Одушевлённость светил 3 страница

Самосвідомість

Самосвідомість - рефлекторна (відображувана) свідомість, за допомогою якої особа конкретно усвідомлює себе у своїх власних розумових діях і станах; самоусвідомлення. Самосвідомість є усвідомленням особою самої себе на відміну від інших - інших суб'єктів і світу взагалі.

Прояви самосвідомості відрізняються різноманітністю форм: 1) когнітивний аспект психічної діяльності людини виявляється в самовідчуттях, самоаналізі, самооцінці. 2) афективний аспект - у скромності, самолюбстві. 3) регулятивний аспект - у самоконтролі, самодисципліні та інших властивостях.

У філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості відносно себе. Самосвідомість одночасно розуміється і як акт (дія) рефлексії усвідомлення себе і як результат такої рефлексії - знання себе. Самосвідомість є умовою того, що свідомість зберігає себе в часі - утримує себе як одна і та ж свідомість. При цьому говорять про єдність самосвідомості. В свою чергу єдність самосвідомості є умовою всякої єдності у світі (Кант). В суто філософському значенні свідомість є завжди - вона не може ані початися, ані припинитися, оскільки в строго філософському значенні вона розуміється як сама умова констатації світу, як сам спосіб буття і даності світу. Відповідно до цього, самосвідомість розуміється як єдність суб'єкта, що лежить в основі всякої свідомості.

28.Контроль над афектами. Людина-машина.

Афект (лат. пристрасть, душевне хвилювання) - надто сильний і відносно короткочасний за тривалістю емоційний процес (лють, жах, відчай, екстаз), під час якого знижується ступінь самовладання: дії та вчинки здійснюються за особливою емоційною логікою, а не за логікою розуму.

Проблема боротьби з афектами, контролю над афектами перебували в полі уваги багатьох філософів різних часів. Так, Бенедикт Спіноза створює у 17 ст. власне вчення про необхідність звільнення від афектів, так як вони перешкоджають життю згідно з розумом. Спіноза виділяє 3 основних афекта: бажання, задоволення та незадоволення.

Проблемі контролю над афектами приділяли значну увагу французькі матеріалісти 18 ст. (Ламетрі, Гольбах, Гельвецій). Їх відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу та людину. Так, у трактаті «Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму. Різні стани душі завжди відповідають аналогічним станам тіла. Наша енергія, почуття та розум - такі ж складні частини, як і деталі механізму. Лише за допомогою розуму можна змінити людину.

Німецький філософ та соціолог 20 ст. Норберт Еліас запропонував концепцію поступового зростання контролю над власними афектами у західної людини, згідно якої ускладнення соціальної взаємозалежності викликає формування дедалі більшого контролю над афектами, трансформації зовнішнього примусу в самопримушування. Так, в процесі розвитку соціально-економічної диференціації суспільства та дедалі більшої взаємозалежності окремих його членів, неприборкана агресивність людини поступово приборкується, «цивілізована» людина дедалі більше засвоює звичку до подавлення власних афектів та потягів.

Характерною особливістю науково-технічного прогресу на сучасному етапі в 21 столітті також є створення автоматизованих систем управління на основі впровадження електронно-обчислювальної техніки, систем «людина-машина», роботів, тобто зростає роль машин в усіх сферах діяльності людини. Це ставить питання раціонального розподілу функцій між людиною і машиною, переосмислення ролі людини в розвитку науки, техніки тощо. Сучасна людина здебільшого вихоплена з природного середовища і мешкає у технізованому світі. Людина в даному випадку починає розумітися також як машина, механізми та технології починають диктувати свої закони, і людина тягнеться до штучного, бо вірить, що перетворений світ виявиться більш комфортним, керованим. «Людина-машина» вже тягнеться не до людей, а до індустріально вироблених неживих речей. Замість традиційного стосунку "людина-людина" передбачається більш бажане "людина - автомобіль". Проте подолання власної природності призводить до ефекту зомбі, до появи людини, яка діє механічно-безжиттєво і за чужою волею.

Ось чому повернення до природи стає новітнім мотивом у сучасній культурі, філософії тощо. Це прояв страху перед владою техніки, бажання зберегти цілісність людської природи. Це протест проти того, щоб перетворити людину на річ.

29.Проблема чуттєвості в сенсуалізмі Локка.

Джон Локк (1632-1704 рр.) в своїй філософії продовжує традиції емпіризму (вчення про те, що в основі знання лежить досвід, практика).

Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus - відчуття).

Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу («табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.

В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).

Дж. Локк - представник матеріалістичного сенсуалізму, тому для нього пізнання істинне лише настільки, наскільки ідеї відповідають дійсності. Воно буває трьох видів: інтуїтивне - розуміння самоочевидних істин, нашого власного існування; демонстративне - розуміння положень математики, етики, буття Бога; сенситивне - розуміння існування речей, воно найменш ясне і достовірне.

30 Боротьба з афектами в Спінози.

Бенедикт Спиноза (1632— 1677) – голландский филосов-материалист. Бенедикт Спиноза разработал монистическое учение о субстанции: Есть одна субстанция, то, что существует само в себе и представляется само через себя. Субстанция в самой себе содержит необходимость существования. Все отдельные конечные вещи характеризуются расхождением между сущностью и существованием. Сущность- это характеристика вещи, то, без чего вещь перестает быть одним и тем же самым. Существование– означает есть вещь или ее нет. О каждой отдельной вещи можно сказать, что ее бытие случайно; в своем существовании она всецело детерминирована извне. Субстанция в отличие от конечных вещей, содержит в себе существование, т. е. ей свойственно существовать. В отличие от отдельных вещей, субстанция ничем не производится, она не сотворена, существует в силу самой себя, а не в силу другого какого-нибудь существа, она вечна, бесконечна, одна.

Субстанцию Спиноза называл Богом или природой: природа отождествляется с Богом в том смысле, что является абсолютно самостоятельной и ничем не обусловленной, не сотворенной и вечной. Природа должна быть объяснена из себя самой. Для бога в обычном смысле этого слова в системе Спинозы не остается места. Спиноза утверждает с материалистической точки зрения, что природа не нуждается в первоначальной причине.

Спиноза различает 4 способа приобретения познания: понаслышке либо по какому-нибудь другому произвольному признаку; от беспорядочного жизненного опыта; путем заключения от общего положения к частному случаю, по следствию - о причине и т. п.; непосредственное восприятие сущности вещи через познание ее ближайшей причины.

На основе монизма в учении о субстанции и учении о познании Спиноза анализирует аффекты. Именно Спиноза боролся за естественное детерминистическое материалистическое причинное объяснение человеческих страстей. Его учение об аффектах включает вопросы: о происхождении и природе аффектов (определение, классификация), о человеческом рабстве или о силе аффектов (оценка); о могуществе разума или о человеческой свободе (о борьбе с аффектами). Спиноза рассматривает аффекты как естественные проявления природы. Аффекты - это состояния тела, в которых вследствие воздействия других тел увеличивается или уменьшается действительная возможность этого тела существовать и действовать. Аффекты - это также ложная, внушенная окружающими вещами идея, в которой утверждается большая или меньшая, чем на самом деле, способность тела существовать и действовать.

Спиноза выделяет три основные аффекта: желание, удовольствие, неудовольствие.

Аффекты разных людей имеют индивидуальные черты и отличаются настолько, насколько сущность одного человека отличается от сущности другого. Спиноза не согласен со стоиками в том, что аффекты абсолютно зависят от человеческой воли и можно безгранично управлять ими. Опыт учит, что для ограничения и обуздания аффектов требуются немалый навык и старание. В связи с этим отмечается сила, власть аффектов над людьми. Аффекты определяют действия и поступки человека. По своей силе и ценности аффекты неодинаковы. Есть аффекты, приносящие пользу,- удовольствие, веселость и т. п.- они увеличивают способности тела. Есть аффекты, приносящие вред,- сострадание, ненависть и т. п.- они угнетают человека. Но независимо от этого различия все аффекты вводят человека в заблуждение и ставят его в зависимость от вещей. Человеческое бессилие в укрощении и ограничении аффектов Спиноза называет рабством. Ибо человек, подверженный аффектам, уже не владеет сам собой, но находится в руках фортуны, и притом в такой степени, что он, хотя и видит перед собой лучшее, однако принужден следовать худшему. По мысли Спинозы, человеческое рабство не в могуществе страстей, а в том, что их могущество сильнее, чем сила познания. Так как аффекты препятствуют жизни согласно разуму, от них необходимо освобождаться, как необходимо освобождаться от всякого рабства. Внешние нам вещи невозможно приспособить к себе - все они не зависят от нас, только познание определяет наше могущество. С его помощью раскрывается истинная природа вещей. Но одного познания недостаточно. Из укрощения аффектов, замечает Спиноза, не возникает блаженства. При познании высшего рода, т. е. второго и третьего рода, возникает новый особый аффект - высшее удовлетворение - блаженство, интеллектуальная любовь к миру. Возникновение этого аффекта и составляет условие обуздания страстей. Так утверждается мысль о необходимости единства аффекта и интеллекта.

