Історико-філософські дослідження в другій половині ХХ ст.: дискусія-діалог вчених української діаспори та радянської України 2 страница

Схема викладу в цьому виданні потім була використана І.Огородником та М.Русином при укладенні ними довідника «Українська філософія в іменах» (1997), І. та В. Огородниками в підручнику «Історія філософської думки в Україні» (1999); авторами біобібліографічного словника «Філософська думка України» (2002). Щоправда, при цьому було дещо розширено коло імен.

Ще одним «канонічним підручником» стала книга В.С.Горського «Історія української філософії», яка витримала кілька перевидань. Концепція та схема її викладу принципово не відрізнялася від того, що було в підручнику «Історія філософії України». В.Горський виступав за утвердження культурологічного підходу до історії філософії. Саму ж філософію трактував як складову частину національної культури. «…єдиним реальним критерієм при визначенні обсягу філософських вчень, що є об’єктом дослідження історії української філософії, – писав він, – має бути національний культурний контекст, в межах якого здійснюється генезис та функціонування філософської системи, теорії чи ідеї. До сфери історії української філософії, тим самим входять ті вчення, що визрівали на терені культури України, незалежно від того, у якому краї через обставини життя довелося формулювати ці ідеї їхньому авторові. Зрештою, історія української філософії вивчає й ті ідеї, що були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у складі української культури, були сприйняті нею і справили певний вплив на її розвиток» [80].

У цьому підручнику знаходимо розлогу інформацію про філософську думку Київської Русі, гуманістичні та реформаційні ідеї в України, про філософію в Києво-Могилянській академії. Окремі розділи присвячувалися Г.Сковороді й П.Юркевичу. Тим самим автор виділяв цих мислителів на фоні інших філософів. При викладенні філософської думки ХІХ ст. увага зверталася на просвітництво, романтизм, діяльність кирило-мефодіївців, громадівців, покоління «Молодої України», академічну філософію. Розгляд української філософської думки ХХ ст. розглядався в трьох окремих розділах, де, відповідно, велася мова про філософські ідеї в творчості діячів української культури початку ХХ ст., філософську думку в радянській Україні та окремо в діаспорі.

З’явилися й інші підручники з історії української філософії. Проте вони мало чим відрізнялися від згаданих – та сама національно-культурна методологія, схема викладу й сюжети.

Не важко помітити, що методологічні підходи в названих підручниках засадничо не відрізнявся від підходу Д.Чижевського, котрий якраз і розглядав функціонування філософії, в т.ч. й української, в національному культурному контексті. Також сюжети історії української філософії, до яких зверталися Д.Чижевський, багато в чому співпадали із сюжетами цих підручників. Правда, на відміну від «Нарисів…» Д.Чижевського, тут були матеріали про філософську думку Київської Русі, ренесансні й гуманістичні ідеї, філософію Києво-Могилянської академії, а також матеріали по ХХ ст. Правда, вказані матеріали не завжди вдало поєднувалися зі схемою Д.Чижевського, яка є цілісною та органічною. Загалом можемо констатувати, що поширені зараз в Україні підручники з історії української філософії – це поєднання (більше чи менш вдале) даної схеми з тими конструктивними напрацюваннями, що були зроблені в радянській Україні у 60-80-ті рр. ХХ ст.

Згадані підручники відіграли свою позитивну роль у поширенні знань з історії української філософії, утвердженні її як повноцінної наукової дисципліни. Однак консервація підходів, запропонованих у цих виданнях (а така тенденція спостерігається), може мати негативні наслідки.

Осмислення історії філософії в національному чи національно-культурному контексті породжує низку проблем. Даний підхід цілком виправданий, якщо йдеться про період модерний, коли сформувалися новочасні нації й відповідні національні культури [81]. Однак він «дає збій» якщо мова заходить про Середньовіччя або Античність. У ті часи зустрічаємося з різними типами етнічних спільнот та їх об’єднань на державно-політичній та конфесійній основі. Для людей того часу важливими були не стільки етнічна, скільки родова, станова, релігійна ідентифікації. Важливим чинником формування культур виступала релігія. Особливо це стосувалося елітарного рівня, до якого належала філософія. Наприклад, про який національний культурний контекст можемо говорити, коли ведемо мову про елліністичну філософію, середньовічну схоластику; філософську думку православних країн, де в богослужбових цілях використовувалася старослов’янська мова; філософію мусульманського Сходу тощо.

