Воля та розум

У філософській традиції існують різні підходи до розуміння проблеми волі та розуму. Греки на проблемі волі не акцентували занад­то свою увагу. Типовою властивістю інтелектуалізму давніх греків була всемогутність логосу і пізнання в моральній сфері. Пі­знання, за Сократом, було необхідною умовою доброї справи, добро­го вчинку, бо, якщо не знаєш блага, то і не знаєш, яким чином діяти заради добра. Сократ започаткував моральну і інтелектуальну тра­дицію, яка живить Європу й дотепер. Однак, визнаючи знання не­обхідною умовою, Сократ вважав його і достатнім. І це перегини раціоналізму. Чинити добро, в дійсності, можна лише за сприянням волі.

Проблема волі стала центральною в християнській етиці. Якщо для грецької філософії воля - зо­всім не та сила, яка автономним чином визначає життя, але функція, тісно пов'язана з інтелектом, який вказує волі мету руху, то для Августина воля, хоча вона і є властивістю людського духу, має свою автономію, постаючи інаковістю розуму. Розум пізнає, але вибирає воля: її вибір може бути ірраціональним, тобто таким, що не має ро­зумного обгрунтування, не узгодженим з розумінням. Розуму влас­тиве усвідомлення, а волі властиве хотіння. За Августином, свобо­да – це властивість волі, а не розуму, як це вважали греки. У такий спосіб вирішувався парадокс Сократа про можливість розуміти благо і все ж чинити зло. Розум визнає, але воля заперечує благо, бо вона, як вже наголошувалось, хоча і належить людському духу, має свою автономію, утворюючи інаковість розуму.

Можна стверджувати, що саме з Августина бере початок філо­софська рефлексія волі, що до­лає античний моральний інтелектуалізм. Авгус­тин - перший мислитель, який зміг точними термінами описати конфлікти волі: «То був я, який хотів, я, який не хотів: то був саме я, який бажав нестримно цього, заперечуючи бездумно інше. Тому бо­ровся я з самим собою, роздираючи себе самого».

Далі розробку проблеми волі та розуму можна знайти у концепціях Канта та Фіхте, які вчили, що не ідея є вищим і останнім, власне могутнім в житті, а воля. Але вони мали при цьому на увазі лише розумну, моральну волю і знаходили в ній як сутність особис­тості, так і останню підставу світу.

Філософ Шеллінг створює вчення про свободу (1809 р.), за яким вва­жає, що він в «темному прагненні», в ірраціональній волі пізнав найглибшу сутність світу, «природу в Богові». Шеллінг вбачав в волі первинність, тобто те, що неможливо зрозуміти як необхідне, а мо­жна лише відкрити як факт, що можливо лише пережити як темний потяг життя в усій дійсності. Таким чином закладений в критичній філософії волюнтаризм перетворився в ірраціоналізм. Одночасно з ірраціоналізмом поширився песимізм.

Далі Шопенгауер продовжив і довів до логічної завершеності волюнтаристський ірраціоналізм Шеллінга. Річ сама по собі непід­владна раціональному пізнанню, її можливо пережити лише в без­посередньому сприйнятті і вона проявляється в нас як воля. Але це є темна, нерозумна воля. Вона хоче лише жити, тобто хотіти все знову й знову, а відтак, є по своїй суті завжди невдоволена воля. Невдоволеність притаманна її природі.

Ця похмура картина світу дістає в поняттях шопенгауерівської філософії наукової форми. Він шукає в волі останню, найбільш загальну єдність, яка створює основу багатого розмаїття явищ, а в цій єднос­ті, в свою чергу - стійкі види явищ, які не змінюються в універ­сальній плинності - загальні поняття буття. Наукою для Шопенгау­ера є природознавство, пояснення всього особливого із принципу причинної закономірності. Все, що в світі здійс­нюється, - це послідовний прояв завжди однакової волі в пливі ми­нущих явищ. У світі постійно існують все ті ж біди, все та ж невдоволеність ніколи невдоволеної волі. Змінюються особи і вбрання, але суть залишається все та ж: те ж саме, але по-інакшому.

Філо­софія Шопенгауера постала похмурою проповіддю блаженного спокою нірвани, заперечення цін­ності життя, аскетичного заперечення волі.

Отже, суперечка про першість волі чи розуму є домінантною проб­лемою для всіх філософій світу. Також філософів завжди цікавило питання про свободу волі (філософське питання про те, чи розум вільний у своїх діях або рішеннях, чи вони визначені наперед, детерміновані). Так, наприклад, теологічний детермінізм стверджує, що існує Бог, який вирішує, що зроблять люди або за допомогою всевидіння або ж визначаючи їхні дії наперед своєю волею. З точки зору біологічного детермінізму наша поведінка, віра й бажання зумовлені нашими генами. Лібертаріанство притримується думки, що свобода волі існує, тобто, що особа при даних обставинах має вибір із більше ніж одного варіанту дії. Оскільки детермінізм вважає, що можливе тільки одне визначене майбутнє, то він несумісний із свободою волі й не може бути справедливим.Олександр Костенко запропонував генераційно-регуляційну модель волі та поведінки людини, засновану на «законі годинника». Відповідно до цієї моделі воля людини - це здатність генерувати поведінку, а свідомість людини - це здатність регулювати поведінку. Таким чином, згідно із «законом годинника» воля відіграє роль «пружини», а свідомість - роль «маятника» у механізмі людської поведінки.

44 Споглядання і міркування. Пізнання і мотив. Свідомість і несвідоме.

