Специфіка української філософії

Коли ведемо мову про українську філософську традицію, виникає питання, в чому її специфіка, що відрізняє її від інших філософій?

Можна погодитися з думкою Д.Чижевського, що «кожна конкретна філософічна система є одночасно обмежений та частковий вияв абсолютної правди і вияв певного часового, національного, мистецького, наукового, релігійного і т. ін. пункту погляду. Кожна конкретна «філософія», себто певна окрема філософічна система є певне усвідомлення абсолютно-цінних, непереходимих елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійности тощо, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди».

«Переважно три моменти, – писав він, – характеризують особливості філософії даної національности – 1. форма вияву філософічних думок, 2. метода філософічного дослідження, 3. будова системи філософії, «архітектоніка», зокрема становище і роля в системі тих або інших цінностей» [19].

Правда, наведені міркування Д.Чижевського більше стосуються сучасних філософських традицій, які є переважно національними. У давні часи, коли ще не сформувалися новочасні нації й відповідні національні філософії, ситуація виглядала дещо інакше. Та все ж не можна заперечувати, що особливості світосприйняття етносу, представники якого виступали творцями філософських систем, накладали відбиток на ці системи.

Ведучи мову про розвиток філософської думки на наших землях, варто звернути увагу на ментальні особливості українського народу, на те, як ці особливості знаходили вияв на рівні філософському. Певним чином вони визначалися природним середовищем, в якому жив етнос.

На значення територіального чинника в формуванні етносу звертали увагу Ш.Монтеск’є в роботі «Про дух законів» (1748 р.), німецький етнограф Ф.Ратцель, російський історик В.Ключевський та ін. Про вплив території на етнос вів мову український історик М.Костомаров у праці «Дві руські народності» (1861 р.) Особливо на цьому акцентував увагу В.Липинський [20]. «Як би не була розвинута техніка, – писав Л.Гумільов, – все необхідне для підтримки життя люди отримують з природи. Отже, вони входять у трофічний ланцюг як горішня, завершена ланка біоценозу заселеного ними регіону. А якщо так, то вони є елементами структурно-системних цілісностей, що включають в себе, поряд з людьми, доместикідів (домашніх тварин і культурні рослини), ландшафти, як перетворені людиною, так і не зачеплені, багатство надр, взаємовідносини з сусідами – або дружні, або ворожі, ту чи іншу динаміку соціального розвитку, а також те або інше поєднання мов (від однієї до кількох) і елементи матеріальної й духовної культури» [21].

Отож, етнос мусив пристосовуватися до свого середовища, знаходити найбільш відповідні механізми взаємодії з ним. Ці механізми відіграють важливу роль у природному відборі. Виживають і продовжують себе в нащадках найкраще пристосовані до середовища особи, які є носіями певних ознак, у т.ч. й ментальних [22]. Пристосування до середовища визначає специфіку соціальної взаємодії між представниками етносу, а також їхнє відношення до інших народів. Усе це разом узяте формує в них особливості сприйняття навколишньої дійсності.

Протягом останніх трьох тисячоліть, історія яких зафіксована в писемній формі, на українських землях проживали представники різних народів. Ті, які зуміли укорінитися, з часом виробляли певні особливості світосприйняття, адекватні місцевим умовам. Це пояснює світоглядні паралелі, що простежуються між поглядами різноетнічних мислителів, котрі проживали на українських землях.

Д.Чижевський спробував виділити основні характеристики українського національного типу й простежити, як вони відображені на рівні філософському. З його точки зору, український народний характер не був та й не міг бути чимось абсолютно стабільним. На нього впливали два чинники – природа України та її історія. Велику роль у формуванні психічних рис українців відіграв степ, що сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього, або безмежно-великого» [23].

На роль степу в формуванні українського світосприйняття вели мову й інші дослідники. «Питоме для степу те, – писав Л.Миколаєнко, – що він через властивість нашої природи… уможливлює всьому життю пишно розвернутися». Завдяки цьому «життя розкривається в ладі і гармонії» [24].

Однак, на нашу думку, варто прислухатися до міркувань Г.Гусейнова, який, будучи «людиною степу», далекий від його ідеалізації. «На півночі, – вважає він, – скрізь більшою чи меншою мірою присутні ліси та гори. Навіть якщо це лісостеп і невисокі пагорби, вони все одно створюють більш-менш затишний рельєф, захищений. А на півдн, в степах, уже зовсім по-іншому: тут людина зазвичай сама-самісінька перебуває на величезному відкритому просторі й має зовсім інші відчуття, тут більше страху, недовіри, хоча й дихається вільніше. Це відчуття добре передав Винниченко, коли навіть власна тінь викликає підозри. Як наслідок – певна самоізоляція, хуторянство та замкнутість» [25].

Незважаючи на велику роль степу в формуванні української ментальності, ми далекі від того, щоб перебільшувати його значення. Для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави, степ, Дике Поле були чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій та лісовій зоні, де знаходилися основні політичні й культурні осередки України-Русі – Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо. До речі, практично всі європейські народи формувалися в лісостеповій чи лісовій зоні.

Інтенсивне освоєння українцями степу почалося в ХVI-XVII ст. При цьому переселенці несли в степ сформовані звички осілого землеробського населення, своє світобачення. Тому не варто вважати український етнос і культуру витвором виключно степу. Хоча, як зазначалося, степ відіграв важливу роль у формуванні українського світосприйняття і світорозуміння. У цьому сенсі українці відрізняються від більшості європейців і певним чином зближуються з кочовими, зокрема тюркськими, народами Азії.

