Філософські традиції на українських землях

Українська земля займає унікальне місце в розвитку філософських традицій. Однак ця унікальність навіть не стала предметом осмислення. Причиною такої «непритомності» є те, що новочасна українська культура сформувалася в колоніальних умовах. Такою вона залишається до сьогодні. Комплекси національної неповноцінності у нас достатньо сильні. Тому ми ігноруємо те, що могло б стати предметом національної гордості. Водночас акцентуємо увагу на речах ущербних. Від діячів такої закомплексованої культури важко чекати осмислення унікальності України в розвитку філософських традицій.

У чому ж ця унікальність?

По-перше, Україна мала безпосереднє відношення до становлення європейської філософської традиції. Тут були поширенні такі раньофілософські школи, як орфізм і піфагорейство. Звідси походив один із «семи мудреців» древньої Еллади Анахарсіс. Дали українські землі стародавній Греції також деяких мислителів елліністичного періоду. При чому ідеї, запропоновані цими філософами, виявилися співзвучними поглядам пізніших українських мислителів.

По-друге, Україна мала певне відношення до індійської філософської традиції. Не будемо чіпати дещо дискусійного питання про походження індійських аріїв з українських земель. Але те, що існують деякі паралелі між індійськими Ведами й давньоукраїнським фольклором, наприклад, колядками, можна не сумніватися. Незважаючи на загалом європейське оформлення української філософської думки, в поглядах її представників несвідомо «проривалися» моменти, які більше засвідчують їхню прив’язаність до індійської традиції, ніж до європейської. Такою, наприклад, можна вважати «філософію серця», зорієнтовану на внутрішнє самозаглиблення, а не на «зовнішнє» раціональне пізнання, «втечу від світу» Г.Сковороди, близьку до цієї втечі «хутірну філософію» П.Куліша, ідеї метемпсихозу, що несвідомо виявляються в Тараса Шевченка, Лесі Українки, Уласа Самчука тощо.

Українська філософська думка є ніби роздвоєною, «межовою». За формою вона європейська, але за своїм змістом близька до індійської. Тому мислителі, які походили з України, виявляли опозиційність до класичної європейської філософії. Це стосується античних любомудрів Анахарсіса й Біона Борисфеніта, новочасних філософів Г.Сковороди, П.Юркевича та багатьох інших.

По-третє, Україна стала територією, де існували й співіснували різні «малі» філософські традиції. Тут була представлена досократична філософія (орфізм, піфагорейство, «нонконформістське» вчення Анахарсіс), класична давньогрецька філософська думка в формі платонізму, елліністична філософія (Біон Борисфеніт, Сфер Боспорський), православно-слов’янська філософська традиція (релігійно-філософська думка Київської Русі й українського Середньовіччя), ренесансна філософія (Григорій Саноцький, Стефан Оріховський, соцініанство та ін.), західноєвропейська неосхоластика (філософія у єзуїтських колегіумах, Києво-Могилянська академія).

Були представлені в Україні також національні філософії – німецька класична (Й.Б.Шад, адепти кантіанства, шелінгіанства, гегельянства, ніцшеанства, які працювали у вищих навчальних закладах України), російська (релігійна філософія кінця ХІХ – початку ХХ ст., русифікований марксизм), польська (Гуго Коллонтай, різноманітні польські суспільно-філософські течії 19 – початку 20 ст., Львівсько-Варшавська філософська школа). Мали тут поширення єврейська та угорська філософська думки. Були в Україні й прихильники неотомізму, хоча складно сказати, чи витворили вони тут свою традицію.

Зрештою, на території Криму була представлена філософська думка мусульманського Сходу, яка витворила свою оригінальну традицію. У Кримському ханстві в XIV-XVIII ст. мав поширення суфізм – містичний напрямок ісламської філософії. Тут здійснювався постійний культурний обмін з іншими частинами мусульманського світу, мали розвиток традиції коранічної екзегези, ісламського богослів’я (каляму) та права. Деякі відголоски мусульманських релігійно-філософських традицій зустрічалися на теренах Західної України, Білорусії, Литви та Польщі, де з ХVI ст. проживали кримські татари. Збереглися навіть великі фрагменти рукописної літератури – переклади Корану слов’янськими мовами, доктринальні і молитовні тексти. На жаль, ці питання не є належним чином досліджені. Наприклад, ми не знаємо, наскільки в Кримському ханстві була поширена фальсафа – арабомовний арістотелізм і неоплатонізм.