Споглядання і міркування

Споглядання - спосіб пізнавальної діяльності, що реалізується як безпосереднє відношення свідомості до предмета. Термін отримав категоріальний статус в кантіанстві, де його прототипом послужило нім. слово Anschauung (аншауунг), тобто «наочне уявлення», неопосередкований мисленням акт пізнання.

В історії філософії аналогом споглядання було поняття інтуїції. Словом споглядання часто переводять грец. слово, що означає умогляд або «зосередження душі на надумних таємницях», а також англ. contemplation, під яким розуміється стан після отримання інформації, коли відбувається ефект зупинки думки, «одномоментне схоплювання» і інсайт. При перекладах класичних текстів народилося поняття «життя споглядальне», протилежне за змістом «життю діяльному».
Кант зберігає і переосмислює в своїй теорії протилежність споглядального (теоретичного) і практичного (емпіричного). Споглядання - вже не результат духовно-інтелектуальної практики, а її передумова. Споглядання протиставляється логічному мисленню, оскільки до того, як розум почне порівнювати, класифікувати та аналізувати предмет, цей предмет повинен бути представлений свідомості як деяка «дорефлексивна» цілісність. Ця даність предмета свідомості перш усякого осмислення і є споглядання. Здатність мати споглядання Кант називає чуттєвістю. Поряд із чистим спогляданням існує і «чуттєве споглядання», матерією якого служать відчуття. Без споглядання наше знання позбавлене об'єктів і залишається в такому випадку абсолютно порожнім.

Після Канта поняття споглядання активно використовував Гете, під яким він розумів «шанобливе спостереження» природи, коли відбувається взаємопроникнення свідомості і феномена. На першому етапі споглядання у свідомості формуються контури образів (гештальти), на другому - власне образи (нім. bild), а на третьому - ми осягаємо значення образів.

У марксизмі споглядання є синонімом пасивного сприйняття предметів. У феноменології Гуссерля споглядання сприймається як інтенціональність, тобто спрямованість на предмет.

Таким чином, можна зробити висновок, що споглядання передує міркуванню.

Міркування - зіставлення думок, пов’язання їх задля відповідних висновків, логічне мислення. Можна розглядати міркування як аналіз і синтез даних та їхню оцінку. Хоча знання фактів і є точкою відліку у вивченні суспільних наук, людина також повинна мати здатність до логічного мислення-міркування, адже саме міркування наповнює факти, проблеми і поняття змістом: міркуючи над засвоєним знанням, людина приходить до повнішого розуміння предмета.

Метою пізнання є одержання істинних знань. Для того, щоб одержати такі знання, необхідна логічна правильність міркування як умова істинності думок. Правильне міркування – міркування, в якому одні думки (висновки) з необхідністю випливають з інших думок (засновків).

Пізнання і мотив

Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається.

В основі сучасної наукової гносеології лежить такий фундаментальний принцип як принцип практики. Практика виступає як рушійна сила процесу пізнання. Одним з основних елементів практики як рушійної сили пізнання є мотив - усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого об’єкту. Мотив – основа потреби; потреба – необхідність, що спонукає суб’єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності. Отже, без мотива неможлива реалізація процесу пізнання.

Свідомість та несвідоме

Свідомість є особливою здатністю людини творити суб'єктивні образи об'єктивного світу, активно й ціле­спрямовано перетворювати світ відповідно до своїх по­треб та інтересів. Свідомість - це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її життє­діяльності, суспільною організацією, здатністю до пошу­ку сприятливих умов для свого існування.

Не вся інформація з навколишнього світу усвідомлюється людиною. Частина психічних процесів і явищ усвідомлюється людиною, але існує велика кількість психічних процесів і явищ, перебіг і вияв яких не відображається у свідомості людини. Ці процеси належать до групи неусвідомлюваних процесів, або несвідомого.

Неусвідомлювані процеси почали активно вивчатися на початку 20 століття. Перші дослідження цієї проблеми показали, що свідомість по відношенню до несвідомого - це лише вершина айсберга.

Усі неусвідомлювані психічні процеси прийнято поділяти на 3 класи: неусвідомлювані механізми свідомих дій, неусвідомлювані спонукання свідомих дій та „надсвідомі" процеси (Гіппенрейтер).

1. До неусвідомлюваних механізмів свідомих дій належать три підкласи: неусвідомлювані автоматизми; явища неусвідомлюваної установки; неусвідомлюваний супровід свідомих дій.

Неусвідомлювані автоматизми - це звичайні дії або акти, які здійснюються без участі свідомості. Вони мають подвійну природу. Одні процеси ніколи не усвідомлювалися, а інші спочатку були усвідомлюваними, але потім перестали фіксуватися у свідомості. Перші процеси складають групу первинних автоматизмів, або автоматичних дій - вроджені дії та дії, сформовані у перший рік життя дитини (смоктальні рухи, хватання предметів, ходьба та ін.). Друга група явищ, що належать до підкласу неусвідомлюваних автоматизмів, називається автоматизованими діями, або навичками. До неї належать дії, які спочатку були усвідомлюваними, але в результаті численних повторень їх виконання перестало вимагати участі свідомості, вони стали виконуватися автоматично (гра на музичному інструменті).

Явища неусвідомлюваної установки. Установка - це готовність організму або суб'єкта до здійснення певної дії або реагування в певному напряму. Існують різні види установок: моторна установка - готовність до виконання конкретної дії; розумова установка - готовність розв'язувати інтелектуальні завдання за допомогою відомих доступних способів; перцептивна установка - готовність суб'єкта сприймати те, що він очікує побачити.

