Ольвійські орфіки та бореїки

Проблеми життя та смерті, посмертного існування, що осмислювалися в філософському аспекті, викликали помітну зацікавленість у жителів Північного Причорномор’я, зокрема, в ольвіополітів. У Ольвії були знайдені ретельно оброблені кістяні пластинки з написами, що датуються орієнтовно V-ІV ст. до н. е. Вони наступного змісту: «життя-смерть-життя-істина», «мир-війна, істина-обман», «тіло-душа». На одній пластині є напис «Діонісу – орфіки». Це дає підстави пов’язувати дані таблички з релігійно-філософським рухом орфіків, який у деяких моментах був близький до піфагорейства.

Орфізм як течія з’являється орієнтовно в VI ст. до н. е. Вважається, що його витоки мали відношення до діонісійських містерій. Культ Діоніса, схоже, мав фракійське походження. Згідно з міфами, Діоніс із Еллади пройшов через Сирію в Індію і через Фракію повернувся в Елладу. Прізвисько Діоніса, Вакх, не можна пояснити, звертаючись до грецької мови. О. Партицький, використовуючи різноманітні грецькі джерела, доводить, що бог Діоніс (Діо, Дій) фракійського, власне, праслов’янського походження [38].

Адепти орфізму проголосили міфічного грецького співця Орфея засновником обрядів й автором орфічних поем. Це вчення мало власну теокосмогонію. Орфеотелести (посвячені жерці) учили, що Зевс породив Діоніса Лісея (того, хто звільняє), щоб звільнити душу, ув’язнену в людському тілі як у гробниці, й приготувати їй шлях до вічного блаженства. За цим ученням, люди складаються з двох протилежних елементів (діонісійського й титанічного, благого й злого). Вони злі, оскільки з’явились із попелу титанів. Одночасно, люди володіють благою духовною якістю, тому що титани розтерзали й пожерли Діоніса.

Орфізм був спробою виявити в людині діонісійську первину. Для орфіків, як і для піфагорейців, характерною була віра в метемпсихоз (переселення душ). Звільнившись від колеса перероджень, душа благочестивого орфіка досягає «острова блаженства» [39]. Послідовники орфізму вели аскетичний спосіб життя, що слугував засобом спокути успадкованого людством гріха титанів. Вони не вбивали живих істот, були вегетаріанцями. Можна навіть вести мову про спільні моменти між орфізмом та давньоіндійськими філософськими вченнями.

На фракійське походження орфізму вказував Діоген Лаертський. Він писав: «Ті, хто приписує відкриття філософії варварам, вказують ще на фракійця Орфея, називаючи його філософом, і до того ж найдавнішим… Сказання говорить, що Орфей був розірваний жінками; але в македонському місті Дії є напис про те, що він загинув від блискавки». Також цей автор вважав місцем поховання Орфея варварську для греків Македонію [40].

На думку дослідників, у Ольвії існував орфічний релігійний союз, члени якого знали певні філософсько-теоретичні вчення, приділяли велику увагу поняттям життя, смерті та відродженню нового життя після неї. Згадувані кістяні пластинки із висловами орфіків – найбільш ранні пам’ятки орфічної філософії в античному світі. Вони аж ніяк не є одиничними явищами, які засвідчують інтерес ольвополітів до релігійно-філософських проблем. Своєрідними символами орфічної філософії є численні свинцеві букранії та дволезові сокири – символи Діонісія-Загрея в іпостасі умираючого та воскресаючого божества. В елліністичні часи ці вироби з ритуальною метою клалися в насипи могил ольвіополітів [41]. Як зазначалося, прихильником культу вакхічного Діоніса, а отже, ймовірно, орфіком був скіфський цар Скіл, який поклонявся цьому божеству в Ольвії [42].

У Ольвії існували й інші релігійно-філософські союзи. Зокрема, до таких можна віднести союз бореїків, для яких характерним був культ Аполлона. Тут мимоволі напрошується паралель з Абарісом та Арістеєм, які були шанувальниками цього бога.
Культ Аполлона мав значне поширення в Ольвії. Саме під його егідою був заснований цей поліс. Аполлону був присвячений один із центральних храмів міста. Зображення Аполлона з музичними інструментами зустрічаються на ольвійських монетах, а також плитах із почесними декретами.

