реальностей, що переплітаються, борються і взаємодоповнюють одна одну.

Повсякденності властива така риса: стандартність, рецептурність, рекомендованість повсякденної свідомості.

Повсякденна свідомість – це не тільки компоненти знання, але й пронизаний щоденними уявленнями буденний світ - світ переживань. Переживання - істотний компонент буденності, емоційно забарвлене становище внутрішнього світу людини.

У людському житті як цілісності, що поєднує усі форми буття людини у світі повсякденності, особистість виявляється ніби полюсом перетинання, перехрещування усіх форм життєдіяльності, що є основою для формування індивідуальних стилів публічного (державного, політичного та ін.), приватного й особистого життя особи. Приватне життя - це життєвий простір особи, який вона структуризує і заповнює відповідними формами життєдіяльності, виходячи зі своїх особистих і окремих, одиничних інтересів.

Взагалі, повсякденність є предметом багатьох наукових дисциплін: філософії та соціології, психології та психіатрії, лінгвістики й теорії літератури. Найрізноманітніші дослідження зосереджені навколо проблем буденного життя, серед яких праці Фернана Броделя про структури повсякденності, лінгвістичний аналіз буденної мови Людвіга Вітгенштайна, дослідження народної мовної культури і сміху Михайлом Бахтіним, міфології буденного життя Роланом Бартом, патології повсякденності Зігмундом Фрейдом.

Дата добавления: 2015-05-22