Діон Хризостом і Північне Причорномор’я

Мислителем, доля якого була частково пов’язана з Північним Причорномор’ям, був Діон Хризостом (Златоуст) – видатний філософ, ритор і письменник І-ІІ ст. н. е.

Походив Діон Хризостом [70] із знатної та заможної сім’ї, що жила в м. Пруси (сучасна Бруза в районі Дарданелл). У молоді роки, опинившись у Римі, Діон швидко здобув популярність як ритор. Тут зблизився із столичною аристократією. Здавалось, у нього були всі шанси для успішної кар’єри. Але одна подія вмить зруйнувала життя. Його друга Флавія Сабіна запідозрили в змові проти імператора Доміціана й стратили. Діона вигнали з Італії, заборонивши жити у розвинутих регіонах Римської імперії. Він звернувся до Дельфійського оракула, який рекомендував йому стати мандрівним проповідником.

Близько 14 років Діон жив у віддалених районах античного світу. Доводилося йому займатися важкою фізичною працею. Коли мандрував зі злидарями, одні вважали його філософом, інші – просто жебраком-прохачем.

За своїми філософськими поглядами Діон був близький до кінізму та стоїцизму – течій, які отримали значне поширення в елліністичному світі. Кінічне спрямування мала етика Діона. А стоїчні ідеї переважно визначали політичні погляди мислителя.

Під час вимушених подорожей Діон пише низку промов, у яких домінував дух кінічної філософії. Деякі з них створені в дусі кінічних діатриб, де головним героєм виступав радикальний філософ-кінік Діоген.

Подорожуючи, Діон побував і в Північному Причорномор’ї. Враження від спілкування із місцевими жителями знайшли відображення в «Борисфенітській промові».

Після вбивства змовниками імператора Доміціана (96 р.) Діон повертається до Риму й стає наближеним до імператора Траяна (98-117 рр.). Не ухиляється від можливостей впливу на цього можновладця, вважаючи, що «справа справжнього мудреця керувати людьми». Діон відійшов від кінічного несприйняття цивілізованого життя й почав проповідувати стоїчну концепцію мудрого правителя, з якої випливало, що ідеальний правитель – «батько та благодійник» для своїх підданих, а його життя – подвиг.

Для нас є цікавою «Борисфенська промова» Діона, де він розповідає про Ольвію [71]. Пише, що в той час це було невелике місто, забудоване поганенькими будиночками й обнесене неміцною стіною. Деякі вежі знаходилися дуже далеко від нинішніх поселень. А це свідчення того, що територія міста значно скоротилася в порівнянні з минулими часами. У храмах не залишилося жодної цілої статуї, так само як понищені статуї на надгробних плитах.

Ольвія тоді переживала не найкращі часи. Діон змальовує картину варваризації міста. Розповідає, що його жителі зовні мало чим відрізнялися від скіфів: носили їхній одяг, довге волосся та бороди, не розлучалися зі зброєю. Ось як Діон описує юнака Калістрата, з яким йому довелося спілкуватися: «Він був підпоясаний великим мечем вершника, одягом йому служили шаровари й інше скіфське вбрання, на плечах був невеликий тонкий плащ, який звичайно носять борисфеніти. Й інший одяг був здебільшого чорного кольору за прикладом одного скіфського племені, котре, як мені здається, отримало від еллінів назву меланхленів (чорноризців)».

Діон відзначає консерватизм і традиціоналізм жителів Ольвії. Описуючи свій виступ перед ними, він говорить: «Філософу дуже б сподобалося це видовище: всі вони були на давній манер, як говорить Гомер про еллінів, довговолосі та бородаті, лише один серед них був виголений, і його всі лаяли та ненавиділи: казали, що він це зробив лише через бажання підлеститися до римлян та довести свою приязнь до них…».

