Космологія Джордано Бруно 3 страница

Пасивний розум перебуває в людині. Він минущий, без діяльного розуму він нічого не може мислити. Проявляється пасивний розум тоді, коли звертається до уявних предметів. Він є розум, який здійснюється або перебуває в стані здійснення, тобто розум в дійсності. У пасивному розумі зустрічаються брехня і істина. Зв'язок діяльного і пасивного розуму в тому, що пасивний розум, який знаходиться в людині, є формою існування діяльного розуму.

При визначенні ролі зовнішніх почуттів в ході мисленнєвої діяльності розуму, Аристотель підкреслює, що "душа ніколи не мислить без образів. Мисляче начало мислить форми (ідеї) в образах". Але образи відносяться до області чуттєвого пізнання, яке спирається на предмети зовнішнього світу.

Свої філософські погляди на людину Арістотель найповніше представив знаменитою працею «Політика». За Аристотелем, «найбільш приємною є люди­на, яка вчиняє згідно з розумом, слу­жить розуму і найкращим чином корис­тується ним». Людина, вважав філософ, є «істота політична». На відміну від усієї живої природи, лише людина має здатність до чуттєво­го сприйняття таких понять, як «добро» та «зло», «справедли­вість» та «несправедливість». Саме тому людина й живе у «сус­пільстві», фундамент якого, на думку Арістотеля, становлять сім'я та держава. Моральне підґрунтя - засада засад життя людини в суспільстві. Без моралі, вважав філософ, людина пе­ретворюється на «нечестиву» й «дику» істоту, «низьку в своїх статевих та смакових інстинктах». Найглибшою моральною до­мінантою суспільного життя Арістотель вважав справедливість.

Будучи політичною (й моральною), людина, згідно з Арістотелем, є водночас істотою діяльною. Призначення людини - розумна діяльність, а призначення досконалої людини - пре­красне виконання розумної діяльності, узгодження будь-якої справи з особливою доблестю, що характеризує її. Діяльність, вважав Арістотель, має бути добродійною. Умовами ж останньої є: 1) свідомість людини щодо своєї діяльності; 2) розгляд діяль­ності не як засобу, а як самоцілі; 3) твердість у дотриманні пев­них принципів, головним з яких є принцип справедливості. Діяльність, яка збігається з внутрішніми якостями людини, є бла­женством. Найвище блаженство - у побуті, що є самоціллю будь-якої діяльності. Згідно з Арістотелем, блаженство у побуті здійсненне лише для вищих верств суспільства. Що сто­сується рабів, то їхня доля - фізична праця. Поділ суспільства на рабів та рабовласників для Арістотеля є фактом природним і незаперечним. «Для однієї людини, - писав філософ, - корис­но й справедливо бути рабом, для іншої - паном».

Як бачимо, Арістотель є прихильником рабо­власницького устрою. Інституцію рабства він пояснює «природ­ним плином подій». Статус раба визначає, згідно з Арістотелем, його душевний стан: «Хто за природою своєю, - писав філо­соф, - належить не самому собі, а іншому, той за природою є раб». «Приналежність іншому», у свою чергу, визначається розумовими здібностями людини. Рабом, згідно з Арістотелем, завжди виявляється той, хто має розуму лише стільки, скільки потрібно для виконання наказів іншого. Люди шляхетного по­ходження не можуть називатися «рабами» навіть тоді, коли вони потрапляють у полон у результаті війн. Отже, питання «раба» більшою мірою стосується «варварів», а не греків, як людей вільного й гордовитого духу та шляхетно­го походження.

Згідно з Арістотелем, все суспільне життя людей відбуваєть­ся в межах держави, яка є «різновидом спілкування». Головни­ми напрямками спілкування є: 1) спілкування в рамках сім'ї; 2) спілкування в контексті ведення суспільних справ; 3) спілку­вання для обміну благами. Якщо хтось живе за рамками держа­ви, той, на думку Арістотеля, або знаходиться «вище людини», або є нерозвиненою істотою щодо моралі. Найкращою формою держави, за Аристотелем, є політія – сукупність помірної олігархії та помірної демократії, держава «середнього класу» (ідеал Аристотеля).