Степ породив таке явище, як українське козацтво. Воно стало продуктом симбіозу протоукраїнської (руської) культури й елементів культури тюркської. Переважила перша, хоча чимало тюркських рис і далі «таємно» зберігається в нашій ментальності. Степ, підсилений впливами тюркських кочівників, творив не лише почуття життєвої повноти, «безмежно могутнього й великого», а й почуття тимчасовості, непевності. Адже життя в степу аж до ХVІІІ ст. включно було небезпечним. Цю ментальну рису козака продемонстрував М.Гоголь у «Вечорі напередодні Івана Купала». Ось як він описує козацький хутір: «Хатинок десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало то там, то сям, посеред поля. Ні плоту, ні хліва доброго, де би поставити худобу або віз. Це ще багачі так жили; а подивились би на нашу братію, на голоту: вирита в землі яма – ось вам і хата! Тільки по диму й можна довідатися, що живе там чоловік божий. Ви спитаєте, чому вони так жили? Бідність не бідність: тому що тоді козакував майже кожен і набирав у чужих землях усілякого добра; а більше через те, що не було потреби обзаводитися доброю хатою. Якого народу тоді не ходило по всім місцям: кримці, ляхи, латинство! Бувало те, що й свої наїдуть гуртом і обдирають же своїх. Усяке бувало» [26].

Основні риси «психічного укладу українця», на думку Д.Чижевського, є емоціоналізм та сентементалізм, чутливість і ліризм, що найяскравіше виявляються в естетизмі. На друге місце він поставив індивідуалізм та прагнення до «свободи». На третє – неспокій та рухливість – більш психічні, ніж зовнішні. Власне, всі ці риси, вважав Д.Чижевський, найбільш адекватно в українській думці знайшли вияв у «філософії серця», яка виходить з того, що «в людські душевнім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа – «серце», найглибше в людині, «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої психіки» [27].

З багатьма наведеними міркуваннями Д.Чижевського варто погодитися. Хоча, на нашу думку, характеристика ним основних елементів української ментальності не є вичерпною. Також не слід перебільшувати в українському філософствуванні значення «філософії серця».

Питанням української ментальності та їхнього відображення на філософському рівні багато уваги присвятив І.Мірчук, розглядаючи цю проблему в контексті «слов’янської духовності». Він вважав, що духовна енергія в слов’ян має не вертикальний, а горизонтальний напрямок. Вона зосереджується не в головах геніальних мислителів-спеціалістів (типу Канта чи Гегеля), а розливається широко філософічними зацікавленнями народних мас. Ще однією важливою рисою слов’янської філософії, на думку І.Мірчука, є її «тяга до здійснення думки», схильність до конкретизування, перетворення теорії в практику. Звідси ніби глибока погорда до абстрактних, розумових теорій й інтерес до емоційно-інтуїтивних підходів пізнання, звернення до релігійної рефлексії як більш практичної, життєвої [28]. Все це, вважав І.Мірчук, притаманне і українській філософії.

Характеризуючи її у своїй лекції, прочитаній у Берлінському Українському Науковому Інституті в 1935 р., він звертає увагу на сильну перевагу в ній «моменту емоційного над раціональним». «Українські філософи, – твердив І.Мірчук, – ставляться дуже скептично до границь людського пізнання. Цим всім, очевидно, зовсім не твердиться, що українці недооцінюють вагу раціонального мислення. Словянське, а зокрема українське мислення являється в багатьох пунктах протилежним до думання німецького… Безсистемність замість мертвої часами систематичности, але геніальна інтуїція, що за допомогою чуття будує свої конструкції. Брак ґрунтовності вглиблювання в обмеженій вузькій сфері діяльности – натомість широка сфера духовних інтересів і зв’язана з цим поверховість; ніякого розуміння трактування проблєм в теорії й практиці, але чуттєве схоплення дійсности, безпосередність рішень під впливом афекту й нарешті перемішання моментів теоретичних і практичних. Через домінацію почуття також і воля, хотіння не виявляє особливої твердости, витривалости і пляновости, лише хитається між періодами повної пасивности і надлюдської дільности» [29].

Попри те, що наведені міркування є цікавими й, безперечно, заслуговують на увагу, на нашу думку, не варто так різко протиставляти німецьку й слов’янську, зокрема українську, філософську думку. В німецькій культурі було предостатньо містицизму, а в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Німеччина стала батьківщиною романтизму. Не кажучи вже про те, що вона дала «свавільну» філософію Ф.Ніцше. Щодо раціоналістичної лінії в німецькій філософії, то та обумовлювалася існуванням в Німеччині сильної схоластичної традиції на рівні вищої школи. Не виключено, що якби в Україні теж існувала така сильна традиція, ми б могли мати українську раціоналістичну філософію. Принаймні функціонування Києво-Могилянської академії певним чином підтверджує цю думку. До речі, між цим вищим навчальним закладом та німецькими університетами існували широкі контакти, про що писала В.Нічик [30].

Розглядаючи українську філософію, а також філософські традиції інших народів, які були представлені в Україні, можна твердити, що в них найбільший вияв знаходили наступні ментальні риси.

Передусім це сильна пов’язаність із землею, природою, «злитість» з ними, намагання жити природними ритмами. Ця «злитість», прагнення до природного життя неодноразово виявлялася в творчості українських письменників, мислителів, філософів, що походили з наших земель. Схоже, ця риса мала давні архаїчні корені. А «селянськість» українського етносу, відсутність у нього розвинутої міської культури сприяли її збереженню.

Галицько-Волинський літопис, що є однією з найкращих пам’яток писемності давньоруського періоду, починається поетичною легендою про євшан-зілля [31]. Ця легенда – гімн рідній землі. Вона зовсім невмотивовано введена в літописний текст. Очевидно, вміщуючи її, літописець несвідомо продемонстрував власну ментальність.