Навіть коли йдеться про модерні часи, варто мати на увазі, що українські землі донедавна були колоніями імперських держав. Тому тут була представлена не лише автохтонна культура, а й культури імперські. За таких умов українцям важко було розвивати елітарну культуру, зокрема філософську. Щодо імперських культур, то тут, навпаки, культивувалася елітарність й, відповідно, філософія. Через це виникають проблеми щодо «національної ідентифікації» філософських вчень, поширених на українських землях у ранньомодерні й модерні часи. Чи можемо ми однозначно віднести до української національної культури філософію Києво-Могилянської академії, Київської духовної академії, академічну чи університетську філософію ХІХ ст.? Зрештою, чи маємо право вважати українською філософію марксизму, що спеціально насаджувалася в наукових та навчальних закладах радянської України?

Звідси випливає певна термінологічна невизначеність. Одні автори, Д.Чижевський зокрема, вели мову про «філософію на Україні» чи «філософію України». Зараз в підручниках використовується поняття «українська філософія». На думку автора, ці терміни мають право на існування, але їх треба чітко розмежовувати. «Філософія України» – це сукупність усіх «філософій», що існували на наших землях, а «українська філософія» – вузьке поняття, під яким розуміємо національну філософію українців.

Автор, ніскільки не применшуючи значення Д.Чижевського, інших дослідників, що зробили внесок у вивчення історії української філософії, спробував відійти від їхніх схем і запропонувати свою. При цьому ключовим концептом даної схеми виступає поняття філософська традиція. Сама ж історія філософії на наших землях розглядається як сукупність філософських традицій, котрі взаємодіяли і конкурували між собою. Такий підхід, на нашу думку, дає можливість більш об’ємно та адекватно висвітлити складний процес розвитку філософської думки в Україні.

Рекомендована література

Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001.
Історія української філософії. – К., 2008.
Історія філософії України. – К., 1994.
Кралюк П.М. Білі плями в історії української філософії. – Луцьк, 2007.
Мірчук І., Маркусь В., Лащик Є. Філософія // Енциклопедія українознавства. – Париж-Нью-Йорк, 1980. – Т.9. – С.3509-3515.
Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. – К., 1999.
Українська філософія в іменах. – К., 1997.
Філософська думка України – К., 2002.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – К., 2005.
Щурат В. Українські джерела до історії філософії // Хроніка-2000. – В.37-38. – К., 2000.

Питання для самоконтролю

1. Хто з дослідників першим підняв питання про існування специфічної української філософії?
2. З яких концептуальних засад виходив В.Щурат, розглядаючи історію філософської думки в Україні?
3. З якого часу, на думку Д.Чижевського, варто вести відлік існування філософії на українських землях?
4. В чому суть схеми історії філософської думки в Україні Д.Чижевського?
5. Як трактувалася історія української філософії вченими діаспори?
6. Які дослідження з історії української філософії проводилися в радянській Україні?
7. Які особливості досліджень історії української філософської думки в часи незалежності України?

Кралюк П. "Іст. укр. філософії" - Тема 2. Українська філософія серед філософських традицій

2.1. Філософія та філософські традиції

Термін «філософія» з’явився в Стародавні Греції. Вперше слово «філософствувати» зустрічаємо в Геродота. Проте, відповідно легендарній традиції, вважається, що першим його почав уживати Піфагор. Хоча дехто першість у цьому віддає Геракліту. Та як би не було, це поняття почало вживатися у V-ІV ст. до н.е.

Дане слово (якщо давати йому буквальний переклад із давньогрецької мови) означає любов до мудрості, любомудріє. Воно набуло поширення не лише в європейських культурах, а й культурах тих народів, які мають відношення до античного спадку. Наприклад, вказаний термін функціонує в арабській культурі.

