Помірковано-поступовий напрямок 1 страница

Поряд із напрямком традиціоналістським, уже в Острозькому осередку та братському середовищі окреслюється коло діячів, які ладні були сприймати (хай навіть обережно) культурні здобутки Заходу. Такими можна вважати і князя В.-К. Острозького, і керівників Львівського братства Юрія та Івана Рогатинців. Вони намагалися співпрацювати з традиціоналістами. Адже в умовах експансії католицизму й протестантизму на українські землі важливим чинником етнічно-конфесійної самооборони ставала апеляція до традиції, її шанування. Тому схильні до західних запозичень поступовці були переважно стриманими, не вдавалися до радикальних поглядів та дій. Попри те, все ж траплялися непорозуміння між ними й традиціоналістами – наприклад, відомий конфлікт між І.Вишенським та Ю.Рогатинцем.

Відносно чітка демаркація між традиціоналістами й поміркованими поступовцями намітилася в 20-30-их рр. XVII ст. Спочатку це виявилося у відході деяких поступовців від православ’я і приєднання їх до уніатського табору (К.Сакович, К.Транквіліон-Ставровецький, М.Смотрицький та ін.). Особливо резонансною стала дискусія навколо «Апології» М.Смотрицького. Вона ніби розвела традиціоналістів та поступовців по різних, конфесійно маркованих сторонах барикад. Трохи пізніше ця демаркація пройшла уже в самому православному таборі, коли розгорілася боротьба між П.Могилою та І.Копинським й, відповідно, їхніми прихильниками.

Однак укінці XVI ст. традиціоналісти й помірковані поступовці знаходилися разом. Важливим чинником, що об’єднав їх, стала проблема унії, про яку буде далі вестися мова.

Одним із перших представників помірковано-поступового напрямку варто вважати Герасима Смотрицького (? – 1594) [73]. Походив він із «священницької інтелігенції». Його батько, Данило, будучи дяком у Смотричі на Поділлі, займався переписуванням книг. Відомо, що він переписав для якогось отця Василія «Пасії» (розповіді про Страсті Христові). Очевидно, Г.Смотрицький здобув домашню освіту при батькові Данилові, бо в передмові до Острозької Біблії говорить, що «училища не бачив». Проте був одним з найосвіченіших людей свого часу. Судячи з усього, окрім старослов’янської, володів також грецькою та латинською мовами. У книзі «Оборона верифікації» (Вільно, 1621) його син Мелетій зазначав, що Г.Смотрицький народився і тривалий час жив на Поділлі, мав тут маєтності й був писарем у Кам’янці-Подільському.

У той час це місто було не лише важливим політико-адміністративним центром, а й значним культурним осередком. У ньому виріс і сформувався талановитий письменник Ісайя Кам’янчанин. Останній ще в 1561 р. прибув до Москви, сподіваючись придбати деякі книги, в т.ч. й повний текст Біблії старослов’янською мовою [74]. Можливо, Ісайя сподівався їх видати. Чи не варто в його особі вбачати предтечу Г.Смотрицького? Не виключено, що ці книжники могли спілкуватися й виношували ідею видати повний текст Біблії старослов’янською мовою.

Близько 1576 р. Г.Смотрицький на запрошення князя В.-К. Острозького переїхав на Волинь. Цей факт підтверджується згадкою в літературі про надрукований у Львові «Апостол» 1576 р., де в кінці книги був вписаний «Королівський привілей за підписом князя В.-К. Острозького та справою підскарбія Герасима Даниловича». Отже, Г.Смотрицький займав при князівському дворі впливову посаду підскарбія, тобто фінансового керівника маєтностей роду Острозьких. Згодом (або одночасно) він стає викладачем і першим ректором Острозької академії. Крім того, бере активну участь у діяльності Острозької друкарні, стає одним з редакторів тексту Острозької Біблії, пише до неї передмови.

