Релігійно-філософські погляди З.Копистенського

До найбільш знаних діячів лаврського гуртка варто віднести Захарію Копистенського (? – 1627) [9]. Походив цей діяч, вірогідно, з Перемишильщини, належав до родичів перемишльського православного єпископа Михайла Копистенського. Судячи з його полемічного твору «Палінодія», побував у монастирях та церквах Молдавії, Галичини, Вільни (Вільнюса), Кракова, Волині, Підляшшя й Полісся (Берестейщини та Пінщини). Зокрема, був у Дорогобужі та Смідині – володіннях В.-К. Острозького. Можливо, побував і в Острозі, оскільки в цьому творі пише про Острозьку академію та його фундатора.

У 1612 і 1614 рр. займав становище архімандрита Унівського монастиря. 4 січня 1616 року вписався в Київське братство. Брав участь у діяльності вченого гуртка в Києво-Печерській лаврі під керівництвом архімандрита Є.Плетенецького. Написав низку творів. 20 листопада 1624 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври і перебував на цьому становищі до кінця життя.

Найбільш відомий твір З.Копистенського «Палінодія» (1621-1622). Це була відповідь на трактат Лева Кревзи «Оборона єдності церковної» (1617). «Палінодія» вважається одним із найкращих зразків православної полемічної літератури того часу.

Твір поділяється на чотири частини. У першій та другій заперечуються висунуті католиками претензії на першість папи у християнському світі. При цьому використовується як богословська, так і історична аргументація. У третій частині йдеться про історію Київської митрополії, її зв'язок з Константинопольським патріархатом. Останній розділ має вигляд додаткових заміток на різні теми, які не знайшли висвітлення в попередніх частинах.

У творі критикуються порядки в римо-католицькій церкві, подається негативне висвітлення історії Берестейської унії. Всі ці теми мали поширення в православній полемічній літературі. З.Копистенський на противагу думці про походження «латинської» церкви від апостола Петра відроджує Андрієву легенду, говорить, що християнство на Русі має апостольські корені, що біля його витоків стояв Андрій Первозванний – «перший архієпископ константинопольський і патріарх вселенський». Відстоюється теза, що християнство прийшло на Русь зі справжньої його столиці – Єрусалима, а Київ починає розглядатися як «другий Єрусалим». Тим самим формувалася ідея українського національного месіанства. Правда, в З.Копистенського це месіанство має не стільки вселенський, скільки панслов’янський характер. Київ розглядається ним як центр слов’янського світу. Правда, автор жалкує, що слов’янський світ розколотий і причину розколу бачить в унії.

На фоні міркувань про апостольське походження й давність, а, отже, істинність Руської церкви (не забуваймо, що в тодішньому суспільстві критерієм істинності була давність, традиційність) у вкрай негативному світлі подані факти переслідування православних на Русі. З.Копистенський навіть заявляє, що православні християни в Туреччині мають більшу свободу віровизнання, ніж у Речі Посполитій [10]. Звісно, ця теза не відповідала реаліям. Однак православні її часто використовували в полеміці, бажаючи показати свою «приниженість».

Далі автор від богословських проблем переходить до політичних. Так, наприкінці другої частини твору наводить промову Яна Щасного Гербута на вальному сеймі у Варшаві, в якій критично говориться про переслідування православних, звучить заклик зберігати право й звичаї руського народу. Зі свого боку З.Копистенський пророкував, що розбрат, викликаний унією, закінчиться погано для Речі Посполитої.

Охоронцем Русі автор «Палінодії» вважає аристократію, князів. Не випадково вкінці твору спеціально вміщена апологетична повість про князів Острозьких, де основна увага зверталася на постать В.-К. Ост-розького. Про останнього велася мова як про вірного захисника православ’я. Він порівнювався з князем Володимиром і трактувався як нащадок князя Данила Романовича (Галицького) [11]. Взагалі в той час утвердилася думка про походження Острозьких від цього князя, який отримав королівську корону. Тим самим робився натяк на королівське походження цього аристократичного роду. Щодо сина В.-К. Острозького, Януша, котрий прийняв католицьку віру, З.Копистенський теж похвально говорить про нього, акцентуючи увагу на тому, що той любив народ руський і шанував руську православну віру [12].