Початковий смисл даного терміну був такий. Мовляв, існує незалежна від людини всеохоплююча, «вища» мудрість (софія). Це – першопринципи, які лежать в основі всього сущого, вічній та незмінні. Повністю пізнати цю мудрість неможливо. Але можна прагнути наблизитися до неї, любити її. Це й роблять філософи, що «відчувають потяг до мудрості» [1]. Платон, який чи не першим почав широко вживати термін «філософія», розумів під нею набуття мудрості. А платонізм, як відомо, був одним із магістральних напрямків європейської філософії. Звідси спрямованість європейської культури на «нескінчений процес пізнання»

У європейській філософській традиції вища мудрість трактувалася як у «ідеалістичному», так і «матеріалістичному» планах. «Ідеалісти», зокрема, релігійно налаштовані мислителі, вважали, що вона знаходиться поза видимим (феноменальним) світом явищ, які ми здатні сприймати своїми відчуттями. Це, наприклад, світ ідей Платона, Єдине неоплатоніків чи то Бог християн. «Матеріалісти» ж, навпаки, схильні вважати, що мудрість дається шляхом пізнання видимого світу, його законів.

Проте як би не різнилися між собою філософи в плані пізнання вищої мудрості, характерним для них є те, що вони прагнуть раціонального (тобто базованого на людському розумі) пізнання. Цим філософія відрізняється від деяких інших форм людської рефлексії – міфології, релігії, мистецтва, котрі, як і вона, теж намагаються дати цілісне осмислення світу, однак далеко не завжди «користуються розумом», вдаючись до інтуїції, емоційної сфери, до того, що «підказує серце».

У європейській культурі поняття філософія в різні часи отримувало різне трактування [2]. Платон визначав філософію як пізнання сущого, яке можемо осягнути лише з допомогою розуму. Аристотель – як дослідження причин і сутності речей. У період Античності під філософією переважно розуміли сукупність раціонально здобутої інформації, корисної для людини. Таке розуміння, наприклад, зустрічаємо в елліністичного історика античної філософії Діогена Лаертського [3]. Тобто філософія фактично ототожнювалася з наукою.

Інше розуміння філософії зустрічаємо в ранньохристиянській літературі, а також у деяких писемних пам’ятках Середньовіччя. Під нею розумілася «язичницька мудрість», ворожа християнству. В цьому сенсі філософія сприймалася як єресь, заблудження. Таке розуміння демонстрував ранньохристиянський апологет Тертулліан. «Філософи і єретики, – писав він, – розмірковують про одні і ті самі предмети, плутаючи себе одними й тими ж питаннями. Звідки зло і для чого воно? Звідки взялась людина і як вона виникла?» Проте ці розмірковування не є істинними. Істина поза філософією. «Але що є спільного між Афінами і Єрусалимом, між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?» – запитував Тертулліан [4].

Однак з часом у християнстві відбулася реабілітація філософської мудрості. Так, на Заході Європи помітну роль у цій реабілітації відіграв трактат Северина Боеція «Розрада від філософії», який став поширеною лектурою у монастирських бібліотеках [5]. На Сході, у Візантійській імперії, християнські теоретики (отці церкви) зверталися до античної філософської лектури й з часом почали визначати філософію як богопізнання, богоуподібнення та любов до Бога. Зокрема, саме в такому дусі трактував філософію Йоан Дамаскін: «Філософія є пізнання сущого як сущого, тобто пізнання природи сущого. А ще: філософія є пізнання божого і людського, тобто видимого й невидимого. Далі, філософія є турбота про смерть – як довільну, так і природну. Оскільки… смерть подвійна: по-перше, природна, тобто відокремлення душі від тіла, по-друге, довільна, коли ми зневажаємо дійсне життя і прагнемо до майбутнього. Далі, філософія є уподібнення Богу. Уподібнюємося ми ж Богу через мудрість, тобто істинне пізнання блага, і через справедливість, яка є воздаянням кожному потрібного, і через смирення, яке є вище справедливості, коли ми робимо добро тим, хто ображає нас. Філософія є також мистецтво мистецтв і наука наук, тому що філософія є початок будь-якого мистецтва, і через нею бувають винайдені будь-які мистецтва і будь-які науки. Далі, філософія є любов до мудрості; але справжня Премудрість – це Бог, і тому любов до Бога – істинна філософія» [6].