Збереглася чорнолакова ваза другої половини ІV ст. до н. е., на денці якої знаходився такий напис: «Аполлон – сонце, сонце – космос, космос – світло, світло – життя, життя – Аполлон. Кіллінік, син Філоксена, Посейдоній, син Сократа, Геросон, син Філоксена, Деметрій, син Сократа, Філон, син Сократа – бореїки фіасіти» [43]. Назва бореїки, очевидно, походить від імені бога північного вітру Борея. Тобто бореїки – жителі Півночі, точніше Північного Причорномор’я. А ще північніше від них живуть гіпербореї. Тому, ймовірно, релігійно-філософський союз бореїків виник та сформувався на землях сучасної України. Можливо, в чомусь він нагадував піфагорейський союз. Проте сказати щось певніше з цього приводу не можна.

Із наведеного напису випливало, що бореїки ототожнювали Аполлона із сонцем, яке, в свою чергу, визначало існування впорядкованого світу (космосу). Космос дарував світло, яке було джерелом життя на землі. А життя, з їхньої точки зору, і є Аполлоном. Отже, це божество виступало як початок і кінець.

У даному випадку маємо справу не лише з релігійною монотеїстичною тенденцією, а й з поглядами, які перегукуються з більш пізніми ідеями неоплатонізму. Так, відомий християнський неоплатонік Псевдо-Діонісій Ареопагіт (V-VI ст. н. е.) розглядав світ як еманацію, сходження світла від Бога, яке в кінцевому рахунку має завершитися поверненням до Божества. Потім ці ідеї знайшли продовження в Максима Сповідника (бл. 580-662), а також Йоана Скота (Ерігуени). Зрештою, вони простежуються (правда, в дуже видозміненому вигляді) у філософській системі Геґеля.

Звісно, видається дивним, що вже в ІV ст. до н. е. (а, можливо, раніше) в якійсь провінційній Ольвії існували ідейні предтечі неоплатонізму – філософського напрямку, який став панівним у часи пізнього еллінізму та вселенських соборів християн. Але, на жаль, наші уявлення про античну філософію є фрагментарними й часто міфологізованими. Вони переважно базуються на творах «метропольних» греків (наприклад, Аристотеля чи Діогена Лаертського), для яких притаманний був елліноцентризм і навіть певна зверхність у ставленні до своїх одноплемінників-провінціалів. А інтелектуальні здобутки негреків ними просто ігнорувалися. Щоб переконатися в тому, достатньо переглянути вступ до книги Діогена Лаертського «Про життя, вчення та висловлювання знаменитих філософів». Там, зокрема, читаємо наступне: «І все ж це велика помилка – приписувати варварам відкриття еллінів: адже не лише філософи, але й увесь рід людський бере початок від еллінів» [44]. Коментарі тут, як бачимо, зайві. Той самий Діоген Лаертський, розповідаючи про античних філософів, переважно звертає увагу на те, що відбувалося в основних культурних центрах Греції. А що робилося в провінції, як правило, ігнорувалося ним.

Тому культурні, в т. ч. й філософські, здобутки провінційних греків, не кажучи вже про представників варварських народів, опинилися поза сферою зацікавлень відомих античних філософів. Шукати в їхніх творах всебічної інформації з приводу цих здобутків не доводиться. Але, попри такі несприятливі обставини, все ж певна інформація є (хай навіть дуже фрагментарна).

Осмислення цієї інформації дає підстави зробити висновок, що в Північному Причорномор’ї в період «осьового часу» була достатньо розвинутою філософська думка. Тут представленими були такі течії, як орфізм та близьке до нього піфагорейство. При чому філософські ідеї поширювалися не лише в середовищі припонтійських греків, а й серед їхніх сусідів-«варварів». Без цього, певно, була б неможливою поява такої унікальної фігури в історії античної філософії, як скіф Анахарсіс.

Дата добавления: 2015-05-22