Перед 1587 р. Г.Смотрицький написав віршований полемічний твір, присвятивши його київському митрополитові Онисифорові Дівочці. На жаль, пам’ятка не збереглася. Можливо, це частина анонімного т.зв. віршованого полемічного комплексу 80-90-х рр. ХVІ ст., спрямованого проти католиків та протестантів, зокрема, антитринітаріїв [75]. Ідейно і стилістично вони подібні до віршованих передмов до Острозької Біблії.

Г.Смотрицький, як і його батько, також займався переписуванням книг. До нас дійшов збірник традиційних давньоруських текстів, переписаних ним (зараз зберігається в Національній бібліотеці України ім.В.Вернадського). Також він є автором двох невеликих полемічних творів «Ключ царства небесного» й «Календар римський новий», написаних у 1587 р. і об’єднаних у одну збірку.

Загалом автор демонстрував консервативну позицію. Це виражалося не лише в його орієнтації на патристичну літературу. Він не приймає тих новин, які йдуть із Заходу, критикує католиків і протестантів. Вважає, що питання віри – це компетенція тих, кого «свята церква установила, законно утвердила й неодмінно підтримує», тобто компетенція переважно духовних осіб. Г.Смотрицький категорично проти того, щоби цими питаннями займалися світські люди, а особливо жінки: «А що тепер світ такий: ради питаються, а інші й відміняються у нові та перемінні віри, а про справи на погіршення, хоча старі, хоча нові, не дбають» [76].

І «Ключ царства небесного», і «Календар римський новий» – твори, спрямовані проти католиків. До речі, другий твір був полемічною відповіддю на книгу єзуїта Бенедикста Гербеста «Висновки віри римського костелу…» (1686). З позицій консерватизму Г.Смотрицький захищає православ’я й критикує католицизм. Зокрема, не приймає нового календаря, запровадженого католиками. Взагалі в той час питання календарної реформи стояло дуже гостро й серйозно «розвело» православних та католиків. Адже в результаті цієї реформи католицькі й православні свята перестали співпадати. А в той час і для католиків, і для православних обрядова сторона релігійності стояла на передньому плані. Тому, закономірно, виникли різі непорозуміння і навіть кофлікти між католиками й православними. Іноді вони мали соціальний характер, адже католиками в Україні часто були представники елітарних верств, у той час, як православні нерідко представляли соціальні низи. Були намагання католицьких можновладців нав’язати новокалендарний порядок святкувань релігійних свят для православних, що з боку останніх викликало опір. На всі ці моменти і звертав Г.Смотрицький увагу в творі «Календар римський новий».

Однак незважаючи на консерватизм, у Г.Смотрицького зустрічаємо чимало новаторських моментів. Наприклад, у передмові до «Ключа царства небесного», яка присвячена князеві Олександрові Острозькому, в особі якого багато хто бачив продовжувача православних традицій дому Острозьких, зустрічаємо посилання на античного автора Плутарха, що можна вважати виявом ренесансного впливу.

У іншій пепредмові до цього ж твору «До народів руських…» зустрічаємо приховану дискусію з ісихастами щодо мовчання. Г.Смотрицький пише: «Чи годиться вам те собі так довго носити з мовчанням, на ваш розсуд кладеться. Адже мовчання у слушному часі буває пошановане за мудрість з пожитком, а в іншому часі також за глупство і зі шкодою» [77]. Як відомо, представники консервативного ісихазму відстоювали практику мовчання, певного дистанціювання від справ світу. У цьому плані прикладом може слугувати молодший сучасник Г.Смотрицького І.Вишенський. Щодо Г.Смотрицького, то він, як бачимо, був проти широкого застосування такої практики і вважав, що з католиками (та й протестантами) варто вести шириоку дискусію. Така «дискусійна», а не «мовчальна» налаштованість сприяла розвитку філософствування.

