Сальмоксій – перший філософ з українських земель?

Ім’я Сальмоксія невідоме не лише для пересічного українця, а й для дослідників, які спеціально займаються історією української філософії. Про нього Ви не прочитаєте ні в підручниках, ні в енциклопедичних виданнях, навіть не знайдете робіт, де би йшлося про цього мислителя. І це при тому, що на Сальмоксія посилався сам Платон, а давньогрецький історик філософії Діоген Лаертський називав його одним із перших філософів [27].

Уже в «батька історії» Геродота зустрічаємо розлогу розповідь про гета Сальмоксія. Гети належали до числа фракійських племен, які проживали на території України. Як зазначалося вище, деякі дослідники вбачають у фракійцях предтеч слов’ян чи навіть українців.

Оповідаючи про гетів, Геродот пише, що в них існував культ Сальмоксія, який раніше був людиною та учнем Піфагора. Ось як звучить ця розповідь:

«Гети вірять у те, що вони безсмертні, і це в такий спосіб: вони вважають, ніби люди в них не помирають, а той, хто гине, йде до бога Сальмоксія, а цього бога деякі з них називають Гебелейзіном. Кожні п’ять років вони неодмінно посилають вісника до Сальмоксія, того з них, кому випаде жереб, і просять його переказати, що їм треба. Ось як відбувається це відсилання до бога. Деякі з них призначаються тримати всторч три списи, а інші беруть за руки й за ноги того, кого посилають до Сальмоксія, потім розгойдують його й підкидають високо так щоб він упав на вістря списів. Отже, коли проколотий списами помре, вони вірять, що божество до них прихильне. Але коли він не помре, то вони обвинувачують самого цього вісника, кажучи, що він погана людина. Таке обвинувачення приписують йому й замість нього посилають іншого, а доручення дають йому, коли він ще живий. Ці самі фракійці, коли блищать блискавки й гримить грім, стріляють із луків у небо й загрожують цьому богові, гадаючи, що нема іншого бога, крім їхнього бога.

Згідно з відомостями, що їх мені дали елліни, які живуть у Геллеспонту (і біля Понту), цей Сальмоксій був людиною, рабом на Самосі, навіть був рабом Піфагора – сина Мнесарха, потім він став вільним і зібрав багато скарбів і, коли їх придбав, поїхав на свою батьківщину. Проте, оскільки фракійці жили досить погано й були бідними розумом, цей Сальмоксій, який знав спосіб життя іонійців і знав звичаї кращі від звичаїв фракійців, бо жив з еллінами і навіть із найкращим із мудреців еллінів (із Піфагором), побудував приміщення для чоловіків, де приймав кращих громадян, частував їх і повчав їх, що ні він сам, ні його співтрапезники, ні ті, що мають від них народитися, не помруть, але перейдуть до такої країни, де житимуть вічно і матимуть усі блага. Коли він це робив, про що я розповів, і так розмовляв із ними, тим часом він спорудив собі підземне житло. Скоро воно було готове, він зник там від фракійців і зійшов у своє підземне житло і жив у ньому три роки. Фракійці розшукували його й оплакували, вважаючи його за мертвого. Проте на четвертий рік він з’явився серед фракійців і тоді вони повірили всьому тому, про що розповідав Сальмоксій. Так кажуть про цю справу.

Як на мене, щодо того підземного житла, я цьому не дуже вірю, але й не вважаю цього цілком неймовірним, мені здається, що цей Сальмоксій жив за багато років до Піфагора. Отже, чи справді була така людина, як Сальмоксій, чи це просто якесь тубільне божество в гетів, про це не суджу” [28].

Спробуємо проаналізувати наведене свідчення Геродота. Як бачимо, сам історик доволі скептично ставиться до даного повідомлення. Безпосередньо з життям гетів, ні з їхньою релігією він не знайомий, а передає розповіді греків, що живуть по сусідству з цим народом. Закономірно, в умовах тодішньої вкрай обмеженої комунікації, інформація часто набувала фантастичного й легендарного характеру. Особливо ця інформація стосувалася інших, «чужих», народів.

