Релігійно-філософські погляди Мелетія Смотрицького

Мелетій Смотрицький (бл. 1575 – 1633) передусім відомий як письменник і перекладач, вчений-філолог, церковний діяч, богослов [17]. Дитячі роки його пройшли в Острозі, де він здобував освіту в місцевій академії під керівництвом батька. Отримав добру мовну підготовку, знав старослов’янську, грецьку, латинську й польську мови. Його вчителем вважають Кирила Лукаріса, вченого грека, який викладав у Острозькій академії. Навчання продовжив у Віленській єзуїтській академії.

Ще в ранній період М.Смотрицький, можливо, писав твори антиуніатського спрямування. Були навіть спроби ототожнити його з Кліриком Острозьким. Однак усі ці припущення не мають належного документального підтвердження.

У 1600 р. Мелетій Смотрицький став домашнім учителем латинської мови князя Богдана Соломирецького в селі Боркулабові біля Мінська. Разом зі своїм учнем виїздив навчатись у Німеччину, де слухав лекції в Ляйпцігському, Віттенберзькому, можливо, також Нюрнберзькому й Бреславському університетах. Окремі дослідники вважають, що він там отримав вчений ступінь доктора медицини. Але про це сам М.Смотрицький ніде не згадує і ні в одному зі своїх видань себе так не називає. Хоча, згідно традиціям того часу, мав би це робити. Повернувшись із-за кордону, М.Смотрицький поселився у Вільно, де співпрацював з місцевим міщанським братством, яке стало одним із осередків захисту православ’я й знаходилося в стані гострого протистояння з тодішнім уніатським митрополитом І. Потієм.

Тут він написав і видрукував польською мовою один із найбільш відомих своїх полемічних творів «Тренос…» (1610), опублікований польською мовою під псевдонімом Теофіла Ортолога. Йому також приписують написання анонімного полемічного твору «Антиграфи…» (1608).

«Тренос…», завдяки своїм художньо-літературним якостям, ерудиції автора, викликав значний резонанс. Початок твору, перші два розділи подані у формі плачу, «ляменту» православної церкви, яка персоніфікується з образом-символом матері. Автор, використовуючи прийоми риторичного мистецтва й водночас елементи українського фольклору, малює жахливий стан церкви. Особливо велика увага акцентується на невдячних «синах» (князівських та шляхетських родах), які покинули «матір». Наступні вісім розділів мають богословський характер, де переважно йдеться про теологічні розходження між православною та католицькою церквами. М.Смотрицький звертається до творів східних і західних отців церкви, візантійських богословів, деяких ренесансних авторів. Автор загалом демонструє консерватизм у трактуванні релігійних та філософських питань. Не приймає західних (у даному випадку – католицьких) впливів на православну церкву, а також пов’язану з католицизмом схоластичну філософію. У даному випадку можна побачити продовження консервативної лінії, яка була представлена в Острозькому культурному центрі. Однак він, як і батько, виявляє інтерес до «інославних» культурних традицій, що, зокрема, знайшло вияв у згадуваному зверненні до творів ренесансних авторів.

«Тренос…» цікавий у кількох аспектах. По-перше, в ньому, як і в «Ключі царства небесного» Г.Смотрицького, є намагання піднести народну культуру (в даному випадку плачі, голосіння) на рівень культури елітарної. Дана тенденція була притаманна ранньомодерних та модерним культурам і особливо знайшла вияв у романтизмі. По-друге, «Тренос» цікавий також тим, що є спробую подати польською мовою, однією з мов «латинського культурного ареалу», особливості східнохристиянського, переважно давньоукраїнського, богословствування й філософствування.

Розповсюдження «Треносу…» було заборонене владою. Його видавці, передусім Л. Карпович, зазнали переслідувань. А сам М.Смотрицький змушений був на деякий час полишити Вільно. У той час він міг опинитися в Острозі й працювати в Острозькій академії.

У 1616 р. в Єв’ю (нині м. Вевіс, Литва) віленські братчики опублікували «Євангеліє учительне», підготовлене М.Смотрицьким. Близько 1617 р. він приймає чернечий постриг. У 1618-1619 рр. в Єв’ю М.Смотрицький опублікував «Граматику…», яка справила величезний вплив на розвиток філологічної науки в слов’янських народів. При написанні «Граматики» М.Смотрицький використовував текст Острозької Біблії, редагований його батьком. У ній знайшла вияв як вітчизняна граматична традиція, так і ренесансний досвід критичного вивчення текстів. Створений М.Смотрицьким підручник, загалом опираючись на тогочасну українську мовну практику, кодифікував старослов’янську мову.

