Становлення й розвиток писемності на українських землях як передумова філософствування

Ведучи мову про перехід від міфу до логосу на території України, варто розібратися, як відбувалося становлення писемності в наших предків. Адже її поява створювала передумови для розвитку філософії.

Донедавна майже аксіомою вважалося, ніби писемність до праукраїнців прийшла в часи хрещення Русі (988 р.). В ліпшому випадку цю дату відсували на століття раніше, вказуючи, що в ІХ ст. християнство поширювалося на слов’янських землях, несучи сюди писемну культуру. Останнім часом така точка зору переглядається. Деякі автори ладні твердити, ніби писемність виникла на українських землях в далекі доісторичні часи, свідченням чого є написи в «Кам’яній Могилі» поблизу Мелітополя (Запорізька область). «Світову славу цьому своєрідному жовтому кам’яному острову в безмежному приазовському степу, – пише М.Тимошик, – принесло недавнє відкриття тут археологами неповторної колекції написів на кам’яних плитах, захованих у великих печерах і гротах. Час написання текстів датується VІІ – ІІІ тисячоліттям до Різдва Христового. Таких печер і гротів виявлено понад 60 і в них віднайдено близько 150 текстів, виведених піктографічним (малюнковим) письмом. За свідченням учених, йдеться про світову сенсацію – відкриття унікального в історії святилища-архіву першої в світі держави Аратти, яка була створена в цьому регіоні сучасної України близько 6200 року до Різдва Христового і з якої власне почалася історія людської цивілізації» [19]. Ці написи спробував розшифрувати російський вчений А.Кіфишин. Він переконаний, що «Кам’яна Могила» – грандіозне святилище-архів, де збереглися пам’ятки шумерської писемності [19].

Однак «Кам’яна Могила» потребує серйозних досліджень. Навколо неї є вже чимало сенсаційних спекуляцій. Та й загалом важко сказати, яке вона мала відношення до праукраїнців.

Існує думка, що початки писемності пов’язані з магією. У магічних діях знаки використовувалися як сила, здатна викликати або попередити щось незвичне, вигнати духів чи перемогти їх. У наших пращурів існували якісь «черті» і «рєзі» – ймовірно, позначки магічного характеру. Про них писав Чорноризець Храбр, вказуючи, що слов’яни з допомогою цих знаків лічили і гадали [21]. Елементи «магічної писемності» довгий час зберігалися на Поліссі. Говорячи про весільну обрядовість цього регіону, В.Денисюк пише: «Посад, своєрідний трон, на якому сиділа «молод-Ганночка», в околицях Світязя був оздоблений певними написами, які «сам Бог написав». Ритуал законсервував зразок прадавніх «різріз». Перед походом молодого з дружиною по молоду в Ратнівському районі на покутній стіні крейдою «реєстрували» цей «полк» (звичайно непарне число): весільників чи бояр позначали простою рискою, а молодого складнішим ієрогліфом – хрестиком у колі» [22]. Дослідник, звертаючись до різних фактів, приходить до висновку, що символічне письмо на Поліссі було розповсюджене в дохристиянські часи дуже широко, існували різні способи фіксації знаків, у т.ч. «полотняні книги». Судячи з цих фольклорних матеріалів, на Поліссі й Волині поширеною була не лише «магічна писемність».

У наших предків існувала розвинута піктографія, яка знаходила вияв у зображеннях на побутових речах (одязі, кераміці, речах особистого користування), ритуальних предметах (наприклад, писанках). Піктограмами, схоже, виступали українські вишивки.

Становлення писемності пов’язане з розвитком торгівлі та виникненням перших державних утворень. Найдавніші написи, що дійшли до нас, мали на меті маркування власності. Археологічні дані свідчать, що вже в І тис. до н.е. українські землі були втягнуті в широку міжнародну торгівлю, зокрема, з грецькими полісами. Грецькі вироби, монети знаходять навіть на півночі Україні, далеко від міст-колоній Північного Причорномор’я.

Торгівля могла стати тим чинником, який стимулював становлення писемності в наших далеких предків. Також на українських землях, починаючи з І тисячоліття до н.е., виникають протидержавні утворення. Функціонування соціальних організмів, які налічували понад 10 тисяч чоловік (а такі в той час тут були), неможливо підтримувати з допомогою безпосередньої усної комунікації. Для них необхідна писемність, яка б задовольняла різні соціальні потреби – фіксацію договорів, зобов’язань, боргів, наказів, вироків, заповітів і т.д.

Те, що в праукраїнців сформувалася писемність ще в дохристиянські часи, свідчить низка фактів. Про «руські письмена» вели мову арабські автори Х ст. Ібн-Фадлан, ал-Масуді та ал-Недім. Останній навіть надав зразок цього письма [23]. Правда, цей напис не розшифрований. Як і не розшифрований напис, зроблений на таблиці в церкві св. Василя у Володимирі (Волинському) [24].

У ІХ-Х ст. Русь вела торгівлю з Візантією та Прибалтикою, через неї проходив «шлях із варяг у греки». Тут сформувалася відносно стабільні державні утворення, про що свідчили «Повість минулих літ» і арабські джерела. Києво-руські князі у кінці ІХ – на початку Х ст. укладали договори з Візантією, вели дипломатичну переписку. Схоже, уже тоді Русь мала розвинуту ділову писемність. До нас дійшли фрагменти кириличних написів з Х ст. Аналіз «Повісті минулих літ» показує, що в Києві, починаючи з кінця ІХ ст., вже велися хронологічні записи. М.Брайчевський навіть спробував реконструювати т.зв. «Літопис Аскольда» того часу [25].