У передмові, присвяченій О.Острозькому, є один дивний фрагмент, який, здавалось би, зовсім не вкладається в християнське світорозуміння, а звертається до родової свідомості й, напевно, має автохтонні язичницькі корені. Наведемо цей фрагмент повністю в перекладі сучасною українською мовою:

«Мало не всі речі, створені відпочатку світа за предивним улаштуванням їхнього Творця, мусять переходити одні за другими та й гинути. Одні в одному крузі року, інші в кількох, ще інші в кількох десятках аж до ста й далі. Але єство їхнє чи натура не гине, бо подібне минулому виростає й одне від другого народжується.

Також і народ людський, якому всі ті речі підручні й подані, – високолітні птахи, глибоплавні риби, швидкобіжні звірі і все інше під ноги йому підкорено, а відтак кожне з них також міниться, тільки не мусить гинути у виді; коротко чи довго побувши в світі, повертаються до спільної своєї матері, а на їхні місця інші приходять.

І так у тому воля Божа діється і діятиметься аж до скінчення світу.

Одначе лишень вірні та добродільні через смерть з дочасного на вічне переходять, а інші знову-таки ніби не вмирають, бо мудрець так написав: «Хто народив дітей, не помирає», – коли собі подібного залишає від сімені та церкви своїм наступником, тобто дідичем по собі. І тільки благословенство та ласку на світі у Бога і Творця свого беруть ті, у батьківщині та добрах яких не дідичить чужак…» [78].

Які можна зробити висновки із цих слів?

По-перше, Г.Смотрицький ігнорує лінійну концепцію розвитку історії, яка утвердилася в християнстві. Його модель, радше, нагадує циклічну. Все в цьому світі має свій початок і кінець, постійно повторюючись у своєму розвитку. При цьому єство (натура) речей не гине, а є «вічною».

По-друге, Г.Смотрицький представляє іншу концепцію безсмертя, ніж та, яка існувала в християнстві. Принаймі він не говорить про безсмертя душі, а веде мову про «безсмертя в роді». Тобто безсмертним є той, хто залишає після себе «від сімені» нащадків. Правда, ці нащадки мали не лише одідичити його «сім’я», а й приналежність до конфесійної спільноти – церкви.

Однак ця конфесійна прив’язаність видається дещо штучною. Вона була викликана тодішніми суспільно-релегійними реаліями. У кінці XVI ст. серед української соціальної верхівки спостерігалася тенденція «зміни віри». Торкнулося вона й дому Острозьких. Князь В.-К. Острозький, покровитель Г.Смотрицького, одружився на католичці Софії Тарнавській. Його дочки (певно, охрещені як католички) вийшли заміж за протестантів. Двоє синів, Іван (Януш) та Костянтин перейшли із православ’я на католицизм. Єдиний, хто зберігав православне віровизнання серед дітей В.-К. Острозького, був його син Олександр, якому, власне, й присвячувався згаданий твір «Ключ царства небесного».

Нарешті, по-третє, родова свідомість трансформується в своєрідний «територіальний патріотизм». (До речі, в ХХ ст. в Україні ми мали теоретика «територіального патріотизму» В.Липинського). Рід, так випливає з міркувань Г.Смотрицького, має свою землю, батьківщину і свої «добра». Це й забезпечує існування роду. Тому рід має берегти свою батьківщину й не допускати, щоб у ній «дідичив чужак».

Власне, дещо подібний «концепт роду» (правда, менш розроблений і без помітного трансформування в «територіальний патріотизм») зустрічаємо в Д.Наливайка, про що велася мова вище.

Виникає питання, де шукати корені такого світосприйняття, демонстрованого Г.Смотрицьким. Звісно, дещо схожі погляди (особливо щодо циклічності розвитку) можемо знайти в античній філоссофській думці, наприклад, у Аристотеля. Однак видається, що тут було дещо інше джерело. Корені цих ідей варто шукати в народних автохтонних поглядах, які існували тоді в Україні і, певно, вели свій початок ще з прадавніх індоєвропейських часів. Це не лише ідея циклічності розвитку, а й ідея «безсмерття роду». Правда, рід у даному випадку обростає «цивілізаційними додатками» – територією, власністю («добрами») і релігійною організацією (церквою).

