Становлення та розвиток православно-слов’янської філософської традиції

У період раннього Середньовіччя однією з найбільш розвинутих філософій була філософія Візантії, яка продовжила традиції епохи Античності. Вона справила вплив на філософську думку мусульманських та західноєвропейських народів, посприяла становленню й розвитку вірменської, грузинської філософських традицій, а також філософської традиції в народів Східної Європи, які прийняли християнство східного обряду (православ’я). Переважно це були східнослов’янські й частково південнослов’янські етноси (за винятком сучасних словенців та хорват). У межах цієї традиції знаходиться й середньовічна релігійно-філософська думка деяких романських народів (маються на увазі румуни й молдавани).

До числа цих народів належали й праукраїнці. Наші предки не лише прийняли православно-слов’янську традицію, але також активно її розвивали. Особливо це стосувалося періоду ХІ – початку ХІІІ ст., коли Давньоруська держава переживала час свого піднесення. Її надбання, в т.ч. у сфері філософії, стали важливим моментом української культурно-історичної пам’яті, яка дає про себе знати навіть сьогодні. Важливим також є те, що саме в Україні була здійснена одна із перших спроб трансформувати православно-слов’янську філософську традицію, пристосувавши її до умов Нового часу. І хоча ця спроба виявилася не дуже вдалою, її значення не варто применшувати. Тому православно-слов’янську традицію слід розглядати як помітний етап у розвитку філософської думки в Україні.

Важливим культурним чинником у Середні віки для слов’янських народів, які прийняли православ’я, а також предків румунів та молдаван виступала старослов’янська мова. Цією мовою здійснювалася культурна, в т.ч. філософська, комунікація. Нею перекладалися класичні філософські твори переважно з грецької мови, писалися оригінальні праці, що мали певну філософську спрямованість.

Зазначені твори не були надбанням лише одного православного народу. Зроблені у ІХ-Х ст. на території Великої Моравії та Болгарії переклади релігійних і філософських текстів, а також написані оригінальні твори знайшли поширення в Київській Русі та в інших православних країнах Східної Європи. Це стосується писемної спадщини Костянтина й Мефодія, чорноризця Храбра, Іоана Екзарха Болгарського, Климента Охридського та інших. Велике поширення в православних землях Сходу Європи мав перекладений у Болгарії «Збірник царя Симеона». Він став відомий на Русі як «Ізборник Святослава». Його руський варіант послужив основою створення численних списків цього твору. Зокрема, знайдені Хілендарський список, поширюваний серед сербів, а також Бухарестський список, що, відповідно, поширювався серед православних румунів. І «Збірник царя Симеона» [13], й інші вказані тексти створювали необхідну текстологічну базу для філософствування в православних країнах Сходу Європи.

У ХІІ-ХІІІ ст., коли Болгарія переживала занепад, вона живилася культурними здобутками Київської Русі. Тут стали відомими твори Феодосія Печерського, Нестора, Кирила Туровського. Але особливо популярним було «Слово про закон і благодать» Іларіона. У 1264 р. афонський чернець Доментіан, розповідаючи про поширення християнства серед південнослов’янських народів, дослівно повторює окремі місця із цього твору [14].

Якщо ми звернемося до ранньомодерних часів, то побачимо, що видана в Україні Острозька Біблія (1581), інші українські друки, напрацювання київського митрополита Петра Могили та його українських сподвижників («Требник», «Катехізис» та інші твори) були відомі не лише в Україні, а й в Білорусії, Росії, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії.

Вищесказані факти дають підстави говорити про існування єдиного культурного простору, до якого в період Середньовіччя входили православні народи Східної Європи, що послуговувалися старослов’янською мовою. У межах цього простору й сформувалася своя філософська традиція.

Звісно, культурна єдність даного простору була відносною, як і, наприклад, культурна єдність «латинської» Європи чи мусульманського світу. Але на рівні елітарної культури, в тому числі філософії, між православними народами Східної Європи було багато спільного. Це і однакова релігія, і одна сакрально-елітарна мова, приблизно однакова лектура тощо.

Становлення православно-слов’янської філософської традиції пов’язане з поширенням християнства серед слов’янських народів. У 60-их рр. ІХ ст. християнство східного обряду стає офіційною релігією у Великій Моравії, Болгарії й на теренах Київщини.

Особливо велике значення для слов’ян мала місія солунських братів Костянтина і Мефодія, про яку вже йшла мова. Як зазначалося, Велика Моравія, де діяли слов’янські просвітителі, так і не стала основним культурним осередком православно-слов’янського світу. Ця роль дісталася Болгарії. Культурне піднесення в цій країні спостерігалося за правління царя Симеона (893-927).