На думку Діона, жителі Ольвії розмовляють грецькою мовою недостаньо чисто через те, що живуть серед варварів. Хоча аналіз ольвійських написів свідчить, що аж до кінця існування міста в V-VІ ст. тут грецька мова залишалася цілком чистою. Ймовірно, в Ольвії існував непоганий рівень освіти, який дозволяв на офіційному рівні зберігати чистоту грецької мови, в той час як у повсякденному спілкуванні ольвіополіти користувалися мовою, що зазнала варваризації.

У жителів міста існувало чітке усвідомлення свого еллінства. Серед них, як говорилося вище, панував культ Гомера та героя Ахілла. «Майже всі борисфеніти, – свідчив Діон, – наполегливо читають цього поета, очевидно, через те, що вони й тепер ще войовничі, а, може, через любов до Ахілла: вони надзвичайно шанують його, побудували йому один храм на так званому Ахілловому острові, а інший – в самому місті, і окрім Гомера ні про кого іншого не хочуть чути. …«Ілліаду» майже всі знають напам’ять». Згадуваний Калістрат сказав Діону: «…ми не визнаємо нікого іншого за поета, окрім Гомера, зате його знає майже кожен». Інший житель Ольвії твердив, що Ахілл є їхнім богом, а Гомера вони шанують нарівні з богами. «І дійсно, – підтверджував Діон, – їхні поети згадують лише про Гомера в своїх творах, які читають у різних випадках, але особливо перед битвами, постійно збуджуючи своїх співгромадян… Всі вони сліпі і не допускають можливості існування якогось іншого поета».

Ще одним великим авторитетом у ольвополітів вважався Платон. Про це Діону під час публічного діалогу оповів Гієросонт. Він сказав, що постійно вивчав твори цього філософа. Хоча натякнув, що, можливо, не все в них розуміє. Самого ж Платона Гієросонт іменував «кращим представником еллінства і мудрості». Він просив Діона говорити про світобудову в дусі вчення Платона. Діон з розумінням поставився до даного прохання. Йому сподобалася простота цього літнього чоловіка. Хоча він і дотримувався думки, що Гомер і Платон – це вчорашній день, але спогади про цих видатних мислителів надихнули його.

Загалом оцінюючи «Борисфенітську промову» Діона Хризостома, можемо сказати, що вона пронизана кінічно-стоїчними ідеями. Тут спостерігаємо симпатію, навіть певну ідеалізацію життя простих людей у «малоцивілізованих», практично близьких до природних, умовах.

Як не парадоксально, але щось подібне маємо в українській суспільно-філософській думці у пізніші часи, майже через два тисячоліття після Діона Хризостома. Ідеалізацію «природної простоти», протиставлення її «місту» зустрічаємо в Г.Сковороди. Те сааме можемо сказати про Т.Шевченка. А П.Куліш навіть намагався витворити «природну» «хутірну філософію».

Вищенаведені матеріали дають підстави твердити, що на нинішніх українських землях Північного Причорномор’я починаючи з періоду «осьового часу» існували античні міста-держави, які виступали осередками давньогрецької культури і в яких набували поширення ідеї античної філософії. Тут були представлені такі течії, як орфізм, піфагорейство, платонізм, кінізм і стоїцизм. Не виключено, що поширювалися погляди й інших філософських вчень.

Проте землі Північного Причорномор’я були не просто пасивними споживачами давньогрецької мудрості. Вони дали античному світу плеяду видатних мислителів, про яких добре знали в головних, центральних культурних осередках цього світу. До таких мислителів належали Анахарсіс, Сальмоксій, Сфер Боспорський і Біон Борисфеніт.

Давньогрецькі культурні осередки Північного Причорномор’я не існували ізольовано від місцевого негрецького населення. Античні міста-держави вели жваву торгівлю з місцевим людом. Поширеними були шлюби греків із автохтонами. У результаті цього відбувався культурний обмін між грецьким і негрецьким населенням й творення в античних містах-державах специфічної культурної атмосфери, де поєднувалися елементи різних культур. Саме продуктом такого культурного синтетизму були філософські погляди Сальмоксія, Анахарсіса, Біона Борисфеніта. Вони виявилися цікавими для греків із «материнської» Еллади. А самі ці мислителі були включені ними до плеяди видатних філософів. Тому є сенс говорити не лише про культурно-філософський вплив метропольної Грепції на Північне Причорномор’я, а й про вплив вихідців з цього регіону на філософську культуру греків.

