Трактування поняття філософія в давньоруській культурі

Завдяки Костянтину й Мефодію в Київській Русі сформувалося певне розуміння філософії. Самих солунських братів у «Повісті минулих літ» названо філософами. Ось як про це говориться в творі:

«Бо коли слов’яни [вже] жили охрещеними, то князі їхні – Ростислав, і Святополк, і Коцел – послали [послів] до цесаря Михайла, кажучи: «Земля наша охрещена, а нема в нас учителя, який би учив, і повчав, і витолковував святі книги. Не розумієм бо ми ні грецької мови, ні латинської. Ті ж нас учать так, а інші інак, тому-то не розуміємо ми написання букв, ані значення їх. Пришліть-но нам учителів, які можуть нам розказати [про] книжні слова і їх суть.

Це почувши, Михайло-цесар скликав філософів усіх і переказав їм усі речі слов’янських князів. І мовили філософи: «Єсть муж у Солуні, на ім’я Лев, і є в нього сини, що розуміють мову слов’янську, – і вчені два сини в нього, і філософи». Це почувши, цесар послав [посланця] по них у Солунь до Льва, кажучи: «Пошли до нас негайно обох синів своїх, Мефодія і Костянтина».

Це почувши, Лев негайно послав їх. І прийшли вони оба до цесаря, і сказав їм цесар: «Осе прислала до мене Слов’янська земля, просячи учителя собі, який би міг витолкувати їм святі книги. Бо сього вони хочуть». І умовлені вони були цесарем, і послали їх у Слов’янську землю…

Коли ж ці оба прийшли, [то] почали вони створювати письмена азбуковні слов’янські і переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов’яни, що почули [слова] про велич божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октаїх, і інші книги» [18].

Отже, із цього тесту випливало наступне, що філософи – це мудрі, знаючі люди, вчителі, які можуть розтлумачити слово боже. У тексті чітко вказується на зв'язок філософії з комунікативними практиками. Слов’яни скаржаться, що не розуміють «написання букв, ані значення їх». Кирило й Мефодій «створюють письмена», перекладають біблійні й літургічні тексти. У цьому й полягає їхнє філософствування.

Розуміння філософії як християнського учительства представлене ще в одному уривку «Повісті минулих літ» – розлогій «Промові філософа». Це характерний для середньовічної учительної літератури твір – діалог між правителем-язичником, що шукає для себе й свого народу «істинну віру», та адептом християнства, котрий доводить правоту своєї релігії. У даному випадку філософом виступає проповідник (ним ніби був Кирило). Він роз’яснює князю Володимиру основні положення християнства. І вдається не до філософствування (в сучасному розумінні слова), а до переповідання й інтерпретації біблійних текстів [19].

У такому ж сенсі трактуються поняття філософія, філософ у інших місцях «Повісті…» Ведучи мову про Климента Смолятича, літописець зазначає: «…був він чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було» [20]. Чорноризець (чернець) – схимник – книжник – філософ становлять один семантичний ряд. Філософ мусить бути книжником, а книжниками переважно є ченці, які мають можливість ізолюватися від мирської суєти. Правда, давньоруське літописання знає й іншу, світську модель філософа. «Галицько-Волинський літопис» називає «книжником великим і філософом» князя Володимира Васильковича, який добре знав Святі книги, «розумів мову навздогад і неясне слово» [21]. Отже, і в першому, і в другому випадку філософія пов’язується з книжністю.

Термін філософія зустрічається і в інших давньоруських пам’ятках. Є в них й негативне трактування цього терміну. Зокрема, філософія трактується як «зовнішнє», породжене античною культурою знання, котре сприймалося як неістинне, навіть вороже християнству. Однак переважало позитивне ставлення. Популярним у давній Русі стало визначення філософії, дане Іоаном Дамаскіним, яке наводилося вище.

Аналіз контексту, в якому функціонувало в давньоруських пам’ятках поняття «філософія», дозволяє вважати, що воно розумілося як шанована діяльність, яка передбачає високорозвинений розум, «хитрість» розуму. «Філософ» для русичів – обов’язково книжник. «Умовою оволодіння філософією, – зазначає В.Горський, характеризуючи давньоруську філософську культуру, – вважається діяльність по збиранню, подібно бджолі, «меду» книжної премудрості. Такий образ містить, зокрема, перекладена пам’ятка ХІ ст. «Житіє Теодора Студита». Уподібнення того, хто навчається філософії, до бджоли, що збирає «сладость словесную», містить відоме «Моління Данила Заточника» [22].