Варто відзначити, що Г.Смотрицький намагався в творі «Календар римський новий» використовувати фольклорні джерела. Він спробував підняти «народну мудрість» на рівень філософствування. Те саме намагався робити його син Мелетій, особливо у відомому творі «Тренос».

Ще одним яскравим поступовцем, який вів боротьбу з католиками й прихильниками унії, був Стефан Зизаній (? – 1600). Походив він з міщанського середовища. Де здобув освіту, не відомо. Та судячи з його творів, непогано орієнтувався в досягненнях тогочасної європейської науки й культури. Тому міг навчатися в університетах Центральної чи Західної Європи. У кінці 80-их – на початку 90-их рр. XVI ст. працював учителем у школі Львівського братства. У 1591 р. київський митрополит Михайло Рогоза дозволив йому проповідувати в церквах [79]. Проповіді С.Зизанія мали відверто антикатолицький характер. Польський полеміст Щасний Жебровський так характеризував їх у своїй брошурі «Кукіль» (1595): «Дивуюся тобі, любий Зизанію, що ти, будучи тим, ким є, зважуєшся на такі великі речі. З небом і з землею воюєш, ані Богу, ані людям не вибачаєш. Святих з неба виганяєш. Чортів до пекла не пускаєш. В Христа, творця нашого, не віриш. Духа святого клянеш, не визнаючи, що він походить від Отця і Сина. Не додасть тобі того, що на зверхників своїх так духовних, як і світських, з мовами поганими виступаєш. Короля, володаря нашого, негарно в проповідях своїх згадуєш. Митрополита лаєш. Латинників проклинаєш. Русь до бунту й до незгоди під’юджуєш і, коротше кажучи, виконуєш обов’язки диявола на землі. Що можуть посвідчити, хто слуха твої проповіді» [80]. Схоже, С.Зизаній не обмежувався критикою католиків та влади Речі Посполитої, а й критикував вище православне духовенство. Останнє видається цілком імовірним, оскільки львівські братчики на початку 90-их рр. XVІ ст. гостро конфліктували зі своїм єпископом Г.Балабаном. С.Зизаній через переслідування з боку цього владики змушений був покинути Львів та перебратися до Вільна. Однак його діяльність і в цьому місті не сподобалася церковній ієрархії. Своєю грамотою від 30 вересня 1595 р. митрополит київський М.Рогоза не лише заборонив С.Зизанію проповідувати, а й відлучив його від церкви. Серед різноманітних звинувачень проповідника було й те, що він «не по першому преданню церкви, а своїм домислам народ христоіменний учить» [81].

Перебуваючи у Вільні, С.Зизаній у 1595 р. видав «Катехізис». На жаль, цей твір не дійшов до нас. Украй суб’єктивні та тенденційні відгуки про нього маємо в згадуваній брошурі Щ.Жебровського, який звертав увагу на невідповідність тез С.Зизанія католицькій догматиці. «Катехізис» засвідчив цікаву тенденцію систематизувати, а, можливо, й доповнити догматичні положення православ’я. Це бачимо в діяльності брата С.Зизанія, Лаврентія, який теж написав «Катехізис». Вказаний твір Лаврентія, до речі, викликав неприйняття з боку російських ортодоксів. Свій «Катехізис» уклали митрополит П.Могила та його соратники.

У 1596 р., якраз у рік Берестейської унії, С.Зизаній у Вільно видав твір «Казання св. Кирила, патріарха єрусалимського, про антихриста і його знамення», який можна вважати відповіддю на твір Іпатія Потія «Унія, або виклад головних положень щодо поєднання греків з костелом римським» (1595). Формально письменник ніби передавав думки церковного авторитета. Насправді книга виглядає як розширена проповідь, де автор вільно поводиться з думками св. Кирила, вставляючи різноманітні міркування, матеріали від себе.