Закономірно, виникає питання, яке відношення має антична філософська думка Північного Причорномор’я до пізнішої української культури. Прослідкувати тут безпосередні зв’язки складно. Проте могжна виділити кілька моментів. По-перше, українська культура, у більшій чи меншій мірі, сприйняла культурні набутки різних народів, що проживали на українських землях. Припонтійські греки жили й продовжують жити разом з українцями, а інтенсивні культурні контакти між ними простежуються протягом багатьох віків. По-друге, філософські погляди античних мислителів Північного Причорномор’я хоча б частково були відомі українським інтелектуалам. Вище йшлося про цитати Анахарсіса в збірнику «Бджола», посилання Йоана Максимовича на Біона Борисфеніта, знайомство Т. Шевчена з романом Ж.-Ж.Бартелемі «Мандрівка молодого Анахарсіса Грецією». По-третє, простежується низка цікавих ментальних паралелей між античними мислителями Північного Причорномор’я й українськими філософами, письменниками, діячами культури, про що велася мова вище. Тому варто вести мову про певну «включеність» античної філософської думки Північного Причорномор’я в українську культуру й розглядати її як один із моментів розвитку філософії на українських землях.

Рекомендована література

Бондар С.В., Кралюк П.М. Біля витоків української мудрості: філософська та релігійна думка народів Північного Причорномор’я VІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. – К., 2009.
Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К.: Наук. думка, 1993.
Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.
Дион Хризостом. Борисфенитская речь, прочитанная в Отечестве // Вестник древней истории. – 1948. – №1.
Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1995.
Нахов И.М. Философия киников. – М., 1982.
Платон. Диалоги. – М., 1986.
Плутарх. Исида и Осирис. – К., 1996.
Русяєва А.С. Славетний мудрець-скіф Анахарсіс. – К., 2001.
Русяева А.С., Русяева М.В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. – К., 2004.

Питання для самоконтролю

1 Які античні міста виступали осередками філософствування в Північному Причорномор’ї?
2. Назвіть течії античної філософії, що були поширені на українських землях.
3. У чому особливості філософських поглядів Анахарсіса?
4. Чому представники кінічної філософії намагалися використовувати погляди Анахарсіса?
5. Що можна сказати про поширення платонізму у Північному Причорномор’ї.
6. Чому Сфера Боспорського варто вважати політичним філософом?
7. Який внесок зробив Біон Борисфеніт у розвиток античної філософії?

Кралюк П. "Іст. укр. філософії" - Тема 4. Українська предфілософія

4.1. Особливості архаїчного мислення та перетворення міфу в логос

У деяких роботах зустрічається думка, що в українців, точніше в їхніх далеких предків, існувала своя народна філософія [1]. Остання знайшла вияв у фольклорі. Мовляв, у творах фольклорного характеру можна знайти чимало цікавих космогонічних поглядів, а також погляди щодо сенсу людського буття, місця людини в світі і т.д. Саме вони тривалий час визначали світогляд праукраїнців, існуючи паралельно з «офіційними» світоглядними уявленнями, що насаджувалися християнською церквою і знаходили вияв у письмових текстах.

З одного боку, не можна заперечувати того факту, що народні міфологічні уявлення мали деякий «філософський потенціал». Вони знаходили вияв у творчості мислителів, живлячи філософську думку. Не дивно, що філософи іноді зверталися до міфології. Як уже зазначалося, античні мислителі апелювали до поем Гомера, давньоіндійські – до Вед, стародавні китайські філософи –до т.зв. П’ятикнижжя.

