Космологія Джордано Бруно 2 страница

Життя в Богові – це, отже, долучення до божественної енергії, яке веде до обожнення. Досягнення цього обожнення визначається двома факторами – зосередженістю та зверненням розуму до «внутрішньої людини» та постійною молитвою в духовному бодрстованні, вінцем чого стає спілкування з Богом. В цьому стані людські сили зберігають свою енергію, не зважаючи на те, що вони виявляються вище звичних собі мір. Подібно тому, як Бог сходить до людини, так і людина починає сходження до Бога. Людина, таким чином, охоплюється нетварним світлом божої слави, який вічно надсилається із Трійці, а розум захоплюється божественним світлом і сам стає світлим. Отже, один з найважливіших елементів вчення Палами це досвід обожнення та спасіння людини.

Філософія людини Хоми Аквінського: Людина, на думку св. Фоми, має раціональну природу: "Розум є наймогутніша природа людини". Призначення людини – розуміти й діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо – Бог. Бог як шлях, істина й життя ототожнюється Фомою Аквінським зі щастям: "Бог за своєю сутністю є щастям, яке не належить нічому іншому". Ніхто за своєю сутністю не може бути щасливий, але може бути щасливий тією мірою, якою він наближається до Бога, тобто до Того, Хто є самим щастям.

У земному вимірі розум знає добро й зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум – причина свободи. Людина вільна в тому смислі, що, йдучи до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна – вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, які відкриваються розумом і одкровенням Бога. Для Фоми Аквінського витоки фізичного й морального зла – можливість кінцевого буття, в межах якого нам знайомі мутації й смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло – в непідкореності Богу, втраті зв’язку й пам’яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу й свободи.

Фома Аквінський визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Оформлюючим початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини – від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніше в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більше в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують в чистому вигляді. На кожне враження відкликається ніби вся людина. При цьому пізнання завжди збагачує того, хто пізнає. У Фоми Аквінського мова йде про те, щоб вірно зрозуміти природу пристрастей і пізнати те, чим вони є по відношенню до тієї невимірно багатої й таємничої цілісності, якою є людина і її природа. Згідно з Фомою, пристрасті не належать до сфери розуму. Для нього існує тільки дві розумові, дві духовні здібності – інтелект і воля. Пристрасті, бажання, емоційні переживання знаходяться у позарозумовій сфері людини, в тій сфері, яку мають як люди, так і тварини. Це та галузь, над якою повинна головувати освячена інтелектом воля.

Любов, стверджує Фома Аквінський, в основі своїй завжди є пристрастю й стає істинною любов’ю в тій мірі, в якій вона перетворюється актом волі, і з пристрасної любові переходить у любов духовну. Фома розмежовує любов на два роди. Перший, нижчий, – це любов-жага, в якій завжди є прагнення до нашої вигоди, прагнення до відшкодування наших недоліків. Істинна любов ґрунтується на прагненні встановити єдність між любимим і тим, хто любить без роздумів про те, чи принесе це який-небудь зиск чи ні. Цей пошук істинного добра в приязні Фома називає дружньою любов’ю.

8.Релігійна антропологія. Вчення про первородний гріх, спокуту і порятунок.

Антропологізм притаманний більшості напрямків думки в 20 столітті. Це зміна торкнулася і християнських богословів і філософів. У богослов'ї теж відбувається антропологічний поворот. Тепер, перш ніж говорити про Бога, необхідно сказати про людину. І якщо людина пізнається через ідею Бога, то й Бог - через людину.

РЕЛІГІЙНА АНТРОПОЛОГІЯ - уявлення про людину в її відношенні до Бога, до божественного і священного в релігії, а також відповідний розділ теології та релігійної філософії, який розглядає людину в співвіднесеності з надприродним (божественним) початком; вчення про сутність, походження і призначення людини, засноване на священних текстах та віроповчальній традиції.

В даний час, у другому десятилітті 21 століття релігійна антропологія, поряд з економічною антропологією є однією з областей дослідження культурної (соціальної) антропології, які найбільш динамічно розвиваються. Більшість антропологів схиляється до думки про те, що релігія є найважливішим фактором культури і багато в чому визначає вигляд світу в 21 столітті.