У тлумаченні важливих християнських догматів мислитель широко використовував раціоналістичний метод, по-суті віддаючи перевагу розуму над вірою. Це видно в питанні трактування ним тринітарного вчення. Основоположною тезою С.Зизанія в тлумаченні даної проблеми є твердження про рівноправність усіх трьох іпостасей – Бога-отця, Бога-сина і Святого Духа. Виходячи з такого неортодоксального розуміння Трійці, мислитель робив єретичний висновок, що Христос не є заступником людей перед Богом. На його думку, для Христа є великим пониженням називати його «ходатаєм», «заступником» перед Господом, оскільки він сам має досить божественної влади [82]. Подібні погляди були притаманні т.зв. тридеїстам – представникам однієї з течій антитринітаризму другої половини XVI ст.

У богословській формі С.Зизаній намагався вирішувати гострі соціально-політичні проблеми, які хвилювали його сучасників. У «Казаньї…» мислитель висунув на передній план антитезу Христос-Антихрист. Христос «прийшов убого, покірно, не славно, і дому свого тут, на землі, не маючи. Він здійснив це, «щоб всі покірні, убогі і світом зневажені добровільно й безпечно до нього приступили й з ним спілкування мати могли». Убогому Христу протиставляється багатий Антихрист, під яким С.Зизаній розумів римського папу. Його слуги «горді, вивищені, багаті, славні» [83]. Отже, символи Христа й Антихриста ставали соціально забарвленими. Мислитель закликав до боротьби з соціальною несправедливістю, головним носієм якої вважав католицьку церкву. З подібною інтерпретацією антитези Христос-Антихрист зустрічаємося в творі «Протиставлення фальшивого Христа і правдивого, народженого від Марії» (Альба Юлія, 1568), який належав одному з провідних ідеологів тридеїзму Юрію Бландраті [84].

Ведучи боротьбу з католицизмом, С.Зизаній критикував один із догматів – догмат про чистилище. Важливим моментом цієї критики було те, що вона спрямовувалася не лише проти католицького догмату, а й проти православного вчення про т.зв. окремий суд, який нібито відбувається одразу по смерті людини. У «Катехізисі» С.Зизаній писав: «Ми відкидаємо хибні твердження тих, котрі говорять, що ніби суд відбувається вже тепер і що нібито душі грішників зразу по смерті терплять муки, а душі праведників насолоджуються благом; це суперечить св. Письму і самому розумові» [85]. Як бачимо, в даному випадку знову відбувалася апеляція до розуму.

З позицій здорового глузду С.Зизаній трактував також співвідношення душі й тіла. Всупереч традиційним християнським уявленням про те, що душа в момент смерті віддаляється від тіла й дістає нове, загробне життя, він учив, що душа не може існувати окремо від тіла: «Немає… душі без тіла скоро по смерті» [86]. Подібних поглядів дотримувався такий ідеолог антитринітаризму, як Григорій Павло із Бжезіни, у своєму творі «Про справжню смерть, воскресіння з мертвих і життя вічне» [87].

С.Зизаній пропагував прогресивні погляди того часу. Відстоював ідею множинності світів, яку в XVI ст. висунув Джордано Бруно. У «Казаньї…» читаємо наступне: «…Вся земля, на якій живемо, як єдина точка серед неба, а таких є багато, небеса ж небесні ще більшу мають лічбу». Оскільки існує багато планет, подібних до Землі, ж стільки існує людських суспільств: «…відповідно кількості місць усіх, так само й багато мешканців треба уявити» [88].

Як і антитринітарії, С.Зизаній боровся за свободу совісті, вимагав відокремлення духовної влади від світської, церкви від держави: «Щоб духовні справами світськими в державах не займалися, не сміли вести війни, а також не лише до єресі-відщепенства, а й до щирої віри через ґвалт й війну людей не притягали». Мислитель вважав, що лише словом і власним прикладом можна переконувати людей; навіть найменше насилля над совістю не допустиме: «Якщо хтось хоче йти за мною, нехай стримає самого себе, візьме хрест і слідує за мною; нехай краще за віру вмре, ніж когось іншого до неї примусить» [89].