На сильну пов’язаність із землею українців звертав, до речі, увагу І.Мірчук, називаючи цю рису антеїзмом. Він розглядав її як головний компонент української духовності [32]. Такої думки дотримувалися й інші дослідники української ментальності [33].

Пов’язаність із землею знаходила вияв на філософському рівні у протиставленні «здорового», «природного» життя життю цивілізованому. Таке протиставлення маємо в Анахарсіса, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша та інших. Водночас у творчості українських мислителів бачимо звеличення природи, навіть замилування нею.

Така природність, звісно, мала й має свої позитиви. Вона дає можливість «тверезо» подивитися на життя, уникати «цивілізаційних оман». Але, з іншого боку, брак цивілізованості гальмує повноцінний розвиток, на що свого часу звертав увагу В.Антонович [34].

Те, що українці (загалом жителі України) намагаються не відділятися від природи, не протиставляти себе їй, зменшувало значення раціоналістичної рефлексії. Натомість вони надавали значення рефлексії емоційній, інтуїтивній. Тому суттєвою рисою нашої ментальності, яка знаходила вияв на рівні філософствування, є емоційність, чуттєвість. Представлена вона у «філософії серця», яку репрезентували Г.Сковорода, П.Куліш, П.Юркевич.

«В нашому характері, – не безпідставно вважав І.Гончаренко, – центральне місце займає чуттєва сфера. Чуття, головним чином, визначають поступовання української людини. Не входимо в причини цього. Очевидно, багатство української природи, клімат й заняття сільським господарством є тому причиною. Обдаровані надміру чуттям, ми маємо недостатній контроль його з боку інших психічних складників – волі й розумових обдаровань. То не зле, що ми багаті на чуття. Якраз ця чуттєва сфера визначає нашу глибоку релігійність, наші моральні й естетичні вартості, які високо підносять українську людину. Але всякі чуття – і позитивні, і негативні – повинні бути під контролем розуму й керовані волею. Бо без цього будемо мати розщеплений характер, роздвоєну психіку, постійно будемо руйнувати те, що перед тим створили» [35].

Вказана риса певним чином «виводить» українську філософію зі сфери європейської традиції, в якій акцент робиться переважно на раціональності та логічності. Строгі логічно-раціональні філософські течії погано приживалися в Україні. Прикладом може бути Києво-Могилянська академія. Хоча цей навчальний заклад проіснував майже двісті років, він так і не став за своєю суттю українським.

Водночас емоційність та інтуїтивізм зближують українську філософію з індійською традицією, про що вже йшлося. Немало наших мислителів робили акцент на внутрішньому самозаглибленні й самопізнанні. Це бачимо в Г.Сковороди, у інших представників «філософії серця».

Замилування українцями природою, підсилене емоційністю, визначають таку ментальну рису, як естетизм. Звідси намагання українців естетизувати дійсність на рівні побуту, культури. Українцям краще вдається виявити себе в мистецькій сфері, ніж у сфері дискурсивній [36], де вимагається раціоналістичний підхід. Вони сильні в образотворчому мистецтві, театрі, кіно, поезії. Наприклад, Т.Шевченко, заробляючи на хліб малюванням, прославився як поет, а всесвітньовідомий «батько поп-арту» Енді Воргол (Андрій Воргола), українець за походженням, виявив себе передусім як художник. Однак українцям «не таланить» у прозі, тим більше в творах дискурсивного характеру. Це ще одна причина того, чому українські мислителі, які намагаються представити філософські ідеї, часто роблять це в олітературеній формі (Г.Сковорода, П.Куліш, Леся Українка, І.Франко, В.Винниченко, В.Підмогильний, О.Бердник та інші).

«Злиття» з природою, бажання уникнути цивілізації було однією з причин того, що українець «втікав і втікає від світу», намагається облаштуватися на хуторі, створити свою «хату з краю». Звідси специфічний український індивідуалізм. Його не варто ототожнювати з індивідуалізмом європейським, що сформувався в умовах міського життя.

Міста в середньовічній Західній Європі виступали такими собі «осередками свободи», де «міське повітря робило людину вільною». Сюди часто втікали енергійні й активні особистості, які не хотіли коритися феодальному визиску. Міське життя давало кращі можливості для реалізації власного «я» і в кінцевому рахунку сприяло розвитку «вільного індивідуалізму». Однак життя в західноєвропейському місті вимагало дотримання відповідних правил, законів, що, зокрема, знайшло вияв у Магдебурзькому праві. Без належного дотримання цих правил функціонування міст робилося проблематичним. Тому сформоване в Західній Європі уявлення про свободу, «вільний індивідуалізм» мислилося в межах закону: я можу робити все, що мені заманеться, але не порушуючи загальноприйнятих правил.

В Україні склалася інша ситуація. В силу різних історичних обставин, тут не настільки інтенсивно розвивалося міське життя. Та й, зрештою, міста не стали «осередками свободи», як на Заході. Такими осередками в Україні виступали неосвоєні землі, Дике Поле, степ (така собі «первозданна природа»), куди втікали люди, шукаючи волі – і не лише від пана, землевласника, а й від держави, її законів. Не дивно, що в степу козакували, окрім селян, міщан, потомків колишніх бояр, представники шляхетських фамілій і навіть «неспокійні» князі типу Дмитра Вишневецького (Байди). До того ж, як вважають деякі дослідники, степ породжував і породжує в людині почуття «безмежної» волі [37].