Але, з іншого боку, міфологія – це не філософія. Вона – вияв архаїчної свідомості, яка зародилася й розвинулася в первісному суспільстві, де людина залишалася залежною від природного середовища, а передача важливої інформації здійснювалася за допомогою усної мовної комунікації. Міфологія повноцінно функціонує в суспільстві, яке ще не знає писемності.

Філософія ж явище цивілізованого суспільства, котре відійшло від первісної архаїчності. Вона, на відміну від міфології, що «осмислювала» людину в природному середовищі, розглядала вже протиставлення людини й природи.

Для архаїчної свідомості характерні наступні риси.

Перша полягає у «розчиненості» індивіда в природі. Постійна боротьба з силами фізичного світу й природного оточення з їхніми вражаючими феноменами й «надлюдською» могутністю створюють надзвичайно емоційне та особистісне ставлення до таких сил. Відбувається перенесення людських особливостей на світ природи. У старовинних міфах тварини спілкуються так само, як люди, явища природи (наприклад, грім, вітер, дощ) викликаються людиноподібними істотами і т.п.

Друга риса полягає у високому ступені інтеграції індивіда й соціуму, особистості й роду, що знаходило вияв у тотемізмі, який сприяв ідентифікації членів первісних колективів з родом, його звичаями, традиціями; а це, в свою чергу, вело до соціальної стабільності, згоди.

Третя риса – висока емоційність, чуттєвість. Вона визначалася нестійкістю життєвих умов, котрі породжували почуття непевності, вели до високого ступеня збуджуваності.

Четверта риса – високий рівень образності, що обумовлювалася попередньою, третьою рисою. Як правило, сильні емоції сприяють запам’ятовуванню, посилюють пластичність та образність змісту пам’яті.

Архаїчне мислення, як правило, допомагало осмислювати нові події, процеси та явища природи за аналогією з відомими. Наприклад, несприятливі погодні умови, грізні явища природи трактувалися як вияв гніву могутнього божества. Таким чином знімалася недостатність знань про ті чи інші явища. Це надавало впевненості в ситуаціях, коли нерішучість є недопустимою [2].

Вище, коли йшлося про особливості українського світосприймання та філософії, зверталася увага на їхню емоційність, образність й водночас тяжіння до практичності. Зокрема, про це говорив І.Мірчук, вбачаючи в цьому особливість української філософської думки. Дехто схильний трактувати вказані риси як позитивне явище. Насправді емоційність, сердечність, супроводжувані практичністю, є реліктами архаїчного мислення і виявом нашої недостатньої цивілізованості (в розумінні європейському).

Особливості архаїчного мислення знайшли відображені в міфології. Сам термін «міфос», що має давньогрецьке походження, буквально означає розмова, вістка, у інших випадках – байка, вигадка. Похідне від нього дієслово «міфеомаі» перекладається як «говорити, оповідати, називати».

Міф, будучи явищем дописемної («розмовної») культури, вбирає і консервуває у своєрідній, нераціоналізованій формі соціально важливу інформацію. Він приймає певні положення на віру, освячує їх, сакралізує. Дослідження етнографів показали, що навіть самі абсурдні, на наш погляд, міфи мають «раціональний» сенс. Наприклад, деякі українські кумулятивні казки несли необхідну для мисливців інформацію. Так, казка «Рукавичка» в міфологічній формі представляла мисливський календар [3].

Також міфи формували зразки і норми поведінки, запроваджуючи певні ритуали. Ритуал – це комунікативна система, де з допомогою як невербальних засобів, так і частково вербальних (усного мовлення) відбувалася не лише передача інформації, а й здійснювалася соціальна регуляція, впорядкування суспільного життя.

Для міфів та пов’язаних з ними ритуалів характерна постійна повторюваність. Первісний колектив транслював зразки, стереотипи, ідеї, орієнтуючись на повторне повідомлення. Такий спосіб збереження інформації притаманний суспільствам, де її неможливо чи важко фіксувати. У цих суспільствах більшість інформації передається безпосередньо, усним шляхом. З плином часу відбувалося розсіювання інформації, забування. Повторення повідомлення відновлює забуте. Не приносячи нового знання, воно зберігає те, що є набутим, іноді навіть доповнюючи його, «спонтанно» вносячи нову інформацію в уже існуючу структуру.