У середньовічній мусульманській культурі, яка прийняла та адаптувала елементи культури античності, під філософією переважно розуміли аристотелізм. Останній, не без впливу арабів-мусульман, утвердився в латинській Західній Європі і став основою для схоластичної філософії. При цьому велика увага приділялася аристотелівській логіці та вченні про суще (метафізиці). Така філософія, на думку одного з найбільших авторитетів схоластики Томи Аквінського, мала би стати «службовою дисципліною теології». Її завдання – наблизити істини одкровення до розуміння людини, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них [7]. Тому в західноєвропейських університетах та інших навчальних закладах вищого типу в епоху Середньовіччя й ранньомодерні часи філософія викладалася як «вступ» до теології.

Схоластика, хоча й зазнавала певних модифікацій, залишалася домінуючою на Заході філософією, починаючи від ХІІІ століття й закінчуючи ХVIII. Правда, як альтернатива їй, у ХV-ХVІ ст. з’являється ренесансна філософія, що апелювала до традицій Античності й претендувала на представлення «всезагального знання», незалежного від теології. Зрештою в європейській культурі в раньомодерні часи відбулося поступове відокремлення філософії від богослів’я. Європа ніби повернулася до античних часів і почала розуміти під філософією науку взагалі. Наприклад, відомий англійський природодослідник Ісак Ньютон свою основну працю назвав «Математичні принципи натуральної філософії» (1687). У західних університетах утвердилася традиція присвоювати звання «доктора філософії» спеціалістам з будь-якої галузі знання. Правда, з часом розуміння поняття філософії звужується. У ХІХ ст. вона існувала на рівні університетському як самостійна й самодостатня дисципліна. Домінуючою в той час у Європі стає німецька класична філософія, передусім гегельянство. Її представники, якщо відкинути нюанси, вбачали в філософії своєрідну «наднауку», котра має на меті розглядати універсальні закономірності. У такому ж дусі трактував філософію марксизм, який став одним із відгалужень-продовжень німецької філософської класики.

У кінці ХІХ і особливо у ХХ ст. в Європі та Північній Америці наступив час філософського плюралізму. З’явилися різні «філософії», котрі, як правило, зосереджуючись на розгляді специфічних проблем – методології та специфіки наукових досліджень (позитивізм), проблемах віри в контексті реалій модерної епохи (неотомізм, російська релігійна філософія), питаннях мови (неопозитивізм), проблемах вияву людського Я (ніцшеанство, екзистенціалізм, психоаналіз) тощо. Відбулася також галузева диференціація філософії. Філософи почали з’ясовувати найзагальніші засади певних наук. З’явилися філософії фізики, біології, історії, економіки і т.д. і т.п. Логічним виявом цього плюралізму є постмодернізм, представники якого вважають, що будь-яке знання є ціннісно наповненим, а всі системи цінностей повинні розглядатися як рівноправні. У такій ситуації немає підстав вести мову про якусь домінуючу лінію й, відповідно, єдине розуміння філософії. У даному випадку варто прислухатися до міркувань О.Гілярова, який вважав: «Вирішити у позитивному смислі питання про те, що таке філософія, можливо тільки одним чином: звернути увагу на самий її зміст і подивитися, яку потребу людського духу цей зміст прагне задовольнити» [8].

Той факт, що філософія в різні часи і в різних культурах трактувалася по-різному, необхідно враховувати при вивченні історії філософії. Якщо при її дослідженні братимемо якийсь «еталон» і крізь його призму розглядатимемо процеси, то ризикуємо отримати спотворену картину. Дослідник, розглядаючи той чи інший етап філософського розвитку, мусить виходити з того, як тоді сприймалася й трактувалася філософія. Наприклад, автор не бачить сенсу заперечувати існування філософської думки в Київській Русі, як це робить Д.Чижевський, на тій підставі, що вона не відповідала західноєвропейським стандартам. Важливо, що в культурі Київській Русі функціонувало поняття філософія, а в тогочасних писемних пам’ятках окремі діячі репрезентувалися як філософи – церковний діяч Климент Смолятич, волинський князь Володимир Василькович.