Таким образом, свобода состоит не в том, чтобы следовать своим аффектам, как обычно думают, а в познании необходимости и в подчинении этой необходимости. Свобода противопоставляется не необходимости, а принуждению. Свобода как идеал человеческой жизни есть плод познания.

31 Вчення про державу Т.Гоббса: природна рівність і війна всіх проти усіх.

Одним з видатних представників англійської філософії, який сприйняв нове природознавче мислення, був Томас Гоббс (1588-1679 рр.).

Філософія, за Гоббсом, має мету - приносити користь і давати перевагу людині. Вона поділяється на дві головні частини: філософію природи і філософію держави. Найбільшу увагу Гоббс приділяє другій частині філософії - суспільно-політичній теорії.

Передусім Гоббс проголошує, що від природи всі люди рівні і мають право на все. Але в природному стані, без держави панує «війна всіх проти всіх», усе дозволено, немає ні правого, ні винного. «Поки люди живуть без загальної влади, яка тримає всіх їх у страху, вони перебувають у тому стані, який називається війною, а саме у стані війни всіх проти всіх», каже Гоббс.

Звідси - необхідність влади, підкорення окремих воль одній, зведення всіх воль до єдиної, до володаря, завдяки чому натовп перетворюється на одну особистість і виникає держава, той Бог, якому ми зобов'язані миром і всіляким захистом.

Щоб визначити поняття про державу, слід розрізняти народ і натовп. Народ керує кожною державою, навіть монархією, як сам цього хоче. Натовп складається з громадян, підданих. При демократії курія є народ, а натовп - громадяни. При монархії всі піддані - натовп, а король – народ. Виділяючи три форми держави - демократію, аристократію, монархію, найкращою Гоббс вважає монархію. Він прихильник сильної абсолютистської державної влади, оскільки тільки вона здатна усунути всі суперечки і безладдя. Це відповідало інтересам буржуазії, яка тільки почала формуватися. За своїми поглядами на державу і суспільство Гоббс належить до представників теорії договору. Від його теорії договору і виникнення держави - один крок до «нового суспільного договору» Жан-Жака Руссо.

Згідно з настановами Гоббса, в основі людської моралі лежить воля. Як наполегливе прагнення, воля випереджає розум. У суспільстві немає свободи, вільної від необхідності, адже все, чого ми бажаємо, є добром, чого уникаємо - злом. Але абстрактного добра немає, воно відносне, оскільки добре лише для декого, залежно від особистості, часу, місця, обставин, умов. Найвище благо (блаженство), як кінцева мета, - недосяжні в цьому житті, бо з досягненням кінцевої мети будь-яке прагнення закінчується; втрачається здатність відчувати, отже, добро як таке пропадає, адже не відчувати - означає не жити. Найвище добро полягає в тому, щоб без перешкод переходити від однієї мети до іншої.

32. Протиріччя людської природи і природна сутність людини.

Вже в античній філософії можна побачити нетотожність понять природи і сутності людини. Мислителі давнини, розмірковуючи про людину як унікальне творіння, прагнуть провести розрізнення між "людською природою" і "людською сутністю". Проблема людини - це певна межа, котра відокремлює сократиків від досократичної епохи. Саме у філософії Сократа розпочинається розрізнення, котре пізніше отримало тлумачення у конкретних теретичних системах: можна, розглядаючи людину як певний об'єкт, вказувати на ті ознаки, котрі притаманні їй як природній істоті. Але такий підхід недостатній. Людина - незвичний природний об'єкт. Вона володіє свідомістю, яка дуже значима для визначення людини. Отже, людину можна визначити глибше. У центрі сократівського розуміння людини стала людина розумна, гармонійна і звеличена.

Проте вже Платон проголошує, що виносити судження про людину лише з її земного життя є невірним, адже вона володіє душею, яка існує до народження і продовжує існувати після смерті і яка характеризується 3 началами - пристрастю, прагненням і розсудливістю. Отже, природа людини - це зовсім не те, що постає перед нами як так звана "перша особистість", тобто тіло. Не плоть, абезсмертна душа виражає суть людини як живого творіння. Але й сама душа трискладова, отже, всередині неї є теж неузгодженість. Так народжується ще одна філософська ідея - про саморух душі. Сутність людини виявляється проблемною в тому сенсі, що вона не піддається остаточній фіксації.