Очевидно, історичні чинники, поєднані з географічним фактором Степу, сформували в Україні своє розуміння волі та індивідуалізму. Українець не визнає закону, чітко усталених норм поведінки, накинутих ззовні. Для українців свобода – це воля, навіть сва-воля (без обмежень, наближена до анархії). Щодо індивідуалізму, то він мислиться як «втеча від світу».

Не дивно, що в українській історії філософії та українській культурі виопуклювалися ті особистості, які виступали носіями саме такого індивідуалізму й такої сваволі-свободи. Наприклад, не дуже популярний за часів свого життя Іоан (Іван) Вишенський, твори якого майже не друкувалися і який поступався за рівнем своєї освіченості та ерудиції деяким письменникам-полемістам, з часом став першорядною фігурою української культури кінця ХVI – початку ХVІІ ст. Чому відбулася така «метаморфоза»? Очевидно, далеко не останню роль зіграв своєрідний «духовний анархізм» цього автора, його небажання приймати існуючі суспільні порядки і втеча від них (наразі, до чернечої келії на Афон). Або візьмемо безпрецедентне вивищення в історії нашої філософії постаті Г.Сковороди, перетворення його в своєрідну символічну фігуру. Не вдаючись зараз до аналізу поглядів цього мислителя, зазначимо, що для більшості українців вони не дуже відомі. Однак їм імпонує передусім біографія Г.Сковороди, те, що він «утікав від світу».

Український індивідуалізм, поєднаний із розумінням свободи як сва-волі, маємо також у поглядах Т.Шевченка, П.Куліша, В.Винниченка, деяких інших письменників і мислителів. Це можна побачити і в М.Гоголя (питання правда – наскільки цього автора можна вважати українським). Також дана ментальна особливість є й у поглядах мислителів, котрі не належали до української філософської традиції, але які народилися й зросли на нашій землі. Зокрема, це простежується в поглядах Анахарсіса, у багатьох теоретиків антитринітаризму, М.Бєрядяєва тощо.

Неприйняття (чи погане сприйняття) українцями цивілізації, втеча від неї часто набирає не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього характеру і веде до формування специфічного українського гумору. Він, незважаючи на м’якість, орієнтує на іронічне сприйняття світу як чогось несправжнього, такої собі гри – «сансари», «суєти суєт». Мудрий чоловік не повинен сприймати його всерйоз. У такому випадку гумор виступає як мудрість. Тому він (як би це не звучало парадоксально) стає складником українського філософствування.

Таким він є у філософії Біона Борисфеніта, елліністичного філософа, який походив із України. Гумор у ставленні до реалій життя простежується в Г.Смотрицького, І.Потія, І.Вишенського, Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка тощо.

Отже, українська філософія хоча й перебуває в руслі європейської філософської традиції, є далекою від її класичних зразків. Підходити до неї з критеріями, притаманній цій традиції, справа малоперспективна. При такому євроцентричному підході (а саме він переважає при розгляді історії філософії в Україні) ризикуємо багато що втратити, випустити з поля зору. Треба усвідомити: ми маємо «свою мудрість», свою специфічну філософію. І не треба комплексувати з приводу того, що в нас не було «великого філософа», який би «утворив синтезу світового значіння» (як це робить Д.Чижевський). Можливо, ідеї Анахарсіса чи Г.Сковороди, Т.Шевченка чи Л.Українки для нас є не менш цінні, ніж ідеї великих філософів. Та й чи тільки для нас? Ми бачимо, що сучасна західноєвропейська філософія відходить від чисто раціоналістичного підходу, шукаючи для себе можливості інтуїтивної та емоційної рефлексії. Саме це притаманне українській філософській традиції.

Рекомендована література

Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001.
Історія української філософії. – К., 2008.
Мірчук І., Маркусь В., Лащик Є. Філософія // Енциклопедія українознавства. – Париж-Нью-Йорк, 1980. – Т.9. – С.3509-3515.
Томпсон М. Восточная философия. – М., 2001.
Хроніка-2000. – В.37-38. – К., 2000 (Див. розділ «Основи української ментальності»
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – К., 2005.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. – К., 1991.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «філософська традиція»?
2. Які Ви можете виділити великі філософські традиції?
3. В межах якої філософської традиції варто осмислювати українську філософію?
4. Які філософські традиції були представлені в Україні?
5. Як ви оцінюєте (позитивно чи негативно) існування великої кількості філософських традицій на українських землях?
6. Як ментальні особливості українців впливали на їхню філософську думку?
7. В чому специфіка української філософії?

Кралюк П. "Іст. укр. філософії" - Тема 3. Антична філософія на українських землях

3.1. Давньогрецька філософська культура та українські землі

Як уже говорилося, європейська філософська традиція зародилася в період «осьового часу» (VІ-V ст. до н.е.) в Стародавній Греції. Перші філософські школи з’явилися в Іонії (західному узбережжі Малої Азії), а також у грецьких колоніях Південної Італії. При цьому «забувається», що був ще один осередок зародження філософії – грецькі колонії Північного Причорномор’я. Хоча є чимало свідчень античних авторів на користь цього, даний факт постійно випадає з поля зору більшості дослідників. Назвати це простим непорозумінням не можна. У даному випадку простежується чітка тенденція.

Свого часу на роль грецьких колоній Північного Причорномор’я, на зв’язок давньогрецької та архаїчної української культур звернув увагу Є.Маланюк. «Наша бо земля, – писав він, – протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу.