Близьким до С.Зизанія був його брат Лаврентій (? – 1634) – письменник, освітній і церковний діяч [90]. Судячи з усього, в молоді роки він міг бути пов’язаним із Львівським братством. На початку 1592 р. Лаврентій перебрався до Берестя, а звідти у 1595 р. – до Вільна. Активно співпрацював з друкарнею Віленського братства, зокрема у випуску підручників «Граматики словенської» (1596); оригінальної «Азбуки» (1596, разом із братом Стефаном). Ймовірно, він підготував «Катехізис» (1600) та «Книгу о вірі» (близько 1596 р.). Упродовж 1597-1600 рр. навчав у Боркулабові коло Мінська сина князя Богдана Соломирецького «по руску грамоте і по кгрецку».

У вересні 1600 р. повернувся в Галичину, спочатку у м. Львів, а згодом перебрався до м. Ярослава, де стає домашнім учителем дітей князя Олександра Острозького. Після смерті останнього (12.12.1602 р.) його дружина Анна Костчанка позбавила Л.Зизанія цієї посади. Вже в документах за 1606 р. він значиться як «Лаврентій Зизаній Тустанови-цький Ярославський». Його нове прізвище, ймовірно, походить від села Тустановичі (що біля Дрогобича).

У 1612 р. Л.Зизаній став священиком соборної церкви в м. Корці (тепер Рівненщина), в маєтку князя Іоакима Корецького. На заповіті Катерини Корецької, виданому в Корці 29 серпня 1618 року, підписався як «отець Лаврентій Зизаній-Тустановський, протопоп корецький». Перебуваючи тут, брав участь у підготовці до випуску книг Києво-Печерської друкарні. Десь у 1619 р. прибув до Києва, звідти у травні 1626 р. вирушив до Москви, аби видати свій Катехизис, і жив тут до лютого 1627 року. Видання Катехизиса не було здійснене; наклад книги майже весь спалили. Щодо Катехізису відбулася трьохденна полеміка (18-20 лютого 1627 р.) між Л.Зизанієм та московськими богословами Іллею й Григорієм Анісімовими під наглядом боярина Івана Борисовича Черкаського й думного дяка Федора Ліхачова. Власне, це була полеміка між представниками двох культур. Її письмово зафіксували й вона поширювалася в числених списках у Московському царстві. Завдячуючи ним погляди Л.Зизанія стали відомими серед освічених людей Московії.

Після московського диспуту Л.Зизаній повернувся до Києва, де у 1628 р. був учасником київського собору у справі М.Смотрицького. Пізніше повернувся до Корця. На початку 1634 р. був ще живий. Автор літописних заміток Кирило Іванович із Замостя відзначив, що Л.Зизаній «умер в Корцу, зкориговавши Біблію з грецкого до Даниила».

Одна з головних ідей, яка пронизує творчість цього автора, – ідея освіти, котра не мислиться без освоєння філософських знань. Показовою в цьому плані є передмова до «Граматики» Л.Зизанія. Автор зазначає: «Є дві мети будь-якої науки про письмо, як пишуть філософи: знати, що потрібне, і відповідати, тобто не досить того, щоб потрібну річ лише знати, а й треба її й іншим розповідати». Далі він веде мову про граматику як про першу науку з семи вільних наук. «…вона, – зазначає він, – є ключем розуміння, відкриваючи й оминаючи всякі сумніви, а прикрашаючи й роблячи світлим людський розум, через неї риторика й поетика разом з чесною філософією і через природне богослів’я пов’язується» [91]. Як бачимо, мислитель однозначно позитивно ставився як до філософії, так і до того комплексу наук, які були притаманні європейському Заходу.

Для поглядів Л.Зизанія притаманний був своєрідний «антропологізм». Він вважав, що людина – велика загадка божого творіння. Цим самим він викликав незадоволення з боку ортодоксів, які дотримувалися традиційного для Середньовіччя погляду на людину.