Цей вчений, спираючись на різноманітні писемні й археологічні джерела, спробував відстежити процес вироблення писемності в праукраїнців. На його думку, протягом ІІ-І тис. до н.е. на українських землях формувалися різні варіанти ієрогліфічного письма. У останній чверті І тис. до н.е. тут, завдячуючи контактам із грецьким населенням, починає набувати поширення давньогрецька фонетична (алфавітна) писемність, яке поступово пристосувалася до місцевих говірок. Імовірно, дві принципово різні за своїм походженням та сутністю знакові системи, ієрогліфічна й алфавітна, тривалий час співіснували паралельно й дожили до часів Київської Русі. У другій половині ІХ ст. панівною стала кирилиця, яка сформувалася на основі грецького алфавітного письма [26].

Одна із перших згадок про існування в праукраїнців об’ємних текстів, писаних місцевою мовою, відноситься до середини ІХ ст. У розповіді Чорноризця Храбра про Кирила-філософа говориться, що той, перебуваючи в Херсонесі (Корсуні), побачив там Євангеліє, писане руськими письменами [27]. Херсонес виступав головним осередком християнізації земель Північного Причорномор’я в період раннього Середньовіччя. Тут цілком могли створюватися тексти, розраховані на поширення християнських ідей серед наших далеких предків.

Однак не виключено, що поряд з цими творами на українських землях існували альтернативні християнству язичницькі тексти. У часи утвердження християнства між ним та язичництвом велася полеміка. Відголоски її зустрічаємо в літописних джерелах. До нас дійшли полемічні твори, спрямовані проти язичництва («Слово нікого Христолюбця», «Слово святого Григорья, како погаи кланялися ідолом» та ін.) [28]. Їх налічувалося кілька десятків. Це показує, що давньослов’янські вірування становили серйозну конкуренцію християнству. За язичництвом мав стояти солідний культурний та інтелектуальний потенціал.

Полемічні «Слова» опосередковано підтверджують функціонування текстів, де би фіксувалися язичницькі міфи, епічні історії тощо. Вони нищилися християнами і не дійшли до нашого часу. Проте, можливо, не все було втрачено.

4.5. «Велесова книга» – предфілософія українців?

Порівняно недавно була віднайдена оригінальна писемна пам’ятка, т.зв. «Послання до хозар» [28]. Її зміст не дуже зрозумілий. Напевно, даний твір є відголоском боротьби давніх русичів проти Хозарського каганату. Цій боротьбі присвячено багато уваги в «Повісті минулих літ». Якщо «Послання до хозар» твір автентичний, то його можна вважати пам’яткою писемності, котра засвідчує, що на українських землях в дохристиянські часи могли творитися епічні, предфілософські твори.

Сенсацією стало віднайдення «Велесової книги», про яку зараз існує чимала література. Історія цього тексту виглядає майже як детектив [30]. За свідченням її першого дослідника Ю.Миролюбова, «книгу» було знайдено в 1919 р. на Слобожанщині білогвардійським полковником Алі Ізенбеком в одному зруйнованому поміщицькому маєтку. Текст був надряпаний чи випалений на дубових дощечках розміром 38 на 22 сантиметри, завтовшки пів сантиметра, які нанизувалися на ремінець. Дощечки мандрували з офіцером спочатку до Криму, потім – до Туреччини, Франції, зрештою, до Бельгії. Ю.Миролюбов у 1925 р. ознайомився з цим раритетом і працював над ними близько 15 років. Правда, за фахом дослідник був інженером-хіміком, тобто не мав відповідної освіти. Звідси неточності в копіюванні й прочитанні ним тексту. Перед Другою світовою війною Ю.Миролюбов переслав копії дощечок у Сан-Франциско, де білоемігранти організували Музей російського мистецтва.

У 1940 р. Німеччина, порушивши нейтралітет Бельгії, вторглася до цієї країни. У 1941 р. там помер А.Ізенбек, а дощечки безслідно зникли. Їх розшукували. Про це свідчать публікації в російському емігрантському журналі «Жар-птица» (Сан-Франциско). У 1957-1959 рр. у цьому виданні опублікували фрагменти «Велесової книги», коментар до яких зробив О.Кур (Куренков). Тоді твором зацікавився колишній професор-ентомолог Харківського університету С.Парамонов, який жив на еміграції й підписувався псевдонімом С.Лєсной. У 1959 р., бажаючи привернути до цієї пам’ятки якомога ширшого кола вчених, надіслав фотографію прорисів 16-ї дощечки «Велесової книги» до комітету славістів СРСР для експертизи. Наївно було сподіватися, що реакція на ініціативу емігрантів буде позитивною, навіть незважаючи на деяку лібералізацію тодішнього радянського режиму. Експертизу здійснювала фахівець високого класу Л.П.Жуковська. Вона зробила цікаві спостереження. Але її висновок був однозначний: підробка [31]. Даний висновок прийняли у вчених колах і «Велесова книга» була віддана на відкуп «білянауковій публіці». Матеріали про цю пам’ятку друкувалися в російських та українських еміграційних виданнях, побачили світ також тексти цієї пам’ятки.