Область досліджень сучасної антропології релігії, в основному, зорієнтована на аналіз досвітових релігійних вірувань. У центрі її уваги, як і раніше шаманізм, анімізм та інші архаїчні форми релігії, значне місце в антропології релігії відводиться вивченню особливостей ритуалів з елементами екстатичних станів (або зі зміненими станами свідомості).

Сьогодні в деяких країнах до сфери науки відноситься не «релігійна антропологія» (що розуміється як частина теології), а саме «антропологія релігії» - одна з трьох базових соціальних наук, поряд з психологією і соціологією релігії.

В курсі вивчення релігійної антропології розглядаються позиції філософів, богословів, релігійних і світських громадських діячів з питань походження і сутності людини, її життя, смерті й безсмертя, призначення людини в світі, сенсу любові і милосердя, а також сучасні трактування проблем політики, національної ідеї, екологічної ситуації, технократичного устрою світу, майбутнього людства у світлі релігійного світогляду.

Таким чином, курс релігійної антропології дозволяє простежити еволюцію уявлень про людину в різних релігійних традиціях від найглибшої давнини до теперішнього часу.

Як елемент філософсько-релігієзнавчого знання, релігійна антропологія інтегрується в самостійну наукову дисципліну у другій половині 20 століття, як за кордоном, так і в Україні. Серед методів релігійної антропології можна відзначити метод класифікації, порівняльний метод; в дослідному полі релігійної антропології використовуються також загальнонаукові, філософські, релігієзнавчі методи.

Серед найбільш важливих проблем релігійної антропології необхідно виділити наступні:

1. Антропологічні уявлення в священних і релігійних текстах релігій світу;

2. Антропологічна термінологія;

3. Народні релігійні антропологічні уявлення;

4. Теологічні та релігійно-філософські вчення про людину в різних релігійних традиціях;

5. Нормативна та практична релігійна антропологія.

Один з догматів християнства - це вчення про спокуту. Термінологічно слово «спокута» означає «жертвоприношення богам з метою задобрити їх, загладити нанесені їм образи».

Це поняття було відоме з давнини, в одних випадках, в ролі іскупителів за гріхи людей виступали тварини (Давня Іудея), в інших випадках – люди або самі боги, що втілилися в людей.

Відповідно до християнських уявлень, людська природа гріховна в зв’язку з гріхопадінням Адама та Єви. Гріх Адама – не був пробачений, і нащадки успадкували його провину, отримали так званий «первородний гріх», а Ісус через розп'яття відпокутував гріх людства.

Саме за часів Святого Августина нинішню ідею спокути, що передбачає Божественний план порятунку світу, вдалося ввести до релігійного канону, подолавши теологічні протиріччя різних релігійних та філософських напрямків.

Цей доктринальний момент віри передбачає таке:

1) людина за своєю природою порочна, успадковує Адамів гріх і приречена на пекло;

2) через Своє безмірне милосердя Бог надіслав Свого сина у ролі Спасителя, померлого на хресті і очистившего цим людство від гріхів;

4) ця жертва примирила грішну людину з його розсердженим Богом і поєднала його з Господом.

Ісус Христос, згідно Нового Заповіту, є спокутної жертвою за гріх, і, долучаючись до Його смерті і воскресіння з мертвих, віруючі в Нього отримують прощення гріхів і вічне життя.

Згідно Нового Заповіту, порятунок від вічного покарання можливий тільки Божою благодаттю. Своїми власними силами людина не може добитися спасіння.

В Старому Завіті Бог показав людині її сумний стан і дав відчути лихо гріха, щоб людина за допомогою закону навчилася чекати порятунку від Бога.

У Новому Заповіті у Христі дано спасіння всім людям. Бог став людиною, щоб відродити і освятити людську природу. Коли людина починає сприяти Богу в своєму спасінні, благодать Божа здійснює в людині порятунок діями.

Більшість християн вірять, що актом спасіння Бог не знищує свободу людини (даровану Ним ж), але навпаки, розширює і зміцнює свободу людини.

В кінці часів всі люди будуть відроджені, будуть судимі Богом, вони отримають свою нагороду або покарання згідно свого життя. Всі, що прийняли Христа, будуть прославлені і стануть сукупним виразом Триєдиного Бога на новій землі.