Арістотель визначав людину як істоту суспільну. Багато філософів вважає, що це і є вияв сутності людини як природного творіння. Але античний філософ чітко розмежовує поняття - природа і сутність людини. У психологічному вченні Арістотеля розроблена загальна теорія тваринної душі, концепція психічних процесів, спільних для тварин і для людини. Прородою, на думку Арістотеля, визначена вся динаміка людської психіки, всі форми її виявів на різних рівнях: потяги, страждання, помилки, почуття, схильності, мораль і норми поведінки. Отже, людина всепроникно повязана з природою, яка зумовлює її поведінку і притаманні їй риси. Оскільки природа багатолика, тому різноманітні і форми людської поведінки. Ось чому будь-яке визначення природи людини не остаточне. Проте, зауважує Арістотель, більш вагомим в людині є не те, що зумовлене природою, а те, що є набутим. Це стосується до звички і розуму.

Людська натура проявляється у різному, але в чомусь виявляється так звана верховна якість людини. Виявити цю рису - означає осягнути сутність людини. Яку ж якість можна вважати суто специфічно людською? Є різні погляди. Це - розум, своєрідно організована свідомість, соціальність, спілкування тощо. Сутність людини, отже, не ототожнюється з природою, вона переважає природну данність або взагалі є інакшебуттям природи.

Багато філософів вважає, що людина не має власної фіксованої природи. Люди народжуються пластичними і у процесі соціалізації і спеціалізації виявлються гранично різними. Ще Вольтер зауважував, що у селян є своє уявлення про людину, у короля - своє, у священника - своє. Уявлення про те, що людську природу можна радикально змінити, склалося в релігійній свідомості: начебто, внаслідок моральних зусиль можна створити "нову людину". Постає навіть погляд, за яким людська природа в якості певної тотальності взагалі відсутня, людина здатна сама себе створити, змінювати, трансформувати. А звідси висновок: якщо хочеш проникнути в таємницю людини, то вивчай певні структури самої культури, бо індивід відображає їхні мінливі форми.

На думку інших філософів, про єдність людської природи свідчить той факт, що люди виявляють почуття, котрі носять типово поширений характер. Видається, що люди діють непередбачувано і суто індивідуально. Але типи поведінки все ж виявляються схожими. Форми міжособистісних стосунків теж однакові. Причини, котрі викликають ворожнечу всередині суспільства, є різними, але способи орієнтації, котрі характеризують поведінку союзників, ворогів, зрадників, є подібними. Універсальні також пристрасті людей, люди проявляють поддібний інтерес до інших - до їхніх емоційних реакцій, рис характеру.

Фромм передбачає принциповий підхід до характеристики людини. Оцінюючи її як особливий рід сущого, американський вчений підкреслює: не варто відшукувати все нові і нові ознаки. Він пропонує визначати людину екзистенційно, тобто через спосіб існування. За своїми фізіологічними функціями вона належить до світу тварин, існування яких визначається інстинктами і гармонією з природою. Але разом з тим людина вже відокремлена від тваринного світу. І ця її "розірваність" складає суть психологічно забарвленого екзистенціального протиріччя. Людина - це єдина тварина, підкреслює Фромм, для якої власне існування є проблемою: вона її повинна вирішити, і від неї нікуди їй дітися.

Узагальнимо: людська природа як певна данність, безумовно, існує. Ми не в стані уявити її конкретне розшифрування, бо вона розкриває себе у різних культурних і соціальних феноменах. Людська натура, отже, не зводиться до перерахунку якихось стійких ознак. Зрештою, сама природа не є безмежно застиглою. Зберігаючи себе в якості певної цілісності, вона проте піддається змінам. Осмислити людську природу прагне щонайперше філософська антропологія. Для філософії людини визначення людської природи є ціллю.

33 Пізнання і екзистенція в Б.Паскаля.

Оригінальність гуманістичних концепцій мислителів епохи Ренесансу вплинула на розвиток поглядів такого мислителя, як Блез Паскаль (1623-1662 рр.). Його філософія націлена на людину, яку «створено для безмежності».