При розгляді філософських процесів варто мати на увазі і те, що коли точні й навіть гуманітарні науки прагнуть до акумулювання об’єктивної інформації, на основі якої формулюються «об’єктивні» закони, надаються практичні рекомендації, то філософія, здебільшого, зайнята більш «високими» проблемами.

Останні є не стільки «об’єктивними», скільки «суб’єктивними». Їхня постановка й вирішення залежать від часу, місця, середовища, в якому живе людина і від того, як вона сприймає оточуючу дійсність. Філософія, даючи відповідь на «вічні» питання (наприклад, що таке світ, як він виник, яке місце в ньому людини і т.п.), не може дати «точну» відповідь. Тому Е.Кант жартома називав історію філософії історією фальшивомонетників. Мовляв, з’являється якийсь філософ і пропонує свою «істинну монету»-філософію. Але через якийсь час приходить його наступник з іншою «істиною».

Оскільки «філософії» осмислюють смисложиттєві проблеми в певний історичний час, у конкретному місці й культурній ситуації, то це робить їх «виявом духу епохи», етносу, нації, «квінтесенцією культури» тощо. Тобто вони відображають культурне життя конкретної спільноти у відповідний час, даючи свою відповідь-«істину» на «вічні» питання. У інших спільнотах чи в інший час це вже не «істина», а фальшива монета.

Завдяки своїй «універсальності» філософія здатна стати важливим ферментом творення символічного світу людини, визначати орієнтири її світогляду, ставати базовим елементом культури. Ми навіть на побутовому рівні вживаємо поняття (ідея, космос і т.п.), які свого часу були запропоновані філософами і в яких було закладене відповідне сприйняття реалій світу.

З допомогою філософії людські спільноти (етноси) здатні не лише осмислювати своє буття, а й здійснювати культурну експансію, нав’язати власний символічний світ, своє світосприйняття іншим, менш розвинутим народам, тим самим здійснюючи їхнє мирне завоювання. Народи, що мають розвинуті філософські системи, це народи-лідери, а розвиненість філософії – своєрідний показник розвитку народу.

Як уже зазначалося, термін філософія з’явився орієнтовно в V-IV ст. до н.е. Зрозуміло, поява терміну засвідчує, що дане явище вже існувало і навіть набуло певного розвитку. Хоча ми маємо обмежене коло достовірних джерел про той час, все ж можемо твердити, що саме в середині І тис. зароджується філософія як принципово новий тоді спосіб осмислення світу. Даний період німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс назвав «осьовим часом». Це поняття ввійшло як у історію, так і культурологію й зараз часто використовується в європейській гуманітаристиці.

К.Ясперс вважав, що в середині І тис. до н.е. відбувся великий духовний переворот. «У той час, – писав він, – відбувається багато незвичайного. У Китаї жили тоді Конфуцій та Лао-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії, мислили Мо-цзи, Чжуан-цзи, Ле-цзи й велика кількість інших. У Індії виникли Упанішади, жив Будда, в філософії – в Індії, як і в Китаї, – були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики й нігілізму; в Ірані Заратустра учив про світ, де йде боротьба добра зі злом, в Палестині виступали пророки – Ілія, Ісайя, Єремія та Другоісайя; в Греції – це часи Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, трагіків, Фукідіда та Архімеда. Все, що було пов’язане з цими іменами, виникло майже одночасно протягом кількох століть у Китаї, Індії та Заході незалежно одне від одного».

Незважаючи на певні історичні «натяжки» та спрощення окремих явищ, з К.Ясперсом можна погодитися. Дійсно, починаючи з середини І тис. до н.е. в житті цивілізованих народів відбуваються великі культурні зміни. Саме тоді зароджуються й починають розвиватися три великі філософські традиції – європейська, індійська та китайська. У найбільш розвинутих народів-лідерів на зміну міфології, яка визначала світогляд людей і «просто» та «зрозуміло» пояснювала світ, приходила філософія, що намагалася більш адекватно й раціонально осмислювати навколишню дійсність.

«Все це, – далі писав К.Ясперс, – відбувалося шляхом рефлексії. Свідомість усвідомлювала свідомість, мислення робило своїм суб’єктом мислення… В цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо й сьогодні…» [9].