Розповідь, яку наводить Геродот про гетів, не є винятком. Загалом важко говорити про її правдоподібність. Але було б неправильно просто так відкинути цю інформацію. Варто спробувати її розшифрувати, побачити за фантастикою певні реалії.

У цій розповіді явно відчуваються деякі стереотипні уявлення греків. Перше з них – про те, що боги (принаймні в нееллінських, «варварських» народів) це колишні люди, які, завдяки своїм діянням, стали знаменитими і після смерті їх почали вважати богами. Така точка зору чи не найкраще була представлена елліністичним письменником Евгемером у творі «Священна хроніка».

Другий стереотип – про нерозумність, відсталість «варварських» народів у порівнянні з греками. У наведеній оповіді Геродота про Сальмоксія останній постає як чоловік, що набрався мудрості в греків. Завдяки цій мудрості йому вдалося відносно легко обманути наївних та нерозумних своїх співвітчизників.

Однак виникає питання: чому Сальмоксій у розповідях припонтійських греків пов’язується саме з Піфагором, чому він тут виступає учнем знаменитого мудреця? Є підстави припустити, що дана розповідь відображує якісь реальні піфагорійські впливи у Північному Причорномор’ї, в т.ч. й середовищі «варварських» народів, пов’язаних з греками. Про Сальмоксія (Замолксіса) як про раба Піфагора пише Діоген Лаерський, водночас зазначаючи, що гети шанують його як бога Кроноса й приносять йому жертви [29]. Правда, в даному випадку Діоген посилається на Геродота. Хоча, як бачимо, Геродот допускає те, що Сальмоксій жив до Піфагора і той, зрозуміло, не міг бути його вчителем.

Правдоподібним, як на наш погляд, виглядає твердження Геродота, що Сальмоксій учив про безсмертя душі. Ця ідея була притаманна піфагорійцям. Щоправда, вона інтерпретувалася ними дещо інакше. Для них характерною була віра в переселення душ. Але не виключено, що ця ідея в Сальмоксія набула іншого трактування, більш зрозумілого й прийнятного для представників його народу.

Про Сальмоксія як про самостійного мудреця, а не як про піфагорійця писав Платон. Останній жив приблизно в той самий час, що й Геродот. Тому наведена ним інформація про Сальмоксія має приблизно таку ж вартість, як і інформація Геродота.

Згадку про фракійця Сальмоксія зустрічається в одному з ранніх діалогів Платона «Хармід». У ньому автор в уста Сократа вкладає такі слова: «Отож, мій Харміде, подібним чином справа полягає і в замовляннях. (У діалозі ведеться мова про вміння зняти головну біль з допомогою замовлянь – П.К.). Навчився я цьому, коли знаходився там, при війську, у якогось фракійського лікаря із учнів Сальмоксія: вважається, що ці лікарі дають людям безсмерття. Так ось цей фракієць говорив, ніби еллінські лікарі правильно передають те, що я тільки що тобі повідав (мається на увазі те, що не варто лікувати лише один хворий орган, а треба лікувати все тіло – П.К.); але Сальмоксій, сказав він, наш цар, будучи богом, говорить: «Як не варто намагатися лікувати очі окремо від голови і голову – окремо від тіла, так не варто й лікувати тіло, не лікуючи душу, і в еллінських лікарів саме через це бувають невдачі при лікуванні багатьох хвороб, коли вони не визнають необхідності піклуватися про ціле, а між тим якщо ціле в поганому стані, то й частина не може бути в порядку. Оскільки, говорить він, все – й погане, і добре – породжується в тілі і в усій людині душею, і саме з неї витікає, так само як в очах все виходить від голови. Тому-то й треба спочатку й переважно лікувати душу, коли хочеш, щоб і голова, і все інше тіло добре себе відчували. Лікувати ж душу, дорогий мій, треба відомими заклинаннями, останні ж є ні чим іншим, як правильно сказаними словами: від цих правильно сказаних слів у душі вкорінюється розсудоивість, а її вкорінення й присутність полегшують вкорінення здоров’я в голові й у всьому тілі». Так він наставляв мене й відносно ліків, і відносно замовлянь: мовляв, нехай ніхто не думає переконати тебе вилікувати йому голову з допомогою цих ліків, якщо перед цим не дасть тобі підлікувати з допомогою замовлянь душу. «Нині, – сказав він, – розповсюдженою серед людей помилкою є спроби деяких із них лікувати або одним із цих засобів, або іншим». І він наказував дуже настирливо, щоб не піддаватися на умовляння ні багатих людей, ні знатних, ні гарних і не поступати всупереч цій настанові. Я ж послухаюсь його (адже поклявся я йому, тому мені необхідно коритися!), і якщо ти бажаєш, відповідно настановам чужоземця, спочатку надати мені душу, щоб лікувати її замовляннями фракійця, то я до цього додам ще ліки від голови; якщо ж не побажаєш, то в мене немає засобу допомогти тобі, мій милий Харміде» [30].