Певно, ні одна земля не знала такого різноманіття філософських традицій, як Україна. Певним чином це обумовлювалося географією України, її відкритістю різним культурним світам. Із півночі, з Прибалтики через Білорусію, а особливо на Заході через Польщу й Угорщину Україна виявилася відкритою західноєвропейській культурній експансії. Південь у різний час служив місцем різноманітних трансляцій: спочатку – античної культури, пізніше – православно-слов’янської і навіть мусульманської. Схід (передусім Півничний Схід), з одного боку, став місцем українського культурного проникнення в Росію (XVII-XVIII ст.), але в ХІХ-ХХ ст. звідти вже йшла російська культурна експансія.

Вищевказані чужі національні філософські традиції відіграли в культурі України подвійну роль. З одного боку, вони знайомили українців з новими філософськими ідеями, сприяли філософській комунікації. У поглядах представників чужих філософських традицій іноді знаходили відображення особливості українського світосприйняття. Тому частково їхню філософію можна розглядати в українському культурному контексті.

Але, з іншого боку, ці традиції виконували не лише конструктивну, а й деструктивну роль – нав’язували українцям чужі їм символи, ідеї, руйнуючи тим самим їхній символічний світ.

Щодо української філософії, то її становлення й розвиток відбувався в несприятливих умовах колоніальної залежності, коли українці не мали змоги творити інституції, в середовищі яких культивувалася б філософія.

Українська філософія почала формуватися в кінці ХVI ст., з появою на наших землях книгодрукування, яке започаткувало третю комунікативну революція. Тоді відбувалося руйнування православно-слов’янської традиції, а на її основі формувалася нова, власне, українська філософія. І здійснювалося це під сильними окцидентальними (західноєвропейськими) впливом.

Проте новонароджена українська філософія, в силу своєї несформованості й відсутності необхідних для її розвитку середовищ, не могла ефективно конкурувати із західними філософськими традиціями. Популярною в Україні в ХVІІ ст. стає неосхоластика, яка культивувалася в єзуїтських колегіях й Києво-Могилянській академії. Вона «приглушила» розвиток української філософської традиції.

Києво-Могилянська академія відіграла непросту роль у розвитку філософської думки в Україні. Це був православний навчальний заклад, яким опікувалося вище духовенство, а також деякі представники української політичної еліти (наприклад, гетьман І.Мазепа). Отже, академію можемо розглядати як українську інституцію. Тут чи не вперше в нас (якщо не враховувати єзуїтських колегіумів) утвердилося професійне філософствування й відносно висока філософська культура. Але цю професійну філософію варто розглядати не в руслі українських, а західноєвропейських традицій. Викладання філософії в академії здійснювалося латинською мовою й зводилося переважно до вивчення поглядів Аристотеля, поданих у неосхоластичному дусі.

Українська філософія реально існувала за межами академії. Однак її часто представляли люди, котрі тут вчилися або викладали (І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович, Ф.Прокопович та інші). Деякі професори академії, полишивши викладацьку роботу й зайнявши високі церковні становища, написали низку творів, в яких розглядалися проблеми українського буття.

Показовим у цьому плані є приклад Г.Сковороди. Хоча він навчався в Києво-Могилянській академії і отримав тут відповідну філософську підготовку, діяльність мислителя відбувалася за її межами, а його філософські праці відрізнялися від тієї філософської продукції, яка творилася в стінах академії.

Ситуація з філософією в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. не була чимось особливим, винятковим. Подібні процеси спостерігалися в країнах «латинської» Європи, де в університетах, колегіях культивувалася латиномовна неосхоластика, а паралельно в позауніверситетському середовищі формувалися національні філософські традиції. Хоча, як правило, останні творилися людьми, котрі мали схоластичну освіту.

Перебуваючи в інкубаційному стані у ХVІІ-ХVІІІ ст., українська філософська традиція не змогла вийти на професійний рівень. Українці, на жаль, не створили осередків свого професійного філософствування. У перспективі таким осередком могла стати Києво-Могилянська академія, якби належним чином була реформована. Але цього не сталося. Далеко не останньою причиною було те, що саме тоді Україна втратила залишки своєї автономії й повністю була інкорпорована Росією. Невдало закінчилась така спроба в Львівському університеті, де існував Руський інститут, в якому викладалася філософія й теологія руською, власне, книжною українською мовою. Не стали такими осередками інші вищі навчальні заклади, що виникли в ХІХ ст. на українських землях.