К.Ясперс не намагався пояснити той «містичний» факт, чому великий духовний переворот у житті цивілізованих народів та, відповідно, виникнення основних філософських традицій відбулося майже одночасно. Хоча враховуючи специфіку та обмеженість історичних джерел, ця одночасність видається доволі відносною.

Так, деякі автори, пояснюючи причини виникнення філософії, звертали увагу на те, що близько середини І тис. до н.е. відбулися значні зміни в сфері виробничих й суспільних відносин [10]. Однак це небагато що пояснює. У попередні віки відбувалися зміни не менш кардинальні, наприклад, «неолітична революція», початок виготовлення металевих знарядь праці й зброї, формування класових відносин. Але ці зміни не призвели до руйнування міфології та виникнення філософії. Очевидно, не варто безпосередньо узалежнювати складні духовні явища від факторів економіко-соціального характеру.

Привертає увагу те, що філософія виникає в народів, які мали відносно розвинуту писемність й «авторитетні» тексти. Наприклад, у греків це були поеми Гомера, у індійців – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, епічна поема «Махабхарата», у китайців – П’ятикнижжя. До речі, філософи в культурах зазначених народів часто зверталися до цих текстів, які ставали для них джерелом філософствування.

Очевидно, є підстави твердити, що поява філософії пов’язана з т.зв. другою комунікативною революцією, коли поряд із усним спілкуванням почало використовуватися спілкування писемне. У даному випадку автор солідарний із представниками Торонтської школи, зокрема, Г.Іннісом та М.Маклюгеном, в тому, що особливості цивілізацій визначаються особливостями комунікації [11]. Наприклад, Г.Інніс вважав, що в Стародавній Греції традиції широкого словесного спілкування, а також легке в засвоєнні алфавітне письмо призвели до втрати духовенством монополії на освіту й навчання, відповідно, місце священнослужителів зайняли філософи. А М.Маклюген дотримувався думки, що читання текстів (передусім об’ємних) налаштовує людину на раціоналізацію та цілісне осмислення світу.

Дійсно, нова (писемна) техніка внесла зміни в людське мислення. Тепер воно живилося не лише міфологічними образами, які найбільш адекватно передавалися через усне спілкування, а й думками-гадками, котрі були продуктом розуму. Ці думки, з якими не обов’язково погоджувалася більшість (на відміну від думок традиційних, освячених міфологією), тепер можна було зафіксувати й зберегти. В інший час чи в іншому місці вони могли бути відновлені і набути популярності. Лише в писемній культурі почали з’являтися «ідеї, що випереджають час».

Завдяки писемності людські думки стали предметом постійного обговорення й інтерпретації. Однак інтерпретувати варто було не будь-яку, а лише мудру думку. Таку, власне, й намагалися дати філософи.

У певному сенсі філософію варто розглядати як комунікативне явище, розвиток і специфіка якого значною мірою залежить від того, які використовуються засоби спілкування. Наприклад, помітні відмінності між європейською та китайською філософіями обумовлені тим, що тут існують відмінності між писемними системами китайців та європейців. Наприклад, європейцям з допомогою алфавітної писемності було відносно легко вибудовувати ланцюги логічних доказів. Тому важливим елементом європейської філософії (і загалом європейської науки) стала логіка. У китайській філософії цього немає. І далеко не останньою причиною є те, що специфіка китайської мови, а особливо ієрогліфічна писемність не налаштовані на розвиток логічної аргументації. Зате з допомогою цієї мови та писемності дуже добре виражати комплексні ідеї та їхні взаємозв’язки. Відповідно, при читанні китайських філософських текстів іноді складається враження, що маємо справу із зібранням мудрих думок, які раціонально не обґрунтовуються [12].

Розвиток писемної комунікації, різноманітних комунікативних практик певним чином і визначав розвиток філософії. Так, європейська філософія виникла й довгий час розвивалася в середовищі греків, які здійснили прорив у галузі писемного спілкування. Вони почали широко використовувати ефективне алфавітне письмо. Як відомо, греки його запозичили у фінікійців. Тому не дивно, що деякі давньогорецькі філософи були фінікійського походження.