«Граматика…» М.Смотрицького не втрачала свого значення більше ста років. Вона витримала ряд перевидань у Росії та Румунії й була підручником старослов’янської мови аж до кінця ХVІІІ століття. У перекладі латинською мовою книга стала відома поза ареалом поширення старослов’янської мови. На основі «Граматики…» М.Смотрицького або під її впливом були укладені підручники з мови в різних слов’янських народів.

Імовірно, в час видання «Граматики…» М.Смотрицький став ректором братської школи в Києві. Восени 1620 р. його таємно висвятив єрусалимський патріарх Феофан на архієпископа полоцького, вітебського й мстиславського. Оскільки це висвячення вважалося владою незаконним, М.Смотрицький зазнав переслідувань. Так само переслідувані були інші православні ієрархи Феофанового свячення. Бажаючи захистити себе й своїх соратників, М.Смотрицький написав і опублікував низку полемічних творів – «Верифікація невинності» (два видання 1621 р.), «Оборона верифікації» (1621), «Еленхус» (1622), «Юстифікація невиності» (1623). Вони стали помітним явищем у розвитку полеміки між православними та прихильниками унії й викликали числені відповіді.

Після вбивства у жовтні 1623 р. уніатського полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича М.Смотрицький змушений був покинути землі Речі Посполитої й подався на Близький Схід, побував у Константинополі, Палестині, Єгипті. Схоже, він мав завдання від українсько-білоруських православних ієрархів провести переговори зі східними патріархами й добитися від них згоди на порозуміння з прихильниками унії. Однак ці переговори не дали очікуваного результату. Після повернення зі Сходу в 1625 р. М.Смотрицький зустрівся з бойкотом з боку православного духовенства. Це стало однією з причин його переходу в унію. 6 липня 1627 року в м. Дубні він заявив про свій перехід перед Йосифом-Вельямином Рутським – тодішнім уніатським митрополитом. За це отримав від князя Олександра Заславського Дерманський Троїцький монастир. При цьому було домовлено, що М.Смотрицький не повинен афішувати своє уніатство. 1628 р. без згоди М.Смотрицького К. Сакович опублікував у Львові його полемічний твір «Апологія…», де осуджувалися східні патріархи й проводилася ідея єдності православних та уніатів. Книга викликала розголос і була різко засуджена собором православних ієрархів. На свій захист М.Смотрицький написав кілька полемічних творів – «Протестацію» (1628), «Паранезіс» (1628) та «Екзетезіс» (1629), де відстоювалася думка про необхідність порозуміння православних та уніатів. У останні роки життя полишив активну діяльність, вів аскетичних спосіб життя у Дерманському монастирі.

У «Треносі…» та полемічних творах першої половини 20-их рр. ХVІІ ст. Г.Смотрицький загалом демонстрував консервативну позицію. Спираючись переважно на твори східних отців церкви, заперечував теократичні прагнення римського престолу. Однак у цьому запереченні використовував антипапську аргументацію деяких західноєвропейських гуманістів, наприклад Ф.Петрарки, М.Баптиста, В.Платіна.

У поглядах на співвідношення віри й знання, теології та філософії, божественної й людської мудрості, М.Смотрицький також тяжів до консервативної традиції. Про це, зокрема, свідчить його негативне ставлення до використання надбань античної філософії, зокрема творів Платона й Аристотеля, при розв’язанні теологічних питань. І все ж зміст праць письменника свідчить про поступовий відхід від консерватизму. Він перший в історії української філософської думки залучає до аргументації твори західноєвропейських гуманістів, зокрема М.Кузанського, Л.Валли, Е.Роттердамського та ін. Письменник демонструє обізнаність із західноєвропейською схоластикою, творами А.Кентерберійського, Альберта Великого, Томи Аквінського та ін. Згадує сучасних йому авторів, які представляли західну традицію, – П.Скаргу, М.Сервета, С.Будного, М.Чеховиця. Зближає твори М.Смотрицького із західною традицією застосування логіко-дедуктивної аргументації, своєрідний «академізм» викладу окремих фрагментів. Загалом можна погодитися з думкою Я.Стратій, що М.Смотрицький – «один з перших мислителів, що започаткував зміну ціннісної орієнтації української думки, її поворот від містики до формування раціоналістичних тенденцій» [18].