Помітний інтерес до «Велесової книги» з’явився в часи незалежної України. Її наукове видання з відповідними коментарями підготував Б.Яценко [32]. Цей дослідник переконаний, що «Велесова книга» не є підробкою. Уважне вивчення єдиного фрагменту списку цього твору, тексту 16-ї дощечки, вважає вчений, «переконує в давності пам’ятки. Цей текст був прочитаний видавцями з великою кількістю помилок; він був для них чужий і багато в чому незрозумілий. Про підробку не може бути й мови. Навіть великий колектив учених з енциклопедичними знаннями не міг би виготовити такого тексту, а ще до того й майстерно спотворити його». Напевно, до аргументів Б.Яценка варто прислухатися. Він вважає, що тексти «Велесової книги» «були записані на Поліссі в ІХ-Х ст. різними говірками». Це – усні перекази слов’ян, що беруть початок з перших віків нашої ери. Книга дійшла до нашого часу в копії ХVІ-ХVІІ ст., хоча міг бути проміжний варіант ХІІІ-ХІV ст. [33].

На нашу думку, міркування Б.Яценка щодо автентичності «Велесової книги» цілком коректні. Зі свого боку хочемо додати кілька аргументів соціокультурного характеру на її захист. Уже йшлося, що на українських землях у ІХ ст. існували відносно стабільні державні утворення, управління якими здійснювати без письмової комунікації було неможливо. Відповідно, мусила існувати своя писемність, що й засвідчують певні джерела. Тому можливим видається запис слов’янських легенд, «історій» у дохристиянські часи. Пам’ятка могла записуватися в Західному Поліссі, де донедавна зберігалася традиційна культура і навіть залишки дохристиянської писемності, про що йшла мова вище.

Аргументом на користь автентичності книги можуть бути фрагментарні згадки в ній про Індію. Сам же тип пам’ятки, на що справедливо звернула увагу Л.Жуковська, зближає її з індійськими книгами – «підвісне» написання букв, фіксація текстів на дощечках, зв’язаних ремінцем.

«Велесова книга» у дечому нагадує легендарну частину «Повісті минулих літ». За типом це схожі пам’ятки, які використовували давньослов’янські легенди.

Схоже, твір виник у переломний період нашої історії, коли на українські землі прийшли варяги й намагалися підкорити місцеві слов’янські племена. Ватажками загарбників були Рюрик і Аскольд, діяння яких негативно трактуються в даному творі.

Про цілісність і завершеність пам’ятки говорити складно. Б.Яценко вважає, що в збірнику є не менше 15 текстових блоків, складених у різний час і різними людьми. А в кінці ІХ чи на початку Х ст. їх звели разом [34]. Звідси й розбіжність у трактуванні подій.

Звісно, «Велесова книга» потребує подальших серйозних досліджень. Однак, допускаючи можливу автентичність даного тексту, вважаємо за потрібне проаналізувати цю книгу як пам’ятку праукраїнської предфілософії.

Дійсно, в ній є низка моментів, котрі правомірно трактувати як предфілософські. Передусім це стосується питання походження й розвитку слов’янських племен. Пізніше воно стає одним із центральних у «Повісті минулих літ», розглядається у «Слові про закон і благодать» тощо. Подібне питання фігурує в предфілософських текстах інших народів. Воно свідчить про намагання раціонально осмислити генезис етносу, з’ясувати його місце в світовій історії.

«Велесова книга» подає кілька версій походження слов’ян. Одна з них має архаїчний тотемістичний характер. Говориться, що Дажбог породив слов’ян від корови Замунь. До речі, в «Слові о полку Ігоревим» русичі іменуються «дажбожими внуками». Щодо корови, то в українців вона займала особливе місце серед домашніх тварин, трактувалася як годівниця. Можна в даному випадку провести паралель із індійською культурою, де ця тварина розглядається в якості священної. Так що наведена тотемістична версія походження слов’ян видається цілком «логічною».

Однак дана версія є, радше, породженням міфологічного світогляду. Поряд з нею у текстах книги зустрічаємо більш раціоналістичні версії. Їх є три. Перша представляє прапредками слов’ян отця Ора та його синів Кия, Пащека, Горовато (Кия, Щека, Хорива). Інша – Богумира та його дітей; тут на чолі слов’янських племен виступають деревляни. Ще одна версія – полянська, яка співпадає з версією «Повісті минулих літ». У ній слов’янська єдність мислиться на чолі з племенем полян, біля витоків якого стояли брати Кий, Щек, Хорив.

Існування в книзі конкуруючих концепцій дає підстави говорити, що в кінці ІХ – на початку Х ст. в середовищі східнослов’янських, проукраїнських племен йшла боротьба за лідерство. Відголоски цієї боротьби зафіксовані і в «Повісті минулих літ», де розповідається про боротьбу полян та деревлян.

«Велесова книга» приділяє багато уваги боротьбі слов’ян проти ворогів – греків, римлян, готів, гунів, хозарів, варягів. Подає їхню історію десь із початків І тисячоліття до н.е. Незважаючи на незвичність для нас цієї історії, деякі її моменти опосередковано підтверджуються сучасними археологічними дослідженнями, що ще є одним аргументом на користь автентичності «Велесової книги».