Цікаві моменти в «Палінодії» спостерігаються тоді, коли йдеться про ставлення до античної мудрості та схоластики. Автор твору, здавалось би, не перечить традиціоналістам у питаннях ставлення до західної філософії. Він пише: «Латинникове силлогисмови и аргументов ся учать – любопрітися и един другого препирати, а Грекове и Россове держат правую віру, и доводят правды ея з писма святого, при том учатся богоугодно жити, един другого подвигами превосходячи…» [13]. Отже, істинність віри доводиться не силогізмами й аргументами, а Святим письмом.

Але на цьому закінчується єдність поглядів З.Копистенського й традиціоналістів щодо питання ставлення до філософії. Письменник констатує, що «уступила з Греціи тогосвітных философов мудрость, але зостала в ней правая мудрость евангельская и простота святая апостольская…» [14]. Якщо, наприклад, для І.Вишенського відсутність мудрості тогосвітних філософів в Греції та на Русі – благо, що дозволяє в чистоті зберігати православну доктрину, то для З.Копистенського – хай незначна, але втрата. Автор «Палінодії», посилаючись на авторитет Василя Великого, пише, що можна читати й поганські книги, відокремлюючи істину від неправди [15]. На його думку, світська мудрість допомагає відстоювати істинність православного віровчення, тому її не варто ігнорувати.

Як уже зазначалося, ознайомлення діячів української культури того часу з поглядами Платона, Аристотеля, інших античних філософів часто відбувалося через посередництво католицьких навчальних закладів. Не ігноруючи цього факту, З.Копистенський відзначає, що, по-перше, мудрість цих мислителів дана католикам «на тяжшее обличеніе» [16], по-друге, це не римська мудрість, а грецька. Відповідно, вона більше підходить для православних. Тому «мы Россове, если для наук въ краи Німецкіи удаемося, не по Латинский, а по Грецкій розум удаемося…» [17].

Ще в одному творі «Бесідах Іоанна Златоуста на послання апостола Павла» З.Копистенський представляє модель ідеального руського аристократа-князя. Цей твір присвячений князю Стефану Святополкові-Четвертинському, який належав до небагатьох руських можновладців, що лишався вірним православ’ю. С.Святополк-Четвертинський піклувався про збереження стародавніх культурних надбань. Зокрема, у 1620-1621 рр. в його резиденції Животові переписувався літописний збірник, відомий під назвою Іпатіївського літопису [18].

З.Копистенський велику увагу приділяв генеалогії С.Святополка-Четвертинського. Виводить його рідовід навіть не від Володимира, як це було з Острозькими, а від Святослава. Порівнюючи цю генеалогію з генеалогією Острозьких (до речі, такою ж міфічною) спостерігаємо певне зміщення акцентів. У ній традиційно фігурує ім’я Володимира Великого, але на місце князя Данила (Галицького), що користувався популярністю на західноукраїнських землях, приходить уже ім’я київського князя Володимира Мономаха. Мономахова легенда використовується як ілюстрація політичного блиску, найбільших досягнень давньоруської державності. У цьому можна вважати один із штрихів «києвізації» свідомості тогочасних українських книжників.

Звертається також З.Копистенським увага на те, що предки С.Святополка-Четвертинського неодноразово боронили свою землю і віру. Сам князь теж захищає релігію предків, піклується про православне духовенство, тим самим наслідуючи предків – «монархов Россійських» [19].

У той час в Україні продовжувало зберігатися уявлення про князів як про носіїв найвищої влади, де-факто суверенних монархів на своїх землях. Зокрема, князь В.-К. Острозький дозволяв собі не раз демонструвати таку суверенність. Навіть замовляючи скульптурний надгробок для свого батька, Костянтина Івановича, наказав зобразити його з короною. Образ ідеального монарха подається З.Копистенським таким чином. Це правитель, що походить з давнього українського князівського роду, боронить свою землю, зберігає вірність добрим звичаям предків, виявляє прихильність до «своєї» церкви, усіляко підтримує її. І ще на один момент звертає увагу З.Копистенський – це любов можновладця до «словенської» мови та книжності. Наприклад, він спеціально підкреслює, що С.Святополк-Четвертинський любить «словенський язык» [20].