Симеон провів молоді роки у Константинополі й «вкусив плодів» візантійської освіченості. На замовлення царя був укладений згадуваний «Збірник царя Симеона», основою якого послужила створена у Візантії в ІХ ст. «Книга спасіння…» Цей твір виник в умовах богословських дискусій, а його укладачі поставили перед собою мету в живій та яскравій формі розкрити основні принципи християнського віровчення – про троїчність Бога, про боголюдську природу Христа і т.п. Однак зміст книги не є суто релігійним. Трактуючи ту чи іншу проблему, укладачі часто виходили за межі чисто церковних питань, залучаючи знання з галузі філософії, економіки, історії, географії, права тощо. Тобто це була енциклопедична праця, куди ввійшло 25 текстів грецьких авторів – Василя Великого, Кирила Олександрійського, Іоана Дамаскіна, Максима Сповідника, Іоана Златоуста й інших візантійських мислителів. Є там відомості з «Органону» Аристотеля, трактування аристотелівської «Метафізики», здійснене Максимом Сповідником.

У «Збірнику царя Симеона» зустрічаємо розроблену філософську термінологію старослов’янською мовою. Саме з часів появи цієї книги є підстави вести мову про початки православно-слов’янської філософської традиції.

«Збірник…» не дійшов до нас в оригінальному варіанті. Часи розквіту болгарської культури у кінці ІХ – на початку Х ст. швидко змінилися періодом занепаду. Багато писемних пам’яток, створених у цей період, було знищено. Однак «Збірник…» попав у Київську Русь, де став відомий під назвою «Ізборник Святослава» в двох редакціях 1073 і 1076 рр.

Найвидатнішим мислителем періоду правління царя Симеона вважається Іоан, екзарх Болгарський. Богослів’я та філософію він вивчав у Константинополі. Здійснив переклад значної кількості творів отців церкви, зокрема, праць Василя Великого. Йому належить переклад «Діалектики» Іоана Дамаскіна, відомий під назвою «Небеса». Цей переклад мав велике значення для розвитку філософської термінології старослов’янською мовою. Очевидно, Іоан брав участь і в підготовці «Збірника царя Симеона».

Мислитель толерантно ставився до давньогрецької філософії. Вважав, що не можна відкидати античний філософський спадок, хоча він і належить «язичникам». До цього спадку необхідно підійти критично, відкинути непотрібне і засвоїти корисне.

Одним із найбільш відомих творів Іоана був «Шестоднев» та коментар до нього. У «Шестодневі» використовувалися твори Василя Великого, Іоана Хризостома, Северина Гевальського, Теодора Кірського, Кузьми Індикоплова та інших. Також Іоан звертався до робіт представників античної філософії, Аристотеля й Гіппократа. У «Шестодневі» демонструється позитивне ставлення до філософії Платона. Там зустрічаємо твердження, ніби Платон висловлює ті самі думки, що й Біблія. У даному випадку розумілася віра в безсмертя душі, єдинобожжя тощо.

Іоан у «Шестодневі» вихваляє Бога за те, що той створив видиме й невидиме світло, якого раніше не існувало. У даному випадку відчувається вплив неоплатонізму. Ставиться також у творі питання про сутність Бога. Іоан вважає, що Бог не може бути подібний до людини. Бог є сам силою і волею. Йому не потрібен посередник. А людина для своєї діяльності потребує матеріалу. Думки Бога так само різняться від думок людини.

У «Шестодневі» дається детальний опис матеріального світу. В його основі лежать чотири стихії (вогонь, вода,земля й повітря). Така думка мала поширення у античній філософії. Бог, створивши ці стихії, продовжує ними керувати, оскільки вони самі по собі не здатні поєднуватися. Загалом же матеріальний світ трактується позитивно, оскільки він створений Богом для людини. Людина, відповідно, знаходиться в центрі Всесвіту.

Вона володіє безсмертною душею. Душі мають також інші живі істоти, але тваринні душі, на відміну від людських, помирають разом із тілом своїх господарів. Головною якістю людської душі є розум, тобто здатність розмірковувати й думати. Завдяки розуму людина пізнає навколишній світ, відрізняти добро від зла, неправду від істини, корисне від шкідливого. Володіння розумом тісно пов’язане зі свободою волі. Кожна людина робить те, що хоче.

Загалом людина живе у подвійному світі, де ведуть боротьбу Бог та диявол, добро і зло. Справа людини вибирати, з ким іти – з Богом чи дияволом. У залежності від поведінки людини на землі складається її доля в потойбічному житті.

Як бачимо, в «Шестодневі» Іоана поєднувалися ідеї античних філософів (передусім Платона й Аристотеля), християнських неоплатоніків і, можливо, навіть ідеї, притаманні тогочасній болгарській «народній» культурі. Наприклад, акцент на боротьбі між Богом та дияволом може бути потрактований як відгомін богумільства, про яке йтиме мова далі.

