Форми природного добору. Загалом, згідно з умовами навколишнього середовища, природний добір розвивається 4 шляхами: стабілізуючим

Загалом, згідно з умовами навколишнього середовища, природний добір розвивається 4 шляхами: стабілізуючим, рушійним, дизруптивним та статевим.

Стабілізуючий добір - знешкодження мутацій шляхом добору, удосконалення генотипу при сталому фенотипі та утворення резерву знешкоджених мутацій. Стабілізуючий добір відбувається при сталих умовах навколишнього середовища. Результатом стабілізуючого добору є домінування організмів із середньою нормою реакції, що характерна для виду організму.

Рушійний добір - розкриття резерву знешкоджених мутацій, добір знешкоджених мутацій, формування нових генотипу та фенотипу - формується нова норма реакції. Його результатом є виникнення нових генотипу та фенотипу, які найбільш відповідають умовам середовища, які повільно змінюються.

Дизруптивний добір - розкриття резерву знешкоджених мутацій та їх добір для формування крайньої норми реакції - виникнення поліморфізму. Результатом дизруптивного добору є виживання організмів із крайньою нормою реакції, яка найбільше відповідає умовам навколишнього середовища.

Статевий добір - обмеження участі у розмноженні особин зі слабко розвиненими статевими ознаками.

Груповий добір - окремий випадок природного добору, при якому відбувається диференційоване виживання цілих популяцій, що відбувається при вимиранні інших популяцій того ж виду.

Відповідно до теорії Дарвіна та сучасної синтетичної теорії еволюції, основним матеріалом для природного відбору служать випадкові спадкові зміни - рекомбінація генотипів, мутації та їх комбінації.

Біологізм – це натуралізація суспільних процесів, застосування понять та законів біології для пояснення явищ соціального життя. Проведення аналогій між суспільством та органічним світом має тривалу історію, яка почалася ще в часи античності. Біологізм однак склався лиш в другій половині 19 ст., коли біологія досягла значних успіхів (відкриття клітини, виникнення теорії еволюції життя тощо). Явні риси біологізму є в соціальній теорії Спенсера, в соціальному дарвінізмі, в расово-антропологічній школі Гобіно, Чемберлена.

49. Біологічне та соціальне

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного (біологічного), соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з 19 ст. теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот - тварин.

Безперечно, людина як біологічний вид «Гомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції - природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (Чижевський, Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої галактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, які з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип - соціальну еволюцію. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності - соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство (панбіологізм), але й соціологізаторство (пансоціологізм): перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» - природними і соціальними чинниками.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

50.Прагматизм. Пізнання і діяльність. Істинність і корисність.

У позитивізмі наявні дві тенденції: для однієї характерний ухил у бік філософії неопозитивізму, який вважає себе філософією і логікою науки, аналітичною філософією мови, а для іншої - поворот до ірраціоналізму і вузького практицизму. Ця друга тенденція знайшла вираження в прагматизмі.

Основи філософії прагматизму були закладені в 70-х рр. XIX ст. американським філософом, математиком і логіком Ч. Пірсом. Але склався прагматизм на початку XX ст. Назва цієї філософської школи пов'язана з грецьким словом «прагма», що в перекладі означає процес, дія (термін запозичений Пірсом у Канта), тому представники цієї школи називають своє вчення «філософією дії».

Але це лише одна з назв даного вчення. Американський філософ В. Джемс (1842 - 1910) називав його «прагматизмом», Дж. Дьюї (1859 - 1952) - «інструменталізмом», С. Хук (1902 - 1989) «натуралістичним прагматизмом», а англійський прихильник цієї школи Фердінанд Шіллер (1864 - 1937) - «гуманізмом» і «філософією моторів».

Прагматизм - суто американська форма розвитку позитивізму. До цього часу США, як висловився історик філософії Шнейдер, у філософському плані були як би інтелектуальної колонією Європи.

Виникнення прагматизму зазвичай пов'язують з розвитком техніки, з техніцизмом. Насправді, виникнення і розповсюдження прагматизму пояснюється певними історичними умовами, які склалися в Америці на рубежі XIX і XX ст.

Відновлення зруйнованого громадянською війною господарства дало потужний поштовх розвитку економіки країни. До кінця XIX ст. за обсягом промислової продукції США вирвалися вперед. Перша чверть XX ст. також була епохою бурхливого розвитку виробництва.

У цей період промислового буму запаморочливі фінансові кар'єри породили в середовищі бізнесменів віру в безмежні можливості збагачення. Найбільш почесним і корисним заняттям стало «робити гроші»; людина оцінювалася в залежності від того, скільки на її рахунку доларів: усе, що не приносить грошей, цінувалося невисоко. Так, в середовищі ділків типовим поглядом став утилітаризм (від лат. Utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з точки зору їхньої корисності, можливості служити засобом для досягнення цілі. Даний принцип набув масових форм і повинен був, отже, знайти своє філософське обгрунтування. Такою філософією став прагматизм, в якому поєдналися утилітаризм і суб'єктивний ідеалізм.

Крім того, поява прагматизму було викликана прагненням філософів замінити теологію й релігійну філософію «більш ефективною формою, яка очистила б місце від релігії, але не обмежувала б себе цим».

Ще Пірс розглядав процес пізнання як психологічний процес досягнення певного вірування. У статті «Як зробити наші ідеї ясними» він зазначав, що варто нам домогтися віри, як ми повністю задовольняємося, незалежно від того, якою була віра - помилкова або істинна.

В якості мети людського існування прагматизм висуває індивідуальне благополуччя і можливість досягнення багатства і щастя в умовах «американського способу життя». Рекомендуючи простій людині рецепти для цього, прагматизм розглядає людину переважно як біологічну істоту, що керуються інстинктом. Поведінка людини у світі, на думку прагматістов, - те ж саме, що і поведінка тварини - у них шляхом проб і помилок поступово виробляються стереотипи поведінки.

Зміст життя у людини складається з вольових зусиль та емоцій, а думка потрібна для того, щоб усунути перешкоди для дії.

Основним героєм філософії прагматизму є ділок - енергійний, вольовий користолюбців, пройнятий духом індивідуалізму та егоїзму. Такий герой, який добивається успіху, керується у своїй поведінці не якоюсь теорією, а більше інстинктом, інтуїцією. Ірраціоналізм використовується прагматистами для того, щоб розчистити шлях «для волі до віри», причому віру вони тлумачать як готовність діяти.

Дата добавления: 2015-05-22