У «Палінодії», присвяті С.Святополку-Четвертинському, інших творах З. Копистенський використовує ідеї, що набули поширення в тогочасній українській літературі. Це – думка, ніби слов’яни, зокрема русини-українці, належать до давнього «яфетового племені» й ведуть свій родовід із біблійних часів; що Русь, власне Україна, отримала християнство з апостольських рук; що вона перейняла високі візантійські традиції, отже, в певному сенсі є наступником Візантії; і, нарешті, що Русь, переживши свій розквіт у давньоруські часи, повинна зараз відродити свою славу. Вказаний комплекс ідей, звісно, не був оригінальним витвором З.Копистанського. Це був продукт колективної творчості київських книжників. З часом ці ідеї отримали свій подальший розвиток, особливо за часів П.Могили.

10.3. Діяльність Київського братства. Іов Борецький та Хома Євлевич

Майже одночасно з підйомом Києво-Печерської лаври відбувається заснування й розвиток Київського братства, про яке вже велася мова вище. Ця інституція переважно репрезентувала інтереси козаків. Лавра і братство частково конкурували між собою, а частково доповнювали одне одного.

При Київському братстві функціонувала школа, в якій працювали відомі культурні діячі України того часу, зокрема уже згадувані М. Смотрицький та К. Сакович.

Першим ректором братської школи був Іов Борецький (? – 1631) [21]. Походив він з Галичини. Є певні підстави вважати, що навчався в Острозькій академії. У 1604 р. став керівником школи Львівського братства, зобов’язуючись безкоштовно викладати греку та латину. У 1605 р. перебував у Дерманському монастирі, де співпрацював з І.Борисковичем, Д.Наливайком, І.Княгиницьким. На початку цього року Борецький переклав публіцистичний «Листъ … до велебного епископа Ипатія Потія, будучого еще на тотъ часъ епископа володимеръского, о отступленьи его з напоминанемъ отцевъскимъ до него писаный» олександрійського патріарха Мелетія Пігаса. Послання патріарха, датоване 14 жовтня 1599 року, побачило світ у Дерманській друкарні 6 лютого 1605 року.

У 1609 р. в друкарні Львівського братства вийшла «Бесіда о воспитаніи чадъ» [22]. До цієї, призначеної батькам книжечки, увійшли деякі бесіди Іоанна Златоуста про виховання, фрагменти повчання на морально-етичні теми. На думку деяких дослідників, підготував це видання І.Борецький [23].

Книга мала віршовану передмову, де укладач висловлював своє бачення проблем освіти. Він розглядав її як велику цінність, що не лише формує особистість, а й сприяє розвитку суспільства. Поширення освіти і знань укладач подає як одну з передумов процвітання «народу руського». Водночас недостатня увага до шкільництва неминуче вестиме суспільство до занепаду. Ці ідеї є співзвучні поглядам автора «Перестороги», про яку велася мова вище. Тому деякі дослідники приписували авторство цього твору І.Борецькому.

Укладач «Бесіди о воспитаніи чадъ» надає великого значення православним традиціям, звертаючись до творчості Іоанна Златоуста. У повчаннях цього авторитетного на українських землях отця церкви містилися основні ідеї виховання дітей у християнському дусі, прищеплення їм християнської доброчесності з раннього віку. Там ідеться про відповідальність батьків за виховання дітей, підбір наставників і педагогів, котрі б відзначалися високими моральними якостями тощо.

І.Борецькому приписують також переклад з грецької мови (між 1602 і 1606 рр.) полемічного послання М.Пігаса «Диалог альбо розмова о православной и справедливой вірі єдиное кафолическое Восточное Церкве, світло сіяющему князю Костантину Василєви Острожскому, благочестія извістному непреложному блюстителеви, и сыну своему въ Духу такожде и всему російского народа множеству…»

У 1610-х р. І.Борецький згадується як священик київської Воскресенської церкви. Він став одним із організаторів Київського братства. З 1615 р. до 1618 р. керував братською школою. У 1619 р. прийняв постриг під ім’ям Іова, ставши ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. 9 жовтня 1620 року, під час відновлення єрусалимським патріархом Феофаном православної ієрархії, його висвятили на київського митрополита. На цьому становищі І.Борецький почав активно обстоювати права своєї церкви. 28 квітня 1621 р. разом з володимиро-берестейським єпископом Єзекиїлом Курцевичем та перемишльським єпископом Ісаєю Копинським він написав польськомовну «Протестацію та побожне усправедливлення…».