У концентрованому вигляді релігійно-філософські погляди «Треноса…» викладені у розділі «Катехізис, тобто сумаріуш, або коротке зібрання віри та церемоній Східної святої Церкви». Власне, це не є «класичний» катехізис. Радше, своєрідне «вірую» автора. Виклад віри М.Смотрицький починає з інтерпретації догмату трійці. Цей виклад цілком вписується в традиційні для православ’я уявлення: «Вірую в Святого Духа, що оживляє, походить від Отця і в Синові правдиво перебуває (як Син у Отці, та Отець в Синові і Духові Святому). Визнаю незмішану у трьох Особах єдність і нероздільну в одній особі Трійцю: Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого. Одного Бога, а не трьох» [19]. Таке трактування трійці мало дещо дискусійну спрямованість. З одного боку, воно заперечувало католицьке розуміння, відповідно до якого Святий Дух походить від Отця й Сина. З іншого, акцент на «нероздільності та єдності» трійці, на тому, що є один Бог, а не три, спрямовувався проти унітаріїв.

Божественні чесноти (віра, любов та надія), які становлять традиційний композиційний стержень катехізису, пояснювалися дуже лаконічно. Віра – це дар божий, що через науку Євангелія стає обітницею вічного життя; любов – джерело добрих вчинків, без яких вона мертва, надія на життя вічне присутня в кожного, хто має живу віру [20]. Щодо гріха, то М.Смотрицький трактує його як душевну сліпоту й джерело смерті.

Автор «Треносу…» в трактуванні богословських питань звертається не лише до творів східних отців церкви, а й до авторитету західних теологів, зокрема Августина Блаженного та Бернарда Клеровського. До нього подібних «вільностей» не дозволяв собі ніхто з українських письменників-полемістів. Також він дуже широко й «толерантно» трактував поняття церкви. Для нього вона – «видиме зібрання тих, що слухають непорочну науку Євангелія та приймають правдиво Христові тайни… під владою самого Христа, на зразку якого повчаються апостоли, євангелісти, доктори церкви» [21]. Таке розуміння церкви загалом відповідало поглядам ренесансних гуманістів. Наприклад, воно багато в чому було подібне до поглядів С.Оріховського.

Деякі ренесансні моменти простежуються і в антропологічних поглядах М.Смотрицького. Це простежується в поетичному творі «Лямент у світа убогих на жалостноє представленіє… о.Леонтія Карповича» (1620), який був присвячений духовному наставнику письменника. Л.Карпович відіграв помітну роль у житті М.Смотрицького. Він ніби став його «другим батьком». Саме завдяки Л.Карповичу з’явився друком «Тренос». Л.Карпович опікувався М.Смотрицьким, коли той перебував у Вільно. Навіть смерть Л.Карповича стала причиною «кар’єрного зростання» М.Смотрицького. Адже саме цього авторитетного церковного діяча готували на місце полоцького й вітебського архієпископа. Однак смерть Л.Карповича «звільнила» це місце для його наставника. У «Ляменті…» поданий життєвий ідеал М.Смотрицького. Він ніби перебуває у межах традиційного православного канону. У творі простежується ідея необхідності наповнення короткочасного людського життя добрими діяннями. Сам же Л.Карпович зображується як діяльна людина, праця якого спрямована на спільне благо. У такому підході присутні ренесансні моменти.

Очевидно, в ренесансних підходах варто шукати витоки ідеї М.Смотрицького, яку він висловив у творах завершального, уніатського періоду, що етнічна віра не має обов’язкового стосунку до етнічної приналежності. Мовляв, представниками одного й того самого народу можуть бути адептами різних віровизнань. Тим самим була висловлена концепція полірелігійних національних спільнот. І якщо сьогодні ця концепція сприймається як щось само собою зрозуміле, то в умовах ранньомодерного і навіть почасти модерного часу такого не було. Тоді етнічна приналежність ототожнювалася з приналежністю релігійною.

Отже, загалом у М.Смотрицького бачимо спроби відійти від православного традиціоналізму. Хоча він не вдавався до радикальних кроків. Радше, був схильний окремі елементи західної (передусім ренесансної) культури брати на озброєння, тим самим трансформуючи православну духовність. Також у нього бачимо спроби підняти народну культуру на рівень елітарний. Тим самим М.Смотрицький творив своєрідний культурний синтез, де би поєднувалися елементи православно-слов’янської традиції, традицій схоластичної та ренесансної, а також народної української. Загалом це був перспективний шлях для творення української національної філософії.

Дата добавления: 2015-05-22