В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходиться в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ і з якої частини, варіянту, витворилася геть пізніше західня культура, вся західня цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою. До цього кругу не належали тоді ані Середня, ані Західня Європа, ані сусідні нам – від Заходу і, тим більш, від Півночі – народи. Ми були північною окраїною, північним сегментом цього культурного кругу… Факт приналежности землі нашої Батьківщини до цього кругу, факт довговікового перебування наших пращурів в нім (від VIІІ ст. до Хр.) дав, мусів дати величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашій підсвідомості, в нашім організмі, крові і жилах...» Далі дослідник зауважує на існуванні численних грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї, зазначаючи при цьому: «В період античної грецької колонізації наша земля грала ролю такого ж постачальника збіжжя для тодішнього світу Еллади, як в ХІХ ст. – для Західної Європи». На думку цього автора, «з колоніальних осередків при дельтах наших річок і на чорноморськім побережжі антична грецька цивілізація пішла водними шляхами на північ і, як по жилах, розходилась по цілій земля… Є у Геродота зворушливе оповідання про двох «гіперборейських» дівчат, які, в супроводі охорони, несли вінки з пшениці аж на острів Дельос, де був славнозвісний храм Деметри (божества Матері-Землі). Слушно В. Щербаківський добачає в цім анальогію з пізнішими нашими святами обжинок або й Спаса, коли то святять плоди землі. Цей епізод (а він не міг бути вигаданий) свідчить про два важливі факти: 1) культура на нашій землі і у її мешканців – була хліборобська, осіла і традиційна, 2) зв’язок з античним світом Еллади був безсумнівний і тим більш глибоким, що йшов також по лінії релігійній, отже, найінтимніший і найістотніший, тим більш, що такі «прощі» до грецьких святинь (як свідчить Геродот) не були випадкові» [1].

До цих міркувань варто додати, що Геродот, описуючи землі, які лежали за межами еллінського світу, звертав увагу лише на три регіони – Месопотамію й сусідню з нею Персію, Єгипет і нинішню Україну. Така вибірковість багато про що говорить. Принаймні саме ці землі та їхня культура виявилися найближчими стародавнім грекам. До речі, Західна й Центральна Європа опинилися поза увагою «батька історії».

Нехай читач вибачить за таке розлоге цитування Є.Маланюка, але наведені міркування не позбавлені сенсу. До них слід дослухатися. Адже, по-перше, Є. Маланюк спирався на реальні історичні факти та свідчення. А, по-друге, не варто відкидати інтуїцію поета, яка іноді може підказати більше, ніж холодний розум науковця. Варто погодитися з твердженням цього автора, що над фактом приналежності наших земель до кола античної цивілізації слід частіше й глибше вдумуватися. З одного боку, ця цивілізація принесла на давні українські землі цінності, які більшою чи меншою мірою були прийняті автохтонними народами, в тому числі й нашими далекими пращурами. З іншого боку, давні греки, контактуючи з жителями Північного Причорномор’я, дещо запозичили у «варварів».

Сучасні археологічні дослідження показують, що між Грецією, Південною Італією, а також теперішніми українськими землями в прадавні часи існували постійні контакти. Україна була тією частиною території, де формувалася індоєвропейська спільнота і звідки індоєвропейці почали своє розселення. Археологічні, антропологічні, лінгвістичні й писемні дані свідчать про те, що мінімум вісім міграційних потоків індоєвропейців прокотилося з Північного Причорномор’я та Нижнього Подунав’я Балканським півостровом і Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V – ІІ тис. до н.е.). Близько 3000 року до н.е. індоєвропейські племена перейшли Босфор і Дарданелли, заснувавши на малоазійському узбережжі Трою, яка контролювала міграційні й торгові шляхи між Балканами та Анатолією. Орієнтовно через сімсот років на території Греції з’явилася перша індоєвропейська догрецька людність – легендарні пелазги. Тоді тут відбувся різкий перелом у культурі – з’являється бронза, ліпна, чорна, лощена кераміка, яка дещо нагадує посуд нижніх шарів Трої. У 2000-1900 рр. в Анатолію прийшли індоєвропейські племена, що виступали носіями іонійського діалекту. А в середині ІІ тис. до н.е. греки-ахейці завоювали високорозвинуте Мінойське царство на острові Крит, що було створене неіндоєвропейською людністю. Тоді ж досягнення Мінойської цивілізації поширилися на всю Грецію. Близько 1200 р. спостерігалася ще одна навала індоєвропейських племен, котрі в писемних джерелах фігурують як «народи моря». Прийшовши з Подунав’я й Північного Причорномор’я, вони проникли в Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря, зокрема, Корсику та Сицилію. Грецію захопили дорійці, витіснивши ахейців і зруйнувавши їхню Крито-Мікенську цивілізацію [2]. Уникнути навали вдалося лише іонійським містам Малої Азії та Аттиці. У цих регіонах, де збереглися набутки крито-мікенської культури, найбільш інтенсивно й розвивалася філософська думка.

У пам’яті стародавніх греків зберігалися міфи, які пов’язувалися з теперішніми українськими землями. Частина їх має відношення до бога Аполлона. До речі, цей бог виступав, як покровитель Трої. Також його культ мав велике поширення в Північному Причорномор’ї. Відповідно легендам, Аполлон кожних дев’ятнадцять років на колісниці, запряженій лебедями, відправляється в країну гіпербореїв, яка знаходиться десь на сучасних українських землях. Це ідеальна країна. Гіпербореї є народом, якого люблять боги і який є близьким до них. Як і Аполлон, гіпербореї художньо обдаровані. Блаженне життя в них супроводжується піснями, танцями, музикою і бенкетами. Вічні веселощі й благочестиві молитви характерні для них – цих слуг та жерців Аполлона. Навіть смерть приходить до гіпербореїв як порятунок від пересичення життя, і вони, випробувавши всі насолоди, кидаються в море. Низка легенд пов’язана з принесенням гіпербореями першого урожаю на священний острів Делос, де ніби народився Аполлон і де знаходилося його основне святилище. На ці легенди, власне, й звертав увагу Є.Маланюк. Після того, як дівчата, послані з дарами, не повернулися з Делоса (залишилися там чи зазнали насильства), гіпербореї стали залишати дари на кордоні сусідньої країни, звідки їх поступово переносили інші народи аж до самого Делоса [3]. У цих легендах (зрозуміло, в плані міфологічному) йдеться про зв’язки між греками й гіпербореями – жителями українських земель.