Невіруючі і беззаконні не отримають дар вічного життя, вони будуть прокляті навічно. Замість вічного життя їм приготоване вічне покарання ("вічна погибель " або "вічний невгасимий вогонь") разом з дияволом і його ангелами. Це покарання і муки ніколи для них не закінчаться, а будуть вічними.

9. Проаналізуйте поняття: антропоморфізм, пантеїзм, гілозоїзм.

Антропоморфі́зм (грец. людина, вигляд, форма) - уподібнення будь-чого до людини або перенесення її фізичних та інтелектуальних властивостей на тварин, рослини, речі та явища навколишнього світу.

Пантеїзм (грецьке: усе і Бог) - філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

Гілозоїзм (грец. речовина і життя) - філософська концепція, яка визнає, що всі тіла космосу мають душу.

Антропоморфізм та наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи були притаманні для філософії античного світу, яка виросла з міфології та епосу.

Також для епохи Відродження була притаманна пантеїстична натурфілософія.
Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. Світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

2. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей.
3. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Його концепція – це релігійна форма пантеїзму:

Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає зі світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог - це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог.

Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Джордано Бруно (1548-1600рр.). В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине - це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине - це все.

Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанського). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Зрозуміло, що така точка зору принципово суперечила традиційним релігійним канонам, за що Бруно і був засуджений на страту.

Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему. Бог, за його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак, після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка Галіпея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія - Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.

10.Дисциплінарні простори античної культури: гімназія, храм, агора.

Французский философ и теоретик культуры Мишель Фуко создал концепцию дисциплинарного пространства, согласно которой, способ организации социального пространства есть способ проявления социального контроля, форма власти.

Следуя этой концепции можно выделить особые дисциплинарные пространства античной городской культуры. Так, античный город культивировал такие особые пространства пребывания: гимназия, храм, агора.

Название " гимнасий " (совр. гимназия) происходит от греческого слова gymnos, что значит "голый, обнаженный". Гимнасием в Древней Греции называли здание, предназначенное для занятий физическими упражнениями или гимнастикой. В гимнасиях, завершив курс обучения в палестрах, тренировались знатные юноши 16-18 лет, готовящиеся к состязаниям и совершенствующиеся в науках. Самым просторным залом в гимнасии был эфебион - помещение, в котором атлеты занимались борьбой, проводили кулачные бои. При эфебионе находились комнаты, где натирались песком и умащивали тело маслом. На спортивных площадках и стадионах при гимнасиях играли в мяч, состязались в беге и прыжках. Чтобы после длительных упражнений и тренировок люди могли смыть с тела пыль, пот и масло, тут же располагались бани с горячей и холодной водой, с парными и бассейнами. Были при гимнасиях и комнаты, где после физических нагрузок и омовений спортсмены могли отдохнуть на удобных лавках. Там же юноши занимались с учителями риторики, а також выступали ораторы, философы. При некоторых гимнасиях были организованы философские школы, прославившиеся своими выдающимися учителями. Так, в Афинах в 4 в. до н.э. философ Платон основал знаменитую Академию. Ее ученики собирались в гимнасии, построенном в месте, носящем имя героя Академа. А неподалеку от Афин находился Ликей (совр. Лицей), где преподавал Аристотель, там тоже был гимнасий. Гимнасии были центрами интеллектуального жизни полиса. При каждом гимнасии обязательно существовала библиотека.

Со временем помещения для гимнасиев становились все более обширными, к ним прибавлялись крытые стадионы, где можно было упражняться и зимой. Комнаты для отдыха - экседры - украшались произведениями искусства, в залах с бассейнами появились мозаичные полы и мраморные статуи. Повсюду в гимнасиях стояли изображения бога Гермеса, покровителя ловких и сильных гимнастов.
Городское сакрализованное пространство в античности не могло обойтись без священных мест почитания богов - храмов. И греческие полисы, и римская гражданская община конституировали себя не только в качестве политической, но и религиозной организации. Соответственно, становление гражданской общины было синхронно появлению святилищ.

Чувство коллективизма приводит к развитию общественной архитектуры - строительству храмов богов-покровителей общины. По понятиям античного человека храм является моделью мира, "воплощением храма небесного, где обитали боги". В образе храма земля соединялась с небом: верхняя часть - фронтон - символизировала небесный мир богов, наос (главное помещение храма, содержащее статую божества) - мир земной.