У творах Л.Зизанія знайшла відображення тема співвідносності віри й добрих справ. Всупереч традиціоналістам, завзятим прихильникам простоти, він вважав, що без добрих справ віра нічого не вартує. Не підтримана добрими вчинками, віра втрачає сенс, а то й навіть перетворюється в безвір’я. У цьому плані погляди Л.Зизанія зближувалися з поглядами протестантів, зокрема соцініан. Останні навіть вважали, що не так важливо, яку віру сповідує людина, головне – щоб вона жила за євангельськими правилами й чинила добрі справи.

Звертався мислитель й до питання сутності земного життя й ставлення християнина до смерті. Закликав не захоплюватися принадами цього світу, а частіше думати про смерть. Учив, що роздуми про неї прниносять користь для душі; вони – надійна пересторога від численних гріхів. Загалом такий підхід орієнтував людину на максимальну самореалізацію у період земного життя, а це певним чином відповідало новому, ранньомодерному світосприйняттю. Не дивно, що тема «пам’ятай про смерть» стає однією з центральних у бароковій культурі.

У богословських питаннях Л.Зизаній теж демонстрував відхід від традиційних поглядів. Це йому неодноразово закидали під час згадуваного диспуту над його Катехізисом. До того ж мислитель намагався поєднати віру й знання, довести, що релігійні догмати не суперечать розуму. У Катехізисі він навіть намагався подати відомості про нові дослідження в галузі природознавства: «…про круги небесні і про планети, і про знаки Зодіака, і про затемнення Сонця, про грім і про блискавку, і про розтріскування, і про зіткнення, і про Перуна, й про комети, і про інші зірки…» [92]

До дещо іншого типу помірковано-прпогресивних діячів належав автор, що сховався під псевдонімом Христофора Філалета (Правдолюбця). Про цю людину не можемо сказати чогось певного. Поширеною в літературі є думка, що під цим іменем приховувався протестант Мартин Броневський (бл.1568-1624) [93]. Починаючи з 1598 р. він діяв на численних шляхетських сеймиках за наказом В.-К. Острозького. Ніби на його замовлення і під безпосереднім наглядом князя написав великий полемічний твір «Апокрисис», який став відповіддю на роботу П.Скарги «Брестський собор та його оборона» (1597). Перше видання «Апокрисиса» вийшло польською мовою в 1597 р. (імовірно, в краківській друкарні антитринітарія-видавця С.Стернацького). Протягом 1598-1599 рр. твір переклали і надрукували в Острозі староукраїнською мовою. Це був найбільш фундаментальний полемічний твір проти унії, що вийшов з православного табору в той час.

Структурно «Апокрисис» складається з чотирьох частин. У першій наводяться офіційні документи, що стосуються проведення унії. Друга присвячена доведенню законності Брестського антиуніатського собору 1596 р., керівником якого фактично виступав В.-К. Острозький. При цьому автор не відкидає думки про можливість унії всього православ’я з католицизмом. Як відомо, на позиціях «універсальної унії» стояв В.-К. Острозький. У третій частині автор, звертаючись до фактів з історії перших століть християнства, спростовує твердження П.Скарґи про безальтернативність єдиновладдя римського папи як божого намісника. Тут він демонструє високу ерудицію, використовуючи праці істориків церкви, документи церковних соборів, переписку ієрархів і т.п. У четвертій частині зосереджується увага на проблемах відносин «руського народу» й «грецької церкви», яка перебуває під владою турків. Аналізуючи тогочасну ситуацію в Україні та Білорусі, автор «Апокрисису» застерігає, що нетолерантна політика, порушення прав «руського народу», зокрема, права на сповідання «своєї» релігії, може призвести не лише до конфліктів, а й до громадянської війни, в результаті чого Річ Посполита опиниться беззахисною перед зовнішніми ворогами. В «Апокрисисі» звучить традиційна на той час тема захисту земель Речі Посполити, передусім України, від татар і турків. Звертаючись до всього шляхетського стану держави, автор говорить: «Стережіться того, щоб тією дірою, яка нам у правах діючих чиниться, усі вашим милостям свободи не вислизнули» [94].