У Київській Русі дотримувалися думки, що необхідні істини уже віднайдені. Вони містяться в Священному писанні й книгах мудреців давнини. Подібний погляд у той час існував не лише в нас, а й у Візантії, Західній Європі, арабському світі, навіть у індійській та китайській філософії епохи Середньовіччя.

При такому розумінні, відкриття нових істин – заняття безперспективне. Воно може стосуватися хіба що обмеженої сфери реальності – природних речей, але не високих божественних істин. Тому основне завдання філософа – не висувати оригінальні ідеї, а збирати й систематизувати правильні думки. Звідси схоластичність («школярство») середньовічної філософії. Популярними жанрами філософських творів у епоху Середньовіччя стають не діалоги чи трактати, як у часи Античності, а коментарі й збірники, де концентрувалася мудрість попередників.

Дослідники відзначали ще одну особливість, притаманну середньовічній, у т.ч. давньоруській філософії: «Погляд на пізнання істини як на процес трактування слова, що ховає давно встановлену, але зашифровану в ньому істину, веде на рівні самосвідомості діячів культури тієї пори до стирання граней між письменником і читачем. З одного боку, автор оригінального твору мислив себе лише в образі «прозорливого читача», який зовсім не претендує на відкриття нового, а лише викладає вже встановлену істину, яку йому вдалося виявити при читанні книг природи чи письмових текстів, авторитет яких засвідчений традицією. З іншого боку, читач в силу тих же позицій дуже вільно поводився з «авторським правом» творця твору, трансформуючи його відповідно до свого розуміння позачасової істини, до розкриття якої він прагнув. Тому навіть порівняння різних списків одного й того ж перекладеного твору дозволяє виявити значний відбиток творчого начала переписувача, який, по суті, завжди виступає співавтором тексту, що перекладається чи переписується» [23]. Тобто для людей Середньовіччя переписування філософських текстів (тоді це було складною процедурою), а тим більше їхні переклади розглядалися як різновид філософствування.

Філософом у епоху Середньовіччя, у т.ч. в Київській Русі, відповідно ставав не оригінал, що продукував нові, часом шокуючи ідеї, а статечна людина, яка відзначалася поміркованістю й вченістю, займала відносно високе становище в церковній або суспільній ієрархії. У Візантії й на Заході філософами нерідко ставали єпископи, високопоставлені клірики, на мусульманському Сході – чиновники й придворні. Щось подібне було в Київській Русі. Звісно, ці люди переважно відзначалися консервативністю й лояльністю до існуючих суспільних відносин.

З точки зору сьогоднішнього дня, така філософія та її представники видаються нецікавими й неоригінальними. Однак в часи Середньовіччя вимоги до філософствування були інші, ніж у Нові часи. Давньоруська філософська думка, писав С.Бондар, «подібна до хорового співу в унісон, і лише витончений слух здатний тут вловити відмінності між виконавцями. Тут відчутно звучать і середньовічна догматичність, і канонічність, і інтелектуальний ригоризм, тотальна уніфікація менталітету, єдинодумство (єдинобачення, єдиновідчуття, єдинодіяння, єдиновілля), налаштованість на зведення різноманітних суперечностей світу до його несуперечливості й впорядкування. Прикметним є відсутність філософських шкіл та напрямків, а філософська полеміка, як правило, має частковий характер, який не зачіпає основні ідеологічні догмати. Онтологічні, антропологічні, пізнавальні та етичні проблеми вирішуються в руслі християнських установок» [24].

5.4. Перекладна література філософського характеру

У кінці Х ст. християнство остаточно утвердилося на Русі, ставши державною релігією. Помітну роль у цьому процесі відіграли вихідці з Болгарії. Наближеною особою до київського князя Володимира, якого традиційно вважають «хрестителем Русі», був болгарський священик Анастас Корсунянин. Він допоміг Володимиру здобути Корсунь (Херсонес). Не виключено, саме там, у Херсонесі, Анастас охрестив Володимира, а потім обійняв високе становище в Руській церкві, яка сформувалася за часів цього князя. Разом із Анастасієм Корсунянином у Київській Русі опинилося чимало священиків з Болгарії, які змушені були покинути свою розорену батьківщину. Сюди вони привезли різноманітні книги на старослов’янській мові, у т.ч. й релігійно-філософського характеру.