Неусвідомлюваний супровід свідомих дій. Сюди належать мимовільні рухи, міміка і пантоміміка, а також вегетативні рухи, що супроводжують дії та стан людини. Наприклад, людина починає рухати ногою в такт музиці; обличчя людини, яка бачить іншу людину, що порізала палець, набуває співчутливого виразу тощо.

2.Неусвідомлювані спонукання свідомих дій. Дослідження цих процесів пов'язані з ім'ям Зигмунда Фрейда, який створив теорію несвідомого. Згідно з цією теорією, у психіці людини існує три царини: свідомість, передсвідомість і несвідоме. До свідомості він відносив усе, що усвідомлюється і контролюється людиною. До передсвідомості - приховані, або латентні знання, тобто знання, які людина має, але які в даний момент відсутні у свідомості і виникають при появі відповідного стимулу.

Зміст області несвідомого має суттєвий вплив на нашу поведінку. Проте інформації, яка існує у царині несвідомого, складно перейти у свідомість. Це пояснюється існуванням механізмів витіснення і опору. На думку З.Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головним з яких є сексуальний (лібідо). Через існування соціальних заборон сексуальні переживання витісняються із свідомості і живуть у царині несвідомого, оскільки свідомість чинить їм опір. Час від часу вони прориваються у свідоме життя людини, набуваючи викривлених або символічних форм.

Фрейд виокремлював три головні форми вияву несвідомого: сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми.

3. „Надсвідомі" процеси. До них належать процеси утворення певного інтегрального продукту в результаті великої свідомої (як правило, інтелектуальної) роботи. Коли людина намагається розв'язати складну, але значущу для неї проблему, вона довго перебирає можливі варіанти, аналізує наявну інформацію, але чіткого розв'язку проблеми ще не має. І несподівано, нібито само собою, людина розв'язує проблему. Людина усвідомлює лише результат, а процес пошуку розв'язку залишається неусвідомлюваним. Цей феномен називають інтуїцією.

Цей процес має такі характеристики: 1) суб'єкт не знає кінцевого результату; 2) людина не контролює переходу процесів із свідомості у надсвідомість, а також перебігу їх у царині надсвідомості.

Узагальнюючи, можна зробити такий висновок: психіка людини надзвичайно складна і включає в себе не тільки свідомість, але й процеси, які не контролюються суб'єктом. Поняття свідомого й несвідомого відображають те, що в людині є людське і що в людині й у світі цьому людському протистоїть, чи у позитивному, чи у негативному сенсі. Отже, про свідоме ми можемо говорити тільки у порів­нянні з несвідомим, і навпаки.

45. Світова воля.

Волюнтаризм (лат. voluntas - воля) – напрям у філософії, що визнає волю першоосновою всього сущого. Волюнтаризм характерний для філософії Августина, Іонана Дунса Скота тощо. Як самостійний напрямок вперше волюнтаризм сформувався у німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860 рр.). Саме Шопенгауеру належить вчення про світову волю.

Шопенгауер визначив життя людини як прояв деякої світової волі: людям здається, що вони вчиняють за власним бажанням, але насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь - людей, які кинуті нею на свавілля обставин, що випадково складаються.

Шопенгауер розглядає Світову Волю як безпричинний і “безосновний початок”, який не має необхідності ні в якому законі, ні в якій основі.

Світова Воля – це могутній творчий принцип, який породжує всі речі та процеси, але споконвічно в ній корениться щось хибне, негативне. Вона ніби постійно “голодна”, заявляє Шопенгауер. Він антропоморфізує свою теорію буття, і якщо у Парацельса людина виступає як мікрокосмос, то у Шопенгауера космос уподібнюється макроантропосу. Деяка квазібіологічна активність, неясний праобраз потреби виживання, як “сліпе прагнення, темний та глухий клич поза усякою безпосередньою можливістю бути пізнаною”, поза усякою планомірністю, але вічно незадоволена і ненаситна - така Світова Воля.

Різноманітними формами процесу самореалізації Світової Волі служать за Шопенгауером всесвітнє тяжіння, магнетизм та інші різноманітні фізичні сили, хімічна схожість, воля і боротьба за існування в органічному світі, тропізми рослин та інстинкти тварин і сильніший із останніх - харчовий і статевий інстинкти, а потім - афекти людей, їхня мстивість і любов до влади.

Шопенгауер вважав, що Світовій Волі притаманна “безглуздість”, вона позбавлена змісту і веде себе зовсім абсурдним чином. Світову Волю не цікавить ні минуле, ні сучасне, ні майбутнє. Події історії, що відбуваються в часі і в просторі, - позбавлені зв'язку і значення. Потік подій у часі - це барвиста зміна одних випадкових подій іншими, схожа на вереницю хмар на небі у вітряну погоду. Довічна турбота і постійна невпевненість пронизує усе існуюче. Незадоволення і тривога ніколи не залишають людей в їхніх суєтних пошуках, сподіваннях і розчаруваннях.

Шопенгауер уявляв собі процес подій, що відбуваються, наступним чином: прояви волі отруюють одна одній існування, згубно діють одна на одну, одна з одною борються, але через їхнє посередництво Воля знаходиться в стані боротьби сама із собою, відбувається її внутрішнє роздвоєння у самій собі.