У деяких легендах гіпербореями виступають мудреці Абаріс та Арістей, які вважалися служителями Аполлона. Вони ніби володіли давніми символами цього бога (стрілою, вороном і лавром з їхньою чудодійною силою), а також навчали людей музиці, філософії, мистецтву створення поем тощо.

Водночас зустрічаються розповіді, що Абаріс та Арістей навчалися в греків. Перший ніби був учнем Піфагора, який посвятив його в сакральні науки та пояснив свої твори, тобто долучив до учнів. Абарісу ніби належала поема про подорож Аполлона до гіпербореїв, а також інші поетичні твори. Про нього згадували такі античні автори, як Геродот, Піндар, Порфирій, Ямвліх.

Щодо Арістея, то його вважають поетом, що жив у VІІІ-VІІ ст. до н. е. Він спеціально присвятив свою «Арімаспейську поему» опису територій Північного Причорномор’я. На жаль, даний твір повністю не дійшов до нас. Збереглися лише фрагменти.

Ставлення до відомостей, які подавав Арістей, не було однозначним. Геродот використовував цей твір як інформативне джерело. У своїй «Історії» писав наступне: «Арістей, син Каістробія, проконнесець, в своєму епічному творі розповідає, що він, натхненний Фебом, прибув до ісседонів, а за ісседонами живуть одноокі люди арімаспи, а ще далі за ними є грифи, які охороняють золото, а там далі біля моря живуть гіпербореї. Всі вони, крім гіпербореїв, починаючи від арімаспів, постійно нападають на своїх сусідів» [4]. Далі Геродот пише про Арістея, про чудеса, які розповідали про нього. Ці чудеса були пов’язані із переселенням душ, що, при бажанні, може трактуватися як відгомін піфагорійських поглядів. Також Геродот веде мову про поїздку Арістея до Південної Італії, де він виступав як адепт культу Аполлона, утверджуючи цей культ в південноіталійському місті Метапонті. У даному місті дійсно поклонялися Аполлону. Це підтверджує нумізматичний матеріал – зображення бога з лавровим деревом або вінком на монетах цього міста.

Правда, Геродот не схильний так вже довіряти Арістею. Повідомляє, що цей поет «не ходив далі від ісседонів, але про те, що там далі, він розповідає з чуток, додаючи, що так кажуть ісседони» [5]. Деякі інші античні автори більш скептично ставилися до Арістея. Відомий географ античності Страбон називав його брехуном [6]. Та все ж за розповідями про Арістея (наскільки б легендарними вони не були) стояли певні реалії. Принаймні вони засвідчили про існування контактів у трикутнику антична Греція – Північне Причорномор’я – Південна Італія. Ці контакти мали культурний характер, зокрема, відбувався обмін релігійними й філософськими ідеями.

У контексті вищесказаного закономірним виглядає те, що греки на зорі свої цивілізації почали створювати в Північному Причорномор’ї міста-колонії. Це для них ніби було «повернення на батьківщину».

У заселенні грецькими колоністами цих земель простежуються три етапи.

Перший припадає приблизно на середину VІІ ст. до н. е. Тоді засновуються поселення Борисфен (на сучасному острові Березань поблизу Очакова Миколаївської області) та Істрія в Подунав’ї.

Другий етап – перша половина та середина VІ ст. до н. е., коли Борисфен освоює територію по берегах Березанського та Бекшуйського лиманів. Тут виникають численні землеробські поселення. На березі Дніпро-Бузького лиману (поблизу сучасного селища Парутине Очаківського району Миколаївської області) борисфеніти заснували Ольвію. На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови) засновуються Пантікапей (зараз м. Керч), Гермонаса (нині м. Тамань), Феодосія тощо.

Третій етап припадає на другу половину VІ – початок V ст. до н. е. Тоді грецькими переселенцями в Північному Причорномор’ї були закладені колонії Ніконій (с. Роксолани Оде۬ської області), можливо, Офіуса й Тіра (м. Білгород-Дністровський), поселення на узбережжі Дністровського та Бузького лиманів. В останній чверті VІ ст. до н. е. на західному узбережжі Криму була заснована Керкінітіда (м. Євпаторія) і, можливо, невелике поселення на місці майбутнього м. Херсонеса Таврійського (неподалік нинішнього м. Севастополя). На Боспорі Кіммерійському виникли міста Фанагорія (станиця Сінна на Таманському півострові), неподалік від Пантікапея Тірітака, Німфей, Мірмекій, Пормфій та ін. [7]

Переважно засновниками названих міст-колоній були вихідці з Іонії – регіону, де, як зазначалося, вперше у Греції зародилися філософські вчення. Неіонійським був лише Херсонес.

Упродовж майже тисячолітнього існування заснованих у Північному Причорномор’ї міст тут періодично відбувалася внутрішня колонізація, спрямована на розширення сільських околиць. І лише в деяких випадках відбувалася поява нових міст-держав.