Простежити проникнення цієї літератури є справою непростою, оскільки багато джерел, які б допомогли створити цілісну картину, є втраченими. Та немає сумніву, що перша половина ХІ ст. в Київській Русі була часом культурного підйому, пов’язаного зі становленням тут християнської релігії. Уже за часів князя Володимира у Києві почала функціонувати школа [25]. Зрозуміло, вона була зорієнтована на підготовку кадрів священнослужителів. А для цього потрібна була відповідна література.

На Русі з’являються старослов’янські переклади біблійних книг. Найбільш поширеними серед них були Євангелія, Апостоли й Псалтирі. Найдавнішими пам’ятками києво-руської писемності вважаються Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр., Трирський Псалтир 1078-1087 рр., Реймське Євангеліє, Архангельське Євангеліє, Турівське Євангеліє, Чудовський Псалтир, датовані другою половиною ХІ ст. [26]. Щодо старозавітних книг, то, окрім Псалтиря, їх використовували мало. Переклади цих книг не робилися. Лише окремі уривки включалися в богослужбові книги, зокрема, в Паремійник, який містив вибрані читання зі Старого й частково Нового Завітів.

Основну частину репертуару книжності Київської Русі становили біблійні та богослужбові тексти. Проте поряд з ними з’являються твори отців церкви, житія святих, твори характеру природничого («Шестоднев», «Фізіолог», «Християнська топографія»), історичного (хроніки Іоана Малали, Георгія Амартола та ін.), різного роду учительна, апокрифічна і навіть світська література. Певне місце в цьому репертуарі займали релігійно-філософські тексти.

Відомий український вчений-гуманітарій Сергій Єфремов, характеризуючи цю перекладну літературу, вважав, що «візантійська культура тодішнього часу значно більше могла дати нашим прадідам, ніж вони спромоглися на той час узяти. Брали вони переважно з однієї сфери, релігійної, і це одбилось, певна річ, деякою однобічністю візантійських впливів на нашому грунті…» [27]. У цих закидах є доля справедливості. Однак переважання релігійної сфери у той час характеризувало не лише давньоруську, а й інші культури Середньовіччя. Правда, Київська Русь отримала з Візантії «літературу не першої свіжості». Але це має пояснення. Бралося переважно те, що вже пройшло випробування часом. Зрештою, інакше і не могло бути в традиційному суспільстві.

Перекладну літературу Київської Русі, в т.ч. й філософського характеру, не варто недооцінювати, зокрема, щодо її включеності в місцевий контекст. У той час поділ творів на перекладні й оригінальні мав дуже умовний характер. Оригінальна література часто спиралася на перекладну. Водночас перекладна здебільшого переосмислювалася й перероблялася відповідно до місцевих потреб і уподобань. Тому в давній літературі оритгінальні й перекладні твори варто розглядати в тісному взаємозв’язку, не проводячи між ними різкої межі.

Помітну частину релігійно-філософської лектури, яка побутувала в Київській Русі, становили тексти болгарського походження. Це твори, перекладені з грецької на старослов’янську мову болгарськими книжниками або оригінальні твори, написані ними. До них відноситься «Збірник царя Симеона», який мав кілька давньоруських редакцій, а також праці Іоана, екзарха Болгарського – його «Шестоднев» та переклад «Діалектики» Іоана Дамаскіна під назвою «Небеса».

До нас дійшли Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр., що мали основою «Збірник царя Симеона», який, у свою чергу (про це йшлося вище), мав джерелом візантійську «Книгу віри». Списків побідних збірників збереглося більше двадцяти.

Основний зміст Ізборника Святослава 1073 р. складають «Питання й відповіді» Анастасія Синаїта й Афанасія Олександрійського. У чомусь вони нагадують катехізиси, які з часом стали поширеними в країнах Західної Європи. Після питання й відповіді на нього, як правило, йшли різні за об’ємом статті, які підкріплювали положення, викладені у відповіді, або ж доповнювали їх новими аргументами й посиланнями на авторитети.

Ізборник 1073 р. можна поділити на дві частини. У першій знаходилися статті, які стосувалися різноманітних догматичних питань, зокрема, Трійці та Святого Духа, можливостей спасіння, гріхів, божого промислу, теодицеї. Окрім них, були статті, що з’ясовували ставлення християн до багатства й влади. Була там і критика астрології й різноманітних марновірств.