Філософія Шопенгауера - філософія глобального песимізму. "Усе до гіршого в цьому гіршому зі світів". Усвідомивши такий устрій світу, людина може свідомо приборкати свою волю. За Шопенгауером, життя - це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і в який приходить для розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження - людина, що мудро живе, усвідомлює неминучість лих, а тому приборкує свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням. Життя людини, за Шопенгауером, - це постійна боротьба із смертю, безперервне страждання, причому усі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересиченням і нудьгою.

46 Проблема зла. Етика жалю. Розум і життя. Тіло і дух.

Проблемой зла издревле занимались как религия, так и философия. В самом широком значении словом “зло” обозначается все то, что противоположно добру и воспринимается человеком отрицательно. С точки зрения человека, зло не должно существовать: оно вносит диссонанс в гармонию бытия. Однако нет такой области в жизни, где бы не ощущалось присутствие зла в той или иной форме. Философия различает три вида зла: физическое, моральное и метафизическое.

Физическое зло - это все то, что огорчает человека и нарушает его благополучие, например: несчастья, страдания, болезни, мучения, страх смерти и т.д. Сюда следует отнести и социальные бедствия в человеческом обществе: бедность, неравномерное и несправедливое распределение труда и богатства, а также душевные переживания, волнения, сомнения, физические и умственные несовершенства, которые делают человека неполноценным и омрачают его существование.

Нравственное зло - это отступление человеческой воли от норм нравственного закона и поступки, вытекающие из этого отступления. С христианской точки зрения, это единственное подлинное зло.

Метафизическое зло - то несовершенство, которое неизбежно вытекает из природы бытия. Физические предметы необходимо ограничивают друг друга, слепые силы природы сталкиваются и борются, отсюда - бури, землетрясения, катастрофы, неблагоприятные климатические условия и другие бедствия в природе, от которых гибнут люди, животные и растения. Несовершенство природы некоторые видят в том, что одни животные существуют за счет уничтожения других, а сильные подавляют слабых.

Давая нравственную оценку поступков, люди сходятся на том, что в принципе каждый добрый поступок заслуживает награды, а злой - наказания. Но тут-то именно и возникает конфликт между тем, что все считают правильным, и тем, что в жизни наблюдается, а именно: нередко добродетельные люди страдают и не получают ни помощи, ни защиты, в то время как их обидчики безнаказанно продолжают творить беззакония и даже благоденствуют. В течение многих тысячелетий разные религии и философские школы по-разному объясняли причины этого противоречия. Взгляды философов-моралистов нельзя свести к общему знаменателю, мы рассомотрим основные концепции в философии касательно проблемы зла.

Философско-религиозный пессимизм учит, что мир есть зло и что небытие предпочтительнее бытия. Согласно этому учению, зло - это активный принцип Вселенной, а добро - это не более, чем иллюзия и все убегающая цель. На этой идее основан буддизм, который учит, что сознательная жизнь есть зло, счастье - недостижимо и нет другой возможности избежать страдания, как только через прекращение существования и растворение в небытии (нирване). Согласно буддизму, источником страдания человека является его жажда существования. Истинное счастье достижимо только в состоянии сна, свободного от образов, желаний и какой-либо деятельности.

Сократа также интересовала проблема нравственного зла. Он считал, что моральное зло происходит от незнания. Никто не зол по доброй воле, а лишь по неведению. Все люди могут стать добрыми путем культуры интеллекта. Добродетель едина, и сущность ее заключается в мудрости.

Школа киренаиков отождествляла зло со страданиями, а благо с наслаждением. Согласно этому учению, единственная цель жизни и единственная ценность - это наслаждение (гедонизм). Эпикур учил, что никакое наслаждение не должно быть отвергаемо, кроме того, которое влечет после себя страдания. Никакое страдание не должно быть принимаемо, кроме того, которое ведет к еще большему удовольствию.

Платон видел причину зла в несовершенстве материи и всего сотворенного. Мир явлений несовершенен, истинное бытие принадлежит только обобщениям (идеям).

У Аристотеля зло - это необходимый аспект постоянной изменяемости материи. Цель жизни - блаженство, которое достигается полезной деятельностью. Каждое жизненное положение требует соответствующего действия, которое должно естественно гармонировать с надобностью. Чересчур много или слишком мало в чем-либо ведет к пороку. Например, пользование деньгами может быть сопряжено со скупостью или с расточительностью. И то и другое - плохо.

Стоики учили, что зло необходимо для пользы целого: несовершенство частей увеличивает совершенство целого. Божественная сила гармонизирует добро и зло в этом изменяющемся мире. Моральное зло происходит от злой воли людей, а не от Божественной воли. Оно преодолевается Божественной волей и направляется к благой цели. У стоиков господствовал идеал непоколебимого мудреца, равнодушного к внешнему, к бедствиям мира, и гордого сознанием своей внутренней свободы.

Спиноза, отождествляя Бога с материей, заявлял, что в природе нет добра или зла, лишь человеческая мысль вносит эти определения. Так как мир и есть Бог, то зла не может быть, потому что все явления - это естественные изменения в божественной сущности.

Наиболее полное учение о зле в новой философии дал Лейбниц. Ему принадлежит разграничение видов зла и попытка объяснить его сущность. По Лейбницу, все в мире, кроме зла, совершается по воле бога. А зло люди совершают по своей глупости. Бог сочетал все зло и добро в одном, чтобы существовал один вечный план всех вещей.

Кант указывал на безусловный характер нравственного закона и старался создать этику, независимую от поисков личной выгоды, чувства удовольствия и от религиозных мотивов. Моральность поступка всецело обусловлена мотивом поступка. Чувство долга - вот единственный безупречный и абсолютно добрый мотив. “Поступай так, чтобы правило твоей воли могло стать принципом всеобщего законодательства”.