Причиною того був не лише колоніальний статус України. Українська еліта, в т.ч. й культурна, слабо розуміла потребу творення подібних інституцій. Навіть маючи немалі матеріальні статки, козацька старшина та українські церковні ієрархи дуже мало зробили в цьому плані.

Українська філософська традиція функціонувала на рівні індивідуальному. Чи не найкращим прикладом тут є Г.Сковорода. Частково таке функціонування відповідало ментальності українців, для яких характерний специфічний індивідуалізм. Проте такий індивідуалізм міг ефективно спрацювати на початковому етапі розвитку філософської традиції. Наступним етапом мало стати творення шкіл, відповідних інституцій. Цього якраз і бракувало українській філософії в кінці ХVІІІ ст. Загалом вона виявилася не готовою до викликів ХІХ ст.

Саме ХІХ ст. стало часом інтенсивного формування новочасних націй. Творення ж власних філософських традицій відіграло в цьому далеко не останню роль. Прикладом є німецька класична філософія, яка для німців стала не лише важливим чинником розвитку національної свідомості, а й предметом національної гордості та ефективним елементом німецької культурної експансії.

Українська філософія, не маючи помітних позицій у сфері професійній, була звідти витіснена. В університетах, інших навчальних закладах підвищеного типу, які в той час існували в Україні, для неї не виявилося місця.

Розвиток української філософської традиції в зазначений період демонструє те, що професійна філософія – це розкіш. Її можуть дозволити собі самодостатні в політичному й культурному плані етноси та держави. Народи ж пригноблені, як правило, змушені задовольнятися фрагментарними філософськими ідеями переважно в творах художньо-літературного, публіцистичного й політологічного характеру.

Тому сферою, де українська філософська традиція в ХІХ ст. отримала продовження, була сфера непрофесійна, зокрема, художня література й публіцистика. Тут варто зупинитися на питанні співвідношення філософії й художньої літератури.

Це питання виникло ще в античні часи. Чимало тодішніх філософів використовували поетичну форму для викладення своїх ідей. Правда, Платон діалозі «Держава» вів мову про «стару незгоду між філософією та поезією» (607 в). Поезія, на його думку, витворює «наслідування наслідування» (597 е), тоді як філософ здійснює сходження від чуттєвого світу до істинного «світу ідей».

По-іншому інтерпретує це питання Аристотель, зокрема, в своїй праці «Поетика». Поезію він пов’язував із пізнанням сутності речей, оскільки вона розповідає «не про те, що було, а про те, що могло бути як можливе чи необхідне» й говорить про загальне, а не про одиничне (1451, а35-в5).

Для українських мислителів ХVІІ-ХVІІІ ст., які орієнтувалися на аристотелізм, була притаманна, як справедливо відзначає Л.Ушкалов, «тожсамість поетичного, риторичного і філософського слова як репрезентації певної когнітивної моделі». Вона уможливила існування «феномену Сковороди, для якого література і філософія «зняті» в екзистенціальній синтезі» [17].

Цікаві міркування про взаємодію літератури й філософії висловлював О.Гіляров, який тривалий час викладав у Київському університеті і якого можна вважати одним із найцікавіших представників філософської думки в Україні. На його думку, філософія, яка складає живу душу культури і концентрує в думці найважливіші реалії епохи, тісно взаємодіє з іншими сферами духовного. І в цьому сенсі література має надзвичайну пізнавальну вартість для філософії. «За здатністю проникати у приховані для звичайного погляду глибини життя, вміння схоплювати головне, суттєве, знаменне, за яскравістю моральної точки зору, – вважав цей мислитель, – поети часто випереджають філософів, а за вмінням втілювати свої думки в чудові незабутні образи, полонити ними і спопеляти серця звичайно переважають філософів» [18]. Література, на думку О.Гілярова, дає найбільш повне уявлення про проблеми і умонастрої епохи, дозволяє «пережити» і глибше проникнути в її культуру. Вона, будучи тісно пов’язана із «живим життям», є не лише носієм філософської ідеї, а й здійснює значний вплив на духовні процеси в суспільстві.