Далі в діалозі один із співрозмовників, Крітій, говорить, що Хармід є розумним та розсудливим, тому, відповідно, немає потреби лікувати йому душу. Після цього Сократ заявляє: «Справа полягає ось яким чином: якщо тобі притаманна розсудливість… і ти є достатньо розумним, ти не потребуєш у цьому випадку ніякого замовляння – ні Сальмоксієвого, ні того, що є в Абаріса-гіперборейця» [31].

Отже, Платон розглядав вчення Сальмоксія як цілком самостійне. Зводилося воно до кількох моментів. По-перше, тіло й душа є органічно поєднані. По-друге, всі зміни в тілі пов’язані з діяльністю душі. А, отже, тілесний стан залежить від душевного стану. Тому щоб лікувати тіло, треба спочатку вилікувати душу. По-третє, лікувати її можна з допомогою замовлянь, тобто правильно сказаних слів. Також Платон говорить, що Сальмоксій допускав можливість безсмертя.

Говорити про співзвучність таких поглядів поглядам піфагорійців проблематично. З подібними поглядами зустрічаємося в архаїчній українській культурі, де велика увага приділялася замовлянням, різного роду «ірраціональним» впливам на психіку людини. Показово, що мова про замовляння Сальмоксія йде одночасно зі згадкою про замовляння Абаріса-гібперборейця. Тим самим ніби вказується на традиційність подібних практик для жителів давньої України.

Міркування, які приписуються Сальмоксію, не видаються безпідставними. Європейська медицина довгий час ігнорувала психологічні чинники в лікуванні хвороб. Однак розвиток науки в ХІХ ст. й особливо в ХХ ст. показав, що фізіологічний стан людини значною мірою залежить від її психологічного стану, на чому, зрештою, наполягав Сальмоксій. Також практика народних цілителів, які використовували й використовують замовляння, не є безпідставною і в ряді випадків дає ефект, хоча ми і не знаємо механізмів впливу слова на організм людини.

Цікава згадка про Сальмоксія зустрічається в оповіданні «Скіф або гість» Лукіана Самосатського, елліністичного автора ІІ ст. н.е. У ньому розповідається про початок перебування скіфського філософа Анахарсіса в Афінах. Виявляється, Анахарсіс не був першим скіфом, який прибув до цього грецького міста, щоб познайомитися з еллінським культурним життям. Раніше тут з’явився Токсарис, муж мудрий, який вирізнявся любов’ю до прекрасного, прагненням набути знання. Походив він із середовища простолюдинів. Згодом Токсариса афіняни визнали героєм. Йому приносили жертви як Лікареві (таке ім’я він отримав від них). Токсариса вважали одним з асклепідів, нащадків фракійського і грецького бога лікування, який намагався воскрешати мертвих. Лукіан зауважує (правда, не без іронії): мовляв, не одним скіфам властиво перетворювати людей на безсмертних і посилати їх до Замолксиса (Сальмоксія), а й афінянам притаманним є обожнення скіфів в Елладі.