"Идея греческого храма, очевидно, возникла органическим путём из самого существа греческой религии, исторической и повествовательной, мыслившей бога в образе человека. Назначение греческого храма - быть жилищем божества. Греческое слово "наос" означает одновременно храм и жилище.

Греческий храм подобен жилищу человека: его пространство твердо ограниченно и замкнуто, оно служит не для временного прихода, а для постоянного пребывания.

Храмы Древней Греции несли в себе одно и тоже эстетическое начало - ощущение спокойствия и уравновешенности, благородства и одухотворенности. Соразмерные человеку, они облагораживали и возвышали его душу.

Еще одним дисциплинарным пространством античной культуры была агора (греч. площадь) – городская площадь, где происходили народные собрания. Обычно это была рыночная площадь. Существовала специальная должность агоранома – человека, который следил за порядком в пределах агоры. Наиболее известная афинская агора имела форму трапеции, была окружена гражданскими сооружениями, жертовниками богов, стеллами с официальными надписями и. т.д. Возле агоры стоял Храм Гефеста.

Агора была политическим, экономическим и административным центром древних Афин. На Агоре находились важнейшие здания как, например, парламент, центр исполнительной власти, суды, а также коммерческие центры.

Афинская агора - место собрания афинян. Здесь можно было увидеть и услышать философа Сократа. Это место славилось тем, что здесь действовали известные философские школы древности, как, например, киническая школа со своим представителем Диогеном и стоическая с философом Зеноном с Кипра.

11. Платон: розумове осягнення дійсності та почуттєве буття, ідея блага, ідеальна держава.

За Платоном, буття - вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неподільне, недоступне чуттєвому сприйняттю, його можна досягти тільки розумом. Воно багатоманітне, і ця його багатоманітність називається ідеями (ейдос) або сутностями. Отже, буття у Платона - це образ, ідея, сутність. Одне з найважливіших положень платонівської онтології полягає в розподілі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним, «істинно існуючим», Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутностей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усю багатоманітність чуттєво сприйнятого світу. Окремі предмети створюються, знищуються і знову виникають, тому що в досяжному для сприйняття світі є причина, яка робить певну річ саме такою річчю. Наприклад, дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл - тому, що існує ідея столу. Свої думки Платон ілюструє на прикладі алегорії «Печера».

Уявімо, що в печері сидять прикуті люди. Спалахи вогню освітлюють стіну, протилежну входу. Перед вогнем якісь істоти носять на довгих жердинах макети звірів, птахів, людей, предметів тощо. Люди не бачать цих істот, манекенів, оскільки не можуть повернути голови, перед їхніми очима - лише тіні, що народились у світлі вогню. Вони не знають іншого світу, крім світу тіней. Якщо комусь із цих людей пощастить звільнитися від ланцюгів і заглянути у світ дійсних явищ, він буде несказанно вражений його багатством і різноманітністю. І якщо надалі йому доведеться знову бути ув'язненим у цій печері, він житиме у мріях про реальний прекрасний світ. Отже, всі люди живуть у світі тіней, в нереальному світі, а є інший, істинний світ, і вони повинні прагнути побачити його очима розуму.

Ідеї - це зразки, а інші речі відповідають їм і стають подібними до них. Ідеї можна розглядати і як мету речей. Кількість ідей велика, але не безмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Ідеї мають свою ієрархію, і найвищою серед них виступає ідея добра - джерело істини, гармонії, краси. Те, що в чуттєвому світі є Сонцем, в ідеальному - є ідеєю блага.

Для пояснення різноманітності чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Вона, за Платоном, - первинний матеріал, з якого з'являються всі чуттєво існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набувати будь-якої форми, тому що вона зовсім безформна, невизначена, є можливістю, а не дійсністю.

Багатоманітність буття-ідей поставила перед Платоном завдання пояснити зв'язок між ними, з'ясувати єдність самого світу. Для вирішення цього питання Платон звертається до поняття Єдиного, яке саме по собі не є буттям, але є вищим за нього і становить умову можливості існування буття, тобто ідей. Поняття Єдиного є вищим поза всіляке існування і багатоманітність. Це єдине ототожнюється з вищим добром, до якого все прагне і завдяки якому все має своє буття. Найвище ж благо знаходиться по той бік усякого буття, воно є трансцендентним, отже, недоступним розумові. Про нього нічого невідомо, крім заперечення, яке вказує тільки на те, чим воно не є.