Головними районами античної цивілізації в Північному Причорномор’ї були Ольвія з оточуючими її численними дрібними поселеннями, група міст на берегах Керченської протоки, які з часом об’єдналися у Боспорське царство, а також Херсонес із приналежними йому землями Південно-Західного та Західного Криму.

Давньогрецькі міста цього регіону підтримували жваві економічні, політичні, а також культурні зв’язки з материнською Грецією. Античні діячі культури виявляли чималий інтерес до цих земель.

Повідомлення про північнопричорноморські території знаходимо в давньогрецьких описах, складених під час морських подорожей. Одними із найдавніших таких повідомлень є оповідь мореплавця Скілака Каріандського (VІ ст. до н. е.), і «Опис Землі» Гекатея Мілетського (бл. 546-480 рр. до н. е.). Завдяки їм відома точна дата заснування у 647-646 рр. до н. е. найпершої у Північному Причорномор’ї колонії – Борисфена.

Як зазначалося, велику увагу землям Північного Причорномор’я приділив Геродот у своїй «Історії». Четверта книга цієї грандіозної праці в основному присвячена розповідям про скіфів – кочівників Північного Причорномор’я. Геродот дійсно міг побувати на цих землях, зокрема в Ольвії. Хоча достовірних відомостей про це не маємо. І все ж не викликає сумнівів те, що він був непогано поінформований про події в цьому регіоні.

Згадки про Північне Причорномор’я зустрічаємо також у «Історії рослин» Феофраста (бл. 374-284 рр. до н. е.), роботах Аристотеля (384-322 рр. до н. е.), Діодора Сицилійського (бл. 90 – 21 рр. до н. е.), «Географії» Страбона (бл. 64/63 – бл. 24/23 рр. до н. е.), «Географічному пораднику» Клавдія Птолемея (бл. 90 – 160 рр. н. е.) та інших творах античних авторів [8].

Північнопричорноморська проблематика знайшла висвітлення в промовах знаменитого давньогрецького оратора Демосфена (384-322 рр. до н. е.). Зокрема, він звертав увагу на зв’язки між Афінами та Боспорською державою. Можливо, його інтерес до Північного Причорномор’я мав і «генетичну основу». Існує версія, ніби по лінії матері Демосфен мав скіфські корені. Також скіфом іменував його оратор Дінарх.

Своєрідним джерелом, в якому розглядаються деякі аспекти культури північнопричорноморських міст, є «Борисфенська промова» філософа-кініка Діона Хризостома, написана наприкінці І ст. н. е.

Північне Причорномор’я та його жителі зображені і в творах античних драматургів. Наприклад, скіфи виступають персонажами комедії Аристофана «Лісістрата» (бл. 445-385 рр. до н. е.). У трагедії Есхіла (525-456 рр. до н. е.) «Прометей закутий» головного героя Прометея приковують до скелі в пустельній Скіфії, а не на Кавказі, як вважає дехто. Місцем дії трагедії Еврипіда (бл. 408-406 рр. до н. е.) «Іфігенія в Тавриді» є територія нинішнього Криму [9].

У давньогрецьких містах-колоніях Північного Причорномор’я була досить розвинута грамотність. Про це свідчать численні написи й графіті на кам’яних надгробках, вівтарях, посуді, свинцевих печатках. Найдавніші з них походять з VІ-V ст. до н. е. Один з таких написів знайдений на стінці амфори. Це звіт ольвійського жерця про поїздку в пониззя річки Борисфен (Дніпра). Він розповідає про відвідання сакральних місць й руйнування вівтарів деяких божеств, про рабів-утікачів, диких коней, вивезення з Гілеї дерев тощо. Дійшов до нас із V ст. до н. е. лист Ахіллодора, який дає уявлення про побут грецьких поселенців у Північному Причорномор’ї [10].

Збереглися дані про навчання в містах-колоніях Північного Причорномор’я філософії. На користь цього говорять як деякі археологічні знахідки, так і писемні свідчення античних авторів. Наприклад, античний філософ Діон Хризостом писав, що його знайомий ольвіополіт Каллістрат захоплювався красномовством (риторикою) та філософією, а ще один ольвіополіт Гієросонт вивчав твори Платона. Мешканці Ольвії виявилися готовими до сприйняття філософських ідей, тому охоче слухали промови Діона Хризостома [11]. При цьому треба мати на увазі, що Діон Хризостом прибув до Ольвії в кінці І ст. н.е., в далеко не найкращі часи її розвитку. Близько ста п’ятидесяти років перед тим поліс зазнав страшного розорення від військ гетського ватажка Буребісти. З великими труднощами ольвополітам вдалося відновити місто. Але воно вже ніколи не сягало такого високого ступеня розвитку, як це було в ІV–ІІІ ст. до н. е.

Те, що в період Діона Хризостома в Ольвії вивчали філософію і знали Платона, дає підстави говорити про високий рівень філософської культури міста. Звісно, суворі умови життя, постійні напади варварських племен не давали можливості інтенсивно розвивати тут філософську думку. Давалася взнаки й віддаленість поліса від головних культурних центрів античного світу. Проте незважаючи на ці обставини, Ольвія виступала осередком філософствування в античній Елладі. Це місто дало кілька примітних фігур для античної філософської думки.

Ще одним культурним осередком Північного Причорномор’я, де розвивалася філософія, був Боспор, зокрема місто Пантікапей. Одна з пантікапейських епітафій (не пізніше ІІІ ст. до н. е.) розповідає про померлого Смікра, освічену та справедливу людину. Він викладав своє філософське вчення в публічних місцях і «дав громадянам найкращий спосіб мислення» [12]. Існує думка, що з Боспору походив Діфіл (кінець ІV ст. до н. е.) – учень Евфанта, філософа мегарської школи. Про Діфіла є фрагментарна згадка в історика античної філософії Діогена Лаертського [13]. Ймовірно, ці краї були батьківщиною філософа Сфера – відомого мислителя елліністичного періоду, який залишив після себе чимало творів [14].