Мета твору – виправдати акт відновлення православної ієрархії. У «Протестації» виправдовувалась діяльність єрусалимського патріарха Феофана, якого уніати звинуватили у шпигунстві на користь Туреччини. Патріарх, говорилося в творі, завітав до Києва відкрито, отримавши від короля та сенаторів відповідні дозволи. Відновлення православної ієрархії відбулось згідно з канонічним правом, за королівськими привілеями, сеймовими постановами. Отже, стверджували владики: ніякої претензії до нього бути не може.

Загалом твір витриманий у лояльному дусі до можновладців Речі Посполитої. Тут звучали заклики ліквідувати унію, бо вона «збурює» державу, а також вимагалося визнати за православними їхні права. Новим у «Протестації» була апологія козацтва. Адже без його допомоги нововисвячена ієрархія не стала б реальністю й не могла функціонувати. Козаки та православне духовенство ніби уклали спілку: якщо козаки захищали зброєю священиків, то останні, в свою чергу,захищали козацтво. «Що ж до козаків, то про цих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні. Про них думають, що нібито вони є простаками, котрі знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані послуху належного їм не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають», – читаємо в «Протестації» [24].

У той час такі міркування були новиною. Адже козаки сприймалися шляхетськими політиками й публіцистами як покидьки суспільства, розбійники та грабіжники. Автори ж «Протестації» трактували їх зовсім інакше. Вони в їхніх очах «останки Старої Русі», продовжувачі славних традицій давньоруського періоду. При цьому автори «Протестації» свідомо акцентували увагу на християнській побожності й чеснотах козаків: «Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську від церкви Константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть. І живуть вони не як погани, а як християни, пресвітерів маючи, письма навчаючись, бога і закон свій знаючи» [25]. Така акцентуація була далеко не випадковою, оскільки серед польської шляхти поширювалася думка, ніби козаки не є християнами. Тому важливо було довести, що «ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх давен між ними живуть і проквітають» [26]. Говориться також, що козаки воюють за віру християнську, а вся їхня діяльність трактується як така, що обумовлена божим промислом.

Апологетика козацтва, започаткована у «Протестації», знайшла своє продовження у згадуваних «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» К.Саковича. Щоправда, «медовий місяць» православного духовенства й козацтва тривав недовго. Із середини 20-их рр. XVII ст. розходження між ними поглиблюються. Конфлікт між православними традиціоналістами, підтримуваних козацтвом, та єпископом М.Смотрицьким – яскраве свідчення цієї тенденції. А щодо П.Могила та його сподвижників, то вони явно виступили проти «козацької ребелії».

У «Протестації» простежуються деякі ідеї правового й політичного характеру – думка про непорушність шляхетських привілеїв, наданих монархами за вірну службу; вимога дотримуватись принципу рівності у ставленні до польського, литовського (білоруського) та руського (українського) народів як членів Речі Посполитої; ідея про те, що король має керувати вільним народом (шляхтою), не порушуючи своєї присяги, і при цьому шанувати надані шляхетському народу привілеї.

У Києві І.Борецький активно залучився до видавничих справ. Він же протегував православному шкільництву. Так, у 1622 р. разом з представником запорожців Оліфером Голубом митрополит передав для Львівської Ставропігії 1500 злотих, записаних гетьманом П.Конашевичом-Сагайдачним на школу та вчителя грецької мови. Приблизно того ж року І.Борецький затвердив разом з константинопольським патріархом Кирилом Лукарісом права і порядки школи при новопосталому Луцькому братстві.

1 березня 1631 року митрополит Іов склав тестамент, яким заповів використати своє рухоме майно на потреби освіти. Свої латинські та грецькі книги І.Борецький віддав П.Могилі, слов’янські та польські книги – київському Святомихайлівському монастиреві.

Останнім ректором школи Київського братства був Хома Євлевич, який керував нею з 1628 р. по 1632 р. Походив він із Білорусії, Могильова на Дніпрі. Належав до Могилянського православного братства. Навчався в Краківській академії. Тут же, у Кракові, в 1625 р. видав філософську поему «Лабіринт, або Заплутана дорога, де красна мудрість з повинності своєї панам могилякам і ще декому, в заходах своїх подібному, коротшу і далеко кращу дорогу показує» [27].