Друга частина починалася низкою статей, що стосувалися питань душі й природи людини. Далі зустрічаємо тексти, де роз’яснювалися різноманітні ситуації із життя біблійних персонажів, трактувалися питання божественного предвизначення, ставлення до жінок, давалося символічне тлумачення Євангелій, діянь Ісуса Христа і його висловлювань. За ними йшли філософський та риторичний трактати, статті про літочислення й назви місяців у різних народів, тексти про книги, опис життя пророків і апостолів. Є там також «Похвала» князю Святославу й історичний твір «Короткий літописець».

Отже, Ізборник 1073 р. мав на меті дати знання не лише з важливих богословських питань, а й питань, що стосувалися світського життя. Можливо, даний твір використовувався в давньоруських школах, а його вивчення передбачало вищий ступінь навчання, коли людина оволодівала важливими знаннями як у сфері церковній, так і світській.

Цікавими є етичні погляди, викладені в Ізборнику 1073 р. Добродіянням тут вважаються такі якості, як любов до людей і Бога, молитви й страждання. Коли ж ведеться мова про зло, часто зустрічається думка, що його посилає Бог для виправлення людей. У такому сенсі зло трактується як необхідна умова спасіння. Всі біди, з яким зустрічалася людина в своєму житті (війни, хвороби, стихійні лиха і т.д.), вона повинна стійко переносити й дякувати Богу, що з їхньою допомогою він наставляє її на путь істинний.

У Ізборнику 1073 р. знаходимо думка, ніби зло породжене відступом людини від божих заповідей, гріхом. Схильність же до порушення божої волі людині навіює диявол.

Ізборник 1076 р. більш оригінальний. Лише половина його тексту має грецькі відповідники, а друга створена на слов’янському (болгарському чи давньоруському) ґрунті. Всього збірник включає 48 статей і 32 питання і відповіді на них.

Починається Ізборник статтею «Слово якогось калугера про читання книг», яку можна вважати програмовою. У ній звернута увага на користь читання книжок. «Добром є, браття, – говориться в цій статті, – пошана книжок, тим більше кожному християнину: блаженні ж, сказано, ті, хто пізнає знання його, всім серцем відчують його. Що ж бо означає: ті, хто пізнає знання його? Коли читаєш книги, не намагайся швидко перейти до іншої глави. Сказано ж бо: у серці моєму заховав слова твої, щоб не згрішили тобі. Не сказано: лиш устами вимовив, та й у серці затаїв, щоб не згрішити тобі. А хто зрозумів істину писання, ним керований. Кажу ж бо: узда коневі є поводир і стримування; праведнику ж – книги. Не будується ж корабель без цвяхів, а праведником не стаєш без пошанування книг… Красота воїна – зброя, а корабля – вітрила, так і праведника – шанування книг…». Калугер ставить за приклад Василя Великого, Іоана Златоуста, Кирила-філософа, які змолоду читали святі книги. «Дивись, – ідеться далі в «Слові…», – що початком добрих справ є повчання Святих книг, щоб ними, браття, ми й самі надихнулись на шлях життя і на справи їх, і щоб ми завжди вчилися книжних слів, сповнюючи волю їх, як велять, то і будемо гідні вічного життя…» [28].

На думку дослідників, «Слово якогось кулагера…» є оригінальним твором, який відображав намагання давньоруських інтелектуалів піднести на високий рівень статус книжності, утвердити думку, що читання книжок – один із найважливіших чинників праведності.

В Ізборнику 1076 р. велика увага приділялася етичним і соціальним питанням. Одним із важливих серед них було питання милостині. Йому присвячено близько 10% тексту пам’ятника. Милостиня розглядається як універсальний засіб гармонізації міжлюдських стосунків.

Так, в одній із статей Ізборника під назвою «Повчання для багатих» наводиться думка, що людина, яка отримала багатство від Бога, зобов’яана ділитися ним з неімущими. Їй також треба прощати чужі борги, здійснювати благодійницьку діяльність, прагнути до справедливості. У іншій статті «Про призвання сильних» говориться, що багатство не є злом, але заздрість, обман, жадібність ведуть до зла. Потреба ж ділитися своїм багатством шляхом роздачі милостині – одна з головних вимог Бога. Відповідно, милостиня трактується як важлива вимога спасіння: «Милостинею купується царство Боже. Милостиня у великих та багатьох діяннях лежить. Має вона даватися по силі і всім серцем».