Отже, архаїчна культура орієнтована на відтворення одних і тих же інформаційних блоків. Робилося це з допомогою зразків, «цитат». Такій культурі неможливо навчитися. Її можна лише вивчити, запам’ятати. Тому в архаїчній і навіть у дещо пізніших традиційних культурах велика увага приділялася запам’ятовуванню. У античній культурі поширеним було вивчення на пам’ять поетичних текстів, наприклад, поем Гомера. У давньоіндійському суспільстві брахмани на пам’ять вивчали Веди. У мусульманстві до сьогодні вважається, що служителі культу мають знати на пам’ять Коран. Багато інформації в таких суспільствах давалося в поетичній формі, оскільки вона полегшувала запам’ятовування.

У культурах, де знання зберігається завдяки мнемонічним технікам (запам’ятовуванню), логічність не відігравала особливої ролі. Там немає звичної нам логіки переходу смислів, коли з попереднього положення виводиться наступне. Навіть якщо такі переходи існують, то відносяться до сфери випадкового, а не закономірного. Окремі дослідники вели мову про існування «дологічного» мислення в архаїчних суспільствах [4]. У певному сенсі воно дійсно є «дологічним», оскільки раціональні розмірковування виступають як маргінальні, а дійсно розумні, корисні речі подаються в ірраціональній формі.

Адекватна форма передачі міфу – усна. При цьому важлива не лише вербальна, а й невербальна комунікація. Відповідна інтонація, міміка, жест і т.п. – важливі елементи передачі міфу, які надають йому емоційного забарвлення. При писемній передачі міфу зазначені елементи втрачаються. Тому міф, переданий письмово, це вже не автентичний міф.

Саме усний характер передачі міфу вимагає безкритичного сприйняття. Інакше про ефективність його функціонування не доводиться говорити. Коли виникають сумніви в правильності міфу, він може не бути переданим.

Проте не лише міф консервував та зберігав необхідну інформацію, надаючи їй авторитетності. Робилося це і з допомогою «дрібних» форм усної творчості – пісень, поговірок, загадок тощо. Цікаво, що деякі відгадки не випливали зі змісту загадок. Їх треба просто знати, вивчити.

Звісно, раціональні, логічні положення, виведені розумом, тобто такі, що могли піддаватися критиці, існували і в архаїчних, дописемних суспільствах. Однак вони були явищем маргінальним. Щодо сумнівнівного знання, то воно не запам’ятовувалося і не передавалося. Передавалося лише «правдиве» і «безсумнівне».

Поява писемності не лише змінює способи людського спілкування, а й веде до революції в мисленні. Вона започатковує перехід від «міфу до логосу». Можна простежити кілька етапів цього переходу.

Як правило, майже одночасно з появою писемності йде систематизація міфів і творення епосу. Епос – це вже систематизовані, а, отже, «раціоналізовані» міфи. Прикладом можуть бути поеми Гомера.

Наступним етапом стає запис епосу. Так відбулося з гомерівськими поемами, індійськими Ведами, іншими епічними творами. Будучи записаними, ці твори починають інтерпретуватися, вивчатися. Іноді вони стають джерелом для філософської мудрості.

Чи існувала така тенденція «переростання міфу в логос» у наших далеких предків і, відповідно, чи існувало творення своєї мудрості, філософії? Можна сказати, що так. Навіть якщо відкинути т.зв. «Велесову книгу», автентичність якої піддається сумніву, у нашій культурі зустрічаються твори, котрі репрезентують цю тенденцію. Інша річ, що дана тенденція не була доведена до логічного завершення через різні причини. До них ми будемо повертатися. А зараз спробуємо проаналізувати філософський потенціал нашого фольклору, в якому знайшли відображення елементи архаїчного світогляду праукраїнців.