За розповіддю Лукіана, Токсарис зустрівся з Анахарсісом у Афінах. Він, угледівши свого краянина, звернувся до того рідною йому мовою, спитав, чи не є прибулець Анахарсісом, сином Давкета. Розплакавшись з радощів, скіф запитав, звідки про нього відомо елліну? «Я сам, – відповів Токсарис, – походжу з вашої землі, але я не такого знатного роду, щоби бути відомим тобі». «Невже ти той самий Токсарис, про якого я чув і про якого оповідають, що з любові до Еллади, він залишив у Скіфії дружину, малих дітей та поїхав до Афін, де став шанований кращими людьми», – вигукнув Анахарсіс. Відповідь була ствердною. «Отже, – виголосив Анахарсіс, – знай, що я став твоїм учнем і послідовником пристрасті, що оволоділа колись тобою – побачити Елладу. Але заради Меча (Арея) і Замолксиса, наших батьківських богів, візьми мене, Токсарисе, будь моїм керівником і покажи мені найкраще в Афінах» [32].

Звісно, наведене оповідання Лукіана не варто трактувати як автентичне джерело. Написане воно було десь через сімсот-вісімсот років після «осьового часу», коли жили Сальмоксій, Токсарис та Анахарсіс. Та все ж Лукіан відобразив стереотипні уявлення греків про цих осіб. Сальмоксій (Замолксис) виступає в нього як скіфське божество (у той час греки часто фракійців, гетів ототожнювали зі скіфами). Це божество пов’язане з вірою в безсмерття. Скіфський же лікар Токсарис подається як його адепт. Можливо, через це він володіє такими секретами лікування, про які не знають афіняни. Останні навіть починають обожнювати Токсариса, проголосивши його героєм. Отже, в контексті цього оповідання Сальмоксія можна потрактувати як бога лікарської науки, яка веде людей до безсмерття.

Загалом про Сальмоксія маємо дуже скупу інформацію. Ми навіть не знаємо, як насправді було звати цю людину. Сальмоксій чи Замолксис – це вже грецька інтерпретація його імені або прізвиська. Проте чи набагато більше маємо інформації про ранніх філософів античної Греції? Тим не менше, це не заважає нам говорити про їхні вчення, про вклад цих мислителів у розвиток філософської думки. То чому маємо ігнорувати Сальмоксія? Адже серед греків він був знаною особистістю, про нього говорили, розповідали легенди, зрештою цінували його погляди, посилались на них.

Звісно, реконструювати біографію та вчення Сальмоксія в повному об’ємі не зможемо. Але відзначити хоча б основні моменти його життя й доктрини – справа цілком реальна.

Не викликає сумніву, що Сальмоксій походив із середовища фракійців і належав до племені гетів. Коли припустити, що це були праслов’янські племена, то грекізоване ім’я Сальмоксій (Замолксис) могло походити від слова «замовляння», означати «той, хто замовляє». Не даремно Платон приписував йому вміння робити замовляння. У молоді роки Сальмоксій міг побувати в Греції, жив у Іонії. Можливо, його захопили в полон й зробили рабом. Адже Геродот і Діоген Лаертський твердили, ніби він був рабом Піфагора. Якимсь чином Сальмоксію вдалося звільнитися та повернувся на батьківщину. Тут він став шанованою людиною. Особисті якості, а також знання й досвід, які набув у Греції, дозволили йому завоювати авторитет серед одноплемінників.