Процес пізнання полягає у пригадуванні безсмертною душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання Платон визначає як діалектику, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробуджуючи спогади. Теорія пригадування-дістала назву анамнезис, вона пройнята інтелектуальним аристократизмом, оскільки піднятись над впливом чуттєвих речей, звільнити душу від тілесного гніту і досягти світу вічних ідей може тільки мудрець - філософ. Завдання філософії - спрямувати духовну діяльність людини на абсолютні цінності, ідеальне буття, адже тільки завдяки філософії можна досягти найсуттєвішого в людському житті. Суть мудрості полягає в досягненні царства ідей, у розгляді всіх природних речей і людських справ саме з цих надчуттєвих позицій.

Етика Платона орієнтована на самовдосконалення особистості, створення держави. Суспільне, державне начало є вищим за індивідуальне, особисте. Ідеальна держава, за Платоном, це такий державний лад:· відповідно до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, які повинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких - охороняти державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, зобов'язані сумлінно виконувати свої виробничі функції, займаються грубою фізичною працею, створюють матеріальні блага, можуть в обмежених розмірах володіти приватною власністю, в той час, як філософи та воїни не повинні мати приватної власності.· жителі держави разом проводять вільний час, разом їдять, разом відпочивають;· не існує шлюбу, всі дружини і діти загальні;· допускається праця рабів, як правило, варварів, захоплених в полон.Ідеальна держава повинна бути покровителькою релігії, виховувати в громадян благочестя, боротися проти зневір' я, безбожності.

Зміцненню ідеальної держави слід підпорядкувати систему виховання й освіти. Кожному стану відповідатиме свій рівень освіти. Наприклад, сукупність гімнастики, музики і математики - обов'язкове коло освіти для воїнів. Найбільш здібні можуть навчатися діалектики, але після оволодіння нею вони стають філософами-правителями. Освіта і виховання мають важливе значення для навчання доброчинності, яка є основою справедливості як найвищого блага. Несправедливість - зло, яке належить до таких типів державного устрою: тімократії (влади честолюбців); олігархії (влади багатих); тиранії (влади сваволі); демократії (влади анархії). Ідеальна держава повинна позбавити громадян несправедливості. Правильні форми держави – це монархія й аристократія, а неправильні - тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Ідеалом держави служить життя старих поколінь за Кроноса (батька олімпійських богів), коли родом людей управляло божество за допомогою демонів, що пасли окремі групи людей, і не було ні війн, ні конфліктів, але всі мали можливість філософствувати. Платон розробляє детально продуману систему покарань і цілком заперечує індивідуальну ініціативу, не санкціоновану законом.

Закони, за Платоном, - це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усілякі блага.Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням Платон оголошує війну.

Пізніше Платон переглянув деякі ідеї свого державного проекту, допустивши невелику приватну власність і приватне майно для всіх станів, однак інші положення даного плану були збережені.

12.Аристотель: теоретична і практична свідомість. Розум і почуття. Людина як проблема в пізній античній філософії.

Свідомість. Носієм свідомості, за Арістотелем, є душа. Філософ виділяє три рівні душі: рослинна душа; тваринна душа; розумна душа. Будучи носієм свідомості, душа також відає функціями організму. Рослинна душа відповідає за функції живлення, росту та розмноження. Цими ж функціями (харчування, зростання, розмноження) відає і тваринна душа, проте завдяки їй організм доповнюється функціями відчуття і бажання. І тільки розумна (людська) душа, охоплюючи всі вищеперелічені функції, відає ще й функціями міркування і мислення. Саме це виділяє людину з усього навколишнього світу.