Гегель развил этику преклонения перед консервативным общественным строем, т.е. государством. Он считал злом, когда человек свое личное чувство долга противопоставляет общественному порядку.

Шопенгауэр и Гартман стали представителями пессимистического учения на Западе, утверждая, что вселенная по существу своему зла и счастье в ней невозможно. Согласно Шопенгауэру мир - продукт слепой воли. Он есть зло и не должен существовать. Небытие предпочтительнее бытия. Наш мир - худший из всех возможных. Хуже он не может быть, ибо если б он был еще немного хуже, то вовсе не мог бы существовать. Счастье есть нечто отрицательное, оно состоит в отсутствии страданий, в то время как несчастье есть нечто реальное. Страдания возникли одновременно с самосознанием, от которого они неотделимы. Деятельность человека вытекает из неудовлетворенного стремления. Вся жизнь человека есть или страдание или скука.

С середины 19-го столетия этика раздробилась на множество школ самых разных направлений, где не было личного Бога как источника всякого блага. Так, например, Ницше учил, что зло относительно, моральное зло - это временное, преходящее явление, потому что человек - "животное, еще не вполне адаптировавшееся к окружающей его среде". Он пытался создать основы новой морали сверхчеловека, вытекающей из эволюционного развития. Ницше открыто восхвалял грубую силу и ловкость ради победы в борьбе за существование. Христианские добродетели: смирение, всепрощение и любовь - он называл “рабскими добродетелями”. Крепкая воля и стремление к господству (а не разум) являются ключами к успеху в жизни. Война имеет очистительную и облагораживающую силу. Будущее принадлежит сверхчеловеку. Жестокость, отвага и выдержка станут новыми добродетелями будущего человечества.

Материализм учит, что ничего кроме материи не существует. Поэтому все процессы, в том числе и психические, можно свести к движению атомов и к химическим процессам в мозгу человека. Отсюда вытекает условность всех человеческих понятий относительно добра и зла. В материализме этические понятия сводятся к понятиям приятного и полезного в данную минуту и в данных условиях. Природа не знает ни долга, ни ценностей. Мораль - это продукт общественного сознания, и каждое общество вырабатывает свою мораль. Нет ни добродетели, ни порока, а существуют лишь выгода или невыгода; страдания и смерть бессмысленны, справедливость не существует. Отсюда вывод: спеши взять от жизни все, что можешь, потому что, когда умрешь, все для тебя кончится.

Етика жалю

Все основные мировые религии подчеркивают важность взращивания любви и сострадания. Так, например, в буддийской философской традиции описаны разные уровни этого навыка. На первичном уровне сострадание понимается в основном как сопереживание – то есть наша способность вникать и в определенной мере разделять чужие страдания. Но буддисты верят, что это свойство может быть развито до такой степени, когда сострадание не только возникает без малейшего усилия, но становится безусловным, не различающим и не имеющим границ. Возникает чувство близости со всеми другими существами, включая, конечно, и тех, кто может причинить нам вред.

Это подталкивает сострадающего к тому, чтобы полностью посвятить себя помощи другим – с целью избавить их от страдания и от причин страдания. По-тибетски этот предельный уровень достижения называется «великое сострадание».

Конечно, не предполагается, что каждый человек должен достичь таких высоких ступеней духовного развития, чтобы вести безупречную в этическом отношении жизнь. Однако, доведение логики сострадания до высокого уровня может служить могучим вдохновением. Если мы сможем просто стремиться к развитию великого сострадания, как к идеалу, – это естественным образом окажет существенное воздействие на наши воззрения. Такое стремление, основанное на простом признании того, что точно так же, как и я сам, все другие хотят быть счастливыми и не хотят страдать, послужит постоянным напоминанием, помогающим справиться с эгоизмом и пристрастностью. Это взгляд на этику сострадания в тибетской буддистской философской традиции.

Также и в европейской философской традиции были и есть разные трактовки этого понятия. Так, немецкий философ 19 века Шопенгауэр разработал свою этическую теорию - этику сострадания и симпатии.

Шопенгауэр берет за отправную точку в своей этике знакомый каждому опыт страдания. Осознавая, что страдание в жизни неизбежно (ибо жить значит желать, а желать - хотеть удовлетворения нужды или потребности, самой по себе болезненной), мы обретаем способность отождествить жребий других с нашим собственным и тем самым преодолеть эгоизм, проистекающий из захваченности собственным индивидуальным страданием. Таким образом, симпатия, или сострадание, - это признание всеобщности страдания и готовность действовать в целях искоренения страдания.

Стремление уничтожить страдание, возникающее после того, как страдание признано в качестве всеобщего свойства человеческого существования, ведет в конечном счете к отрицанию воли-к-жизни, утверждает Шопенгауэр.

Считая реальность в основе своей злом, ибо воля проявляет себя как желание, что делает страдание неизбежным, Шопенгауэр предусматривает возможность избавления с помощью разума и самопознания с помощью разума. Понять человеческое состояние, фактически утверждает Шопенгауэр, - значит сделаться достаточно сильным, чтобы его превозмочь.

Розум і життя

Розум - філософське поняття, яке виражає здатність мислити: аналізувати, й робити висновки. Вища форма творчої інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту. У повсякденному сприйнятті «розумна істота» - це істота, що сприймає інформацію, мислить, навчається, має бажання й емоції, робить вільний вибір й демонструє доцільну поведінку.