Культурним центром Північного Причорномор’я був і Херсонес. Як зазначалося, він не належав до іонійських колоній. Тому, можливо, філософія не розвивалася тут, як у деяких містах цього регіону. Проте в Херсонесі були репрезентовані інші сфери грецької культури. Збереглася низка пам’яток політичної думки, що виникли в місті. Це – «Присяга херсонесців», «Договір Херсонеса з понтійським царем Фарнаком І», «Декрет херсонесців на честь Діофанта» та ін. [15]

Поширеним явищем у Північному Причорномор’ї стали шлюби між греками й «варварами». Деякі видатні діячі давньогрецької культури були народжені в результаті подібних шлюбів, зокрема до них належав Анахарсіс. Еллінки нерідко ставали дружинами скіфських правителів. Від такого шлюбу народився скіфський цар Скіл (V ст. до н. е.), який був прихильником давньогрецької культури. Скіл всіляко сприяв еллінізації своїх співвітчизників. За прикладом греків почав карбувати монету із написом «Скіл». Однак еллінофільська діяльність царя викликала занепокоєння й активний опір з боку скіфів. За свідченням Геродота, Скіл брав участь у містеріях вакхічного Діоніса. Це ніби обурило його підданих і вони вбили свого царя [16].

Хоча в Північному Причорномор’ї між античними греками й місцевими племенами виникали збройні кофлікти, а також різноманітні цивілізаційні непорозуміння, не можна заперечувати факту мирних контактів між ними, які супроводжувалися торгівлею й культурним обміном, зрештою, встановленням родинних зв’язків. Це сприяло творенню в Північному Причорномор’ї синтетичних елліно-варварських спільнот.

Те, що такі процеси відбувалися, можна продемонструвати на прикладі давньоримського поета Овідія (43 р. до н. е. – 18 р. н. е.). У 8 р. н. е., він був засланий у Північне Причорномор’я, місто Томи (зараз територія Румунії). У творах, написаних у даний період, поет з болем говорить, що йому після цивілізованого Риму доводиться жити на околиці імперії поряд із варварами – гетами й сарматами. Він змушений говорити варварськими мовами, переймати звичаї малоцивілізованих сусідів. «…я навчився говорити по-гетськи й по-сарматськи», – заявляє Овідій. У посланні до Кара, написаного поетом незадовго до смерті, читаємо наступне: «І тобі не варто дивуватися, якщо будуть з вадами мої вірші, які я – майже гетський поет – пишу. Ох, соромно [й сказати], я на гетській мові написав книжку, і варварські слова складені нашими розмірами. І я сподобався – поздоров мене, і став називатися поетом [і] серед нелюдів-гетів». Далі Овідій говорить, що згадана поема прославляє цезаря Тиберія. Очевидно, твір задумувався як спроба пом’якшити серце імператора й добитися помилування. У кінці послання до Кара поет пише: «Коли я прочитав до кінця ці [вірші], написані нерідною Каменою, і мої пальці торкнулися останнього листа [книги], всі закивали головами і [стали потрясати] повними [стріл] сагайдаками, і довго на гетських устах не змовкав гул» [17].

Цей уривок отримав неоднозначне трактування. Деякі дослідники не схильні були розуміти буквально слова Овідія, вважаючи, що він мав на увазі не гетську мову, а діалект, який існував у Томах і в якому траплялися гетські й сарматські слова. Інші ж, навпаки, розуміли Овідія буквально.

Наразі важко сказати, що собою представляли гетські племена як етнос і якою була їхня мова. Існує версія, ніби це були праслов’янські чи навіть праукраїнські племена. Зокрема, галицький дослідник ХІХ ст. О.Партицький доводив спорідненість давніх гетів із теперішніми українцями. Ще раніше подібної версії дотримувався польський хроніст ХVI ст. М.Стрийковський, котрий твердив: «Овідій писав також слов’янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність…». Приблизно те саме зазначав М.Смотрицький у своїй граматиці слов’янської мови. А І.Франко навіть дійшов висновку, що у нас є «право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою близькою до давньої й теперішньої української» [18]. Звісно, ця гіпотеза потребує солідного обґрунтування. Однак приклад Овідія засвідчує можливість інтенсивних культурних контактів між цивілізованим греко-римським та варварським світами. Ці контакти могли стосуватися й філософської сфери.

Усе вищенаведене дозволяє зробити висновок, що в Північному Причорномор’ї склалися умови для розвитку філософської думки в античні часи. Тут виникли міста-колонії, які підтримували зв’язки, в т. ч. й культурні, з іонійськими та південноіталійськими грецькими містами, що вважаються колискою античної філософії.

Високий рівень культури й освіти в містах цього регіону – Ольвії, Пантікапеї, Херсонесі – створювали сприятливі умови для розвитку філософської думки. Населення Північного Причорномор’я було обізнане з поглядами представників ранніх шкіл античної філософії, зокрема, піфагорійців. Але особливо цінувалося тут вчення Платона. Поширювалися в цьому регіоні й елліністичні філософські течії.

Хоча грецькі колоністи в Північному Причорномор’ї трималися осібно й протиставляли себе місцевим «варварським» племенам, між цими двома світами відбувалися контакти, в т. ч. й культурного характеру. При чому вони не були односторонніми. Не лише «варвари» приймали надбання античної культури, а й греки багато що переймали від «варварів».

Дата добавления: 2015-05-22