В Ізборнику 1076 р. неодноразово йдеться про убогих, про те, що багаті повинні пам’ятати про них й ділитися з ними своїм багатством. Цим питанням присвячена остання стаття Ізборника «Про благочестивого Созомена і про те, як він, даючи убогому, отримав сторицею». Це, власне, притча, де розповідається, що Созомен зустрів убогого й голого чоловіка і, знявши з себе одяг, віддав йому. Ввечері, заснувши, Созомен побачив сон, що попав у «палати предивні», де було «безмірно чисте світло», багато квітів, плодів на деревах, співаючі пташки та дерева. До нього підійшли прекрасні ангели та прекрасний вельможа, який, відкривши скриню, подарував Созомену багато гарного й пишного одягу. Після цього вельможа сказав, що людина, котра дала милостиню, отримає сторицею і «життя вічне наслідує». З тих пір Созомен «був дуже милостивим до убогих» і слава про нього рознеслася у всі кінці землі. Закінчується притча словами, що душу можна спасти милостинею.

Численні редакції Ізборників 1073 і 1076 рр., згадки про їхнє переписування у літописних джерелах свідчать, що дані твори були популярною лектурою давньоруських книжників. Імовірно, вони використовувалися як своєрідні посібники в «навчанні філософії» [29].

Ще одним джерелом, звідки давньоруські книжники черпали інформацію про античну мудрість, були візантійські тексти, перекладені в Київській Русі. До таких належала об’ємна хроніка Георгія Амартола (Многогрішного), завершена близько 866-871 р. Цей текст, як і інші зразки тогочасної візантійської літератури, рясніє античними ремінісценціями – покликаннями на філософські доктрини, цитатами та парафразами з давніх авторів. Амартол, зокрема, зі співчуттям ставився до Платона, 15 разів цитував його (переважно твори «Федон» та «Закони»), згадував Аристотеля як учня Платона, інших мислителів античності – Геракліта, Анаксагора, Піфагора, Сократа тощо.

Орієнтовно вкінці ХІІ чи в ХІІІ ст. був перекладений і набув популярності збірник «Пчола» – книга, в якій давалися філософські афоризми, цитувалися Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Епікур, Епіктет, Плутарх, інші філософи, видатні державні діячі, оратори, отці церкви, біблійні тексти і т.д. Переклад даної книги Д.Чижевський оцінив надзвичайно високо. Вважав, що його слов’янська мова є взірцева, «помилок небагато, перекладено тексти не невільницьки-літерально, а з узагальненням деталів змісту, дотепів, іноді навіть ритмічної будови» [30]. Це свідчило, що давньоруські книжники могли працювати зі складною грекомовною лектурою філософського характеру.

Подібні збірники виникли у Візантії й були пристосовані до потреб шкільної науки. Вони відігравали значну роль у популяризації філософського спадку Античності. Робота укладача книги образно порівнювалася з роботою бджоли, яка збирає мед із квіток – укладач теж, мовляв, віднаходить у авторитетних джерелах найцінніші думки. При цьому таке збирання трактувалося як філософствування чи навчання філософії: «Отак як бджолу бачимо, що по всіх садах і квітах літає, та від кожного користь приймає, так і юнаки, навчаючись філософії і на вишину мудрісну воліючи піднестись, звідусіль найцінніше збирають».

У «Пчолі» давалися поради щодо різних сфер життєдіяльності людини. Ось її слова-статті – «Про життєву доброчесність і злобу», «Про чистоту і цнотливість», «Про мужність і міць», «Про правду», «Про братолюбність і дружбу», «Про владу і княжіння», «Про неправду і обмову», «Про помірність», «Про молитву», «Про навчання і бесіду», «Про істину і брехню», «Про похвалу «, «Про красу» тощо. Загалом у збірнику було понад 70 таких статей і близько 2,5 тисяч висловів.