4.2. Філософський потенціал українського фольклору

Український фольклор – надзвичайно різноманітний. Систематизувати, описати його мудрість, яка виражена в міфах-казках, народних піснях, прислів’ях, поговірках, замовляннях, загадках, звичаях, обрядах, практично неможливо. Справа не лише в тому, що фольклор дійшов до нас не в повному об’ємі, часто в спотвореному, далекому від первісності вигляді. Він і не може бути «повним», «автентичним». Адже фольклор – породження усної культури. Його твори не фіксуються, їхні межі розмиті; вони трансформуються, породжують «двійників». Так само важко говорити про архаїчний світогляд, виражений у цьому фольклорі.

Існують різні спроби описати його. Правда, в даному випадку автори послуговуються такими поняттями, як «світогляд давніх слов’ян» [5], «східнослов’янська міфологія» [6], «давньослов’янська міфологія» [7], «давньоукраїнський політеїзм» [8], «дохристиянські вірування давнього населення України» [9], «українська міфологія» [10] тощо.

Деякі дослідники сходяться на тому, що прабатьківщиною слов’янства був регіон між Дніпром та Віслою. Переважно це українські етнічні території. Тому тут (особливо в районі Полісся, Волині, Карпат) в фольклорі збереглося багато архаїки. Український фольклор є одним із головних джерел реконструкції давньослов’янської культури, особливо її східного варіанту. Водночас він є важливим джерелом української культури. Його уявлення, стереотипи передалися українцям і навіть сьогодні відіграють певну роль у їхньому світосприйнятті. Тому є сенс вести мову про український архаїчний світогляд, який багато в чому співпадає зі слов’янською міфологією або язичництвом.

Свого часу Арсен Річинський, який не лише добре знав український фольклор, а й був людиною філософського складу мислення, спробував виділити головні риси цього світогляду. Дана спроба, на нашу думку, заслуговує на увагу. Тому наведемо основні моменти міркувань А.Річинського.

Першою рисою він вважав відсутність будь-яких посередників між людиною і божеством. Господар дому, а також господиня самі є виконавцями усіх священнодіянь, обрядів і встановлюють безпосередньо містичний зв’язок між собою та божеством, цілим світом і всіма космічними силами. Друга риса – почуття інтимної близькості між людиною та Богом. Третя – космічне почуття, що дає можливість, переступаючи границю простору, часу і навіть поодиноких істот, відчути єдність світу та ілюзорність теперішнього поділу речей [11].

Можна виділити низку базових світоглядних ідей в українському фольклорі, які мають переважно образне вираження. Образність, як відмічалося, характерна риса архаїчного мислення.

Одним із важливих його ідей-образів є світове дерево. Це універсальний образ, притаманний не лише індоєвропейцям. Він зустрічається в індіанських, австралійських, африканських та інших культурних традиціях. У давньоукраїнському фольклорі світовим деревом виступають райське дерево, явір, дуб, сосна, береза, яблуня, горобина тощо. Триярусна вертикальна структура світового дерева відповідає триєдиній просторовій моделі світу – небові, землі та підземеллю. З основними частинами дерева пов’язуються різні істоти й світила. З вершиною та гілками – птахи, сонце, місяць, зі стовбуром – бджоли, з коренем – змії, бобри і т. ін.
«Серед подвір’я зелений явір,
Під тим явором чорнії бобри,
На восиридинки – ярії пчоли,
А на вершечку – сиві соколи» [12].
Світове дерево часто зображується серед первісного моря, тобто хаосу:
«Як ще не було початку світа,
То ще не було неба, ні землі,
А лишень було широке море,
А на тім морі явір зелений…» [13].

Тема світового дерева фігурує не лише в піснях, вона знайшла вираз у різноманітних зображеннях на домашньому начинні, писанках, керамічних виробах, вишивках тощо.