Зустрічаються в книзі намагання описати давньослов’янські релігійні вірування, систематизувати їх. Зокрема, йдеться про три світи – Яви (реальний, чуттєвий світ), Нави (світ потойбічний) і Прави (ідеальний світ, світ богів):
«Права бо є таємно уложена Дажбогом,
А по ній, як пряжа, тече Ява,
І та створила життя наше.
А тоді, коли одійде, смерть наступає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава бо є після них.
Доти є Нава і по тому є Нава,
А в Праві ж є Ява» [35].

Тут напрошуються паралелі з поглядами Платона, який ділить світ на дві частини – невидимий ідеальний світ, котрий породжує світ видимий, хоча, насправді, це світ тіней. У «Велесовій книзі» ця подвійність трактується в тому сенсі, що «Ява тече і твориться в Праві». Можна тут побачити й паралелі зі Сковородинівським вченням про дві натури й три світи. Зрештою, є у «Велесовій книзі» моменти, співзвучні буддійським поглядам – видима реальність як потік, елементи якої вузли (гуни, пряжа). Ця реальність, в свою чергу, бачиться як існуюча серед нави (небуття, порожнечі).

Зазначені паралелі не видаються фантастичними. Вище йшлося про зв’язок поглядів Платона з ідеями, що поширювалися в давнину на українських землях. Також йшлося про зв'язок української філософської традиції з традицією індійською.

У «Велесовій книзі» згадуються божества – Перун, Дажбог, Сварог, які «включені» в буття слов’янського етносу. Говориться про культ цих божеств, описуються ритуали. Є намагання визначити, що таке «праведна віра».

«Велесова книга» – не єдиний предфілософський текст праукраїнців. До нас дійшов ще один твір такого типу, автентичність якого не викликає сумнівів. Це – початкова частина «Повісті минулих літ», котра може сприйматися як своєрідне продовження «Велесової книги».

4.6. Елементи предфілософії в «Повісті минулих літ»

«Повість минулих літ» справедливо вважається яскравою пам’яткою давньоруського літописання, однією з вершин у розвитку тогочасної історичної думки. Укладач твору використовував широкий спектр книжних джерел – звертався до Біблії, візантійських історичних хронік Георгія Амартола, Йоана Малали, «Літописця» константинопольського патріарха Никофора, житійної літератури тощо. Остаточна редакція «Повісті» з’явилася на початку ХІІ ст. [36]. Однак у попередні часи, починаючи з кінця ІХ ст., в Київській Русі писалися літописні зводи, які були використані укладачем.

Сильне враження справляє вступ до «Повісті», де представлена широка картина світової історії, здійснена спроба визначити в ній місце слов’ян та Русі, утверджується ідея взаємообумовленості історії всіх народів. Щоправда, подібні вступи «від початку світу» з пошуками генези своїх народів у біблійній історії були характерні для тодішніх візантійських та західноєвропейських хронік. Однак у вступній частині «Повісті» автор, поряд з легендами християнського походження, використовує давні, дохристиянські оповіді про діяння слов’янських племен. Важко сказати, коли вони були записані і звідки їх узяв укладач «Повісті». Порівнюючи їх і «Велесову книгу, складається враження, що це конкуруючі тексти, які частково заперечують, а частково взаємодоповнюють один одного. Імовірно, ці легенди мали значне поширення в Київській Русі, виступали важливим елементом символічного світу й світогляду наших предків. Тому укладач «Повісті» не міг їх проігнорувати.

Розповідаючи про генезис різних народів з часів Ноя, про їхнє розділення після руйнування вавилонської вежі, літописець веде мову про прабатьківщину слов’ян: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми» [37]. Подібне зустрічаємо і у «Велесовій книзі», де говориться, що слов’яни в далекі часи прийшли до Карпат, а звідти почали розселятися по інших землях.

Основна увага в «Повісті» звернута на полян. Вони виділяються серед інших слов’янських племен. Їхніми прапредками виступають брати Кий, Щек, Хорив та сестра Либідь, які засновують полянську столицю Київ. У «Повісті» спеціально підкреслюється, що вони були «мужами мудрими й тямущими». Мудрість розглядається як велика цінність, допомагає вистояти в боротьбі з чужинцями й піднятися над іншими слов’янськими племенами. Судячи з контексту «Повісті», мудрість дозволила князю Кию здійснити похід на Царгород, де він прийняв від якогось візантійського імператора «честь велику» [38].

У полян мудрість поєднується з «добрим звичаєм» – ще однією важливою цінністю. Літописець каже: «…поляни мали звичай своїх предків, тихій і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали» [38]. Як бачимо, «добрий звичай» стосується родових відносин. Рід був основною ланкою тогочасного суспільства. Він забезпечував людині відносно прийнятні умови життя, захищеність, відтворення народонаселення.

У «Повісті» полянам протиставляються деревляни. Їхні звичаї, навпаки, трактуються як недобрі: «А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [i] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води» [40].

Чимало уваги «Повість» приділяє боротьбі слов’ян проти чужинців, які утискували їх. Серед них виділяються обри (авари). Літописець підкреслює, що вони були «умом горді», чинили різну наругу над слов’янами. Через це Бог перебив їх.