Філософські й наукові теорії розуму намагаються зрозуміти природу цієї психічної (або ментальної) діяльності, а також природу «Я» або ж суб'єкта, що має свідомість й здійснює цю діяльність.

Філософські категорії розуму й розсудку сформувались головним чином в роботах філософів епохи Ренесансу. Проте розходження розуму й розсудку, як двох «здібностей душі» намітилось ще в античну епоху: якщо розсудок - зіставлення думок задля відповідних висновків, логічне мислення - це з області пізнання відносного, земного й кінцевого, то сутність розуму полягає у відкритті абсолютного знання, пізнання божественного та бескінечного.

У Миколи Кузанського, Джордано Бруно, Фрідріха Шеллінга та інших склалось уявлення про розум як вищу здатність пізнання. Іммануїл Кант вважав, що основною функцією розсудку є впорядкування явищ у мисленні, тоді як розум намагається пізнати річ у собі, хоча й не досягає своєї цілі.

Також протягом всієї людської історії філософи намагаються розв’язати проблему співвідношення віри та розуму як філософсько-антропологічну проблему.

Зіткнення віри з раціоналістичною критикою призвело до трьох основних позицій. Перша позиція: догмати віри пропонуються розуму як аксіоми, які самі не підлягають ані доказу, ані критиці, але дають відправну точку для ланцюга логічних умовисновків (максима Августина і Ансельма Кентерберійського "вірую, щоб розуміти"). Друга позиція: здійснюються спроби умоглядно обгрунтувати догмати віри, переклавши на мову філософських конструкцій і, нерідко, раціонально переосмисливши (максима Абеляра "розумію, щоб вірувати"). Третя позиція: з викликом демонструється повна несумісність віри з "немічним" людським розумом (максима "вірую, бо абсурдно", що приписується Тертуліану і знаходить також певні відповідності у Петра Дамініані, а згодом, частково, у К'єркегора). Ортодоксальна теїстична теологія виходить з першої позиції. Друга позиція призводить до поглинання теології ідеалістичною філософією, третя - до розриву між теологією та філософією.

Тіло і дух

Більшість людей не зможуть впевнено відповісти на запитання: що таке дух, душа, як вони співвідносяться з тілом?

Розглянемо трактовку цих понять згідно релігійної концепції душі. Просвітлені вважають, що людина – це дух, який мешкає в тілі, і у нього є душа. Якщо перефразувати, то іншими словами це звучить так: дух – це той, ким людина є насправді, а душа – це те, чим вона володіє. Таким чином, стає цілком зрозумілим, що кожен із нас, у глибинах нашого єства, зберігає вічну, безсмертну, божественну часточку іскри Божої – дух. Якщо Бог – це океан, то дух - це краплина того, божественного океану в кожному з нас. Бо ми створені «по образу і подобі Його». Ще раз зауважимо, що людина – це дух, що втілений у тілі. Істинне «Я» – це і є дух.

Умовно, людей, за їх рівнем розвитку свідомості, можна розділити на три групи. Найнижчий щабель займають люди, центр життя яких зосереджений на потребах фізичного тіла. Ці, так би мовити, люди керуються переважно інстинктами, розумова та емоційна діяльність цих людей знаходиться на жалюгідно примітивному рівні виживання і розмноження. Своє «Я» вони повністю ототожнюють із власним тілом, потреби тіла для таких людей – є їх приоритетними потребами. Про існування душі вони дещо колись чули, а що стосується духа, то це для них поняття, що лежить за межами їх розуміння. На думку таких людей дух, душа – це просто видумки попів, бо так, вони вважають, зручніше людям дурити голову.

До другого рівня належать люди, що живуть, переважно, своїми власними емоціями. Життєвий центр таких людей знаходиться в їхньому серці. Це, переважно, такі собі «відірви-голови» та «рубаха-парні». Їх серце не виховане, вчинки некеровані. До аналізу вони вдаються вже після того як «наламають дров».

Звичайно, більш високе місце займають інтелектуали, психічний центр яких розташований у головному мозку. Вони довіряють, виключно, здоровому глузду, все, без винятку, розглядають з точки зору власної ментальності. Але все це – люди-машини, або автомати (чи – напівавтомати).

Над цими типами людей знаходяться справжні Просвітлені, або «двічі народжені», або «діти Бога», що характеризуються розвиненою свідомістю, волею та власною свободою; вони здатні до самопізнання. Ці люди досягли максимальної влади над матерією, та граничної еволюції свого розвитку.

Наше життя залежить від нашої душі набагато більше, ніж здається на перший погляд. В нашій душі зароджується усе, що потім проявляється у нашому фізичному тілі. Люди хворіють тому, що хворіє їхня душа, людина старіє тому, що старіє її душа, людина не може реалізувати себе у житті тому, що є нереалізованою її душа. В наслідок поєднання духа та тіла утворюється особистість. Стає зрозумілим, що сенсом життя людини має бути досягнення гармонії між душею та духом, для чого необхідно виховувати душу, підкоряти її власній волі, наділяти її свідомістю та розумом. Душа організовує структуру духа та свідомості. Таким чином, можемо стверджувати, що матеріальною частиною душі – є тіло, дух – є краплиною, часточкою Бога у кожному з нас.

Відомо, що існує також колективна душа (сім'ї, міста, нації, народу), яку також варто розвивати. У колективній душі містяться усі емоції, думки, інстинкти та пристрасті усіх членів відповідного колективу.

Душа та дух – це інформаційні структури, тіло – це матеріальна частина душі.