Фундаментом світогляду Б. Паскаля є «серце», в якого свої закони, невідомі розуму. В пізнанні воно відчуває «терміни» і «аксіоми», в етиці зумовлює «моральний порядок», в релігії - «відчуває» Бога. «Серце» відає у людини всім тим, що виходить за межі розуму, логіки, свідомості. Людина живе в безмежності Всесвіту, природи, людського пізнання, ідей нескінченного Бога, нескінченних бажань, потреб, прагнень тощо, що в цілому «заворожує», «зачаровує» і розум, і «серце». Але тільки завдяки серцю можна осягнути нескінченність, бо розум відчуває свою обмеженість, впадає в оману.

Вихідний пункт і кінцева мета інтелектуальних прагнень Паскаля - людина. Вона велична, хоча й слабка («мислячий очерет»). Звеличують роздуми, а не простір і час, яких ніколи не заповнити. Ознаками величі думки є:

• усвідомлення свого скромного місця в Космосі, а звідси - здатність піднятися над «онтологічною нікчемністю»;

• у пізнанні, шукаючи істину, жертвуючи всім заради неї, людина усвідомлює, що не можна «всього знати», але не уподібнюється тваринам, які взагалі нічого не можуть знати;

• здатність у прагненні до «добра», «любові», «духовного»;

• здатність перемагати свою «тваринну природу».

Глибинною основою і «коренем» багатьох недоліків і вад людей є самолюбство. Любов до себе, до свого «Я» природна для кожного індивіда. Але істина в тому, що індивід має ряд хиб. Він не погоджується з тими, хто нагадує про недоліки та помилки, до яких він може прийти через своє самолюбство. Отже, не потрібно ображатися і злоститися на тих, хто відкриває нам очі на наші вади, оскільки не вони, а ми винні в своєму самолюбстві. Навпаки, ми повинні любити інших за те добро, яке вони роблять для нас.

Через самолюбство люди більше схильні акцентувати увагу на своїй «величі», ніж на «ницості». Щоб уникнути цього, слід «виховувати ненависть» до власного «Я», «не боготворити» себе, оскільки «моральний ідеал» потрібно шукати не в собі, а в іншій істоті, гідній любові. Ця ідеальна істота - Бог, отже, «ми повинні любити тільки Бога і ненавидіти тільки себе». Формула «ненавидіти себе» стосується не до людини взагалі, а тільки до її «ницості».

Однак цей моральний ідеал у «зачумленому» світі не може здійснитися, адже всі без винятку люди прагнуть до щастя. Це - мотив дії всіх людей, навіть тих, які мають «намір повіситися». Якщо людина почне шукати щастя «в собі» і зазирне в себе як у «темну безодню», вона переповниться жахом, і з любові до себе і свого щастя одразу відвернеться від себе. Тому людина шукає розваг, які мають величезну силу над людиною, але коли людина починає гонитву за розвагами, то врешті-решт внутрішньо спустошується, стає нещасною. Людина стає «суєтною» і не може відчути ні справжнього горя, ні справжньої радості.

Ідеал щастя - «чудесна самотність», яка дає можливість замислитися над сенсом буття, скласти звіт про свої вчинки. Але люди здебільшого живуть у постійній біганині, суєтності, у пошуках щастя, якого ніхто не досягає. Все ж таки ненаситне прагнення щастя мучить їх і далі, люди всі надії покладають на майбутнє, в якому можна «схопити» своє щастя. Тому люди не живуть, а лише сподіваються жити, позаяк, нехтуючи сьогоднішнім, приречені вічно чекати майбутнього, і тому щастя, на яке вони сподіваються в житті, є ілюзією.

Ставши на гуманістичну позицію, Паскаль зумів відновити світоглядну цілісність філософського світогляду. Велич душі, вважав він, полягає в тому, що людина перебуває «між розумом і серцем», а не займає позицію однієї з крайностей. «Серце» допомагає розуму, воно є гуманістичним підґрунтям розуму, на яке він завжди спирається.

Для Паскаля характерне екзистенційне відчуття трагічності людського буття. В суєтному світі люди не знають ні справжнього горя, ні справжніх радощів. Усі шукають щастя, але ніхто не досягає його в цьому житті, які б засоби не використовувалися. Цими міркуваннями французький мислитель започатковує ірраціонально-екзистенціальну лінію гуманізму в європейській філософії.

34Проблема людини в об'єктивному ідеалізмі Георга Гегеля.

Георг Гегель (1770-1831 рр.) - німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.

Філософська системи Г.Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування «абсолютної ідеї».