Отже, ум здатний породжувати мудрість, яка є благом, але він породжує і гордість, що є злом. Останнє веде до погибелі племені, потомства. Рід, його відтворення виступає для літописця найголовнішою цінністю. Він – мірило добра і зла. Йому підпорядковані інші цінності, в т.ч. мудрість, суспільний порядок, лад.

Мудрість, як говорилося, допомагає полянам вистояти в боротьбі з чужинцями. У цьому плані цікавою є легенда про данину хозарам. «По сих же літах, – читаємо в творі, – по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською», А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, із інших земель». І все се збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а з божим повелінням [41]. Звісно, це легенда. Однак легенда показова. Вона демонструє мудрість полян. Останні не йдуть на конфлікт з хозарами, не воюють з ними, ладні платити данину. Проте роблять це так, що хозари відмовляються від данини і дають їм спокій.

На фоні мудрості полян зовсім немудрими виступають словени та інші народи півночі Давньоруської держави. «Повість» постійно протиставляє новгородців-словен полянам, вивищуючи останніх. У даному випадку знайшла відображення конкуренція між основними політичними центрами Русі – Києвом та Новгородом. Чудь, словени, кривичі і весь, говориться в «Повісті», вигнали «варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, а встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Отже, в словен та їхніх сусідів не вистачило мудрості, щоб досягти правди, миру. Тому вони шукають чужого князя. «Пішли… за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь… Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами» [42]. Тобто північні племена самі визнають своє безсилля, те, що в них «нема порядку» (на відміну від полян). Вони закликають до себе правити трьох братів Рюрика, Синеуса й Трувора [43]. Відразу напрошується паралель із Києм, Щеком і Хоривом. І тут, і там правителями виступають три брати. Але якщо у полян – це свої, вихідці з рідного племені, то зовсім інша картина в словен та їхніх сусідів.

Хоча «Повість» мусить визнати: варяги з часом підкоряють полян. Спочатку це роблять Аскольд і Дір, потім Олег. Але на факт завоювання увага не звертається. Поляни, в яких, судячи по контексту твору, перевелася князівська династія, ледь не добровільно піддаються варягам, шукаючи в них захисту від хозар. Ставши княжити в Києві, варяги визнали першість полян над іншими племенами, назвали Київ «матір’ю городів руських», тобто своєю столицею.

Мудрість, уміння навести лад у своїй державі притаманні княгині Ользі, яка стає однією з найяскравіших постатей початкової частини «Повісті». Літописець детально описує, як вона зуміла перехитрити нерозумних деревлян і помститися за вбитого ними свого чоловіка Ігоря, знищивши їхніх кращих мужів і спаливши древлянську столицю Коростень. Розум полянської княгині перевершує розум чоловіків-чужоземців. Це стосується не лише деревлян. Ольга зуміла навіть перехитрити візантійського імператора, який хотів одружитися з нею. Ось як цей епізод описується в «Повісті»: «Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні – то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом…» При хрещенні Ольга отримала ім’я Олена – як матір Костянтина Великого. «А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону – ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав їй дари многі – золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю» [44]. Літописець спеціально підкреслює, що Ольга «вельми тямуща», її розуму дивується сам цесар, визнаючи, що вона достойна царствувати.

Проаналізувавши вступну частину «Повісті», приходимо до висновку, що тут представлено кілька ідей предфілософіського характеру. Передусім це ідея мудрості. Вона переважно трактується як військова хитрість, уміння ввести в оману ворога. Подібне розуміння притаманне давнім суспільствам. Воно зустрічається в поемах Гомера, наприклад, коли йдеться про хитромудрого Одіссея, і навіть у Платонівській «Державі». Платон, ведучи мову, як визначити, хто серед воїнів є філософом, вважає, що критерієм у даному випадку є те, наскільки мудро чинила людина під час військових дій.

Ще одна ідея – ідея звичаю. Під ним розумілося традиційне право, що панувало в архаїчних соціумах. Літописець детально описує звичаї не лише полян, їхніх ворогів-конкурентів деревлян, але й інших народів, наголошуючи, що звичай має бути добрим.

Ідеєю, що визріла в соціально диференційованому суспільстві, була ідея порядку. Порядок має забезпечувати мир, стабільність. Джерелом порядку є розум – і членів соціуму, й передусім князів. Літописець вважає, що саме розумність, тямущість зробили Ольгу достойною правителькою. У той час як нерозумність погубила кращих древлянських мужів, а «гордий ум» – обрів.

З ідеєю порядку пов’язана ідея угоди й права. Коли немає порядку, який базується на розумності, потрібна угода й похідне від неї право. При бажанні в «Повісті» можна побачити ідею договірного права. Нерозумні словени та їхні сусіди, що не здатні навести порядок у своєму домі, укладають угоду з варягами, визначаючи певні правила (право), за якими ті будуть керувати ними.