Які ж проблеми виникають у людини на межі поєднання духа та тіла? Виходячи із самого лишень визначення духа, стає очевидно, що між духом і тілом (або масою) людини існує вічний конфлікт. Багато хто ідентифікує себе з тілом, забуваючи, при цьому, що тіло, всього-на-всього, - це транспортний засіб для духа («упаковка», так би мовити). Тіло має слугувати духу, допомагаючи йому розвивати душу. Інакше людина потрапляє у полон протиріч, хвороб та душевних мук і страждань.

47 Дарвінізм і антидарвінізм. Людина і тварина.

Дарвінізм – за імям англійського натураліста Чарльза Дарвіна – в вузькому смислі – напрям еволюційної думки, прибічники якого згідні з основними ідеями Дарвіна в питанні еволюції, за якими головним фактором еволюції є природній добір.

В широкому смислі термін нерідко використовується для позначення еволюційного вчення в цілому.

Теорія походження видів Чарльза Дарвіна в сучасній науці переважає. Центральне її поняття – еволюція, згідно якого природа протягом величезних відрізків часу сприяла удосконаленню організації видів живих організмів. Утім Дарвін залишив за Богом пріоритет творіння живої матерії як такої. Слід зазначити також, що увесь ланцюжок еволюції до появи живої клітини, здатної розмножуватися, і сьогодні наукою не відтворено.

Вчення про походження видів Ч. Дарвін поширив і на походження людини в роботі “Походження людини і статевий добір” (1871). Мова йде, звичайно, про розвиток тілесної організації людини, про тіло як таке. Дарвін прийшов до висновку, “що людина – нащадок волохатої, хвостатої, чотириногої істоти, яка вірогідно жила на деревах і була безумовно мешканцем Старого Світу”. Наукове співтовариство досить швидко прийняло еволюційну теорію, а сучасні палеоантропологи, за рідкісним винятком, переконані в її доведеності.

Проте, поряд з поширеними в сучасній науці еволюційними уявленнями існує і протилежний погляд - антидарвінізм. Антидарвінізм – це сукупність різних концепцій, які заперечують провідну роль природного добору в еволюції органічного світу. Ті чи інші концепції антидарвінізму нерідко претендували на роль «нової теорії еволюції», покликаної спростувати й замінити дарвінізм. Основні течії антидарвінізму склалися у 2-й пол. 19 - поч. 20 ст. До них відносяться неоламаркізм, батмогенез, ортогенез, телеогенез. До антидарвінізму іноді відносять і антиеволюціонізм (креаціонізм) в різних його проявах.

Вихідним положенням антидарвінізму можна вважати, насамперед, недостатню визначеність самого поняття еволюція. Сучасна наука вважає людину продуктом фізичного розвитку природи, результатом серії сліпих законів, що механічно та періодично здіймають живу матерію на черговий щабель. Можливо, таке бачення сутності еволюції людини походить від нерозуміння нерозривності зв'язку еволюції й інтелекту (свідомості). Усяка зміна людини, що піднімає її, або еволюція, може відбуватися тільки свідомо. Ніхто з наших сородичів не еволюціонує несвідомо, тому що це шлях дегенерації, деградації, руйнування.

Противники дарвінізму певні, що людина - не продукт розвитку природи нашої планети, а, навпроти – вона причина її матеріального прогресу. Тут підкреслюється залежність матерії від духу. Адже і дотепер для найкращих дослідників хіміко-фізіологічних процесів, що відбуваються в живому, залишається незбагненним, яким чином різні рослини і різні частини рослин, які беруть соки і поживні речовини з одного і того ж ґрунту і знаходяться під одним і тим самим небом, здатні витягати і робити субстанції, різні між собою за складом і властивостями. Також безліч фактів свідчать про незбагненні перетворення, що зазнають первісні форми матерії, поглинуті живими рослинами. Але проявів чудесності зворотного процесу ми не спостерігаємо.

Тому слушна думка про ще більшу фундаментальність і чудесність перетворень, яких зазнає матерія, що потрапила в сферу перетворюючої діяльності людини. Припустити, що більш довершене удосконалюється в надрах і силами менше довершеними, значить припустити, що людина спочатку якимсь дивним чином удосконалювалась як тварина у тварині ж. Це нелогічно, бо є живий дух і вічна субстанція для його прояву.

48.Еволюція видів живого. Природний відбір. Біологізм.

Идея эволюции живой природы возникла в Новое время как противопоставление креационизму (от лат. "созидание") - учению о сотворении мира богом из ничего и неизменности созданного творцом мира.

В преодолении идей креацианизма важную роль сыграла концепция ограниченной изменчивости видов в пределах относительно узких подразделений (от одного единого предка) под влиянием среды - трансформизм. Трансформизм в основе своей имеет представления об изменении и превращении органических форм, происхождении одних организмов от других. Среди философов-трансформистов 17 и 18 веков наиболее известны также Ламетри, Жорж Бюффон, Дидро, Дарвин, Гёте. Все трансформисты признавали изменяемость видов организмов под действием изменений окружающей среды.

В становлении идеи эволюции органического мира существенную роль сыграла систематика - биологическая наука о разнообразии всех существующих и вымерших организмов, о взаимоотношениях и родственных связях между их различными группами. Основы систематики заложены в трудах Карла Линнея. Шведский естествоиспытатель 18 века Карл Линней впервые построил наиболее удачную искусственную классификацию растений и животных.

Таким образом, в 17-18 веках возникла идея исторических изменений наследственных признаков организмов, необратимого исторического развития живой природы - идея эволюции органического мира.