У поемі прославляється мудрість, витворюється її алегоричний образ. Саме від імені мудрості ведеться оповідь. У плані ідейному цей твір перегукується з твором невідомого автора «Похвала мудрості, в якій син, віддавши їй належне, просить матір, аби вона завжди була йому до чесних наук натхненницею й помічницею». У цьому творі дається зрозуміти, що мудрість, світські науки, людський розум та віра перебувають у гармонії. Зокрема, там читаємо: «…розум людина взяла у господа Бога ні для чого іншого, а для того, щоб пана і добродія свого знати, а знаючи, чинити його святу волю і, чинячи, успадковувати ті вічні духовні блага, які їй уготовані і які є власним, останнім і найвищим людським щастям. Задля цієї власної, а не іншої причини людина й народжується на світ. І всього цього людина не може досягнути жодним іншим способом, хіба що через науку і мудрість» [28].

Не випадковою поема Х.Євлевича назване «Лабіринт…». Вона відображає авторське уявлення про всесвіт як заплутаний шлях, на якому дороговказом мала би стати мудрість. Мудрість про себе говорить таким чином:

«Я – Мудрість, на руках у с віт своїх пістую,
Його я ширю, множу, бачу, рятую.
Я правлю за твердиню краям і поспільствам,
За поруку славетним усім добродійствам» [29].

Головна тема поеми – роль наук і мистецтв у житті суспільства. Автор виступає проти тих людей, які нехтують мудрістю, підміняють її корисними цілями, роблячи це для того, аби мудріші не розкрили їхньої підлості.

Х.Євлевич у творі показує гострі соціальні проблеми, говорить про моральну кризу, критикує чиновників, які беруть хабарі й зневажливо ставляться до простої людини. З біллю пише, що в суспільстві, де панує боротьба за владу, ненависть і зрада, страшне неуцтво й пияцтво, нема місця для мудрості, гармонії та згоди. Автор засуджує антиінтелектуальні настрої в тогочасному руському суспільстві, людей, котрі в погоні за багатством розглядають науку, освіту та мудрість як щось зайве, а мудрих, вчених людей називають волоцюгами й дармоїдами. За такого ставлення до науки, мудрості народ збивався з правдивого шляху. А це веде до занепаду країни, церкви. Люди, що мають нахил до науки, тікають у пущу.

Автор поеми не лише критикує суспільні вади, а й намагається подати конструктивну просвітницьку програму – закликає до морального вдосконалення людей, широкого розвитку наук та просвітництва. Від кожної людини, незалежно від того, до якого соціального стану вона належить, Х.Євлевич вимагав відповідальності за долю батьківщини, активної участі в громадських справах. Не можна, вважав він, замикатися у межах власного господарства, не бачити, що діється навколо себе.

Вирішити болючі суспільні проблеми, на його думку, мали би освічені й талановиті люди. Вони, як справжні пастирі, мають клопотатися про загальне щастя, оберігати його від різних «вовчих» інтриг. І тут велике значення надавалося освіті й вихованню. Відповідальність за освіту та виховання дітей Х.Євлевич покладав на дорослих, критикував тих батьків, які не бажали витрачати кошти на навчання своїх нащадків.

Також у поемі «Лабіринт…» пропонувалися конструктивні норми поведінки, своєрідний моральний кодекс для людини того часу, Автор стверджував, що лише збалансовані стосунки, розважливість у суспільних справах, узгодження особистих бажань із загальносуспільними потребами можуть привести народ до щасливого життя.

У поемі відсутня ідея провіденціалізму. Х.Євлевич проводить думку, що майже все залежить від волі людей. Тому немає потреби сподіватися на Бога – спільними зусиллями можна вирішити складні проблеми.

Діяльність Київського братства, його чільних представників П.Конашевича-Сагайдачного, М.Смотрицького, К.Саковича, І.Борецького, Х.Євлевича та інших, засвідчила, що в українському суспільстві відбувається переорієнтація від «простоти», «невченості», яку проповідували консерватори типу І.Вишенського, до розуміння необхідності освіти. При цьому передбачалося звернення до набутків західної вченості, в т.ч. філософії. Остаточно ця переорієнтація була закріплена П.Могилою.

Дата добавления: 2015-05-22