У період Середньовіччя філософія почала розвиватися в Західній Європі. Це було пов’язано з розвитком міст та появою такого цікавого елемента міської культури, як університет. Саме міське університетське середовище забезпечувало відносно інтенсивну інтелектуальну комунікацію, яка переважно базувалася на писемній культурі.

Розвиток західноєвропейських культур і, відповідно, філософської думки в період пізнього Середньовіччя й Нового часу (ХV-XVIII ст.) обумовлювалися третьою комунікативною революцією, коли з’явилося книгодрукування – перший засіб масової комунікації. Книгодрукування «створило портативну книгу, яку люди могли читати наодинці ізольовано від інших. …надрукована книга багато додала до нашого культу індивідуалізму. Стала можливою особиста точка зору, і грамотність давала можливість відособленості, ізоляції» [13].

Завдячуючи друкованій книзі філософські ідеї могли широко презентуватися, обговорюватися. Почала цінуватися оригінальність. Все це разом узяте призвело до «прориву» у філософствуванні. Стала можливою філософія, яка не залежала від теологів й існувала поза межами університету. Тому чимало видатних новочасних мислителів (Р.Бекон, Б.Спіноза, Р.Декарт та ін.) не належали до університетських викладачів, а були «вільними» філософами. Зрештою, книгодрукування вело до секуляризації філософії.

Запізніле прилучення Індії та Китаю до нових комунікативних практик стало однією з причин сповільненого розвитку індійської та китайської філософських традицій. Вони ніби законсервувалися й залишались на рівні епохи Середньовіччя.

Важливим фактором для розвитку філософії були не лише соціально-економічні, політичні, зрештою комунікативні чинники. Філософія може існувати й розвиватися лише в середовищі, де існує можливість відносно вільної інтелектуальної дискусії, боротьби-змагання. Це є важливим стимулом філософського пошуку.

У античній Греції таким середовищем виступали міста-держави з демократичним устроєм. Політичні дискусії, що велися в них, у кінцевому рахунку призвели до появи філософських шкіл, однією з функції яких і була підготовка умілих політичних ораторів. У Візантії періоду перших семи вселенських соборів християн релігійно-філософські дискусії відбувалися серед богословів, іноді виходячи на широкий загал і породжуючи конфлікти суспільно-політичного характеру. У середньовічній Західній Європі філософія переважно розвивалася в університетському середовищі, де спеціально культивувалися дискусії. Університет й донині в Європі та Америці залишається важливим місцем філософствування.

Як уже зазначалося, існують три великі філософські традиції (європейська, індійська та китайська), котрі різняться між собою. Саме слово традиція в перекладі з латинської мови означає передача (досвіду, ідей, звичаїв, норм). Філософська традиція – це, власне, передача комплексу базових філософських ідей як у часовому, так і етнічно-територіальних вимірах.

Образно філософську традицію можна уявити у формі дерева. Хоча цей образ дещо примітивізує реальну ситуацію.

Філософська традиція має «розгалужений корінь». Як правило, на початковому етапі свого становлення вона концентрує і синтезує різні ідейні течії. Наприклад, європейська традиція, що зародилася й розвинулася в греків, ввібрала в себе не лише їхню предфілософію (систематизовані й раціоналізовані давньогрецькі міфи), але також деякі культурні надбання єгиптян, народів Месопотамії, фракійців тощо.

Друга частина філософської традиції – «стовбур». Це – синтез надбань, що йдуть від «розгалуженого кореня». На етапі цього синтезу здійснюється формування базових філософських ідей, до яких постійно звертаються представники даної традиції. Наприклад, у європейській традиції бачимо звернення до творів Платона і Аристотеля, використання термінології, запропонованої цими філософами. У китайській традиції – звернення до текстів, авторство яких приписується Кун Фу-цзи та Лао-цзи. У індійській – до канонічних текстів ведійських і неведійських шкіл.

Розвиток великих філософських традицій можна представити як змагання конкуруючих ліній: у європейській – платонізму й аристотелізму; у китайській – конфуціанства й даосизму; у індійській – ведійських та неведійських учень.

Дата добавления: 2015-05-22