13. В чому сутність людини і природи в Лукреція.

Лукрецій розвивав матеріалістичний погляд на природу. Вихідним для Лукреція було основне положення давньогрецького матеріалізму: «З нічого ніколи не виникає ніщо». Лукрецій вважає, що в основі речей лежать якісь дрібні матеріальні початки. Лукрецій вважав ці вічні, неподільні, незмінні «тіла», «насіння», абсолютно щільними, непроникними, такими, що рухаються в порожнечі. Лукрецій вважав, що завдяки випадковому «відхиленню» від траєкторії, «порушуючи приписи долі», тільця зіштовхуються і зв'язуються один з одним, утворюючи все різноманіття речей і явищ у природі. Ідея «відхилення» цікавить Лукреція особливо як основа для пояснення свободи волі людини, її непідвладності долі.

Лукрецій своєрідно пояснював виникнення життя, вважаючи, що живе виникло в результаті випадкового стихійного сполучення певних тіл, «насінь»; надалі вижили найбільше «пристосовані» організми, «ця пристосованість» є, за Лукрецієм, результатом того, що могли зберегтися тільки вдалі сполучення тіл, що відповідають умовам середовища.

У навчанні про пізнання Лукрецій також продовжував лінію філософського матеріалізму, вважаючи світ пізнаваним. Єдино достовірним джерелом знання є, за Лукрецієм, почуття, помилки виникають там, де висновки не основані на почуттях.

Для Лукреція характерний атеїзм. Лукрецій вважав неспроможними релігійні уявлення про провидіння, чудеса тощо. Згідно з Лукрецієм, релігія - марновірство і забобони, продукт неуцтва і страху, підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох зол і нещасть, несправедливості і злочинів. Засіб порятунку від релігії Лукрецій вбачав у роз'ясненні істинних причин природних явищ, у викритті розповсюджуваної жерцями неправди про безсмертя душі і загробне існування. Душа, за Лукрецієм, тілесна; вона складається з тих самих атомів, що і тіло, але більш тонких. Душа нерозривно зв'язана з тілом. Зі смертю тіла гине і душа. Смерть означає припинення страждання. Між життям і смертю немає нічого спільного. У смерті лякає не знищення, а неминучість загробного воздаяння, яке є лише марновірством.

За Лукрецієм, боги, хоча й існують десь у міжсвітових просторах, ніякого відношення до світу і життя людей не мають. Безтурботним богам Лукрецій протиставляє Людину, звичайних людей, котрі шукають життєвий шлях і досить часто помиляються. Вони вічно перебувають у турботах, працюють вдень і вночі, щоб досягнути величі й бути власниками світу. Головна цінність людини - це розум. В ньому цілісна сила людини. Тільки розум у змозі розігнати марновірство і страх перед смертю. Людині потрібен здоровий глузд, розум, щоб пізнавати природу.

Лукрецій розглядав розвиток суспільства як поступальний процес, в основі якого лежать «нестаток» (особливо нестаток у житлі, у вогні й одязі) і «розум людський». У ході цього процесу виникають мова, держава (походження якої Лукрецій пояснював договором людей), право.

Будучи прихильником античної демократії, Лукрецій засуджував аморалізм рабовласників, виступав проти війн, що відривають мирних жителів від корисної для суспільства праці.

14. Турбота про себе в наставляннях Сенеки.

В "Письмах к Луцилию" - "Нравственных письмах" - Сенека почти полностью ограничивается областью этики. Он отвергает изощренную диалектику и логику древней стои - все эти "греческие глупости" не помогут человеку найти верный путь в жизни и подменяют решение ее вопросов мудрствованьем по их поводу. Из мозаики писем слагается система стоической этики в истолковании Сенеки - логическая и стройная, вместе с тем эта система разомкнута,открыта в жизнь. Любая житейская мелочь становится отправной точкой для рассуждения, любой жизненный факт - от походов Александра Великого до непристойной сплетни о неведомом нам современнике - может служить примером для нравоучений.