У визначенні Аристотеля під свідомістю розуміються обумовлені відчуттям форми, які виникли внаслідок впливу на органи людини якостей "зовнішнього", які чуттєво сприймаються. Завдяки формам якість предметів набуває природи об'єктів душі: факт речового світу перетворюється у факт свідомості. Виділяючи у людини вищі душевні процеси, Аристотель якісно відокремлює людей від тварин і рослин. Не вживаючи власне терміна "свідомість", філософ визначає її сутнісні риси - похідність від зовнішнього світу і функціональна залежність від людського організму.
Відчуття. Із здатності відчуття утворюються передумови - початки пізнання. У трактуванні даного пізнавального процесу виділяються наступні положення:
- Відчуття є стан руху - пасивний (похідний від зовнішнього) стан, який не може існувати без зовнішнього впливу: "Відчуття є сприйняття чуттєвих форм, воно відбиває предмети, що мають колір, смак, але не як окремі речі, а як щось, що має якість";

- Відчуття є здатність, а не діюча сила ("У душі створюється не камінь, а образ каменя");
- Процес відчуття є уподібнення сприйманому об'єкту і є вихідним по відношенню до пам'яті, уяви, судження (вищі пізнавальні процеси);

- Відчуття відрізняється від знання тим, що «сила, що виробляє відчуття, йде ззовні - від видимого, почутого тощо. Причина цього полягає в тому, що дійсним відчуттям сприймаються окремі, одиничні явища, знання ж має справу з загальним, а це останнє існує деяким чином в самій душі. Тому мислити може всякий, коли завгодно, відчуття ж не залежить від нашої волі, для нього необхідна присутність предмета, що збуджує відчуття».

Чуттєве пізнання. Аристотель будує ступені пізнання, основними компонентами якого є відчуття, уява, мислення. Дані стани душі призводять від сприйняття зовнішніх предметів людиною до знання. Подібна ієрархічність зумовила поділ процесу пізнання на чуттєве і розумне (мислення).

Чуттєве пізнання як стан деякого руху або зміни в людському організмі має двоякий сенс: у формах можливості і дійсності-здійснення.

У процесі чуттєвого сприйняття беруть участь тіло і душа. У душі чуттєво сприйманий об'єкт існує в потенції, у вигляді особливих форм (специфічного існування предметів, яке складає необхідну передумову можливості їхнього чуттєвого пізнання). Тіло піддається впливу зовнішнього світу ("в пасивному стані"), відчуває рух, щоб почав діяти внутрішній механізм душі, що перетворює можливість у дійсність. Особливе місце в своїх міркуваннях Аристотель приділяє єдності душі і тіла: "Потенційно живим тілом є не позбавлене душі, але таке, що має душу. Душі від тіла відокремити не можна".

Розумне пізнання. Сукупність джерел пізнання об'єднує думки, знання, індукцію, мислення. Першим і вихідним щаблем розумного пізнання є думка, що має у своїй основі умовивід і віру: "Неможливо мати думки, якій не довіряєш". Думка осягається за допомогою досвіду і складається на підставі судження, предметний зміст якого може змінюватися. Виходячи з цього думка може бути істинною або хибною (істинне - тільки знання). Думка є емпіричним методом пізнання, тому може бути помилкою і поширюватися на область чуттєвих, схильних до знищення і зміни речей, фактів.

Предметом наукового знання є загальне - "те, що завжди і всюди, мається в наявності, те, що є присутнім у кожного і завжди." Наукове знання піднімає людину на вищу стадію пізнання зовнішнього світу за допомогою інтелекту. Аристотелем виділяються ознаки наукового знання: існування у формі визначень та доказів; на відміну від сприйняття предметом знання є загальне і необхідне, а не одиничне і випадкове; знання у формі судження завжди істинне; знання приводить до розуміння основ (причин) необхідності існування речі.

Принципи розуму черпають своє походження в предметах сприйняття, бо розум приходить до пізнання сутностей речей лише за допомогою досвіду.

Розум. Аристотель вживає слова розум та розсудок як синоніми. Розум, за Арістотелем, "діє заради чогось" – має мету. У той же час філософ переконаний, що поза і незалежно від нашої свідомості існує об'єктивний світ, що ми можемо пізнавати цей світ завдяки його впливу на наші почуття.
Аристотель розрізняє діяльний та пасивний розум.

Діяльний розум. Це розум, що всім стає і все породжує. Він постійно діяльний.Тілько будучи відокремленим від тіла, він виявляється тим, чим він є насправді: щось безсмертне і вічне. Тому діяльний розум - розум, який не "приклався" до уявних предметів (понять), є розумом лише в можливості. У діяльному розумі не може бути неправди, тому що він мислить поняттями, предмет "береться в самій суті його" і "завжди вбачається істинне".

Дата добавления: 2015-05-22