Платон і Україна

На перший погляд, така постановка питання видається дивною. Здавалось, яке відношення має видатний античний мислитель до українських земель. Адже, судячи з його біографії, він ніколи не бував на цих землях. Хоча й чув про них. Принаймні це засвідчують його твори. Звісно, можна говорити про пізніше поширення, в епоху Середньовіччя та Нового часу, ідей Платона в Україні. Проте це інша тема. Нас цікавить питання, чи мав Платон якесь відношення до тих ідей, поглядів, які поширювалися за його життя на нинішніх українських землях? Виявляється, мав.

Відомо, що найбільш вдалою справою Платона була його Академія. Створена в 386 р. до н.е. вона з самого початку користувалася популярністю й притягувала до себе чимало молодих людей. Академія надовго пережила свого засновника, демонструючи живучість і популярність платонізму. Організовуючи Академію, Платон спирався на досвід попередників – піфагорейців, а також гуртка Сократа. Водночас, вказують дослідники, Академія нагадувала закриті релігійні союзи (фіасоси), основною рисою яких був культ Аполлона [51]. Сам Платон говрив про себе, ніби він служитель цього бога й підтримує священний зв’язок з ним [52]. Цікавою є легендарна розповідь про знайомство Платона з Сократом. Ось як про це оповідає один із анонімних проплатонічних творів: «Вчитель його Сократ напередодні того дня, коли Платон мав прийти до нього, побачив у сні, як безкрилий лебідь опустився йому на коліна; потім у лебедя виросли крила, і він полетів, видаючи голосні та дзвінкі звуки, що полонили всіх, хто чув його. Це означало, що прийде до нього Платон незрілий, але досягне досконалості і створить таке чудове вчення, що всі будуть прагнути його почути і ніхто не зможе йому перечити. І сам Платон перед смертю бачив уві сні, ніби він перетворився в лебедя…» [53]. Дещо подібні свідчення наводить сам Платон у своєму діалозі «Федон».

Ця легенда має виражений «аполлонічний» характер. Відповідно давнім віруванням греків, Аполлон через певний період часу здійснює подорожі до країни гіпербореїв, тобто на землі сучасної України. І робить це з допомогою лебедів, запряжених у колісницю. Лебеді виступають як слуги Аполлона у важливій для нього подорожі. Платон же ототожнює себе з лебедем, священною твариною вказаного божества.

Культ Аполона мав поширення в Північному Причорномор’ї. Це божество, як уже говорилося, не було грецького походження, а прийшло до греків від народів, що жили на північ від них. Так, дельфійські й делоські жерці вірили, ніби улюбленою країною Аполона була країна гіпербореїв. Гіпербореї вважалися греками народом, якого любили боги. Як і Аполон, вони художньо обдаровані. Їхнє блаженне життя супроводжується піснями, танцями, музикою та бенкетами. Вічні веселощі та благочестиві молитви притаманні цьому народові. Навіть смерть приходить до гіпербореїв як перенасичення життям. І вони, випробувавши всі насолоди, кидаються в море.

Мудрецями й служителями Аполона вважалися поет Арістей, що оспівував нинішні українські землі, а також Абаріс, мова про якого вже йшла. Їх вважали гіпербореями. Вони ніби володіли чудодійними символами Аполлона (стрілою, вороном та лавром), а також навчили греків музиці, філософії, мистецтву створення поем, гімнів, будівництву Дельфійського храму тощо [54].

З цих легенд випливало, що українські землі сприймалися греками (і Платон тут не був винятком) як «священні», де варто шукати мудрість. Тому Платон в своєму ранньому діалозі «Хармід», як уже зазначалося, вів мову про вихідців з України Сальмоксія та Абаріса. Першого серед них він трактував як мислителя, до міркувань котрого варто прислухатися.