Первое, что вычитывается из "Писем к Луцилию", - это программа нравственного самоусовершенствования, равно предназначенная для адресата и отправителя. Цель стоической доктрины Сенеки - "блаженная жизнь", то есть состояние полной независимости от внешних обстоятельств. Достигает "блаженной жизни" мудрец, он же - "человек добра". В "Письмах" досуг признается необходимым условием для нравственного совершенствования. И если для староримского "доблестного мужа" наградой непременно мыслилась слава, знаменующая признание среди сограждан, то сенековский "человек добра" пренебрегает ею как похвалой людей неразумных и ищет лишь "признанья" равных себе. Вообще же награда за добродетельный поступок - в самом человеке, ибо такой поступок отвечает разумной природе человека, - в отличие от противоположных ей страстей. Для достижения добродетели нужно не ограничивать страсти, а совершенно искоренять их, - и благодаря этому можно достичь полной независимости от мира, то есть бесстрастия.

Если для греческой этики со времен Сократа "познать добродетель" и значит "стать обродетельным", то Сенека понимает, что одного знания добра недостаточно. Следовательно, воля к добру должна быть активной, она не даруется природой, и потому ее роль возрастает: "Желание стать добродетельным - полпути к добродетели". А направить нашу волю к добру должна еще одна нравственная инстанция, причастная скорее чувствам, чем разуму: это совесть, "бичующая злые дела", но не тождественная страху наказанья.

Сенека выдвигает вперед другое стоическое понимание рока - как воли миросозидающего логоса или, что одно и то же, божества. В отличие от человеческой воли, эта божественная воля может быть только благой: бог - величайший благодетель, слуга своих слуг, он заботится о людях и воля его есть провидение.

Бог посылает страдание, чтобы закалить «человека добра» в испытаниях, и в этом он подобен «любящему отцу, а не ласковой матери». Только в испытаниях можно выявить себя, а значит, и доказать людям ничтожность невзгод. Так возникает решение проблемы судьбы-провидения и свободы воли: самый благой выбор - это приятие воли божества, пусть даже суровой.

Как часть божественной воли «человек добра» воспринимает и смерть. В этом - лучшее лекарство против страха смерти. Смерть предустановлена мировым законом и потому не может быть безусловным злом. Но и жизнь сама посебе не есть безусловное благо: она ценна постольку, поскольку в ней есть нравственная основа.

Среди наставлений Сенеки можно назвать такие: Береги время. Золотая середина в привязанностях. Не держаться за жизнь. Не бояться будущего. Дружить с другими и собой. Ориентироваться не на толпу, а вовнутрь. Служить другим, философствуя. Живи с людьми так, будто на тебя смотрит бог, говори с богом так, будто тебя слушают люди. Больше заботиться о душе, а не о теле. Жить по природе означает жить умеренно. Желательно несколько дней поститься и жить аскетично. Избегать славы, осторожно выбирать друзей. Нужно бояться внутреннего рабства, а не нищеты. Научиться радоваться настоящему, быть постоянным. Надо спешить совершенствоваться. Желания малые лучше необузданных. Благой человек не растрачивает себя на материальное. Благой человек может жить с открытыми дверями. Благой человек благороден делами, а не предками.

15.Мистецтво любові і мистецтво життя в Овідія.

Подібно до інших елегіків, налаштований по-епікурейськи та виступаючи в своїх ранніх творах «співцем любові» (за висловом Пушкіна), Овідій (43 р. до н. е. - 18 р. н. е.), на відміну від інших римських поетів, наприклад Вергілія, не дуже був схильний ідеалізувати минуле, на його думку, воно було грубим. Овідій розумів, що неможливо повернути назад колесо історії. "Ми живемо як люди нашої сучасності», говорив він.

Ранній період творчості Овідія присвячений виключно любовній елегії (різновид ліричного вірша). В своїх ранніх «Піснях любові» ("Amores"), оспівуючи кохану ним жінку, він вміє з притаманною йому грайливістю майстерно та на свій лад варіювати загальні мотиви любовної елегії. В "Героїнях" ("Heroides"), або в "Листах", овідій дає побудовані в стилі риторичної декламації поетичні листи міфологічних героїнь та героїв до своїх коханих, розроблюючи головним чином мотив ревнощів.