Є у «Пчолі» спеціальне слово «Про філософію і навчання дітей». Тут філософія трактується як мудрість, необхідна кожному, хто хоче провадити розумне й праведне життя: «Хлібороб землю м’якшить, а філософ душу». Правда, сила філософських догматів може бути не лише зброєю для благодіянь, а й «жалом до злоби». У цьому та інших розділах багато говориться про мудрість. Наприклад, краса визначається як «благий розум», справжнє князівське правління, вважають укладачі збірника, моє бути розумним. Окреме слово присвячується мудрості. У деяких випадках звертається увага на те, що мудрість повинна мати прикладний характер, будуватися на досвіді.

Життєва філософія «Пчоли» в багатьох моментах співпадала з тим, що пропонували Ізборники, інші відомі пам’ятки давньоруської писемності. Зрештою, інакше й не могло бути. Ці твори мали однакові чи схожі джерела, виникали й функціонували в одному соціокультурному контексті. Людина, що дотримувалася цієї філософії, була зорієнтована на розумність у поведінці, стриманість, поміркованість, щедрість, доброзичливе ставлення до ближніх [31].

Окрім античної філософії (хай навіть у фрагментарному вигляді), книжники Київської Русі мали можливість знайомитися з релігійно-філософськими поглядами отців церкви, представниками християнізованого неоплатонізму, й творами візантійських авторів схоластичного спрямування. Можна погодитися із В.Щуратом, який писав: «Іоан Златоуст, Василь Великий, Григорій Нисський і Григорій Назіанзин – найвизначніші репрезентанти новоплатонізму в ІV ст. – належать від найдавніших часів до найпопулярніших письменників на Україні. З їхніх творів учиться Україна мислити по-філософськи. Ознайомлюється з наукою Платона – по викладові Плотіна і Прокла – так само, як з писань Максима Ісповідника, містика VІІ ст., пізнає опосередковано новоплатонівську філософію знаменитого [Псевдо-] Діонисія Ареопагіта, а з книг Іоанна Дамаскіна, характерного схоластика VІІІ ст., – філософію Аристотеля, його онтологію і логіку» [32].

Проте аристотелівська, схоластична лінія в філософській культурі Київської Русі ніколи не була домінуючою, на відміну від Західної Європи. Українській ментальності більше відповідав не раціоналізований аристотелізм, а схильний до містицизму, інтуїтивізму платонізм. Саме останній, як зазначалося вище, і став домінуючим на українських землях. Правда, це виражалося в апеляції не стільки до ідей та творів Платона, скільки до спадку неоплатоніків.

У період розквіту давньоруської культури, який тривав з ХІ до ХІІІ ст., в Україні з’явилися переклади відносно складних релігійно-філософських текстів. У ХІІІ ст. переклали «Толкову палею» – твір, у якому широко була представлена філософська проблематика. Жанр «Палеї» набув поширення у Візантії в Х ст., хоча виник десь у VІІ-VІІІ ст. Її зміст становить виклад старозавітної історії від створення світу до царя Соломона. Закінчувалася «Палея» пророцтвами про пришестя Ісуса Христа. У пізніших списках розповідь уже доведена до Ісусових часів.

Структура твору є складною. Він доповнений різноманітними текстами релігійного й релігійно-філософського характеру (коментарями, уривками із «Шестодневів», творів отців церкви, навіть уривками апокрифів). У «Палеї» символічно трактуються події старозавітної історії як знаки майбутнього приходу месії – Ісуса Христа. При цьому ведеться полеміка з прихильниками іудаїзму та мусульманства.

Окрім полемічних моментів, «Толкова палея» містила відомості про створення світу, про тварин, уявлення про душу. Людина в цьому творі розглядається як поєднання душі й тіла, що трактуються як незалежні субстанції – одна духовна, друга матеріальна. Ці субстанції поєднані лише завдяки Богові, який сотворив душу і поєднав її з тілом. Душа є незалежною, однак на неї впливає тіло. Цей вплив здійснюється через почуття. Джерелом почуттів є серце, а осідком душі – голова [33]. Вплив же емоцій на душу здійснюється завдяки зв’язку серця та мозку через кровоносні судини. У даному випадку простежується цікава паралель із «філософією серця» П. Юркевича.

Загалом репертуар перекладної літератури був достатньо широким. Окрім згаданої літератури релігійно-філософського характеру, значний масив текстів складали тексти біблійні, агіографічна і повчальна література, різноманітні апокрифи і навіть світські твори. В них теж зустрічаються моменти, які живили філософську думку Київської Русі.

Дата добавления: 2015-05-22