Окрім «чистих» предфілософських ідей, у «Повісті» є інформація про систематизацію, а, отже, й певне осмислення релігійних вірувань нашими далекими предками в язичницькі часи. Це, зокрема, згадка про те, що князь Володимир, ставши княжити в Києві в 980 р., наказав спорудити капище язичницьких богів: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І принесли їм [люди] жертви, називаючи їх богами…» [45]. Це літописне повідомлення породило масу літератури. Дослідники намагалися з’ясувати, що це за божества, які їхні функції. Якщо з Перуном, Дажбогом, Стрибогом і навіть Мокошшю було більш-менш зрозуміло, то інші боги викликали запитання. Схоже, тут були зібрані боги різних племен Русі, яких диференціювали відповідним чином. Головним серед них виступав Перун. Таке формування пантеону не було чимось винятковим. Приблизно так само створювалися пантеони в інших народів, які мали соціально структурованіі суспільства і свої держави.

Володимировий пантеон уже передбачав елементарну «теологію». Звісно, літописець як християнин дивився на неї з презирством і не прагнув її передавати. Але в «Повісті» є окремі уривки, де фрагменти язичницького релігійного вчення частково викладені. Так, у розповіді про Яня Вишатича наводяться міркування волхва, як створена людина: «Коли мився бог у мийні і спотівся, він отерся віхтем і скинув [його] з неба на землю. І засперечався сатана з богом, кому з нього створити людину. І сотворив диявол людину, а бог душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, [то] в землю іде, а душа до бога» [46]. Важко сказати, наскільки адекватно тут передані язичницькі погляди. Однак цей та інші фрагменти «Повісті» (наприклад, розповідь про князя Олега та волхва), вищезгадані полемічні антиязичницькі твори засвідчують, що дохристиянська «теологія» зі своїм специфічним осмисленням світу таки існувала в наших далеких предків.

Однак тенденція розвитку язичницької «теології», яка знайшла вияв у Володимировому пантеоні, не мала продовження. Через вісім років князь Володимир Святославович прийняв християнство і наказав знищити зображення язичницьких богів, що стояли біля «двора теремного». Репресії проти язичників, носіїв їхньої ідеології (волхвів) не дали нашим предкам можливості витворити автохтонну філософію на основі своєї мудрості, власних світоглядних уявлень, перейти від міфу до логосу.

Проте це не значить, що ідейно-культурні надбання праукранців зникли безслідно. Вони продовжили своє життя, але в деформованій формі. Окремі язичницькі ідеї, погляди, а особливо ритуальні практики інтегрувалися в християнство Київської Русі, надаючи йому певну специфіку [47], а язичницькі легенди, що ввійшли до «Повісті минулих літ», стали важливим елементом нашого культурного світу.

Рекомендована література

Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К., 2002.
Велесова книга / Упорядкування, переклад, вступна стаття, довідк. матеріал Б.Яценка. – К., 1995.
Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. – К., 1988.
Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянская мифология // Мифы народов мира: Энциклопедия. – М., 1988. – Т.2. – С.450-456.
Історія української філософії. – К., 2008.
Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К., 1985.
Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – К.-Тернопіль, 2000.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості архаїчного мислення?
2. Що ми розуміємо під поняттям «предфілософія»?
3. Яка роль предфілософії в становленні філософських знань?
4. Які елементи філософствування правомірно виділити в давньоукраїнському фольклорі?
5. Які тексти варто вважати предфілософськими в українській культурі?
6. Чому вступну частину до «Повісті минулих літ» слід віднести до предфілософських текстів? Які філософські ідеї можемо знайти в цьому творі?
7. Чому предфілософія, яка існувала в давньоукраїнській культурі, не змогла стати підґрунтям для оригінальної філософії?

Кралюк П. "Іст. укр. філософії" - Тема 5. Філософська думка Київської Русі. Православно-слов’янська філософська традиція

5.1 Костянтин-філософ на українських землях

Незважаючи на т.зв. «велике переселення народів», що припало на середину І тис. н.е. і яке супроводжувалося навалою кочових племен зі Сходу та руйнуванням існуючих культурних осередків у Європі, на українських землях все ж збереглися деякі міста-держави, засновані стародавніми греками. Зокрема, це стосується Херсонеса, а також міст Боспорського царства. Всі вони і в плані економічному, і в плані культурному були пов’язані зі Східною Римською імперією (Візантією), яка стала державою, де домінував грецький етнос. Тому зміни, що відбувалися у Візантії, так чи інакше знаходили відгук у Північному Причорномор’ї.

Уже в перші віки нашої ери тут поширюється християнство. Головним християнським осередком виступав Херсонес, що був центром однієї з давніх християнських єпархій. А єпископи херсонеські брали участь у роботі перших вселенських соборів. Херсонес був містом, де «зустрічалися» різні культури.

Коли в середині І тис. н.е. на українських землях починають домінувати слов’янські, протоукраїнські племена, в Херсонесі «зустрілися», з одного боку, візантійська культура, що спиралася на античну спадщину, і молода культура слов’янська. Не випадково місто згадується в різноманітних розповідях про хрещення східних слов’ян. Найбільш відома з них «корсунська легенда», в якій оповідається, що саме в Корсуні (Херсонесі) князь Володимир прийняв християнство.