Головну увагу автор «Апокрисиса» зосередив не на теологічних питаннях, а на питаннях політичних і правових. Зокрема, доводив, що рішення Берестейського уніатського собору є порушенням прав «руського народу», тобто православної української й білоруської шляхти. Вважав, що світська влада має обмежуватися державним законом, а відносини між правителем і підданими грунтуватися на суспільному договорі як на добровільній згоді, законі божому і природному праві.

Важливим моментом твору є захист релігійної толеранції. Не випадково «Апокрисис» присвячений впливовому польському політику Янушу Замойському, в особі якого українські шляхтичі бачили не лише захисника шляхетських вільностей, а й людину, яка сприяла «руській справі».

Поява «Апокрисису» викликала розголос і гостру реакцію з боку прихильників унії, зокрема І.Потія, який написав «Антиризис…» (1600) – полемічну відповідь на даний твір. Для православних же полемістів ця праця служила джерелом, звідки вони брали інформацію та аргументи для відстоювання своєї антиуніатської позиції [95].

Близьким до Христофора Філалета можна вважати анонімного письменника, котрий вів полеміку з І. Потієм і який відомий під псевдонімом Клірика Острозького [96]. Його перу належать: 1) надрукована в Острозі 1598 р. відповідь І. Потію; 2) відповідь тому ж І. Потію 1599 р., яка відома лише в рукописах. Більшість дослідників дотримується думки, що автор цих творів змушений був приховувати своє справжнє ім’я, боячись переслідувань з боку прихильників унії. Правда, в той час анонімність була поширеним у літературі явищем. До того ж Клірик Острозький, відповідаючи І. Потію від імені князя В.-К. Острозького й висловлюючи позицію цього можновладця та його оточення, мав би взяти «узагальнюючий» пседонім.

Існують різномамнітні гіпотези щодо того, хто ховався під іменем Клірик Острозький. Називають І. Борецького, Г. Дорофейовича, К. Лукаріса, В. Суразького, острозького протопопа Ігнатія, молодого М. Смотрицького. Існує також думка, що псевдо Клірика Острозького використовувала група авторів. І. Потій, котрий непогано був поінформований про те, що робилося в оточенні князя В.-К. Острозького, називав Клірика Острозького учнем Острозької академії. М. Смотрицький писав, що Д. Наливайко розповів йому про обставини випуску першої відповіді Клірика І. Потієві. Судячи з цієї інформації, твір жваво обговорювався в колі книжників при дворі князя В.-К. Острозького. Як уже говорилося, існування інтелектуальних осередків при князівських дворах було поширеним явищем на українських землях у часи Середньовіччя.

Найбільш відомий твір Клірика – це друкований «Отпис на лист... Ипатия володимєрского и бєрєстєйского єпископа… до… кн. Костєнтина Острозского воєводы Києвского… в року 1598 писаний». Вказане точне місце написання – «у школі кгрецкой Острозской». Приводом для написання твору послужив лист І. Потія (1598), до В.-К. Острозького, де простежувалася спроба схилити його до унії. Головна увага Клірика звернена на унію та її наслідки. Він підкреслив, що її результатом стала не згода між церквами і конфесіями, а поглиблення ворожнечі – між братами, між паном та селянином. Подібні міркування, як уже зазначалося, зустрічаються в Г.Смотрицького в його «Календарі римському новому».

Клірик Острозький звертав увагу на поведінку та моральне обличчя ініціаторів й прибічників унії. При цьому наголосив не на зраді своїх єдиновірців, а на облудності, нечесності дій щодо Риму. Так, у його висвітленні, ієрархи, котрі стали ініціатори унії, зламали клятву; обманули папу, не виконавши даного йому слова; присягали за всіх православних, не маючи на те повноважень; вели переговори від імені православних, використовуючи підроблені листи («про які нам і не снилося») [97]. Cаме звернення до морального аспекту стало одним із найважливіших моментів у полеміці православних з уніатами.

Дата добавления: 2015-05-22