У деяких розповідях греків про Сальмоксія та Абаріса і перший, і другий пов’язуються з піфагорейством – вченням, яке мало поширення в Північному Причорномор’ї. Як відомо, дане вчення справило помітний вплив на Платона. Особливо піфагорійські моменти простежуються в діалозі «Тімей». Тут зустрічаємо наступне трактування проблеми перевтілення душ. Першопочатково душі знаходяться на зірках, де вони споглядають велич космосу. Потім їх посилають у земний світ, щоб оживити його. Це – не кара за падіння, а вияв божественного облаштування світу. Подальша доля кожної душі обумовлена її розумовими й моральними якостями. При першому народженні всі душі стають чоловіками. При настуних, у залежності від того, як вони себе поводили, душі втілюються в жінок, птахів, тварин, риб тощо. І так вони постійно міняються місцями, піддаючись перетворенням у залежності від їхньої мудрості чи нерозумності. При такій мандрівці душ кожне наступне життя розглядається як відплата, покарання чи нагорода за життя попереднє. Загалом із вчення Платона випливало, що душа й тіло – два різні феномени. Душа безсмертна, а її перебування в тілі носить тимчасовий характер. І тому вона, фактично, протиставлялася тілу.

Подібні уявлення були притаманні орфіко-діонісійському культу, тісний зв’язок яких з піфагорійськими релігійними товариствами не підлягає сумніву. В.Віндельбанд з цього приводу писав: «…думка про те, що «душа», як щось чуже, входить у тіло і знову виходить з нього, що вона, вигнана з вищих сфер, поєднується з тілом і повинна знову бути визволена з нього, щоб вернутися в ці сфери, – ця думка була занесена в Грецію культом Діонісія. Як дике служіння новому богу проник він, здається, з півночі, з Фракії, й подібно хмелю та сп’янінню охопив греків…» [55]

Подібно до того, як світова душа «розлита» по всьому космосу, так і людська душа «розтікається» по тілу. У «Тімеї» проводиться думка, що верхня, розумна частина душі розміщена в голові. Тут зосереджені начала розмірковувань, вибору й оцінки. Трохи нижче, в грудях, розташовується вольове начало душі, а пристрасне – в ділянці серця. Чуттєве ж начало знаходится в нижній частині живота. Сенс буття людини, вважав Платон, залежить від того, хто переможе: розумне начало зі своїм вольовим союзником чи, навпаки, начало чуттєве, нерозумне, призв’язане до тіла.

Платон, виступаючи апологетом розумного начала в людині, протиставляє його нерозумному і переносить таке протиставлення на суспільні проблеми. Це знайшло відображення в його діалозі «Держава».

Для Платона суспільство виступало як збільшена копія особистості. Оскільки, на його думку, ефективно функціонуюча особистість – це людина, в якій гармонійно поєднані три начала (розумне, котре мало би панувати, вольове та чуттєве), так і в ідеальному суспільстві ці начала повинні поєднуватися.

Платон пропонував свій проект ідеальної держави. На його думку, в ній мають співіснувати три суспільні стани, кожен із яких відповідав би розумному, вольовому й чуттєвому началам.

На чолі держави повинні стояти правителі-філософи, в яких би переважало розумне начало. Ці люди зобов’язані прагнути істини, вміти піднятися над змінною речевістю світу, бути незворушними. Філософи не просто мають розмірковувати й пізнавати сутність речей. Платон вів мову про практичну, діяльну філософію – вміння робити те, що велить розум. Тому філософи повинні здійснювати повноцінне, розумне управління державою, уникаючи дріб’язковості.

Другим суспільним класом у ідеальній державі Платона є воїни, в яких переважає вольове начало. Їхнє завдання – захищати свою державу. Це важлива функція, що забезпечує існування державного організму. Військова ж справа трактується як вміння розумно воювати і завдяки розуму перемагати ворога. Тому воїни є наближеними до філософів. Судячи з «Держави» Платона, кожен філософ-правитель має певний час бути воїном. І лише виявивши мудрість, кмітливість під час воєнних дій, може стати правителем.