Херсонес фігурує і в розповідях про Констянтина-Кирила – «апостола слов’ян» та творця слов’янської азбуки. Із житійної літератури відомо, що походив цей діяч з міста Солунь (сучасні Тесалоніки), яке знаходилося на межі між грецьким та слов’янським світами; тут жили слов’яни-македонці й греки. У місті часто зустрічалися змішані сім’ї. Саме в такій сім’ї народилися брати Костянтин-Кирило та Мефодій, яким судилося стати християнськими просвітителями слов’ян. У молоді роки Костянтин опинився в столиці Візантії, Константинополі, де отримав чудову освіту. У його житії так розповідається про це: «Коли прийшов до Царгорода, віддали його вчителям, щоби вчився. І за три місяці опанував усю граматику і до інших учень приступив. Навчався ж і Гомера, і геометрії, і у Лева і Фотія діалектики, і всіх філософських вчень, до того ж і риторики, й арифметики, й астрономії, і музики, і всіх інших еллінських вчень. Та так опанував їх усі, що жоден з них так не опанував» [1]. Ці слова варто прокоментувати. Очевидно, Костянтин засвоїв «еллінські вчення», тобто надбання культури Античності. Туди входили твори Гомера, які спеціально вивчалися в давньогрецьких школах й служили граматичними взірцями, філософські вчення, математичні дисципліни, зокрема, геометрія, діалектика (як мистецтво дискусії) і риторика, а також музика й астрономія, котрі, на думку піфагорійців та платоніків, відображали світову гармонію.

Наставниками Костянтина-філософа були видатні візантійські мислителі Лев Математик та Фотій. Останній з часом обійняв становище константинопольського патріарха. Лев прихильно ставився до античної філософії й точних наук. Щодо Фотія, то це був інтелектуал високого рівня. У його праці «Миріобібліон» («Бібліотека») є посилання на майже 280 античних авторів. Фотію був ближчий раціоналізм Аристотеля, ніж містичний неоплатонізм. Головну увагу він звертав на проблеми мови, на те, як найкраще описувати реальність та виражати стани мислення. Тому його правомірно вважати представником візантійської схоластики. Навчаючись у Лева Математика й Фотія, Костянтин мав змогу ознайомитися з набутками давньогрецької культури, античною й візантійською філософською думкою.

Житійна література говорить, що на Костянтина звернув увагу логофет – високопоставлений візантійський чиновник, який відав фінансами, поштою, зовнішньою політикою, контролем над провінціями й був хранителем патріаршої печатки. Цю посаду обіймав Феоктист – тодішній регент при малолітньому імператорові Михайлові ІІІ. Феоктист дав Костянтину «владу над домом своїм і дозволив у царські палати без остраху входити» [2]. Виконуючи дипломатичні завдання, Костянтин побував у Сирії та Хазарії, брав участь у релігійних диспутах, що мали на меті навернення «язичників» у християнство.

Близько 860 р. Костянтин відвідав Херсонес [3]. Відповідно т.зв. Паннонській легенді, Костянтин у Херсонесі «знайшов Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писане, і людину, що розмовляв тією мовою, і вів розмову з ним…» [4].

Це свідчення отримало неоднозначне трактування. Та все ж чимало дослідників сходяться на тому, що згадана книга була написана протокирилицею, яка поступово формувалася в східнослов’янському регіоні під впливом грецької писемності [5]. Не виключено, саме «херсонеський епізод» наштовхнув Костянтина на думку про створення унормованої писемності для слов’ян. Тому в житійній літературі спеціально звертається увага на цей момент.

Проте з Херсонесом Костянтина пов’язував не лише згаданий епізод. Тут він віднайшов мощі четвертого римського папи, одного із перших християнських мучеників Климента. Частину мощей Костянтин пізніше забрав із собою до Моравії, потім переніс до Риму, де їх поклали в церкві св. Климента, в якій поховали Костянтина.

Перебування Костянтина в Північному Причорномор’ї, зокрема, в Херсонесі, стало прелюдією його моравської місії. Те, що робив Костянтин на українських землях, він продовжив у Моравії. Тому є підстави розглядати його як мислителя, пов’язаного з Україною.

Моравська місія Мефодія почалася в 862 р. У той час князь Великоморавської держави Ростислав, бажаючи захистити себе від німецької експансії з Заходу, вирішив піти на союз із Візантією. Попросив візантійського імператора Михайла ІІІ й патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських місіонерів, які б впровадили тут літургію народною мовою.

Костянтин прибув у Моравію разом зі своїм старшим братом Мефодієм. Останній деякий час служив воєводою в Македонії, а пізніше став ченцем монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. У 863 р. Костянтин, за свідченням житійної літератури, уклав для моравів слов’янську абетку. Ймовірно, це була глаголиця, оскільки кириличне письмо сформувалося трохи пізніше в Болгарії.

Після цього Кирило разом з братом Мефодієм переклав Євангеліє з Апостолом (Діяння та Послання апостольські), Псалтир та низку богослужбових книг старослов’янською мовою [6], що забезпечувало проведення на цій мові літургії.

Однак солунські брати перекладали не лише тексти суто богослужбового, а й релігійно-філософського характеру. Вище йшлося про те, що в житійних розповідях зверталася увага на ознайомленні Костянтина з набутками візантійської й античної філософії. Наприклад, говорилося, що логофет запитав його, що таке філософія. А Костянтин дав визначення: «Божих і людських речей розуміння, наскільки людина може наблизитись до Бога, який вчить створену людину бути образом і подобою того, хто створив її» [7].