Ймовірно, Сальмоксію вдалося створити оригінальне вчення, що поєднало мудрість його народу з мудрістю греків. Це ще не була «чиста філософія». Сальмоксій зробив певні кроки для переходу «від міфу до логосу», для утвердження раціональних поглядів на світ. Судячи з наведених свідчень, він вчив про зв’язок між душею та тілом, про пріоритетність душі в цьому зв’язку, про те, що тілесне здоров’я залежить від здоров’я душевного. Лікування ж душі бачив у замовляннях, котрі трактував як розумні, доречно сказані слова. Також Сальмоксій учив про безсмертя. Правда, не зовсім зрозуміло, чи це було безсмертя лише душі чи водночас і безсмертя тілесне.

Напевно, філософська доктрина Сальмоксія поєднувалася з його лікарською практикою. Таке поєднання аж ніяк не виглядає чимось незвичним, оскільки ці сфери мають чимало спільних моментів. В історії відомі випадки, коли в одній особі поєднувався філософ і медик. Зокрема, це притаманним було для арабських та перських діячів культури епохи Середньовіччя.

Очевидно, Сальмоксій мав учнів. Так, Платон в «Харміді» говорить про фракійського лікаря – послідовника Сальмоксія. Лукіан Самосатський представляє легендарного афінського лікаря-скіфа Токсариса його адептом. Сальмоксій користувався великим авторитетом серед своїх одноплемінників. З часом вони його почали обожнювати. Здається, Сальмоксію вдалося «пройти по лезу бритви». Він настільки органічно поєднав культури фракіців та еллінів, що і ті, і другі вбачали в його особі «свого». Тому греки посилалися на його вчення й водночас намагалися представити Сальмоксія як послідовника Піфагора.

Пам’ять про Сальмоксія зберігалася довгий час. Згадуваний візантійський історик Лев Диякон у своїй «Історії», розповідаючи про жертвоприношення руських воїнів князя Святослава, яких іменував скіфами, писав таке: «Говорять, що скіфи вшановують таїнства еллінів, приносячи за язичницькими обрядами жертви й здійснюють узливання за померлих, навчаючись цьому чи то у своїх філософів Анахарсіса й Замолксіса, чи то соратників Ахілла» [33]. Це свідчення багато прощо говорить. Як бачимо, греки вважали русичів нащадками відомих філософів Античності, а також славнозвісного героя Гомерівської «Іліади».

Фольклорні джерела свідчать, що в стародавніх слов’ян був бог Зельман (можливо, це і є Сальмоксій, Замолксіс). Його ім’я зустрічається в народних піснях. Присутнє воно і в поезії Б.-І. Антонича, який виявляв помітний інтерес до давніх слов’янських вірувань, звертаючись до фольклору своїх земляків-лемків. У нього навіть є вірш «Зельман», у якому звучать такі слова:
«День зелений, день хрещатий,
герці радісних лошат.
В пісні важко передати
те, чим крилиться душа.
Їде Зельман білим возом,
Тропарями дзвонить ранок.
Ой, скажи весільна лозо,
чому в серці хмільно й п’яно».

Існували гаївки, іменовані «Зельмановими піснями». На території Галичини й Волині була поширена гра в Зельмана. Вона полягала в тому, що до цього бога посилалася символічна посланниця. О.Партицький пише, що в Карпатах, на теренах Бойківщини, знаходилося головне святилище бога Зальми. Тут є гора Зелемінь, річка Зелем’янка, урочище Заломи [34].

Наведені свідчення, та пам’ять, що збереглася про Сальмоксія, дають підстави вважати, що він належав до оригінальних мислителів «осьового часу». Правда, до сьогодні Сальмоксій належно не поцінований. Тим не менше, ми повинні бути горді з того, що українська земля породила таку людину й зростила її. Зрештою, тут він не лише виріс, а й реалізував себе.

Дата добавления: 2015-05-22