Пізніше Овідій пише про кохання дидактичну поему у трьох книгах: «Ars amatoria» (« Любовна наука», «Наука кохання »), "Remedia amoris" ("Лекарство от любви) та "De medicamine facie" ("Засоби для обличчя").

Цей твір Овідія написаний також елегійним розміром і містить у собі настанови, спочатку для чоловіків, якими засобами можна купувати і зберігати за собою жіночу любов, а потім для жінок, як вони можуть привертати до себе чоловіків і зберігати їх прихильність. овідій пише також настанови, в яких він хоче полегшити становище тих, кому любов в тягар і які бажали б її позбутися.

Іронічна спостережливість Овідія і його пародійний талант знаходять для себе дуже вдячний матеріал у "дидактичному" трактуванні феномену любові та сфери любовних стосунків.

Виклад "науки кохання" у Овідія пожвавлений ефектними сентенціями, міфологічними розповідями, побутовими сценками, але ніколи не піднімається над рівнем "пустотливого кохання", тимчасових зв’язків між знатною молоддю і напівпрофесійними гетерами.

Овідієва "Наука кохання" дуже відрізняється від основної маси літератури на тему любові. Кохання Овідія навіть сучасну молодь шокує своєю відвертістю. Замість розмов про моральність, високе почуття, серенад під вікнами та квітів у дарунок, Овідій дає поради щодо жестів, що подобаються жінкам, для жінок - щодо запахів, розмов, поглядів.

Нескромність змісту творів про кохання автор змушений був виправдовувати перед офіційною мораллю тим приводом, що писав свої настанови для вільновідпущениць, які жили в Римі, та іноземок, на яких вимоги про суворість поведінки не поширювалися. Сучасна поетові критика часто називала Овідія легковажним поетом, вважалося, що саме через цю свою рису він потрапив у заслання.

Цитати з творів Овідія (мистецтво життя та мистецтво любові):

· Те, кто хочет исцелиться от любви, займитесь делом

· Сколько ракушек на морском берегу, столько на свете страданий от любви

· Безобразное явление - старческая любовь

· Быть влюбленным - значит быть в бешенстве при здравом уме

· Любовь травами не лечится

· Ревность наносит смертельный удар самой прочной и самой сильной любви

· Чтобы любовь заслужить, мало одной красоты

· Чтобы тебя любили, будь достойным любви, а этого не дадут тебе исключительно красивая наружность или стройная фигура, - ты должен физическую красоту соединить с даром ума

· Не вздумай ставить на вид женщине ее недостатки

· Слова женщины легче падающих листьев, которые вода и ветер несут куда им угодно

· Время исцеляет любовную тоску

· День миновавший всегда лучше, чем нынешний день

· Молодость быстро летит: лови уходящее время

· Ни река, ни быстротечное время остановиться не могут

· Искусства смягчают нравы

· Подчас болезнь оказывается сильнее медицины

· Не всегда во власти врача исцелить больного

· Если болезнь не захвачена в начале, то запоздалые средства бесполезны

· Менее мучительна сама смерть, чем ее ожидание

· Мы незаметно старимся

· Я хочу, чтобы смерть застигла меня посреди трудов

· Нетрудно быть добродетельным там, где ничто этому не препятствует

· Для добродетели ни одна дорога не является непроходимой

· Сказано — сделано

· Учиться дозволено и у врага

· Трудитесь, пока позволяют силы и годы

16.Сутність понять “пантеїзм” і “містицизм”, “гуманізм”.

Пантеїзм (грецьке: усе і Бог) - філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичний Богу; це редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

Для філософії античного світу, яка виросла з міфології та епосу, був притаманний наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи.

Для епохи Відродження теж була притаманна пантеїстична натурфілософія: світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей, людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Його концепція – це релігійна форма пантеїзму:

Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог - це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог.

Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Джордано Бруно (1548-1600).
В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине - це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине - це все.

Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанського). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Зрозуміло, що така точка зору принципово суперечила традиційним релігійним канонам і за це Бруно був засуджений до страти.

Епоха Відродження, або Ренесансу характеризується значними змінами в усіх сферах життя людини, які пов'язані з та­кою характерною рисою епохи як гуманізм. Поняття «гуманізм», «гуманітарні дисципліни» з'явилися у середині 15 століття.

Вва­жалося, що в духовному становленні людини основна роль належить словесності, тобто поезії, риториці, історії і філософії. Отже, «гуманізм» означає загальну тенденцію, що починається з Франческо Петрарки і знаменує собою початок нового періоду в історії думки і культури. Гуманізм епохи Відродження не був суто філософською думкою, це була скоріше культурна і педагогічна програма. Гуманізм, отже, - це визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей. Гуманізм - це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії тощо.

Гуманісти виносять вирок схоластично-релігійному типу філософії, що панував протягом кількох сторіч. На зміну йому приходять конкретні дослідження з етики, політики, економіки, естетики, логіки, риторики з виробленням своїх власних принципів.

Одна з характерних рис нового способу філософування - «по­чуття історії»та історичної розмірності. Гуманізму притаманна історичність в осмисленні минулого. Середньовічний світогляд ґрунтується на тому, що істина розуміється поза історичною ситуацією. Саме гу­манізм дійсно осмислив античність, коли «повернув» античних ав­торів своєму часу і своєму світу. Так, наприклад, вони прагнули пояснити Аристотеля в рамках проблем Афін 4 століття до н.е.,а небазуючись на

християнському світогляді епохи Середньовіччя.

Містицизм (грец. таємний) – це філософське та богословське вчення, особливий спосіб розуміння та сприйняття світу, заснований на емоціях, інтуїції та ірраціоналізмі. Під містичним досвідом розуміють досвід прямого особистісного спілкування, злиття та осягнення деякої абсолютної реальності чи абсолютної істини (в рамках релігій божество чи абсолют).

Саме в ствердженні можливості безпосереднього єднання з Богм чи абсолютом є є суть містицизму. Містичні доктрини мають спільні риси: вони тяготіть до інтуїтивізму та символізму, передбачають практику певних психофізичних вправ та медитацій, необхідних для досягнення певного стану розуму та психіки.

Ще в античній Греції практикувалися так звані містерії – таємні релігійні обряди, які включали в себе бенкети, ритуальні танці, церемонії, зокрема, обряди посвяти тощо.

В релігіях давньої Індії також наявний стійкий містичний аспект. Наприклад, найвищим ідеалом релігійної практики серед послідовників філософської школи веданта є «мокша» - звільнення від сансари (безкінечного ланцюга перетворень) та злиття з абсолютом (брахман).

Християнський містицизм зосереджений неа практиці глибокої молитви (контепляції).

Космология Джордано Бруно -один из ключевых компонентов учения выдающегося итальянского философа эпохи Возрождения Джордано Бруно (1548 — 1600). Космологические вопросы затронуты наиболее полно в таких сочинениях Джордано Бруно, как диалоги Пир на пепле (1584), О бесконечности, Вселенной и мирах (1584) и поэма О безмерном и неисчислимых (1591).

Ряд положений космологии Бруно имеет новаторский, революционный для своего времени характер, космология Бруно предвосхитила многие положения космологии Нового времени: представление о бесконечности Вселенной и числа миров в ней, отождествление звёзд с далёкими солнцами. Большое значение для развития науки имеет его пропаганда гелиоцентризма (представление о том, что Солнце является центральным небесным телом, вокруг которого обращается Земля и другие планеты).

Космологические воззрения до Бруно об устройстве Вселенной были такими:

1. Представление о существовании центра мира;

2. Конечность мира, выражаемая в виде представления о существовании границы материального мира;

3. Противопоставление «земного» и «небесного»;

4. Мнение о том, что мир существует в единственном экземпляре.

Основной заслугой Джордано Бруно в космологии является создание новой картины мира, в которой осуществлён отказ от этих 4 положений.

Основные положения космологии Бруно:

Дата добавления: 2015-05-22