Третім, найнижчим суспільним станом виступають ремісники чи робітники, в яких домінує начало чуттєве. Вони суттєво відрізняються від філософів та воїнів. Для них головне в житті – отримувати чуттєві насолоди. Тому їхня функція – забезпечити себе, а також правителів-філософів і воїнів їжею, питвом та різними життєвими благами.

«Чого ж досягне Платонова держава?» – задавав таке питання відомий англійський філософ Б.Рассел. І давав наступну відповідь: «Вона досягне успіху у війнах проти держав, більш менш рівних їй за численістю населення, і забезпечить достаток якійсь невеликій кількості людей. Через свою закостенілість вона майже напевне не витворить ніякої науки чи мистецтва – у цьому аспекті, як і в інших вона буде схожа на Спарту. Попри всі гарні слова, буде досягнене тільки вміння воювати та сите життя» [56]. Б.Рассел вбачав великий вплив Спарти, державного устрою цього полісу на формування суспільно-політичних поглядів Платона.

Закономірно, вчення Платона про ідеальну державу мало багато критиків. Відомий філософ-позитивіст Карл Поппер вважав, що така держава – це модель «закритого», тоталітарного суспільства. Подібна думка є достатньо поширеною [57].

Проте не варто демонізувати Платона, вбачаючи в його особі ледь чи не предтечу тоталітарного комунізму. Насправді все видається набагато простішим. Слід пам’ятати, що Платон належав до мислителів консервативного спрямування. Тому свій суспільний ідеал шукав у минулому. Звісно, певним зразком для нього міг стати консервативний устрій Спарти. Проте корені трьохчленного поділу ідеальної держави Платона варто шукати глибше. Дослідження показують, що подібна модель витворилася ще в стародавніх індоєвропейців (десь орієнтовно в ІV тис. до н.е.). Їхнє суспільство поділялося на жерців, військову аристократію та общинників (пастухів, землеробів). Цей поділ, правда, в дещо трансформованому вигляді, був реалізований у давньоіндійському, арійськомму суспільстві. Існував він і в індоєвропейських племен, що проживали на території сучасної України, а потім мігрували на Балкани, в т.ч. у Грецію [58].

Як вважають дослідники, в давньоукраїнському суспільстві тривалий час зберігався вказаний трьохчленний поділ [59], що знайшло відображення (правда, у трансформованому вигляді) в деяких колядках. У одній із них співається:
«Ой перший город – славний наш Київ,
А другий город – славний Чернігів,
А третій город – славний наш Лоїв.
Що Київ славен – та все церквами,
Чернігів славен – все козаками,
А Лоїв славен – торгом-купцями.
Ходити в Київ – богу молитись,
А в Чернігів – воюватися,
Ой а в Лоїв – торгуватися» [60].

Платон використав цю стародавню суспільну модель, пристосувавши й видозмінивши її у відповідності з новими умовами. Основним моментом, який відрізняє його концепцію державного управляння від традиційної моделі – заміна жерців, служителів культу філософами. Це демонструє ще один момент переходу давньогрецької суспільної думки від міфу до логосу. Якщо жерці виступали носіями міфічної інформації, яка не потребувала раціонального оформлення, то філософи мали б звертатися до розуму, обгрунтовувати ті чи інші положення й, зрештою, виходячи з раціональних засад, здійснювати керівництво державою.

Вчення Платона отримало значне поширення на українських землях ще в античні часи. Про це, зокрема, розповідав елліністичний філософ Діон Хризостом, який у кінці І ст. н.е. побував у Ольвії. У своїй «Борисфенітській промові», про яку вже йшлося, він, описуючи життя ольвополітів, зазначав, що вони цікавилися питаннями філософії й особливо цінували погляди Платона [61]. Та й в подальші часи на українських землях платонізм (у різних формах) мав помітне поширення. Великою популярністю тут користувалися твори християнських неоплатоніків – Василія Великого, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та інших [62]. Також до послідовників платонізму можемо віднести І.Вишенського, Г.Сковороду і одного з найвидатніших українських філософів ХІХ ст. Памфіла Юркевича.

Дата добавления: 2015-05-22