Эволюция - от лат. "развертывание" - историческое развитие природы. В ходе эволюции, во-первых, возникают новые виды, т.е. увеличивается разнообразие форм организмов. Во-вторых, организмы адаптируются, т.е. приспосабливаются к изменениям условий внешней среды. В-третьих, в результате эволюции постепенно повышается общий уровень организации живых существ: они усложняются и совершенствуются.

Переход от трансформизма к эволюционизму в биологии произошёл на рубеже 18-19 веков.

Первые эволюционные теории были созданы двумя великими учёными 19 века - Ж.Ламарком и Ч.Дарвином.

Жан Батист Ламарк и Чарльз Роберт Дарвин создали эволюционные теории, которые противоположны. Теория Ламарка не получила широкого признания современников, в то время как теория Дарвина стала основой эволюционного учения.

Ламарк впервые выделил два общих направления эволюции: восходящее развитие от простейших форм жизни ко все более сложным и совершенным и формирование у организмов приспособлений в зависимости от изменений внешней среды (развитие "по вертикали" и "по горизонтали"). Ламарк трактовал внешнюю среду как важный фактор, условие эволюции.

Ламарк полагал, что историческое развитие организмов имеет не случайный, а закономерный характер и происходит в направлении постепенного и неуклонного совершенствования. Ламарк назвал это повышение общего уровня организации градацией. Движущей силой градаций Ламарк считал "стремление природы к прогрессу", "стремление к совершенствованию", изначально присущее всем организмам и заложенное в них Творцом. При этом организмы способны целесообразно реагировать на любые изменения внешних условий, приспосабливаться к условиям внешней среды.

Ч. Дарвин разработал такие основные принципы эволюционной теории:

1. В пределах каждого вида живых организмов существует огромный размах индивидуальной наследственной изменчивости по морфологическим, физиологическим, поведенческим и любым другим признакам. Эта изменчивость может иметь непрерывный, количественный, или прерывистый качественный характер, но она существует всегда.

2. Все живые организмы размножаются в геометрической прогрессии.

3. Жизненные ресурсы для любого вида живых организмов ограничены, и поэтому должна возникать борьба за существование либо между особями одного вида, либо между особями разных видов, либо с природными условиями.

4. В условиях борьбы за существование выживают и дают потомство наиболее приспособленные особи, имеющие те отклонения, которые случайно оказались адаптивными к данным условиям среды. Отклонения возникают не направленно - в ответ на действие среды, а случайно. Немногие из них оказываются полезными в конкретных условиях. Потомки выжившей особи, которые наследуют полезное отклонение, позволившее выжить их предку, оказываются более приспособленными к данной среде, чем другие представители популяции.

5. Выживание и преимущественное размножение приспособленных особей Дарвин назвал естественным отбором.

6. Естественный отбор отдельных изолированных разновидностей в разных условиях существования постепенно ведет к дивергенции (расхождению) признаков этих разновидностей и, в конечном счете, к видообразованию.

На этих постулатах была создана современная теория эволюции.

Роль среды в эволюции организмов по-разному рассматривается разными направлениями эволюционного учения. Сторонники эктогенеза рассматривают эволюцию как процесс прямого приспособления организмов к среде и простого суммирования изменений, приобретаемых организмами под воздействием среды.

Учения, обясняющие эволюцию организмов действием только внутренних нематериальных факторов ("принципом совершенствования", "силой роста" и др.), объединяются общим названием - автогенез. Автогенез близок витализму - совокупности течений в биологии, согласно которым жизненные явления объясняются присутствием в организмах нематериальной сверхъестественной силы ("жизненная сила", "душа","архей"), управляющей этими явлениями.

По-своему идея эволюции органического мира развилась в теории катастроф Жоржа Кювье - концепции, в которой идея биологической эволюции выступила как производная от более общей идеи развития глобальных геологических процессов (похолоданий, потопов).

Униформизм – концепция, которая опирается на представления об однообразии и непрерывности законов природы, их неизменности на протяжении истории Земли; отсутствии всяческих переворотов и скачков в истории Земли; суммировании мелких отклонений в течение больших периодов времени (М.В.Ломоносов).

Природний відбір - процес, завдяки якому сприятливі спадкові характеристики стають загальнішими в наступних поколіннях популяції організмів, що розмножуються, а несприятливі спадкові характеристики стають менш загальними. Природний відбір діє на фенотип, або зовнішні характеристики організму, так що індивідууми із сприятливими фенотипами вірогідніше виживуть і розмножаться, ніж індивідууми з менш сприятливими фенотипами. Якщо цей фенотип має генетичну основу, тоді генотип, пов'язаний із сприятливим фенотипом, стане поширенішим в наступному поколінні. Через якийсь час, цей процес може призвести до адаптації організмів до певної екологічної ніші і, нарешті, може призвести до виникнення нових видів.

Природний відбір - одна з найважливіших концепцій сучасної біології. Термін був введений Чарльзом Дарвіном в його книзі 1859 року «Походження видів» у якому природний відбір був описаний аналогічно селекції (штучному відбору), процесу, у якому для розмноження систематично відбираються тварини із рисами, корисними для людини. Об'єднання традиційної дарвінівської еволюції з подальшими відкриттями в класичній і молекулярній генетиці призвели до виникнення синтетичної теорії еволюції. Хоча були запропоновані й інші механізми молекулярної еволюції, що призводять до виникнення біорізноманіття, наприклад теорія нейтральної еволюції Моту Кімура, природний відбір є головним механізмом адаптивної еволюції.

Дата добавления: 2015-05-22