Окрім Преслава, столиці Болгарії часів царя Симеона, ще одним центром культурного й філософського життя в країні стає Охрид на території Македонії. Сюди після вигнання із Великої Моравії переселилися учні Костянтина й Мефодія Климент та Наум. На жаль, багата спадщина охридської школи була знищена в ХІ-ХІІ ст. і не дійшла до нашого часу.

Залишилися деякі відомості про творчість Климента Охридського (? – 916). Він був автором численних релігійних творів. Мислитель знаходився під сильним виливом християнських неоплатоніків, зокрема, Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Так, Климент розглядає Бога як вищий принцип, якому людська мова не здатна дати означення. У «Похвальному слові архангелам Михаїлу та Гавриїлу» він розглядає компоненти небесної та земної ієрархії – усі вони служать згідно свого призначення, і кожна служба має свій порядок.

Помітне місце в творчості Климента Охридського займають питання есхатології. Їм присвячені «Слово про день воскресіння» і «Слово на Святу Трійцю про створення світла і страшний суд». Тут, окрім чисто релігійних питань, розглядаються питання праведності й гріха, добра та зла [15]..

«Золоті часи» царя Симеона змінилися феодальними усобицями, гострими конфліктами з Візантією. При допомозі київського князя Святослава візантійцям вдалося розгромити Болгарське царство. У 971 р. східна частина країни перейшла під владу Візантії. Тоді на теренах Македонії виникає Болгарська держава зі столицею в Охриді. На той час і припадає розквіт Охридської школи. Однак ця держава проіснувала лише до 1019 р., після чого попала під владу Візантії. Поневолення візантійцями Болгарії тривало до кінця ХІІ ст.

11-12 ст. для Болгарії були часом не лише господарського, політичного, а й культурного занепаду. Грецьке духовенство здійснювало жорстку еллінізацію краю, викорінюючи набутки слов’янської культури.

В умовах розрухи й культурної дезорієнтації виникає і набирає поширення рух богумілів. В доктрині останнього дослідники схильні вбачати східні, зокрема маніхейські, мотиви. Богуміли створили численну літературу, в якій розробили альтернативне християнству вчення. Далеко не вся вона дійшла до нас. Одним із автентичних богомільських джерел вважається «Таємна книга» (або «Євангеліє Іоана»), в якій викладаються погляди представників цієї доктрини [16].

Для богумілів характерне прийняття дуалістичної концепції доброго Бога й злого Сатани. Сатана був створений Богом, але позаздрив своєму творцю і вмовив ангелів від першого до п’ятого небес відійти від Бога й створити свій світ. Дізнавшись про це, Бог вигнав Сатану і прихильних йому ангелів зі свого світу. Однак він, на прохання Сатани, дав йому сім днів, протягом яких той зі своїм воїнством створив видимий світ, в т.ч. й людину.

Людина створена не за образом та подобою Бога, а Сатани. І душі людей не божественного походження, а від ангелів, що покинули Бога. Відповідно, людські діяння – гріховні. До таких належать і статеві стосунки, завдяки яким продовжується рід людський.

Створивши світ і людей, Сатана, на думку богумілів, почав своє правління. Він обдурив людей, представивши себе як Бога і дав людям книги, які оманливо видавалися за священне писання. Отже, і Біблія, і вчення християнської церкви – все від диявола. І загальнопоширенні уявлення про Бога теж від нього.

Однак добрий Бог послав у грішний світ Ісуса, щоб врятувати людські душі й повернути їх до себе. Світ Сатани має існувати сім днів, тобто сім віків. Укінці відбудеться друге пришестя Христа. Саме тоді грішники загинуть, а будуть спасенні обранці божі.

Трактуючи видимий світ як світ зла, богуміли не приймали суспільної нерівності, пишноту й багатство владоможців, виступали проти гноблення бідних. Тому богумільство поширювалося переважно серед простолюду. Його можна розглядати як своєрідну «народну філософію», яка протистояла філософії елітарній [17].

Ідеї богумілів (щоправда, в прихованій формі) знайшли відображення в різноманітних релігійних пам’ятках слов’янських країн в епоху Середньовіччя. У Київській Русі поширювалася різноманітна апокрифічна література, якою користувалися богуміли (Першоєвангеліє Якова, Євангеліє Хоми, Никодимове Євангеліє, Апокаліпсис Іоанна тощо), також твори «Суперечка Ісуса Христа з дияволом», «Ходіння Богородиці по муках», «Повість про Соломона і Кітовраса», в яких зустрічаються моменти богумільства.

Занепад Болгарії не поставив крапку в генезисі православно-слов’янської філософської традиції. У кінці Х – на початку ХІ ст. естафету в її розвитку перебрала Київська Русь.

Дата добавления: 2015-05-22