В основі світу лежить ідеальне начало - «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення «абсолютна ідея» породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї». Мета існування «абсолютного духу» - пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль «абсолютний дух» реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.

В роботі «Феноменологія духу» викладена теорія пізнання Гегеля, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб'єкта пізнавального процесу. Суб'єкт - це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля - свідомість відірвана від людства - це і є всезагальний дух.

Філософ пропонує розглядати процес освоєння світу ніби «драбину», піднімаючись по східцям якої, окремий індивід прилучається до духовної культури, накопиченої людством, і піднімається з точки зору буденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, «світового духу», для якого більше нема протилежності суб'єкта і об'єкта, «свідомості» і «предмета», а є тотожність мислення і буття.

Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі теза і антитеза ніби примирюються між собою, з чого виникає новий якісний стан.

Твір Гегеля «Філософія історії» аналізує світову історію як розвиток духу в часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета - розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє 3 головні етапи світової історії: давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей; «германські» народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.

Гегель вважає, що розвиток «світового духу» відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить «всесвітньо діючим індивідам», історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.

35. Любов і влада в ранніх роботах Гегеля.

Георг Гегель (1770-1831) в своих ранних работах писал о любви в связи со своим интересом к проблемам религии. В работе "Дух христианства и его судьба" Гегель спорит с Кантом, который считал евангельскую заповедь "люби ближнего, как самого себя" идеалом, к которому нужно стремиться, но который не может быть вполне осуществлен человеком, ведь он, как всякое живое существо, подвержен желаниям и склонностям, не согласующимся с моральным законом. Гегель же полагал, что Христос в Нагорной проповеди показал решение проблемы соединения "склонности с законом, благодаря чему последний теряет свою форму закона... Совпадение склонности с законом заключается в том, что закон и склонность перестают отличаться друг от друга... Это совпадение есть жизнь, а в качестве отношения различных – любовь..."

По мнению Гегеля, нелепо говорить о любви к людям "вообще" – к тем, кого мы не знаем. Невозможно любить всего лишь мысленное. Любовь к ближнему – это любовь к тем, с кем мы вступаем в отношения, с кем имеем дело чувственно. Также и любовь к Богу возможна лишь тогда, когда он обретает в нашем представлении форму существа, которому можно поклоняться и которое этого достойно. Человеческое стремление к религии есть "потребность силой фантазии соединить в прекрасном, в Боге, субъективное и объективное, чувство и его стремление к предметности».

В любви к ближнему идеалом нравственных связей Гегелю представляются отношения между братом и сестрой. Это – "беспримесное нравственное отношение", вершина нравственных связей внутри семьи.

В "Лекциях по эстетике" Гегель особо выделяет подлинную "земную" любовь, отличая ее и от гедонистической любви (выше которой, по мнению Гегеля, не могли подняться люди античной эпохи), и от религиозной. Эта любовь проникнута духом рыцарского служения. Человек забывает себя ради другого, но благодаря другому вновь находит себя, однако уже не прежнего, а нового, безмерно обогащенного. "Потеря своего сознания в другом, видимость бескорыстия и отсутствие эгоизма, благодаря чему субъект впервые снова находит себя и приобретает начало самостоятельности; самозабвение, когда любящий живет не для себя и заботится не о себе, находит корни своего существования в другом и все же в этом другом всецело наслаждается самим собою, – это и составляет бесконечность любви».

В своих работах Гегель уделяет также внимание и такому историческому феномену как власть, право, государство. Ряд авторов даже иногда обвиняли Гегеля в этатизме, т.е. в том, что он преувеличивает роль государства, возвеличивая, в частности, монархию, что он отклоняет роль избирательного права, недостаточно почтительно относится к парламентаризму и т.д.

Право истолковывается у Гегеля как целостная система свободы, которая вытекает из телеологического развития воли. Гегель рассматривает в «Философии права» такие проблемы, как собственность, причем он восстает против понимания, согласно которому собственность считается чем-то позорным. Расправа с людьми, обладающими собственностью, считается недопустимой. Гегель выступает против равенства как уравнительного распределения собственности. Он пророчит: если будут предприняты попытки уравнения собственности, раздела ее, распределения поровну, то они приведут к нищете и, более того, окажутся нерезультативными в том смысле, что неравенство непременно восстановит само себя. Большую роль Гегель уделяет проблемам договора, государства, преступления, перехода от права к морали. Особенно актуальной становится у Гегеля идея гражданского общества.

Дата добавления: 2015-05-22