На нашу думку, художня література, як і філософія, є породженням другої комунікативної революції. Якщо поезію ми можемо ще сприймати «на слух», то прозу варто читати. Художня література, подібно до філософії, намагається дати цілісне, «органічне» осмислення дійсності (навіть якщо йдеться лише про якийсь її фрагмент). Правда, вона, на відміну від філософії, оперує не стільки абстракціями, скільки «живими» картинами. «Мислення в образах» зорієнтоване не на раціональну, а на емоційну рефлексію, воно не потребує спеціальної підготовки й уже через те є доступним широкому колу читачів. «Образна філософія» була притаманна народам, які в період націотворення опинилися під владою імперських держав. Навіть поляки, котрі після падіння Речі Посполитої мали кращі умови для розвитку своєї культури, ніж українці, змушені були вдаватися до такої «філософії». Своєрідними вчителями-«філософами» для них у ХІХ ст. виступали поети А.Міцкевич та Ю.Словацький.

Культивування «образної філософії» здійснювалося навіть тими народами, що створили свої національні держави. Це бачимо у французів. Відомі їхні мислителі-просвітники використовували такий жанр, як «філософська повість» (Вольтер, Д.Дідро та ін.). Це пояснюється тим, що представники французького Просвітництва знаходилася в різкій опозиції до університетської несхоластичної філософії. Вони творили свою філософію, вдаючись до нетрадиційних для схоластики жанрів (художньої літератури, публіцистики). Тим більше, що ці жанри були більш адекватні новим комунікаційним реаліям і мали поширення серед широкого кола читачів.

«Образна філософія», в силу вказаних причин, стала поширеним в Україні явищем. До неї вдавалися деякі професори Києво-Могилянської академії, Г.Сковрода, Т.Шевченко в своїх поезіях і повістях (останні нагадують «філософські повісті» французьких просвітителів), П.Куліш тощо. Ця традиція мала своє продовження в ХХ ст., особливо в радянській Україні, де філософствування допускалося в строго визначених межах марксизму.

Окрім того, «образна філософія» більш емоційна. А переважання емоційного моменту над раціональним притаманне українцям – принаймні так вважають дослідники. Це може бути ще однією причиною популярності такої «філософії» в Україні.

На нашу думку, в контексті культурної ситуації Нового часу можливі два варіанти співіснування художньої літератури та філософії.

Перший варіант – художньо-літературна форма використовується філософами, в т.ч. й професіоналами, для вираження філософських ідей. У даному випадку приклад Г.Сковороди є достатньо репрезентативним. Його перу належить низка художньо-літературних творів, зокрема, віршів, байок, у яких викладалися філософські ідеї. Саме ці твори з писемної спадщини філософа були найбільш популярними.

Другий варіант – письменник у своїх художньо-літературних творах свідомо викладає філософські погляди. Наприклад, це бачимо в поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим…», поемі «Мойсей» І.Франка, драматичних творах Лесі Українки тощо.

Звісно, непрохідної межі між двома варіантами не існує. Іноді важко сказати, чи письменник, творячи художньо-літературний твір, користується вже раціонально осмисленими філософськими ідеями чи доходить до них, керуючись інтуїцією.

Українську філософська традиція в ХІХ, а потім у ХХ ст. здебільшого виражалася в непрофесійній сфері. Вартісні для українців філософські ідеї знаходили вияв у художньо-літературних й публіцистичних творах. Зрозуміло, така філософія є фрагментарною, несистематизованою. Для професіонала вона дилетантська. Але це жива філософія, що відображає реальне буття народу. Для українців вона мала більше значення, ніж філософія професіоналів, які представляли в Україні іноземні традиції.

Правда, навіть за таких несприятливих умов знаходилися філософи-професіонали, які намагались представляти традицію українську. В умовах незалежної України ситуація, здавалось, мала б змінитися. Однак кардинальних перемін не спостерігається. Причиною є не лише те, що українська влада не усвідомлює потреби розвитку філософських інституцій, а й те, що наша культура залишатися постколоніальною. Відповідно, чимало тенденцій, характерних для попередніх часів, зберігається донині. У тому числі тенденція українського філософствування в сфері непрофесійній.

Дата добавления: 2015-05-22