Дане визначення пов’язане із вченням Платона та стоїків. Воно поділяється на дві семантичні частини. Перша полягає в констатації, що філософія – розуміння, знання речей божих та людських. Це відповідає стоїчним уявленням про філософію, оскільки стоїки трактували її як знання. Друга частина Костянтинового визначення пов’язана з переконанням про можливість наближення людини до Бога. Таке розуміння філософії відповідало погляду Платона, що підставовим сенсом філософської діяльності є турбота про безсмертну душу, оскільки саме це дає можливість наблизитися до божества. Щоправда, стоїчно-платонівське розуміння філософії в Костянтина отримувало християнський характер: під знанням божественних речей розумілися християнські теологічні знання, а під Богом – триєдиний Бог християнства [8].

Костянтин був автором також оригінальних трактатів. Йому, зокрема, належить «Писання на оборону правдивої віри», де він, дискутуючи з мусульманами, вдається до раціональних методів аргументації.

Звісно, в особі і Костянтина, і Мефодія ми не можемо побачити оригінальних філософів. Та в цьому, власне, й не було потреби, оскільки в період Середньовіччя від мислителів вимагалася не оригінальність, а знання канонічних текстів та вміння орієнтуватися в них. І все ж діяльність солунських братів мала велике значення для розвитку філософії в слов’янських країнах.

По-перше, вони зробили багато для унормування. писемної старослов’янської мови. А це була необхідна умова для філософствування. Сьогодні нам видається само собою зрозумілим, що народ має свою писемність. Але такого розуміння не було ні в ІХ ст., ні навіть у наступні часи. У Візантії переважала думка, що повноцінними мовами, які можна використовувати в сакральних цілях, є єврейська, грецька й латинська. Саме візантійське духовенство було категорично проти діяльності Костянтина та Мефодія по створенню писемної старослов’янської мови. До речі, у цій ситуації «апостоли слов’ян» змушені були звернутися до римського папи Адріана, котрий дозволив вживати в сакральних цілях слов’янську мову. Цей крок з боку Риму варто осмислювати в контексті боротьби, що велася між римськими папами та візантійськими патріархами. Бо надалі, в період Середньовіччя, Рим виступав проти використання етнічних мов у релігійних справах. Сам же Костянтин, полемізуючи зі своїми опонентами, намагався теоретично обґрунтувати потрібність широкого використання в культурних та релігійних цілях слов’янської мови.

По-друге, Костянтин і Мефодій заклали основи філософської термінології в старослов’янській мові: ними були вироблені відповідники понять властивість, сутність, всесвіт, закон, буття, небуття, уява, поняття, річ та інші. Поява такої термінології відкривала перед слов’янськими народами не лише можливість освоєння давньогрецького й візантійського філософського спадку, а створювала умови для власного оригінального філософствування.

По-третє, Костянтин й Мефодій, самі маючи високу на той час філософську освіту, з самого початку зорієнтували слов’янські народи на позитивне ставлення до мудрості філософів. Принаймні у православно-слов’янській культурі ми не знайдемо вираженого протиставлення християнства і «язичницької» філософії. Філософія трактувалася тут як одна із найвищих духовних цінностей (хоча, звісно, пов’язувалася з християнством), а філософ сприймався як людина, що заслуговує на повагу за свої знання й мудрість.

Велика Моравія, в силу різних обставин, зокрема тиску німецьких католиків, не змогла стати основним культурним осередком православно-слов’янського світу. Після смерті Костянтина та Мефодія його учні, зазнавши переслідувань, змушені були в 886 р. покинути цей край і переселитися у Болгарію. Остання, перейнявши естафету у Великої Моравії, стає на певний період часу головним культурним осередком православних слов’ян. Правда, деяка частина учнів могла опинитися на території західних земель України, зокрема, на Волині. Деякі джерела свідчать про існування в цьому регіоні у Х ст. кирило-мефодіївської традиції [9]. Цікаво, що культ Кирилла й Мефодія особливо поширений на Закарпатті – самій західній частині українських земель. Очевидно, це пов’язано з тим, що Закарпаття колись входило до складу Великоморавської держави.

Хоча основна культурна діяльність солунських братів здійснювалася за межами українських земель, вона мала для них значні наслідки. Тут з часом утвердилася старослов’янська писемність, з’явилися книги, перекладені старослов’янською мовою. Костянтина й Мефодія високо цінували в Київській Русі. Тут склалася легенда, що ототожнювала Костянтина з образом грека-філософа, який, згідно «Повісті минулих літ», брав участь у виборі релігій князем Володимиром [10]. Також у цьому літописному зводі детально описувалася діяльність солунських братів. При цьому і одного, і другого іменували філософами. Окрім того, до нас дійшло 50 списків Пространного Житія Кирила. Цей агіографічний твір, судячи з усього, мав давньоруське походження [11].

Шанованим у Києві був культ св. Климента, для утвердження якого зробив чимало Костянтин. Частину мощів цього святого було перенесено Володимиром з Корсуня до Києва й покладено в Десятинній церкві – першому християнському храмі побудованому після Володимирового хрещення Русі. Климентові було присвячене «Слово на поновлення Десятинної церкви». Священнослужителю цього храму належав твір «Чудо св. Климента об отрочаті». Однією з головних ідей вказаних пам’яток є утвердження суверенності й величі Русі та її столиці Києва [12].

Отже, наведені факти дають підстави вважати Костянтина мислителем, від якого веде початок християнська філософія на українських землях.

Дата добавления: 2015-05-22