З образом світового дерева пов’язана ідея творення світу Дане творення відбувається як подолання хаосу. Йдеться про те, що спочатку існувала водна стихія, серед якої знаходилося дерево. На цьому дереві сиділи птахи (як правило, їх троє). Вони дістають з дна землю і починають впорядковувати світ. Така картина представлена в давніх колядках, відомих нам у кількох варіантах [14]. М.Костомаров вказував на їхню близькість з гімном «Рігведи», де йдеться про дерево, з якого створені небо й земля [15].

Творення світу в деяких фольклорних творах пов’язується з ідеєю-образом світового яйця. Воно – символ життя, життєвої сили. Космологічна функція цього образу в українській міфології має свої паралелі в міфології індійській. Так, у «Махабхараті» творець світу Брахма народжується в світовому яйці – золотому зародку, що плаває водами первісного океану. Даний образ пов’язується з символом раю-достатку (казка про яйце-райце), фігурує в українських волобочних та весільних піснях, відіграє важливу роль у ритуалах родючості. Із яйця, вважалося, виникло сонце – тому воно золоте; також із нього виник рід людський. У весняній обрядовості українців, як і інших східних слов’ян, яйце посідає важливе місце. Виїзд на першу оранку відбувався з хлібом, сіллю, з білим яйцем; яйце розбивали об голову коня чи вола, якими орали; також яйця закопували в землю, качали по засіяному полю. Розписи українських яєць-крашанок, які є важливим атрибутом Великоднього свята, містять космогонічні мотиви: зображення небесних світил, світового дерева і т.д.

Зустрічається в давніх піснях ідея органічного зв’язку людини з природним середовищем. Частини тіла героя чи героїні пісні перетворюються на природні об’єкти. У одній з пісень сестра, звертаючись до брата, каже:
«У морі вода - моя кровонька,
У лузі трава - моя косонька,
В полі ягоди - мої сльозоньки,
В морі рибонька - біле біленько» [16].

Дослідники в цих піснях знаходять відгомін міфу про першолюдину, в результаті жертвоприношення-розчленування якої виникли природні об’єкти. Подібного роду міф про Пурушу є в Рігведі. Такі уявлення можуть відображати ідеї метемпсихозу: перевтілення людини після її смерті в частинки живої чи неживої природи. Ця ідея є популярною в українському фольклорі і набирає різноманітних форм. Вона в дещо прихованій, християнізованій формі озвучена в творі «Ключ царства небесного» українського письменника-полеміста Г.Смотрицького, простежується в романтичних баладах Т.Шевченка («Причинна», «Лілея»), «Лісовій пісні» Лесі Українки, «Волині» У.Самчука тощо.

В українських піснях зустрічаються ідеї-образи шлюбу сонця й місяця, змієборства, купальського очищення та інші, що мають світоглядне навантаження [17].

Світ у фольклорних джерелах описується системою подвійних протиставлень (бінарних опозицій), які визначають просторові, часові, соціальні та інші характеристики. Це: доля – недоля, життя – смерть, правда – кривда, чоловік – жінка, небо – земля, південь – північ, день – ніч, вогонь – вода, сонце – місяць, молодий – старий, білий – чорний і т.д. Дуалістичний принцип протиставлення доброго – поганого для колективу часто реалізовувався в міфологічних персонажах, наділених позитивними чи негативними явищами. Поширеним сюжетом у казках є боротьба богатиря зі змієм, що потім знайшло втілення в іконографії (іконописні зображення Юрія-змієборця).

Загалом простежується чимало цікавих паралелей між ідеями-образами українського фольклору й відповідними ідеями в міфології філософських народів, зокрема стародавніх греків та індусів. Проте якщо давньогрецька й ведійська міфології отримали своє «філософське продовження», то цього не скажеш про давньоукраїнський фольклор. Закономірно, виникає питання, чому праукраїнці не змогли скористатися багатими надбаннями свого фольклору і не вивели його ідеї на філософський рівень, як це сталося в античній Греції, Індії чи Китаї?

Дата добавления: 2015-05-22